PRO:ЗА_ЖИТТЯ

Володимир Єрмоленко

РАЙ ТАКИ ПРОРОСТАЄ

Подорож нашою країною - як пошук прихованої енергії. Додаткових потужностей власної енергосистеми. Додаткового струму. 

А струм йде від землі. 

І ти шукаєш і знаходиш цю енергію землі. Геоенергетику. 

Ось акуратні оброблені поля. 

Ось пейзажі, що самі вже є живописом.

Ось лагідні люди. Тверді у своїй лагідності, лагідні у своїй твердості.

Ось «хмарки біжать» - і це точний опис реальності, а не метафора. І хмари розсипають долинами цілі різновиди світла, українське кʼяроскуро, палітру яскравостей. 

Подорож Україною - це зорова медитація. Додайте ще сюди поліфонію пагорбів і долин: це земля, яка стала морем. Це рай, який русня постійно перетворювала на пекло. Онтологічний злочин «руского міра»: з раю зробити пекло. 

Але є відчуття, що цього разу не дамо. Народ наш досі не мав можливості повною мірою розкритися, бо так багато було зовнішніх перепон - але сьогодні, навіть попри війну, відчуваєш його впевнене рівне дихання. Його методичну роботу. Він ще розкриється, ще покаже себе - бо на багато здатен.

Є досі руйнівний вірус «руского міра» навіть всередині нас, і ми не застраховані проти його повернення. І його сліди досі відчутні. Але є відчуття, що слабшає він. Слабшає. 

Що рай таки проростає.

Володимир Єрмоленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,

доктор політичних студій, кандидат філософських наук

Христя Кішик

ГАРНОЇ ВАМ ДОЛІ

Йду на ринок, планую купити зеленини, проходжу між рядами, вдивляюся у найфайнішу, купую, наприкінці говорю панусі продавчині: "Дякуюю, гарного вам дня", а вона мені відповідає: "Дякую, гарної вам долі"...

Виходжу з базару, намагаючись якомога довше, смакувати таким приємним побажанням — всередині так затишно і з підмурків памʼяти оживають спогади.

Ось мій дідо — звичайнісінький вчитель в школі, який постійно ходить в одному й тому самому сірому піджаку і камізельці, яку баба йому звʼязала з грубих ниток, щоб не боліли крижі, на голові той самий сірий берет — ми живемо в 90-их і грошей на одяг дуже нема. 

Наша хата унизу вулиці, майже під річкою, але ми завжди знаємо, коли дідовий ровер наближається додому, навіть, коли він ще на самісінькому верху вулиці, на горбі — не тільки тому, що видніється його берет, ми чуємо дідовий голос. 

Він кожному сусіду і кожній сусідці в кожнісінькому дворі дзвінко говорить зичення: "Дай Вам, Боже, щастя!".

А кожної неділі ми малі особливо трепетно виглядали дідовий ровер з дзвінким зиченням, бо дідо привозив усім дітям на вулиці морозиво. 

Я тоді малою дуже раділа і перед всіма дітьми вихвалялася, що то мій дідо. 

Але тоді я й не задумувалася, що те морозиво означало для діда...

...

Зараз я доросла жінка і зараз я прекрасно розумію, що я і є той самий дід. Я — дід, який старається іншим дати трохи добра так, як уміє, бо тоді всередині зʼявляються якісь нечувані сили — продовжувати робити те, у що віриш.

...

Ще в мене тут на вулицях великого міста появилася своя бабуся. Я не знаю як її звати, але ми із нею вітаємося, деколи узагалі без слів, просто порухом голови. Цю бабусю я вгледіла декілька місяців тому, вона звичайнісінька така канонічна бабуся в хустині, але вона мені була по-особливому неймовірна, бо йшла так поважно, а за нею по обидва боки, хвацько чимчикували пес та кіт. 

Я до бабусі першою заговорила, кажу, що у вас така гарна компанія. А вона мені відповіла: "То не всі. У мене ще одна кицька була, але вже два дні як нема, пропала, я так переживаю, щоб вона не подумала, що я її зрадила. Кицька уже пережила одну зраду — її колись викинули, а я її знайшла, відгодувала, вилікувала, дала дім, а тепер... Уявляєте, як це боляче пережити зраду?". Я чесно не знала, що відповісти бабусі — просто не знала, бо наші слова бувають німі, коли іншій людині болить.  В мені щось завмерло і я дуже обережно, але чесно сказала: "Дуже хочу вас підтримати, але не знаю як. Можна, я вам просто скажу "дякую" за те, що у вас таке добре серце."

Бабуся мені просто відповіла "дякую" і пішла... Але через декілька днів ми зустрілися знову, потім ще раз, і так стається багато разів — ми  тепло вітаємося, іноді просто очима, поглядом, рухами — так, наче ми тримаємо між собою якийсь невловимий простір для чогось більшого, ніж слова, може це про розуміння — не знаю.

...

За останній час в мені дуже багато емоційного оніміння, моя психіка вже немає сил відреаговувати на таку величезну кількість постійного болю, горя, втрат — вибудовує міцні мури, які насправді дуже крихкі, щоб хоча б трохи захистити зранене серце абсолютно все пропускати крізь себе — і в дуже багатьох, особливо найважчих ситуаціях, які стаються з нами під час війни — я завмираю і перестаю відчувати.

Вчинки і слова людяності, добра, яке творять люди й передають його далі — оживлює мене — серце відгукується і якась остання нервова клітина вкотре хоче жити.

...

Іноді я себе запитую: "як я бачу майбутнє через 5 років?", і чесно в мене немає якоїсь однієї конкретної відповіді, але я точно знаю, що я маю робити кожен день нинішнього — це робити щодня щось добре. 

Це для мене про створення тих тонесеньких ниточок, якими передаєш іншій людині добро,  щоб якомога більше людей обʼєдналися в цьому просторі.

Цей простір про підтримати когось, а комусь просто нагадати про віру в себе, про продовжувати діяти, не здаватися, про чесність сказати "я не знаю як", про вміння бути поруч і просто помовчати.

В цьому просторі не тільки ми теперішні, в ньому є і ниточки з мого і вашого минулого, бо всередині кожного й кожної з вас живуть такі самі найдобріші в світі діди й баби, які зуміли вижити, бо були людьми і цю людськість залишили у ваших серцях. 

В цьому невловимо-крихкому-сильному просторі, який ми творимо різними ниточками добра і підтримки, є безліч наших слів і мовчань...

І нехай у (нашому)вашому просторі, особливо в моменти завмирання завжди буде чутним чийсь голос: "Гарної вам долі!" 

Христина Кішик - журналістка, психологиня

Світлана Ройз

МІСЦЕ МАМИ

Одна з неочікуваних та найважливіших фраз, яку мені жартома сказала якось донька: «мама, це зараз вже не твоє місце»…. Коли ми зазвичай їдемо в машині: син за кермом, я на сидінні біля нього, а донька позаду. Саме в той день ми кудись збирались з дівчиною сина. У неї не так часто видається можливість приїхати. Я автоматично йшла до переднього сидіння. Хоч зазвичай, коли син не один, сідаю позаду. От саме тоді донька тихо і сказала ці слова – маючи на увазі, що поруч із дорослим сином має сидіти його жінка.

Я думаю часто про місце, яке ми займаємо поруч з дітьми, поруч із іншими людьми.

Про маркери – внутрішні та зовнішні, коли нам варто фізично переміститись «в тінь», не втрачаючи всередині відчуття свого важливого місця.

Колись весь простір нашого життя займала малесенька дитина і ми ж і були «її місцем життя». Фізично та емоційно. А потім так важливо було вчасно відпускати руку, змиритись з тим, що діти в якийсь момент дивитимуться вже не на нас, і ми перестанемо бути богинями та героями.

Діти мають з часом переставати потребувати нас. Ми маємо переміщуватись у їхньому внутрішньому світі.

«Це вже не твоє місце» – суцільного всесвіту твоєї дитини.

Ти не маєш бути «найкращою жінкою» сина, ти не можеш собі дозволити бути «мачухою», що дає отруйне яблуко сумнівів та застиглості жіночості своїй красуні – доньці.

У твоєму житті має з’являтись багато різних сенсів, щоб материнство не ставало єдиним. Інакше ти просто не витримаєш миті, коли вони підуть у своє життя, чи не відпустиш дитину в дорослішання.

Ти маєш вчасно собі казати – «це вже не твоє місце» – щоб поруч з дітьми з’являлись друзі, кохані…

Але напевно наше внутрішнє місце – сама вісь материнства – залишається постійною. Скільки б не було років нашим дітям, де б вони не були.

Я сьогодні пригадувала, як на сертифікації студентів у мене була символічна дія. В самому кінці курсу я казала: "весь курс ви дивились на мене. Дякую за довіру, за те, що обрали бути авторитетною для вас у знаннях. А тепер мені важливо стати поруч з вами чи за вами, щоб ви дивились вперед, щоб у своїй реалізації ви не порівнювали себе зі мною, щоб ви бачили лише вашу відкриту дорогу та розквіт"

Для слухачів курсу, звичайно, я не була в материнській позиції. Але я сьогодні подумала про те, що в стосунках з моїми дітьми я хочу створити таку «ініціацію», справжній родинний ритуал – коли лише я, чи взагалі всі дорослі в певному віці збираються на родинне свято і переходять ЗА дитину. Щоб вона відчувала, що я\ми надійно за її спиною.

Що я\ми не претендуємо на місце, де має бути її партнер-партнерка.

Що ми поруч, але не будемо маячити перед нею, і її власний шлях відкритий.

Але всередині я\ми знатимемо – що все своє життя, де б ми не були, і де б не були діти, у всіх можливих світах, дитина буде в просторі нашої любові.

Бо цей простір любові — це і є наше вічне місце. Місце Мами. 

Світлана Ройз – психологиня, письменниця 

Катерина Калитко 

ПЕРЕДЧУТТЯ

Хотілось би, щоби цей день був днем осмисленого мовчання про людські історії жахливої великої війни.

Великих війн, у яких українцям доводилося брати участь, ми ніколи не обирали, бо не починали. Попри те, вони завжди ставали кривавим і болісним способом згадати себе. Відчути, навіть якщо не ословити, що саме тримає при цій землі. Для обох моїх дідів належність до ЧА була не служінням режиму, а способом захисту свого. Зрештою, у Першу світову українцям теж доводилося воювати з різних боків фронту, і це було вибором не їхнім, але імперій, у яких вони опинилися.

Останнім часом я багато думаю: як/чи відчувалося людям у щоденному житті наближення Другої світової? Чи відмовлялися вони до кінця повірити у її можливість, щосили чіпляючись за рештки побутової нормальності? Як їм вдавалося маневрувати між маховиками страшних режимів, любити близьких, свої рідні місця, робити роботу, готувати родинні вечері, планувати щось далі, ніж на тиждень, і сподіватися, що все це не буде перемелено водномить, що світ якимось дивом утримається на межі божевілля? Це дуже прикладна цікавість. 

У роки повномасштабного вторгнення, п'ючи ранкову каву в місті після обстрілу або поблизу лінії фронту під добре чутну артилерійську дуель, звикаєш холоднокровно констатувати, що світовий лад, установлений після Другої світової, остаточно розсипався. Доволі довго протримався, слід сказати. Відчуття нової світової війни можна брати з повітря руками. Буде дивно і підозріло, зрештою, якщо нічого такого не станеться. Вже виразно сформувалися вісі протистояння, і деяких їхніх представників можна буде побачити на завтрашньому московському параді. Вже озвучено основні запити на переділ світу. Про мілітаризацію заговорили уже й там, де раніше це вважалося відверто непристойним. 

І, як і з кожним передчуттям великої трагедії - очікувати насправді важче, ніж опинятися перед фактом її початку, відключаючи всі рівні чуття, окрім тих, що відповідають за виживання.

Сьогодні мені хочеться мовчати. Бо людство нічого не навчили ні гасла, ні книги, ні гуманістичні доктрини. Тільки досвід глибоко поламаних і згірчених війною людей залишається правдивим. У ньому є дещо дуже просте, але найважливіше: знання, що можна все ж залишитися людиною навіть у кривавій водоверті. Це найважче, але й найважливіше. Це те, що залишається, коли перекроюються кордони і перегортається чергова залізна сторінка великої історії. Сила завжди всередині.

Згадайте сьогодні своїх, які пройшли крізь великі війни людьми. І пообіцяйте собі зробити так само. Хоча би спробувати.

Катерина Калитко — поетка,  письменниця, перекладачка

Катерина Калитко

СПІЛЬНІСТЬ

Всі іспити на зрілість, які так драматично провалює наш богоспасенний соціум, відбуваються дуже невчасно і зовсім не в тих рамках, у яких мали б, тож і результати відповідні. З моїх власних спостережень - нам критично бракує взаємної емпатійної чутливості, а з її браку росте взаємна недовіра. І мова тут не про завчену соціальну обережність, "бо інакше прилетить по голові", а про щире бажання зрозуміти, роздивитися інших, особливо тих, у кого раніше не було права на голос, права бути видимими. У слові "чутливість" ховається слово "чути". Так, це дуже енергозатратно. Так, інколи почуте травмує тебе і ти не знаєш, що з цим далі робити. Але без цього гострого взаємного слуху неможливий великий спільний рух. 

Дорогий Володимир Єрмоленко написав сьогодні прекрасний пост про те, як тримає нині спільність. Як дорослі, самодостатні й самозарадні люди тягнуться одне до одного і віднаходять у цьому співбутті нове й важливе:

"Що гріє зараз - це відчуття спільності. Коли люди тягнуться одне до одного. Особливо коли це люди самодостатні, самостійні, самозарадні - і все ж тягнуться, магнетизуються одне одним. 

Ти можеш бути самозарадним, але не зможеш бути самозарядним. Ми заряджаємося від інших. І часто ми здобуваємо собі енергію саме тоді, коли її віддаємо. 

В темні часи важливо мати тих, чию присутність ти відчуваєш у темряві. Чию присутність ти відчуваєш на дотик".

Є такі дні, коли я фізично відчуваю себе живою тільки поруч із найближчими й найдорожчими свідками.

Залишу тут це іскристе фото Насті Телікової із вручення Drahoman Prize - воно тепер одне з моїх улюблених. У кожного з людей на ньому є своя гризота, свій біль просто в момент, коли знімок зроблено. Але є й щось більше, і воно - між ними. Тому вони тримаються одне за одного і сміються.

Катерина Калитко — поетка,  письменниця, перекладачка

Святослав Шевчук

Ми – народ Воскресіння

Христос воскрес, дорогі українці!

У ранковій тиші першого великоднього дня, коли жінки-мироносиці зі сльозами поспішали до гробу Ісуса, вони шукали мертвого, але знайшли Живого. Їхні очі, ще вчора сповнені болю і темряви Голгофи, першими побачили світло воскресіння. Цей досвід – перевертає усе. Те, що мало стати жалобним прощанням, стає початком найбільшої надії. І ця надія сьогодні світиться в очах українців.

Понад три роки повномасштабної війни. Вже одинадцятий рік намагань знищити нашу свободу. Та попри все – ми живі. Ми боремось. Ми воскресаємо. Наші серця пульсують життям Воскреслого.

Увесь світ здивовано дивиться на українців: звідки у них сила, звідки ця незламність? А ми знаємо: із порожнього гробу Христового. Зі світла, яке не зміг загасити хрест. Надія не зникає там, де є любов. І саме любов – до ближнього, до правди, до Батьківщини – веде нас крізь темряву до світла.

Сьогодні надія має українські обличчя. Вона сяє в очах наших захисників, які вже одинадцятий рік поспіль доводять усьому світові: чисельно переважаючого російського загарбника можна – і потрібно – зупинити. Надія живе в кожному пораненому воїні, який, долаючи біль, знаходить сили посміхнутись і сказати: "Я повернусь на фронт".

Надія – у втомлених руках медиків і рятувальників, які після кожного прильоту не питають "навіщо?", а рятують. У вчителях і батьках, які посеред вибухів навчають дітей вірити в добро. У молоді, яка, попри втому і втрати, мріє, одружується, народжує дітей і будує майбутнє.

Надія – в жінках, які тримають на своїх плечах тил, чекають своїх коханих з фронту, а іноді й самі стають воїнами. Надія – в дітях, які малюють не війну, а мир, який обов'язково настане.

Надія – це не відсутність болю. Це довіра, що останнє слово не за болем. Що за Страсною п'ятницею приходить Великдень. І ми, народ, який проходить свою Голгофу, вже стаємо народом воскресіння.

Наші рани – не знак поразки, а знак любові, яку навіть смерть не подолала. Бо Христос воскресає сьогодні в кожному, хто любить, хто вірить, хто тримає стрій, хто служить, хто не здається.

Пасхальна радість – особлива. Вона народжується не з наївності, а з перемоги. Вона приходить не замість болю, а через нього. Саме тому ніхто не може відібрати в нас цю радість, навіть коли наші міста руйнують, а наших близьких убивають. Бо ми знаємо: "Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?" (1 Кор. 15:54).

Цього ювілейного року, коли весь католицький світ вирушає в паломництво надії, Україна вже пройшла більшу частину цієї дороги. Ми несемо у собі світло, яким хочемо поділитися. Не мовчімо. Говорімо світові правду – про страждання і про силу любові, яка їх перемагає. Свідчімо, що в темряві розпачу надія таки не засоромить.

У цей Великдень я особливо молюся за тих, хто в окупації чи в полоні, хто на фронті чи в шпиталі, хто далеко від рідної домівки. Ми всі – одна родина у Христі воскреслому. І всі разом ми будуємо нашу перемогу – перемогу життя над смертю, світла над темрявою, правди над брехнею.

Нехай це Світле Воскресіння буде моментом, коли кожен українець відчує: Христос воскрес не тільки для мене, Він воскрес у мені. І ми, Його народ, вже воскресаємо разом з Ним, бо ми – народ Воскресіння!

Христос воскрес! Воістину воскрес!

Святослав Шевчук - 

отець і глава Української греко-католицької церкви

Володимир Єрмоленко

ПОКИ Є ЖИТТЯ, ВОНО БУДЕ БОРОТИСЯ

росія сіє лише смерть. смерть - це її єдиний подарунок світу. На Різдво, на Великдень вона приносить цей подаруночок, бо нічого іншого не має.

росія - це танатократія, правління через смерть. правління смерті.

росія - це мертвяки, які сіють смерть. 

культура - це сіяння життя, щоб породити ще більше життя. росія - це культура навпаки. це сіяння смерті, щоб отримати ще більше смерті

проблема в тому, що смерть хоче жити. Мертвяки хочуть жити. Смерть шукає свого життєвого простору, Lebensraum. 

І для того, щоб жити, їм треба знищити справжнє життя. Щоб ніхто ніколи не памʼятав, що таке справжнє життя. Щоб люди думали, що життя - це "ось це". Рабство, приниження, насильство як єдиний елемент взаємодії

смерть уміє маскуватися під життя. Мистецтво маскування смерті під життя - це і є ядро російської пропаганди. Бо вона знає, що без цього вона не виживе. бо тільки якщо на неї покажуть і скажуть "це і є справжнє життя", тільки тоді смерть остаточно переможе. Тому вона так вкладається в це маскування, в цю пропаганду

але поки ми є - смерть не переможе. Поки є життя, воно буде боротися. 

Володимир Єрмоленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,

доктор політичних студій, кандидат філософських наук

Власта Власенко

ФАЙНІ ЛЮДИ

Сьогодні мені захотілося пригадати собі файних людей мого життя. 

Насамперед це курка Таська з мого дитинства. Вона їла з рук і ховала голову мені поза шию, пахла теплим пір'ям і присідала, коли я казала "сіла, курочка, сііііла". Вона весь час підтверджувала свою людяність тим, що не доїдала з руки, а я вірила, що вона лишає мені і тому доїдала. Хоть і не хотіла, але було встидно не доїдати за нею.

Далі - це крілик мій, Труська. Сірий собі крілик, вушка до спинки, дихкотит швиденько. Людиною Труська став мені файною тоді, коли я лишила клітку відкриту, всі крілі - врозтіч, я - в розпач, а він сів у траві і сам дався зловити.

Наша кітка Муся не з'їла миш. Вона могла її з'їсти запросто, бо миш уже була в комі. Але вона не з'їла її. Бо не хотіла їсти. Мама її добре годувала. Муська - людина! Гордовита така, пустила миш в траву, миш вижила собі. 

Пацє наше то взагалі Божа людина. Їло собі, дружелюбно хрюкало, ганяло качки по дворі і щиросердно, безумно самовіддано лежало а баюрі, заплющивши очі від сонця. В нього все була усмішка. Воно любило людей, вірило, що його кормлять по любві. 

Ще була корова Ласька. Людиною вона мені стала в стайні. Якось мене кавалір лишив якийсь в шесті клясі. Кому сказати?? Встидне! Ласька вислухала всьо. Обертала до мене голову, тикала мокрим носом мені в лице, її велике вологе око говорило мені, що любить мене і покинуту. Я обіймала її за шию. Більшої людини не було мені на той час. 

Ще десь розкажу згодом про інших своїх великих людей свого життя. Особливо про мурашку!!

А зараз сумую серед людей без Людей.

Власта Власенко - поетка, педагогиня, директорка ліцею 

Ольга Криштопа

Я ПОРЯД

Є такі два прості слова «я поряд». Вони по суті мало чого означають і ще менше констатують, особливо якщо людина, яка їх каже, зовсім не поряд...

Але, знаєте, якщо на світі є людина, яка на весь ваш біль, вашу зневіру, злість відповідає «я поряд», то у вас добре все!

Якщо на світі є людина, якій ви можете розказати про свій біль і свою зневіру, у вас добре все. 

Навіть якщо ця людина не поряд.

Вона настільки поряд, що навіть і не зрозумієш одразу. Отут, бачте, поряд, біля вас. У вашому телефоні ця людина, це безумовно.

І раптом – у вашому серці.

Я поряд. 

Так нібито мало. Але ж це всесвіт.

Я поряд. Навіть якщо не поряд.

Ольга Криштопа - поетка, педагогиня, волонтерка.

Володимир Єрмоленко 

МИ

Час від часу це стається, немов озаріння. Ти розумієш, як багато тих, кого ти називаєш «ми». Цих людей ти розумієш ще до того, як спитав їхні імена. Їхні почуття ти сприймаєш як свої. Їхні думки тобі не треба розшифровувати. 

Ми - це ті, хто огортає себе національним прапором на площі. Хто виходить на майдани і ставить намети, коли країну починають душити. Хто боронить її всередині і ззовні. Хто не здається і не зневірюється. Хто створює музику, якою говорять душі твоїх предків. Хто загортає передачі для тих, хто в окопах. І хто в цих окопах ризикує померти, щоб твої діти могли народитися. 

Ми – це видимі і невидимі. Почуті й непочуті. Ті, кому вісімдесят, і ті, кому двадцять. Сильні тілом і духом - і не дуже. Ті, хто діє, і ті, хто підтримує. Ті, хто сумнівається і сперечається, але коли треба – підтримує теж. 

Ми – це ті, хто живе поруч. З ким ти ходиш разом на роботу. Кого ти випадково торкаєшся у вагоні метро. Чиї пости ти лайкаєш чи коментуєш. Хто є в соцмережах і кого в них немає. Відомі й ні. Складні й прості. Щасливі й просто спокійні. 

Це також ті, кого вже немає. Хто загинув і своєю смертю тебе захистив, хоч і не знав нічого про твоє існування. Це ті, хто так і не народився, бо їхні батьки не встигли стати батьками. Це ті, хто не мав майбутнього, аби своє майбутнє мав ти. Ти раптом розумієш, що тіні цих людей завжди будуть з тобою. Ти уявлятимеш, як їх звати. Що вони пишуть своїм коханим по ночах. Чия музика звучить у їхніх навушниках. Якого кольору очі в їхніх дітей.

Якщо цих «ми» немає, то ти ніхто. Твого імені ніхто не згадає. На твоїй могилі не поставлять хреста. Твій голос загубиться у пустелі. 

Десь там, іншими мовами, тобі щось кажуть про те, як це погано. Яким поганим є, скажімо, націоналізм. Вони кажуть, що це пахне ксенофобією. Вони кажуть, що треба любити всіх людей на землі.

Ти й не проти любити всіх людей на землі. Але ти знаєш імена тих, хто вже не живе. Ти знаєш, що у їхніх смертей є автори. Ти впізнаєш їхній почерк. 

Слова втрачають свій смак, коли опускаються на ці сніги. Коли тануть у цих будинках, які опалює живий вогонь. Багато що змінюється зі зміною дистанції та географії. Зі зміною відповіді на питання про те, скільки кілометрів тебе відділяють від можливої загибелі. 

Часом ненависть – це зворотній бік любові. Любові настільки гострої, що вона не може простити жорстокості. Настільки пронизливої, що готова бити у відповідь.

Коли ти наповнюєшся цим великим «ми», ти не можеш сприймати тих, хто приходить у твій дім забрати твоє. Хто робить вигляд, що твоїх кордонів не існує. Хто справді вірить, що нема твого народу, що він зник, злякався, розтанув. Тебе охоплює гнів і злість. Злість за те, що хто хоче відібрати твоє право жити спокійним людським життям. Радіти сміхові своїх дітей. Дивитися на глибоке, як сон, зимове небо вночі. 

Щось нас з'єднує з тими, хто формує це велике «ми». Кого ми не знаємо. Хто помер задовго до того, як ми запланували своє народження. Хто ходив по ярах, на яких сьогодні стоять багатоповерхівки. Хто був розстріляний за те, щоби ти розстріляним не був. Це все теж ми. І їхня пам’ять ниє уламками в наших тілах. Із їхніх страждань сплетені наші нічні видіння. 

Ті, хто називає нас "братнім народом", хочуть вирізати наші обличчя. Хочуть вирвати наші язики і змусити нас скасувати своє народження. Викреслити нас із реєстрів земних та небесних. Змусити нас забути свої імена. 

Але ти не зникнеш, бо не зникнемо ми. Бо кожне тіло - це більше ніж тіло. Бо кожна душа - це більше ніж одна душа. Це мільйони і мертвих, і живих, і ненарожденних. Кожен із них виростає зсередини тебе, чіпляється за твоє серце корінцями. І ти сам виростаєш із них, із їхніх сердець. Коріння твої губляться у минулому, твої семена пірнають у майбутнє. Ти – це вже більше, ніж ти. 

Час від часу це стається, немов озаріння: ти розумієш, як багато тих, кого ти називаєш «ми». І яким неповним є ти, коли наодинці. Як недостатньо тобі лише самого себе. Цієї миті ти розумієш, як добре бути одним народом. Таких різних людей. Таких різних релігій, мов, етнічних походжень та орієнтацій. Таких єдиних у своїй любові.

Володимир Єрмоленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,

доктор політичних студій, кандидат філософських наук

Єва Тур

ПАМ'ЯТЬ ЖИВЕ У...

іноді від найглибшого дна нас рятує пам’ять про дорогих нам людей, про щасливі миті, про спільні справи…

ти дивишся на речі, що нагадають про них, і крізь сльози посміхаєшся. 

памʼять живе у стопці фото, на яких чоловік, чиї очі й вуста я успадкувала, тримає мене малу на руках, рибалить, усміхається. якби не ці фото, я б не пам’ятала його таким красивим та дужим, бо дитячий розум зафіксував його виснаженим смертельною хворобою. а тепер я йому подумки говорю: «чуєш, тату, у мого сина теж твої очі та губи і його звати, як твого діда». 

памʼять живе у коробці з нагородами хороброго чоловіка, в очах й характері нашої доньки, в його проєктах, в улюблених піснях, одну з яких я увімкнула, коли у морзі обмивала його знівечене тіло. «чуєш, Максе, у малої не лише твій характер, а й твоє почуття гумору».

памʼять живе у стопці книг, якими обмінювалися з Дімкою. ми познайомилися у Пісках ще в далекому січні 2015-го, коли він, наймолодший кіборг, вийшов із ДАПу, і здружилися на роки, а потім у 2022-му я підвозила додому на ельці його вдову і маленького сина з такими ж небесними очима, як і у Дімки. 

памʼять живе у збірці віршів, яка зберігає цілий світ непересічного хлопця Максима, який був у цивільному житті лісовим ельфом, а на війні — сміливим воїном. його тіло я знайшла в морзі на Харківщині та оббирала січневу землю з його обличчя й дредів. він був чудернацьким другом, Пітером Пеном, що виріс, але не забув чарівний світ.

памʼять живе у маленькій іграшці, яку зробила для мене дівчинка з косичками Яна. вона рятувала військових на стабпункті, рвалася на найнебезпечніші евакуації і носила при собі серце мого найближчого друга, якого можу називати своїм братом. над тілом Яни я сиділа, доки її коханий мчав з іншого напрямку, а потім ми, стоячи на колінах, витирали серветками березневу багнюку з красивого обличчя лісової мавки, до якої  при житті тягнулися, здавалося б, усі тварини, відчуваючи її доброту. я тримала за плечі  друга, що не відчував землю під ногами від горя, і мала дуже егоїстичну думку: «а якщо я загину, хто отак зітре бруд із мого обличчя?».

але життя триває, скільки б утрат ми не пережили. зʼявляються нові люди, які — ні, не заміняють тих, хто вже мандрує іншими світами, не займають їхнього місця, — вони йдуть поруч і завжди приходять на допомогу, вони стають світлом у непроглядній темряві, надійною гаванню у бурхливому морі, другим крилом у небезпечних польотах.

бо життя триває, скільки б утрат ми не пережили.

бо життя триває

Єва Тур — військова, поетка, редакторка, художниця 

Володимир Єрмоленко

ВЕЛИКА МРІЯ ПРО МАЙБУТНЄ

У перших словах нашого гімну закладена велика мрія про майбутнє

У них я відчуваю ту саму емоцію, що й в contra spem spero Лесі Українки: ніколи не можна дозволяти собі відчай, ніколи не можна опускати руки.

Слова, що їх написав юний Чубинський у 1862 році (йому було 23) перегукувалися зі словами, які написав юний Костомаров (йому було менше 30) в «Книгах битія українського народу»: «Лежить в могилі Україна, але не вмерла» і в цьому ніби дуже макабричному «сеттінгу» не можна пропустити насправді дуже сильний момент: навіть коли геть все темно, навіть посеред великої смерті, що немов поглинає тебе - нічого ще не вирішено і нічого не програно. 

і памʼятайте Шевченкове з «Великого льоху»:

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..

Без тієї емоції ХІХ століття, без тієї мрії, без тієї «надії-попри», «зусилля-попри», «буття-попри» не було би сьогодні й нас .

І ще одна річ: у словах і Чубинського, і Костомарова, і Шевченка закладена думка, що Україна - це про майбутнє. Що в концепції України завжди є цей елемент «ще не», який сильніший за «вже було». 

І хоч би якою наша історія здавалася диявольским колом повторення, все ж важливо вірити, що «ще не» переможе «вже було».

Володимир Єрмоленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,

доктор політичних студій, кандидат філософських наук

Лариса Денисенко

РЕЧІ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ СТОЯТИ РІВНО

Я спостерігаю, як нас емоційно розхитує. Навіть тих, хто зазвичай спирається на здоровий ґлузд розхитує так сильно, що злітає кришка, починаються зневага, звинувачення, грубість, злість, маніпулятивність, оце бажання вкластися на підлогу, як подекуди роблять малі діти, верещати і битися всім тілом. 

Як захист своїх і рідних, захист від відчутої несправедливості, перетворюється на несправедливу злість скеровану на тих, хто не відчувається своїм. І це як стрічка з чорного рулону розмотується, розмотується, розмотується. 

Я не знаю як, але потрібно навчитися спиратися на здоровий ґлузд більше ніж на емоції, попри те, що вони важливі, і ти більшою мірою відчуваєш біль, а не шукаєш баланс і не підбираєш слова, біль може кричати, але це наш біль, і ми можемо працювати з емоціями. 

Ми можемо любити когось сильно, бути вдячними, мати фантастичний спільний досвід, але усвідомлювати, що людина в тій або ж іншій ситуації поводиться несправедливо, порушує норми і вивищується за рахунок інших людей. 

Ми можемо в силу різного досвіду і різного розуміння точки, де ми всі знаходимося, реагувати на одну й ту саму ситуацію протилежними способами, але усвідомлювати, де є місце для діалогу, де він неможливий принаймні зараз, але точно припинити множити зневагу. 

Нас може сильно хитати, але є речі, що допомогають стояти рівно, наприклад, те, що перед законом рівні усі. І ті, кого ми любимо, і ті, кого ми не знаємо, і ті, кого ми ненавидимо. Це не означає приймати то все емоційно спокійно, якраз емоції можуть бути різними, це означає: приймати правила і спиратися на них.

Лариса Денисенко - письменниця, адвокатка, правозахисниця, 

телеведуча, радіоведуча 

Володимир Єрмоленко

ПОМІЧАТИ КРАСУ

У темні часи важливо помічати красу. Бо краса є спалахом. Вона живе недовго. Вона смертна. Наш погляд подовжує її життя, трохи. 

Краса жовтого листя у жовтні. Краса облич твоїх дітей. Краса ранку, краса вечора. Краса рук, краса горизонту. Краса музики, краса тиші. 

Технологічні часи притупили відчуття краси. Мистецтво почало цінувати інші речі - інтелект, цікавість, суспільну значущість, провокацію. Це добре. Але. Але не за рахунок краси, будь ласка. 

Бо інтелект, суспільну значущість чи провокацію можна пояснити. А красу ні. Ти ніколи не можеш пояснити, що таке краса. 

Тому краса - один із найближчих синонімів буття. Бо ти не можеш пояснити, що таке буття. Буття - це те, що є. Краса - це те, що є. 

Ти не можеш знайти для неї основу. Не можеш додати до неї суфікса. Означника. Прикметника. Не можеш відповісти на слово «чому». Бо вона сама є основою. Вона є коренем. Вона є «тому, що». 

Мені подобається старий живопис. Моє улюблене - XVI століття, 1500-і. Були непрості часи, часи великого світоглядного конфлікту. І в ці непрості часи зʼявляється так багато великої краси. 

Наприклад, портретне мистецтво. Раптом Дюрер, Гольбейн, Тиціан, Бронзіно почали малювати портрети. Не ідеальні обличчя, а просто обличчя. 

Портретами вони хотіли сказати просту річ: я більше не можу сконструювати вам красу. Я не можу вам намалювати ідеал. Бо мене затоплює краса, яка є. Я захлинаюся в ній. Я тону в ній. Мені бракує повітря. Ловіть її, поки я ще дихаю. 

Бо часи складні. Темні. Важливо не витрачати час дарма. 

Важливо ловити красу, поки ще дихаємо. Або не так - важливо, щоб краса ловила нас

Щоб краса мене ловила - і нарешті спіймала. 

Хоча б ненадовго...

Володимир Єрмоленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,

доктор політичних студій, кандидат філософських наук

Катерина Калитко

ПЕКУЧА ЛЮБОВ

Вперше я побачила піаніно «Одеса» п'ятирічною, у друзів родини. Доти бачила тільки піаніно «Україна» і знала, що це ім'я нашої країни. Вдома я запитала батьків, що таке Одеса і чим вона відрізняється від України. Вони пояснили, що Одеса - це місто в Україні, яке вони дуже люблять: красиве, біля моря. За рік по тому я зустрілася з ним і сама.

Вдруге у житті я побачила піаніно «Одеса» вчора, у знищеному будинку культури  Великої Олександрівки на деокупованій Херсонщині. Воно стояло там потемніле, деформоване, зі стосами обгорілих нотних записів на ньому. І чомусь саме над цим піаніно нестримно захотілося плакати, хоча я весь час добре трималася; ніби воно увібрало у себе весь той колишній, знищений світ, все, чого вже ніколи не буде. На площі перед будинком культури стоїть усе, що залишилося від погруддя Тараса Шевченка: невисокий бетонний постамент, розмальований узором локальної  вишивки. Кажуть, Шевченка розстріляли з танка. Поруч валяються чорні покручені шматки металу: найсвіжіший сусідський іскандер вкотре прилетів уже цього літа...

Колишня директорка бібліотеки, до якої ми привезли книжки, просить допомоги для своєї колеги в іншому деокупованому селі. Там бібліотека вигоріла дощенту, але колега власними силами частково відновила фонди. А під час окупації, коли не було жодного зв'язку із зовнішнім світом, сама возила від подвір'я до подвір'я українські книжки. Добре знаючи, чого це може коштувати.

Після зустрічі у селі Калинівському пані дякує мені за вірш про піч, яка ціліє в вигорілому будинку. Згадує, як в окупації не було продуктів, і вона пекла хліб саме у такій печі з домашніх залишків борошна. А потім закінчилося і воно. Окупація була восьмимісячна.

Думаю про все це, їдучи з Херсонщини до Одеси, яку люблю з шести років, відколи побачила вперше, у якій живуть мої безмежно дорогі й рідні люди. Їду повз поля, де дозбирують останні соняшники, де триває розмінування; крізь вулиці, де на обшарпані стіни будинків лягає мереживна тінь платанів; через особливо красивий у цій частині країни Південний Буг; над узбережжям, заставленим тетраподами. Їду і не можу вмістити у себе все, що зробили із нашим Півднем, таким живим, сповненим золотавого світла, закличним до проростання у ньому. Ніколи не зможу цього вмістити. Але залишається пекуча любов: їхати цими краями, чути й бачити їх, прикладати себе до них, наче подорожник до кривавої рани. Такого методу не схвалює доказова медицина, проте у дитинстві, здається, це зараджувало. За вікном сяє красива і ніжна українська осінь. І наче лежиш, скрутившись калачиком, усередині неї, як у плацентарній сумці. У материнському животі країни. Вона гладить тебе і наспівує - і тому почуваєшся захищено...

Катерина Калитко — поетка,  письменниця, перекладачка

Катерина Міхаліцина

ВІДЧУТТЯ РІДНОСТІ

«Подивись яка», — пише мені в сигналі друг, що воює на запорізькому напрямку, і скидає відео із синичкою. Пташина підлітає майже до його простягної руки — мабуть, хоче розділити солдатський пайок. Синиця велика. У чорній шапці та жовтій камізельці. Але штука в тому, що помічаєш її на відео аж ніяк не одразу. Тому що спершу фокусуєшся на звуках: гуп-гуп-гуп. І на тому, як ледь здригається зображення, бо здригається телефон від вибуху. Це звичне аудіотло для того місця, де мій друг зараз перебуває. І звичний уже страх холодить мене на секунду — не від вибуху, ні, а за життя. Друга і його побратимів. За убереженність яких кожної нагоди читаю чи то мантру, чи то молитву, нанизуючи їхні імена, ніби вервицю, навіть якщо ніколи в очі не бачила більшості з них. Далі ж мозок прошиває абсолютно сміховинна нібито думка: а синиці ж там як? У зоні бойових дій. Між побитих уламками дерев і осель, при замінованій землі?..

Той друг, дуже хороший фотограф, що однаково чуло ловить у кадр і глуху жорстокість війни, і всяку несосвітенну ніжність довкола себе, у природі й солдатському побуті, скидає мені фото найчастіше вранці або ввечері. Просто щоб дати знати — він є. Цілий. Іноді я теж скидаю йому фото з тих місць, де буваю, і зі свого рідного поля під Львовом. Дивись, мовляв, світ, який ти захищаєш, теж іще є. Часом він досі бачиться нестерпно красивим. Інколи та краса пробиває до сліз швидше, ніж страхіття кожноденних утрат, до яких психіка сяк-так адаптується, щоб можна було і далі функціонувати. Ми не пишемо такого одне одному, звісно. Ми взагалі малослівні. За нас, буває, значно краще говорять птахи.

Його — на фото чи відео зі схронів, посадок чи позицій. Мої — найчастіше з поля. Куріпки, жайворонки, щиглики й вівчарики, дикі качки… Поле дзвенить їхніми голосами, переливається шурхотом їхніх крил, змішаним із вітром...

Дивлюсь на фото і думаю про ластівок, що сновигають туди-сюди, наносячи грудочки глини, травинки, скріплюючи їх клейкою слиною, — і не можу витрусити з голови безглуздого: навіщо? Навіщо вити гніздо, вкладати стільки праці у те, що зітреться з лиця землі черговим російським ударом? Навіщо їм узагалі вертатися на цю землю, де все тріщить-горить-вибухає, зникає з мапи нормальності... Що змушує птахів виводити тут пташенят, які, ймовірно, наступного року знову прилетять до цього свого скривавленого дому? Відчуття рідності й неможливості інакше?

А що трапиться, коли врешті інстинкт збереження роду рано чи пізно змусить котрийсь вид пернатих обминати території воєнних дій? І хто з нас більше втратить, коли вони одного дня не повернуться, — птахи чи людство? Саме людство як цілість, як вид, що мешкає на єдиній і незамінній планеті. Дивно і трохи пафосно думати так у час, коли загального кінця світу можна попросту не дочекатися, розпорошившись під вагою безконечного потоку маленьких і приватних. Але й не думати не виходить...

Катерина Міхаліцина - письменниця, перекладачка,

 редакторка, культурна менеджерка, ілюстраторка

Володимир Єрмоленко

ЛЮБИТИ

Чи можна любити, якщо навколо стільки зла?

Чи має сенс ця любов, ламка, короткозора, нелінійна, змішана з розпачем, суєтою, проблемами на роботі, поганим настроєм і високим атмосферним тиском?

Зло ллється на нас океаном, хвиля за хвилею, і кожна хвиля вища за попередню, а ми перед ним стоїмо, маленькі, в майках і босоніжках, зі своїм букетиком любові. Чи має це сенс?

Але варто спитати по-іншому. Якщо не вона, то що тоді має сенс? Якщо не ці ламкі, тоненькі, але живі, стеблини звʼязку між нами — що тоді має сенс?

І хіба не варто сказати: найперше, що ми можемо робити у відповідь — це ще більше любити? Любити, поки не пізно.

Бо так швидко стає пізно.

Так швидко стає назавжди пізно.

Володимир Єрмоленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,

доктор політичних студій, кандидат філософських наук

Денис Кривий - український фотохудожник, 

військовослужбовець Сил спеціальних операцій Збройних сил України,

загинув 11 травня 2023 року (автор світлини) 

Ганна Осадко

ПАМ'ЯТЬ

Часом речі приходять до нас, долаючи кордони років. Важливі речі, які виявляються потрібними саме тут і зараз.

Так до мене днями потрапила шаль, яку моя бабуся Оля, татова мама, сплела для своєї родички років 60 тому. Безмежно вдячна дорогим людям, які відчули, як вона мені потрібна – і надіслали.

Що для мене  ця річ? Не річ навіть – Пам'ять. Дотик. Невагомі обійми найстаршої Жінки мого Роду. Які невідь звідки виринули – і обійняли мої плечі на початку цієї зимної пори, коли найстаршою Жінкою Роду стала я сама…

…Розглядаю плетиво, що вже трохи порвалося від часу, торкаюся цупких білих виноградин – і згадую себе малу у безмежному бабиному садку в Путивлі, коли я збирала такий самий виноград – але синій_аж_чорний – що повився альтанкою, в якій завжди було гамірно, де збиралася величезна дружна родина, де горіла гасова лампа, і солодко пахнуло домом і щастям…

А на світлині моя бабуся Оля – праворуч. І хай хоч хто скаже, що Сумщина – не Україна…

Ганна Осадко - письменниця,

художниця, літературна редакторка, перекладачка, майстриня

Іван Байдак

ПРО ВИБІР і ПРИЙНЯТТЯ

Один з моїх найпам’ятніших діалогів відбувся з чоловіком, який збирався вчинити самогубство і в останній момент передумав. Після чого повернувся додому, поклав в рюкзак найважливіші речі та в наступні пару років повністю змінив життя. 

І зараз мова не про одну з тих хворобливо-гіпероптимістичних історій, які люблять розповідати life-коучі. Це історія вибору зрілого чоловіка, а ще слів, які той мені сказав: 

- Єдине, що ти маєш зробити в житті - це прийняти себе. Прийняти таким, яким ти є за природою, свою натуру, склад розуму, звички, слабкості і страхи. Ти маєш примиритись і жити, як хочеться. А головне - робити речі, які тобі подобаються, які дарують відчуття повноти життя. Тоді тобі не доведеться шукати сенсу, робити те, що суперечить твоїй суті, намагатися підлаштуватися під вимоги суспільства чи очікування близьких. Це все нічого не варте, бо мало що має значення. Тому просто живи, як тобі заманеться.

Іван Байдак - письменник, поет, журналіст, перекладач

 

Володимир Єрмоленко

МАЙБУТНЄ

Майбутнє - це ще-не-буття, те, чого ще нема, щось непевне та ефемерне - і все ж ця ефемерність є головним нашим рушієм. Це та невагомість, яка важить більше, ніж камінь. 

У людському світі причиною є не лише те, що сталося, а й те, чого не сталося. Причиною для дії є сподівання на те, що щось станеться, страх перед тим, що щось станеться. 

Розмаїття цих фантазій про небуття, цих сподівань і страхів - це те, що формує людський світ. Наші дії визначаються розмаїттям наших фантазій про те, чого ще нема. Важкість матеріального світу визначається повітряністю та ефемерністю світів нашої уяви. 

І в цьому загадка. Ефемерність важить. Уява дуже матеріальна. Невагомість дуже важка. Нереальність дуже реальна...

У багатьох із нас відчуття відрізаного майбутнього. Вкраденого майбутнього.

Але без роботи над майбутнім людський час розсипається. Відчуття, що ти маєш майбутнє, дає тобі сенс. Напрямок руху.

Ми сьогодні в дивній ситуації - коли думати про майбутнє є часом недоречним, а не думати про нього і не діяти заради нього - самовбивчим

Сьогодні робота з майбутнім - це як робота хлібороба. Щоби щось виросло наступного року, ти маєш діяти вже. Не факт, що шось виросте, бо не все від тебе залежить. І поле заміноване. Але якщо не посієш, то не виросте нічого, це точно. 

Володимир Єрмоленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,

доктор політичних студій, кандидат філософських наук 

Віталій Чепинога

ПЕРЕЧИТУЙТЕ

Якось так склалося, що я почав перечитувати новели Томаса Манна в той самий день, коли Андрій Боднар написав пост про доцільність перечитування старих текстів. Для мене це було дуже суголосно. Андрій так написав, що попав по самих жилах.

Обов'язково перечитуйте!

Ми читаємо одну й ту ж книгу в 20, 30, 50 років... І кожен раз - це інша книга. Не в тім сенсі, що Манн встав з могили, та щось там подописував і поправив. Текст - той самий. Ми - інші! І книга - зовсім не та, що була. Ми її прочитуємо по іншому. Аж до того, що це взагалі абсолютно ІНШЕ, ніж було й читалося колись. Кожна класика - книга Буття нашого. Індивідуального, персонального, особистого.

Найкраще в цьому, що ти вже можеш не слідкувати за сюжетом, і не думати, чим то воно все кончиться. Ти й так знаєш, чим воно кончиться. Ти тепер можеш віддатися на поталу самому тексту, буквам, літерам, реченням. Це - кайф.

Не тільки ми читаємо книгу заново. Книга заново читає нас!

Віталій Чепинога - український блогер, 

політтехнолог та спічрайтер 

Андрій Зелінський

ДОРОГИ

Усі дороги неминуче кудись приводять. Важливо лише довіритися якійсь. А потім впевнено прямувати - власним шляхом, до власного горизонту, до свого Сонця. 

Якщо просто невпинно рухатися однією дорогою, то кудись таки можна добратися: до чиєїсь радості, до чийогось болю, у чиїсь обійми, у якийсь із окопів, до нового світанку… Немає значення. Земля ж таки все ще кругла. Хоча інколи б навіть і хотілося, щоб хоч щось змінилося. Ні, не змінюється: все те ж, ми такі ж - люди. А іноді так хотілося б, щоб хоч трішечки інші, щоб нарешті змінилися…

Ніяк не можу зрозуміти, навіщо людям на нашій планеті ядерна зброя. У кількостях, яких наша планета не здатна витримати. Самі собі створили пастку, а потім навіть забули про неї. Принаймні перестали жахатися нашої здатності знищити  себе й цілу планету. Звучить якось навіть архаїчно, так, наче з уже далекого минулого. А ні, завжди актуально - незмінно. Невиліковні. Але не безнадійні. Не без дороги. Відшукати б кожному власну, щоб усім разом не заблукати - раз і назавжди. 

Дороги - це важливо. Деякі ведуть у сутінки вчорашнього дня. Але існують й такі, які приводять до мрії. Просто, коли голосно і темно, коли боляче й жорстоко, важко не перестати вірити. У мрії. Не лише власні, а швидше - спільні, людські. 

В умовах екзистенційних викликів так легко редукувати людське мислення до вийнятково стратегічного. А, здається, так важливо, щоб саме в такі часи воно залишалося максимально людським… З горизонтом. І з мрією. І з власною дорогою…

Андрій Зелінський – священик Української греко-католицької церкви, військовий капелан.

Володимир Єрмоленко

ЛЮДИ - ПОДОРОЖІ

Люди - теж подорожі. Подорожі у часі. Подорожі між різними версіями самих себе. 

Жодна людина не є статикою. Вона - рухлива і рухома. Рухома одиниця, рухлива множина.

Скажи мені, від чого ти хочеш втекти, і я скажу, хто ти. Скажи мені, де ти хочеш опинитися, і я скажу, хто ти. 

Насправді не скажу, бо не знаю - і до кінця не дізнаюся - але ці два слова, «звідки» і «куди» є тими точками напруги, між якими твориться сутність 

Хтось хоче втекти від села в місто, хтось від людності до самотності, хтось від спокою до пристрасті, хтось від війни до миру, хтось від миру до війни, хтось від ніжності до жорсткості, хтось навпаки. Ми є тим, що твориться в напрузі між цими протилежностями, «звідки» і «куди».

І найгірше непорозуміння трапляється тоді, коли ти намагаєшся описати іншу людину в термінах своєї подорожі. Коли ти приписуєш їй своє «звідки» і своє «куди», 

Екзистенція - це траєкторія. Це вихід за межі себе, здебільшого в невідоме. В невідому версію себе і невідому версію світу. 

Розгадати жодну людину до кінця неможливо, бо ніколи не знаємо насправді, куди вона рухається. І вона сама не знає. Але ми можемо вгадати її ейдос. Ейдос - це не статика, не зафіксований образ; це непрямок руху. Звідки і куди. Навіть якщо він до кінця не розпізнаний, завжди є стрілка компасу, і завжди є магнітне поле, і завжди є кілька площин протилежностей, які цей рух формують, інтуїтивно 

Люди - це теж подорожі. Сплетення множинних «звідки» і «куди». Подорожі між різними версіями самих себе.

Володимир Єрмооленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,

доктор політичних студій, кандидат філософських наук 

Світлана РОЙЗ

 ЖИТТЯ та СМЕРТЬ

Час від часу донька ставить питання про смерть. Вони змінюються з віком. Вона знає, що я відповім і витримаю навіть неприємні та складні. Якщо кілька місяців тому вона питала: а якщо з тобою чи татом щось станеться? - і ми говорили про те, що ми робимо все від нас можливе, щоб бути в безпеці і цілісними. Я зараз, поки тата немає поруч, взагалі прораховую кожен свій крок. Але поруч з нею є дорослі, яким ми її можемо довірити. Я знаю, що про неї подбають. Від цього мені і їй стало спокійніше.

Звичайно, вона питає, чи не боюсь я, що тато може загинути. Я їй чесно кажу, що на війні ніхто нічого не може гарантувати. Але я так ясно бачу його повернення. Так сподіваюсь, вірю, що Життя його буде берегти.

Вчора ми говорили перед сном. Вона раптом сказала дуже доросле, те, про що я думала після 30:

"Так сумно і складно бути наймолодшою в родині. Ви ж всі помрете раніше за мене - ви з татом, бабуся з дідусем, брат з дівчиною, кішка. Мені залишиться більше болю".

Я їй казала, що виглядає дійсно так, але ми всі встигнемо наповнити її любов'ю. Що деякі втрати ми пройдемо разом і розділимо біль і сум. І допоможемо один одному. Втрачати, дійсно дуже боляче. Але саме зараз у нас є стільки життя разом.

Вона мене питала, як це було, коли помирали близькі. І я розповідала, як згодом ти наче починаєш жити поруч з болем. І він дійсно з часом проростає спогадами та любов'ю.

А потім вона питала дивно раціональне:

А ти напишеш заповіт?

А як ти хочеш, щоб тебе поховали?

А ти дійсно віриш, що є якесь життя після смерті, а якщо немає?

А якщо тебе не буде, а я захочу тебе обійняти?

Напевно, це було найскладніше запитання. Я відповіла: ти в цей момент обіймеш себе сильно - сильно, наче це я тебе обіймаю. Це точно буде моя любов.

Вона заснула в моїх обіймах.

Коли у дитини є можливість проговорити те, що турбує, поставити питання, разом шукати відповідь - вона може йти вглиб теми, чи йти в інші теми. 

В житті біля смерті, біля такої кількості горя ми і наші діти, напевно, стаємо більш справжніми, витонченими дорослими та глибокими.

Я довго думала після цієї розмови. І про те, що не бажала б для маленької дитини таких думок. І про те, що, напевно, коли ти можеш говорити відкрито про смерть, ти можеш більш сміливо дивитись на Життя. 

І про те, що я ще сильніше буду всіх обіймати на прощання. І просити захисту Життям.

Світлана Ройз – дитяча сімейна психологиня, письменниця 

Василь Зима

КРАСА в ПРОСТОТІ

«Усе прегарним зробив Він свого часу. І вічність поклав їм у серце». (Еклезіяста 3:11) Краса в простоті. Просто тиша, просто погляд, просто триматися за руку. Те, що людство вважає довершеним - просто. У своїй суті і у своїй формі. Найпростіші слова даються роками пошуків і роздумів. Найпростіші звуки приходять після бур і какафоній. Найпростіші правила виписуються після складних зобовʼязань і формул. В нашому серці вічність. Нечутна. Але жива. Я ніколи не любив слухати любомудрів, бо розумів, що вони самі нічого не знають. Мені не цікаві люди, які все ускладнюють, бо просто бояться сказати правду. Я завжди сторонився тих, які навʼязували любов до безталанних творів, в яких нема вічності. Просто форма. Мені ніколи не були цікаві дівчата, які придумували тисячі правил, як їх треба любити. Найсмачніша просто вода. Найкрасивіша мелодія - шум вітру чи дзюрчання струмка. Найпрекрасніша любов просто триматися за руки і дивитися одне одному в очі. Найкращий одяг той, який пасує і в якому зручно. Найбільша краса та, на яку дивишся і просто течуть сльози. Бог все прегарним зробив свого часу і вічність поклав нам у серце. Найкраща смерть - піти, ні про що не шкодуючи. І кохання найбільше те, коли ти не порівнюєш його чи її з іншими, а просто ідеш собі поряд і знаєш, що весь світ перестав для тебе існувати. Найбільша радість - мить. Яку ти прожив. Бо її ніколи більше не буде…. І ти це нарешті по-справжньому усвідомив.

Василь Зима - письменник, телеведучий. 

Світлана РОЙЗ

ВДОМА

Сьогодні по дорозі до школи ми зустріли літню жінку. Дуже літню, маленьку, в хусточці. З пальта у неї виглядала маленька собачка, теж в хусточці. Я сказала жінці: ви так турботливо грієте собачку. Вона відповіла: "та вона зовсім старенька і мерзне сильно. А гуляти потрібно". І пішли дві маленькі подружки в хусточках.

А ще у нас в селі є собака, який боїться парасольки. Якось я йшла в дощ. Назустріч - чоловік із собакою. Чоловік наказав собаці чекати, підійшов до мене і наче вибачаючись розповів, що він мене може злякатись. Я закрила парасольку і пройшла повз. Пригадала, як колись працювала з дівчинкою, що боялась парасольки. І тільки потім відмітила, що чоловік же йшов в плащі, сам без парасольки.

А ще в селі є величезний кіт, який виходить на прогулянку зі своїми двома песиками та хазяйкою. Йде так, наче він їх всіх охороняє. Але тільки підходиш ближче, ховається, проходиш далі - знов до них повертається. Я запитала у Хазяйки - хто кого вигулює? А вона сказала, що він боїться людей, бо колись його викрали. Тепер я, коли їх бачу, чекаю, щоб спокійно всі вчотирьох пройшли.

В нашому сільському чаті часто викладають фотографії котів та собак, яких бачать без господарів в селі - вони губляться під час обстрілів. І господарі знаходяться - просять перетримати, поки за ними не приїдуть. Це таке щастя, коли пишуть: "дякую всім, котик/песик вдома".

Ось це слово - Вдома - відчувається більше, ніж рідні стіни.

Вдома - де піклуються, де "свої люди", де хтось тебе самого чи для тебе "перетримає", коли потрібно, чи попросить закрити в дощ "парасольку",  захистить від того, чого боїшся, чи одягне хусточку на старі вушка. 

Світлана Ройз – дитяча сімейна психологиня, письменниця 

Володимир ЄРМОЛЕНКО

НАШІ ВАДИ та ЧЕСНОТИ

Наші вади є часто зворотнім боком наших чеснот, і навпаки.

І те, що робить тебе сильним в одному, робить слабким в іншому.

От знаю, що мене вважають спокійним, врівноваженим, м'яким, більш-менш толерантним до інших - але ж зворотнім боком цього є нерішучість, постійні сумніви, ступор, коли треба щось швидко робити, і страх перед рішеннями.Іі навпаки - часто бачу в людей рішучих і дієвих таку гостру безкомпромісність, яка породжує конфлікти там, де їх можна уникнути. І от виходить так, що толерантність є інколи зворотним боком безпорадності, а рішучість є зворотнім боком фанатизму і нетерпимості.

Цікаво, чи можна це все збалансувати.

Але в кожному разі важливо, мені здається, бачити складність як наших чеснот, так і наших вад. Це допомагає краще розуміти людей та їхні вчинки. І цінувати те, що в людях є.

Володимир Єрмоленко — філософ,  есеїст, перекладач,   викладач,

доктор політичних студій, кандидат філософських наук, 

автор книг "Далекі близькі" ,"Ловець океану", "Ерос і Психея"  

Світлана ФІЛЬЧАК

ПРОСТО ЖИТИ. КОЖЕН ДЕНЬ

Я завжди боялася дивитися фільми про апокаліпсис. Відчувала якийсь моторошний холодок. 

Мала непорушне передчуття, що одного разу дійсно опинюся всередині якоїсь такої матриці. 

Хоча у повномасштабну війну  не вірила до останнього. 

Я не пишу про неї. Намагалася і пробувала. Але тексти  виходять бляклими і пласкими. Ні, не здається. Я розбираюся в мистецтві збирати до купи слова. І сама собі найсуворіша суддя. Тому  - нещадне  "delete". Це дуже болісно. Відчуваєш безсилля. Ніби співак, котрий втратив голос і вперто намагається взяти пару нот.

Коли мене запитували, як я пишу оповідання, чесно відповідала - "воно само".

Тому що справді вони йшли потоком і я їх просто записувала. Не було в цьому жодної моєї заслуги. Не було творчих мук. Я не знаю, що за така благодать тоді сходила і чому покинула мене. І чи повернеться ще колись.

Навкруги скільки безкінечного горя,  що це здається абсолютною дрібницею...

Я стараюся множити світло. Якщо хоч трохи відступлюся і впущу темряву  - це зруйнує мене зсередини. 

Колись задовго до війни,  у монастирі,  що загубився в глухому Закарпатті,  я почула розмову жінки  і бабусі на схилі літ.

- Я мала так багато надій, і всі вони рухнули. Як жити?

- Просто жити. Кожен день. 

Ми звикли до всього.  До думки, що можемо не дожити до вечора і не прокинутися вранці. Не знаємо, де  опинимося за тиждень і тим більше за рік. 

Тому просто. Жити. Кожен. День.

І множити світло.

Світлана Фільчак - журналістка, письменниця,

редакторка радіо "Лтава"

Зоя КАЗАНЖИ

ТАК, Я ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА БАНАЛЬНУ БАБУСЮ 

- Мам, ну що ти її балуєш?! – я прямо на підвищених тонах відчитувала свою маму. 

Бо мама толерувала мою доньку у всіх дурницях-дрібницях, коли та була малою. Принаймі, я так тоді думала. 

Малину в ліжко прямо з городу? Будь ласка! Котика в постіль, бо донька дивиться мультики і не може відволікатися? Без проблем! Терміново купити жуйки? На велосипед - і в магазин, поки той не зачинився!

- Мам, я тобі не дозволяю балувати моїх дітей! – суворим голосом, з дуже знайомими інтонаціями, каже мені моя доросла донька. І дивується: - Ну як так вийшло, що із крутої мами ти перетворилась на банальну бабусю?! Ну чому тобі так важливо їх нагодувати?!

Так, я перетворилась на банальну бабусю. І точно так, як колись моя мама, мию фрукти-ягоди і слухняно ношу в ліжко, бо діти не хочуть відволікатися від мультиків. І я їх так розумію!.. 

Онуки знають, що на моїй території можна все. От буквально. Все, що не загрожує здоров’ю і безпеці. Малювати акріловими фарбами, не боячись забруднити стіл і підлогу (ви пробували відмивати акрілові фарби?); місити тісто, розсипаючи борошно навкруги; пекти печиво, прикрашаючи його мільйонами харчових блискіток; готувати салат із всього, що є під руками і в холодильнику (все потім треба обов’язково їсти!); влаштовувати «магазин» і зносити все на «прилавки», щоб було, як у справжньому; рухати меблі, бо дитяча душа вимагає змін; їсти морозиво на сніданок, бо саме в цей день по-особливому хочеться морозива і це «всього один разочок в житті»; збирати компанії друзів і стрибати на батуті аж до одуру…

Бо у дітей, коли вони ростуть, має бути місце без особливих правил і умов. Місце, де тебе не смикають, не виховують, не повчають. А просто люблять. І там смачно пахне млинцями і оладками 

- Бабусю, я тебе дуже люблю! - середня онука обіймає мене за шию,  підхоплюю її на руки і весь світ звужується до стукіту сердець – дорослого і дитячого, - в унісон.

Старшому майже 12. Він скупіший в емоціях і словах. -Люблю тебе! – кажу йому живцем і у слухавку. – І я тебе! – відповідає. І питає: - Знову летиш? Коли повернешся? Давай недовго. 

А найменша біжить з розкритими обіймами: - Бабуся моя! 

І це все – найдорожче і найважливіше, що сталося у моєму житті. 

Цьому світу дуже бракує любові. Особливо зараз. Особливо зараз…

Зоя Казанжи - журналістка, міжнародний медіа-тренер,

громадський діяч, волонтерка, письменниця,

авторка книг «Якби я була», «Щось таке як любов»

Євгенія  КУЗНЄЦОВА

ВЕЧІР

Вечір для мене – це час із собою. У Кастанеди є така фраза, що сутінки – це тріщина між світами. Так і вечір для мене – це перехід від одного дня до іншого. Мені дуже важливо увечері побути наодинці.

Вечір – це час якось віднайти себе у світі, сказати собі, де я і що роблю.

Я давно живу між двома домівками і в кожній у мене свої вечори.

Вечір в селі – це темрява, тиша, “віддалений гавкіт собак”.

Вечір в Іспанії – це часто гамір, чайки, скрекіт сорок і тіні кажанів. Зовсім інша атмосфера...

Вечеря для мене не має особливої ритуальності. Я дуже люблю сніданки – їх я готую натхненно і радісно.  А щоб отримувати задоволення від сніданків, бажано не вечеряти.

Найсмачніша вечеря – це вечеря в гарній компанії. Якщо є гості, тоді є вечеря. Тому для мене практично кожна вечеря – свято...

Майже не дивлюсь кіно. Ввечері можу почитати, попереписуватись з рідними чи друзями. Іноді буває так, що я раптом вирішую доробити всі поточні справи і ефективно це роблю перед тим, як лягти спати... 

Ввечері телефон весь час зі мною. Я постійно читаю новини, зокрема літературні – наприклад, канал “Непозбувний книгочитун”. 

Але у мене мало часу залипнути в телефон. Тому частіше слухаю, коли роблю якісь справи вдома.  Я навіть на городі слухаю якісь лекції чи аудіокниги. Ось недавно викопала часник під лекцію Тімоті Снайдера на Книжковому Арсеналі.

Прожитий день ввечері не аналізую, хіба можу повернутись думками до якихось епізодів.

Наступний день звечора не планую і в принципі дуже не люблю лягати спати із думкою, що завтра у мене якась справа є. 

Перед сном мені дуже подобається відчувати свободу наступного дня. Мабуть, саме тому я так і не змогла працювати в офісі. Щодня я б таке не пережила.

Колись я вважала своєю суперсилою засинати за шість секунд і гарно спати. На жаль, чи то час, чи то війна цю суперсилу у мене забрали. Тепер сплю тривожно і вночі прокидаюсь часто із відчуттям, що точно не знаю, де я... 

Люблю ввечері вийти надвір, потім подивитись на хату знадвору. Там світяться вікна, хтось усередині, а я дивлюсь на рідних і рідне наче зі сторони. Це не щоденний ритуал, випадковий, але повторюваний. Відчуваю тоді меланхолійну і теплу повноту життя.

Ввечері я ніколи не кажу ніколи.

Найкращий вечір у житті – це вечір із собою.

У вечір, коли ми дізнаємось, що перемогли у війні з Росією, я б хотіла обійняти рідних і нарешті поплакати.

Євгенія Кузнєцова – українська письменниця, дослідниця,

авторка книг “Готуємо в журбі”, “Спитайте Мієчку”, “Драбина”,

“11 помідорів і 1 маленький”, “Мова–меч”

та коміксу “Коротка історія українського борщу”.