ТЕУРА. ЧЕРВОНА ПТАХА

Про те, що жінка може сама вирушити в мандри пісками Сахари чи джунглями Балі за власним інтересом чи професійним покликом, тим паче, молода і незаміжня, — в ті часи, коли  панянки не наважувалися покидати своє місто, не те що країну, навіть не йшлося. Тоді жінка могла потрапити в ті місцини, де бувала Софія, лише в кількох іпостасях — хіба що як сестра милосердя чи дружина колоніального чиновника. Тим ціннішим є досвід Софії Яблонської і тим ціннішими є її візуальні та текстові архіви, які сьогодні повертаються не лише до українців, а й загалом у мистецький контекст міжвоєнної Європи.

...Вона народилася на початку минулого століття в галицькому селі, у священицькій родині. Як і кожну порядну панночку, її вчили шити та вишивати, готували на роль добропорядної дружини. А вона готувалася стати акторкою у драматичній школі та організовувала показ фільмів у кінотеатрах Тернополя, де сама розклеювала афіші. Кінематограф став найбільшою її мрією, але у той час на Галичині не було ніякої кінофабрики, кіностудії чи репортажного бюро. Вибір був невеликий — в 1927 році двадцятилітня Софія їде в Париж вивчати кінематографічну справу. У столиці Франції вона підпрацьовує манекенницею та моделлю для художників, а також пробує зніматися в кіно. Більше того, емансипована панянка не соромиться жити у цивільному шлюбі з художником Крістіаном Кальяром... Пробує себе як фотограф, а потім їй доручають кліпи. Однак у Франції дуже гостра конкуренція - вистачає своїх фахівців - її витісняють. То що вона робить? Якщо не можна робити репортажі у Франції, то треба брати апарат і їхати на інший континент... 

Після мандрівки у Марокко Софія Яблонська приїздить до Львова та збирає повні зали натхненних слухачів і слухачок, для яких подорожі — нездійсненна мрія. На цих зустрічах годі сісти, тому люди стоять у проходах та слухають, затамувавши подих історії, що межують із фантастикою. 

Перша мандрівка так надихнула Софію, що вона вирішує здійснити другу – навколосвітню. Щоб якимось чином утримувати себе під час поїздки, укладає контракт на зйомку документальних фільмів-актуальників. Ніхто з «фільмового товариства» не вірив, що їй вдасться зняти бодай щось, адже часто місцеве населення з великою осторогою ставилося до «білих людей», а тим паче до камери, що «забирає в людини душу». Відтак Софія Яблонська стає однією із перших жінок, яка подорожує з кінокамерою. Втім, якщо тепер у подібні мандрівки виїжджає ціла команда, то Софія усе організовує  сама.

Протягом трьох років вона відвідує Єгипет, Джібуті, Цейлон, Французькии Індокитай, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайські острови, Яву, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію та США... На тлі її екстремальних подорожей вісімдесятилітньої давності сучасні тревел-шоу виглядають не такими вже й захопливими. Адже Софію не цікавлять попсові туристичні маршрути, куди зазвичай рвуться натовпи туристів: «Ненаситний інстинкт хапливої мандрівниці гнав мене якнайдалі від залізничних шляхів, корабельних ліній та битих доріг». Вона старалася побачити не екзотику, не крикливі постановочні шоу, а реальне людське життя.

Не знаючи місцевих мов і послуговуючись лише французькою й англійською, незмінно покладалася на зрозумілість жестів та щирість усмішки й потрапляла туди, куди навіть жінці-європейці вхід був якнайсуворіше заказаний. Під власну відповідальність, ризикуючи життям, їде на території, які не контролюють не те що французька влада, але й самі місцеві. Небезпека чигала таки на кожному кроці. Ця незвичайна жінка змогла перебороти і хвороби, і страх перед збройними нападами та викраденнями. У Китаї, незважаючи на перестороги, вона йде «глипнути одним оком» на вечірній Юань — «країну піратів», де зустрічають її каменюками у спину. Блідне перед дулом браунінга китайського капрала, переодягається у китаянку, пробує опій, бачить справжню вуличну екзекуцію, «купує» китайське дитя у галасливої жебрачки та свідомо ночує у брудних  коморах, після яких місяць мусить лікувати рани від укусів тутешніх «звірят»... Вона полює на тигра в Лаосі, хворіє на малярію, потрапляє на імператорське весілля у Аннамі. Потрапляє  в гості до каїда, виграє у нього в шахи та ледь не отримує в подарунок арабку: «Вперше сьогодні радію, що народилася жінкою, бо європейським мужчинам ще ніколи не трапилось оглядати неприступних таємниць гарему». 

Ці подорожі часто спонукають її роздумувати і над життям власної батьківщини. Вона визначає себе як українку, вона це пояснює кожного разу. Малює мапи, наводить статистику і каже, що вона знає їх напам’ять краще, ніж молитви, стільки разів у світі доводилося пояснювати, хто такі українці і що таке Україна.

Хоча працювала на французьку компанію, незмінно друкувалася в галицьких часописах. Усі ці неймовірні пригоди підкріплює світлинами. Її нариси виходять цілими книгами «Чар Марока» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939), які вмить стають бестселерами. Саме так вона неочікувано для себе самої, кінооператорки, стає відомою на батьківщині письменницею і перетворюється у справжню літературну зірку. Яблонська і сама не уявляє, як впливає на тутешню молодь, бо руйнує стереотип про традиційну галицьку господиню та ще й зі священичої родини!

Шкода, що про неї досі мало хто знав і не дізнався би без двох ентузіастів: молодих львів'ян редакторів Вероніки Гоменюк і Андрія Беницького. Вони, випадково натрапивши на романи Софії Яблонської, настільки захопилися ними, що вирішили їх надрукувати. З’ясовуючи авторські права, віднайшли її онуку – аж в Парижі, а з нею і неймовірний архів Софії — справжній скарб — тут і фільми, і фотографії, щоденники, репортажі з мандрів, колонки про красу та моду, які вона писала в тогочасні журнали, це і костюми, які вона привозила з подорожей. 

Тепер і книги, і унікальні світлини Яблонської, зроблені у подорожах, маємо можливість побачити й ми, сучасники. Дивовижно красиві портрети гордих, втомлених, усміхнених жінок, пейзажі, більшість з яких нині вже не існує, документація власного родинного щастя – усі зібрані в книжці фотографії є пам’яткою не лише таланту Яблонської, але й часу, зупинити який може лише справжнє мистецтво. Видавництво «Родовід» у партнерстві з харківською дизайн-студією «Графпром» за сприяння Українского культурного фонду започаткували цілий проект «Теура. Софія Яблонська» – теура, між іншим, у тубільців острова Бора-Бора означає «червона птаха», так вони нарекли Софію, визнаючи її «своєю».

В рамках проекту всі рукописи і світлини зібрали в три арт-буки подорожніх романів (або тревелогів) і видали окремий фотоальбом, передмову до якого написала Оксана Забужко. 

Ще до хвилі масового туризму й глобалізації уродженка невеличкого селища на Львівщині побувала в екзотичних куточках світу, вивчаючи людську красу та розмаїття. Її життя довело, що всі кордони – культурні, географічні, соціальні – вигадані й штучні.