PRO:ЗА_ЖИТТЯ

Віталій Чепинога
ПЕРЕЧИТУЙТЕ
Якось так склалося, що я почав перечитувати новели Томаса Манна в той самий день, коли Андрій Боднар написав пост про доцільність перечитування старих текстів. Для мене це було дуже суголосно. Андрій так написав, що попав по самих жилах.
Обов'язково перечитуйте!
Ми читаємо одну й ту ж книгу в 20, 30, 50 років... І кожен раз - це інша книга. Не в тім сенсі, що Манн встав з могили, та щось там подописував і поправив. Текст - той самий. Ми - інші! І книга - зовсім не та, що була. Ми її прочитуємо по іншому. Аж до того, що це взагалі абсолютно ІНШЕ, ніж було й читалося колись. Кожна класика - книга Буття нашого. Індивідуального, персонального, особистого.
Найкраще в цьому, що ти вже можеш не слідкувати за сюжетом, і не думати, чим то воно все кончиться. Ти й так знаєш, чим воно кончиться. Ти тепер можеш віддатися на поталу самому тексту, буквам, літерам, реченням. Це - кайф.
Не тільки ми читаємо книгу заново. Книга заново читає нас!
Віталій Чепинога - український блогер, 
політтехнолог та спічрайтер 

Андрій Зелінський
ДОРОГИ
Усі дороги неминуче кудись приводять. Важливо лише довіритися якійсь. А потім впевнено прямувати - власним шляхом, до власного горизонту, до свого Сонця. 
Якщо просто невпинно рухатися однією дорогою, то кудись таки можна добратися: до чиєїсь радості, до чийогось болю, у чиїсь обійми, у якийсь із окопів, до нового світанку… Немає значення. Земля ж таки все ще кругла. Хоча інколи б навіть і хотілося, щоб хоч щось змінилося. Ні, не змінюється: все те ж, ми такі ж - люди. А іноді так хотілося б, щоб хоч трішечки інші, щоб нарешті змінилися…
Ніяк не можу зрозуміти, навіщо людям на нашій планеті ядерна зброя. У кількостях, яких наша планета не здатна витримати. Самі собі створили пастку, а потім навіть забули про неї. Принаймні перестали жахатися нашої здатності знищити  себе й цілу планету. Звучить якось навіть архаїчно, так, наче з уже далекого минулого. А ні, завжди актуально - незмінно. Невиліковні. Але не безнадійні. Не без дороги. Відшукати б кожному власну, щоб усім разом не заблукати - раз і назавжди. 
Дороги - це важливо. Деякі ведуть у сутінки вчорашнього дня. Але існують й такі, які приводять до мрії. Просто, коли голосно і темно, коли боляче й жорстоко, важко не перестати вірити. У мрії. Не лише власні, а швидше - спільні, людські. 
В умовах екзистенційних викликів так легко редукувати людське мислення до вийнятково стратегічного. А, здається, так важливо, щоб саме в такі часи воно залишалося максимально людським… З горизонтом. І з мрією. І з власною дорогою…
Андрій Зелінський – священик Української греко-католицької церкви, військовий капелан.

Володимир Єрмоленко
ЛЮДИ - ПОДОРОЖІ
Люди - теж подорожі. Подорожі у часі. Подорожі між різними версіями самих себе. 
Жодна людина не є статикою. Вона - рухлива і рухома. Рухома одиниця, рухлива множина.
Скажи мені, від чого ти хочеш втекти, і я скажу, хто ти. Скажи мені, де ти хочеш опинитися, і я скажу, хто ти. 
Насправді не скажу, бо не знаю - і до кінця не дізнаюся - але ці два слова, «звідки» і «куди» є тими точками напруги, між якими твориться сутність 
Хтось хоче втекти від села в місто, хтось від людності до самотності, хтось від спокою до пристрасті, хтось від війни до миру, хтось від миру до війни, хтось від ніжності до жорсткості, хтось навпаки. Ми є тим, що твориться в напрузі між цими протилежностями, «звідки» і «куди».
І найгірше непорозуміння трапляється тоді, коли ти намагаєшся описати іншу людину в термінах своєї подорожі. Коли ти приписуєш їй своє «звідки» і своє «куди», 
Екзистенція - це траєкторія. Це вихід за межі себе, здебільшого в невідоме. В невідому версію себе і невідому версію світу. 
Розгадати жодну людину до кінця неможливо, бо ніколи не знаємо насправді, куди вона рухається. І вона сама не знає. Але ми можемо вгадати її ейдос. Ейдос - це не статика, не зафіксований образ; це непрямок руху. Звідки і куди. Навіть якщо він до кінця не розпізнаний, завжди є стрілка компасу, і завжди є магнітне поле, і завжди є кілька площин протилежностей, які цей рух формують, інтуїтивно 
Люди - це теж подорожі. Сплетення множинних «звідки» і «куди». Подорожі між різними версіями самих себе.
Володимир Єрмооленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,
доктор політичних студій, кандидат філософських наук 

Світлана РОЙЗ
 ЖИТТЯ та СМЕРТЬ
Час від часу донька ставить питання про смерть. Вони змінюються з віком. Вона знає, що я відповім і витримаю навіть неприємні та складні. Якщо кілька місяців тому вона питала: а якщо з тобою чи татом щось станеться? - і ми говорили про те, що ми робимо все від нас можливе, щоб бути в безпеці і цілісними. Я зараз, поки тата немає поруч, взагалі прораховую кожен свій крок. Але поруч з нею є дорослі, яким ми її можемо довірити. Я знаю, що про неї подбають. Від цього мені і їй стало спокійніше.
Звичайно, вона питає, чи не боюсь я, що тато може загинути. Я їй чесно кажу, що на війні ніхто нічого не може гарантувати. Але я так ясно бачу його повернення. Так сподіваюсь, вірю, що Життя його буде берегти.
Вчора ми говорили перед сном. Вона раптом сказала дуже доросле, те, про що я думала після 30:
"Так сумно і складно бути наймолодшою в родині. Ви ж всі помрете раніше за мене - ви з татом, бабуся з дідусем, брат з дівчиною, кішка. Мені залишиться більше болю".
Я їй казала, що виглядає дійсно так, але ми всі встигнемо наповнити її любов'ю. Що деякі втрати ми пройдемо разом і розділимо біль і сум. І допоможемо один одному. Втрачати, дійсно дуже боляче. Але саме зараз у нас є стільки життя разом.
Вона мене питала, як це було, коли помирали близькі. І я розповідала, як згодом ти наче починаєш жити поруч з болем. І він дійсно з часом проростає спогадами та любов'ю.
А потім вона питала дивно раціональне:
А ти напишеш заповіт?
А як ти хочеш, щоб тебе поховали?
А ти дійсно віриш, що є якесь життя після смерті, а якщо немає?
А якщо тебе не буде, а я захочу тебе обійняти?
Напевно, це було найскладніше запитання. Я відповіла: ти в цей момент обіймеш себе сильно - сильно, наче це я тебе обіймаю. Це точно буде моя любов.
Вона заснула в моїх обіймах.
Коли у дитини є можливість проговорити те, що турбує, поставити питання, разом шукати відповідь - вона може йти вглиб теми, чи йти в інші теми. 
В житті біля смерті, біля такої кількості горя ми і наші діти, напевно, стаємо більш справжніми, витонченими дорослими та глибокими.
Я довго думала після цієї розмови. І про те, що не бажала б для маленької дитини таких думок. І про те, що, напевно, коли ти можеш говорити відкрито про смерть, ти можеш більш сміливо дивитись на Життя. 
І про те, що я ще сильніше буду всіх обіймати на прощання. І просити захисту Життям.
Світлана Ройз – дитяча сімейна психологиня, письменниця 

Василь Зима
КРАСА В ПРОСТОТІ
«Усе прегарним зробив Він свого часу. І вічність поклав їм у серце». (Еклезіяста 3:11) Краса в простоті. Просто тиша, просто погляд, просто триматися за руку. Те, що людство вважає довершеним - просто. У своїй суті і у своїй формі. Найпростіші слова даються роками пошуків і роздумів. Найпростіші звуки приходять після бур і какафоній. Найпростіші правила виписуються після складних зобовʼязань і формул. В нашому серці вічність. Нечутна. Але жива. Я ніколи не любив слухати любомудрів, бо розумів, що вони самі нічого не знають. Мені не цікаві люди, які все ускладнюють, бо просто бояться сказати правду. Я завжди сторонився тих, які навʼязували любов до безталанних творів, в яких нема вічності. Просто форма. Мені ніколи не були цікаві дівчата, які придумували тисячі правил, як їх треба любити. Найсмачніша просто вода. Найкрасивіша мелодія - шум вітру чи дзюрчання струмка. Найпрекрасніша любов просто триматися за руки і дивитися одне одному в очі. Найкращий одяг той, який пасує і в якому зручно. Найбільша краса та, на яку дивишся і просто течуть сльози. Бог все прегарним зробив свого часу і вічність поклав нам у серце. Найкраща смерть - піти, ні про що не шкодуючи. І кохання найбільше те, коли ти не порівнюєш його чи її з іншими, а просто ідеш собі поряд і знаєш, що весь світ перестав для тебе існувати. Найбільша радість - мить. Яку ти прожив. Бо її ніколи більше не буде…. І ти це нарешті по-справжньому усвідомив.
Василь Зима - письменник, телеведучий. 

Світлана РОЙЗ
ВДОМА
Сьогодні по дорозі до школи ми зустріли літню жінку. Дуже літню, маленьку, в хусточці. З пальта у неї виглядала маленька собачка, теж в хусточці. Я сказала жінці: ви так турботливо грієте собачку. Вона відповіла: "та вона зовсім старенька і мерзне сильно. А гуляти потрібно". І пішли дві маленькі подружки в хусточках.
А ще у нас в селі є собака, який боїться парасольки. Якось я йшла в дощ. Назустріч - чоловік із собакою. Чоловік наказав собаці чекати, підійшов до мене і наче вибачаючись розповів, що він мене може злякатись. Я закрила парасольку і пройшла повз. Пригадала, як колись працювала з дівчинкою, що боялась парасольки. І тільки потім відмітила, що чоловік же йшов в плащі, сам без парасольки.
А ще в селі є величезний кіт, який виходить на прогулянку зі своїми двома песиками та хазяйкою. Йде так, наче він їх всіх охороняє. Але тільки підходиш ближче, ховається, проходиш далі - знов до них повертається. Я запитала у Хазяйки - хто кого вигулює? А вона сказала, що він боїться людей, бо колись його викрали. Тепер я, коли їх бачу, чекаю, щоб спокійно всі вчотирьох пройшли.
В нашому сільському чаті часто викладають фотографії котів та собак, яких бачать без господарів в селі - вони губляться під час обстрілів. І господарі знаходяться - просять перетримати, поки за ними не приїдуть. Це таке щастя, коли пишуть: "дякую всім, котик/песик вдома".
Ось це слово - Вдома - відчувається більше, ніж рідні стіни.
Вдома - де піклуються, де "свої люди", де хтось тебе самого чи для тебе "перетримає", коли потрібно, чи попросить закрити в дощ "парасольку",  захистить від того, чого боїшся, чи одягне хусточку на старі вушка. 
Світлана Ройз – дитяча сімейна психологиня, письменниця 

Володимир ЄРМОЛЕНКО
НАШІ ВАДИ ТА ЧЕСНОТИ
Наші вади є часто зворотнім боком наших чеснот, і навпаки.
І те, що робить тебе сильним в одному, робить слабким в іншому.
От знаю, що мене вважають спокійним, врівноваженим, м'яким, більш-менш толерантним до інших - але ж зворотнім боком цього є нерішучість, постійні сумніви, ступор, коли треба щось швидко робити, і страх перед рішеннями.Іі навпаки - часто бачу в людей рішучих і дієвих таку гостру безкомпромісність, яка породжує конфлікти там, де їх можна уникнути. І от виходить так, що толерантність є інколи зворотним боком безпорадності, а рішучість є зворотнім боком фанатизму і нетерпимості.
Цікаво, чи можна це все збалансувати.
Але в кожному разі важливо, мені здається, бачити складність як наших чеснот, так і наших вад. Це допомагає краще розуміти людей та їхні вчинки. І цінувати те, що в людях є.
Володимир Єрмооленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,
доктор політичних студій, кандидат філософських наук, 
автор книг "Далекі близькі" ,"Ловець океану", "Ерос і Психея"  

Світлана ФІЛЬЧАК
ПРОСТО ЖИТИ. КОЖЕН ДЕНЬ
Я завжди боялася дивитися фільми про апокаліпсис. Відчувала якийсь моторошний холодок. 
Мала непорушне передчуття, що одного разу дійсно опинюся всередині якоїсь такої матриці. 
Хоча у повномасштабну війну  не вірила до останнього. 
Я не пишу про неї. Намагалася і пробувала. Але тексти  виходять бляклими і пласкими. Ні, не здається. Я розбираюся в мистецтві збирати до купи слова. І сама собі найсуворіша суддя. Тому  - нещадне  "delete". Це дуже болісно. Відчуваєш безсилля. Ніби співак, котрий втратив голос і вперто намагається взяти пару нот.
Коли мене запитували, як я пишу оповідання, чесно відповідала - "воно само".
Тому що справді вони йшли потоком і я їх просто записувала. Не було в цьому жодної моєї заслуги. Не було творчих мук. Я не знаю, що за така благодать тоді сходила і чому покинула мене. І чи повернеться ще колись.
Навкруги скільки безкінечного горя,  що це здається абсолютною дрібницею...
Я стараюся множити світло. Якщо хоч трохи відступлюся і впущу темряву  - це зруйнує мене зсередини. 
Колись задовго до війни,  у монастирі,  що загубився в глухому Закарпатті,  я почула розмову жінки  і бабусі на схилі літ.
- Я мала так багато надій, і всі вони рухнули. Як жити?
- Просто жити. Кожен день. 
Ми звикли до всього.  До думки, що можемо не дожити до вечора і не прокинутися вранці. Не знаємо, де  опинимося за тиждень і тим більше за рік. 
Тому просто. Жити. Кожен. День.
І множити світло.
Світлана Фільчак - журналістка, письменниця,
редакторка радіо "Лтава"

Зоя КАЗАНЖИ
ТАК, Я ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА БАНАЛЬНУ БАБУСЮ 
- Мам, ну що ти її балуєш?! – я прямо на підвищених тонах відчитувала свою маму. 
Бо мама толерувала мою доньку у всіх дурницях-дрібницях, коли та була малою. Принаймі, я так тоді думала. 
Малину в ліжко прямо з городу? Будь ласка! Котика в постіль, бо донька дивиться мультики і не може відволікатися? Без проблем! Терміново купити жуйки? На велосипед - і в магазин, поки той не зачинився!
- Мам, я тобі не дозволяю балувати моїх дітей! – суворим голосом, з дуже знайомими інтонаціями, каже мені моя доросла донька. І дивується: - Ну як так вийшло, що із крутої мами ти перетворилась на банальну бабусю?! Ну чому тобі так важливо їх нагодувати?!
Так, я перетворилась на банальну бабусю. І точно так, як колись моя мама, мию фрукти-ягоди і слухняно ношу в ліжко, бо діти не хочуть відволікатися від мультиків. І я їх так розумію!.. 
Онуки знають, що на моїй території можна все. От буквально. Все, що не загрожує здоров’ю і безпеці. Малювати акріловими фарбами, не боячись забруднити стіл і підлогу (ви пробували відмивати акрілові фарби?); місити тісто, розсипаючи борошно навкруги; пекти печиво, прикрашаючи його мільйонами харчових блискіток; готувати салат із всього, що є під руками і в холодильнику (все потім треба обов’язково їсти!); влаштовувати «магазин» і зносити все на «прилавки», щоб було, як у справжньому; рухати меблі, бо дитяча душа вимагає змін; їсти морозиво на сніданок, бо саме в цей день по-особливому хочеться морозива і це «всього один разочок в житті»; збирати компанії друзів і стрибати на батуті аж до одуру…
Бо у дітей, коли вони ростуть, має бути місце без особливих правил і умов. Місце, де тебе не смикають, не виховують, не повчають. А просто люблять. І там смачно пахне млинцями і оладками 
- Бабусю, я тебе дуже люблю! - середня онука обіймає мене за шию,  підхоплюю її на руки і весь світ звужується до стукіту сердець – дорослого і дитячого, - в унісон.
Старшому майже 12. Він скупіший в емоціях і словах. -Люблю тебе! – кажу йому живцем і у слухавку. – І я тебе! – відповідає. І питає: - Знову летиш? Коли повернешся? Давай недовго. 
А найменша біжить з розкритими обіймами: - Бабуся моя! 
І це все – найдорожче і найважливіше, що сталося у моєму житті. 
Цьому світу дуже бракує любові. Особливо зараз. Особливо зараз…
Зоя Казанжи - журналістка, міжнародний медіа-тренер,
громадський діяч, волонтерка, письменниця,
авторка книг «Якби я була», «Щось таке як любов»

Євгенія  КУЗНЄЦОВА
ВЕЧІР
Вечір для мене – це час із собою. У Кастанеди є така фраза, що сутінки – це тріщина між світами. Так і вечір для мене – це перехід від одного дня до іншого. Мені дуже важливо увечері побути наодинці.
Вечір – це час якось віднайти себе у світі, сказати собі, де я і що роблю.
Я давно живу між двома домівками і в кожній у мене свої вечори.
Вечір в селі – це темрява, тиша, “віддалений гавкіт собак”.
Вечір в Іспанії – це часто гамір, чайки, скрекіт сорок і тіні кажанів. Зовсім інша атмосфера...
Вечеря для мене не має особливої ритуальності. Я дуже люблю сніданки – їх я готую натхненно і радісно.  А щоб отримувати задоволення від сніданків, бажано не вечеряти.
Найсмачніша вечеря – це вечеря в гарній компанії. Якщо є гості, тоді є вечеря. Тому для мене практично кожна вечеря – свято...
Майже не дивлюсь кіно. Ввечері можу почитати, попереписуватись з рідними чи друзями. Іноді буває так, що я раптом вирішую доробити всі поточні справи і ефективно це роблю перед тим, як лягти спати... 
Ввечері телефон весь час зі мною. Я постійно читаю новини, зокрема літературні – наприклад, канал “Непозбувний книгочитун”. 
Але у мене мало часу залипнути в телефон. Тому частіше слухаю, коли роблю якісь справи вдома.  Я навіть на городі слухаю якісь лекції чи аудіокниги. Ось недавно викопала часник під лекцію Тімоті Снайдера на Книжковому Арсеналі.
Прожитий день ввечері не аналізую, хіба можу повернутись думками до якихось епізодів.
Наступний день звечора не планую і в принципі дуже не люблю лягати спати із думкою, що завтра у мене якась справа є. 
Перед сном мені дуже подобається відчувати свободу наступного дня. Мабуть, саме тому я так і не змогла працювати в офісі. Щодня я б таке не пережила.
Колись я вважала своєю суперсилою засинати за шість секунд і гарно спати. На жаль, чи то час, чи то війна цю суперсилу у мене забрали. Тепер сплю тривожно і вночі прокидаюсь часто із відчуттям, що точно не знаю, де я... 
Люблю ввечері вийти надвір, потім подивитись на хату знадвору. Там світяться вікна, хтось усередині, а я дивлюсь на рідних і рідне наче зі сторони. Це не щоденний ритуал, випадковий, але повторюваний. Відчуваю тоді меланхолійну і теплу повноту життя.
Ввечері я ніколи не кажу ніколи.
Найкращий вечір у житті – це вечір із собою.
У вечір, коли ми дізнаємось, що перемогли у війні з Росією, я б хотіла обійняти рідних і нарешті поплакати.
Євгенія Кузнєцова – українська письменниця, дослідниця,
авторка книг “Готуємо в журбі”, “Спитайте Мієчку”, “Драбина”,
“11 помідорів і 1 маленький”, “Мова–меч”
та коміксу “Коротка історія українського борщу”.


Коментарі