Поетичний PROстір


Власта Власенко
Не треба потім, в самоті,
А треба тут - в пітьмі й софіті -
Мене любити в цему світі,
А не на тім, а не на тім.

Таку, як є - таку сумну,
Таку смішну очеретину,
Непристосовану, дитинну,
Таку надземну і земну.

Любити потім - легший труд,
Коли трава зійде за мною.
І раптом стану всім святою,
Враз попри осуд-пересуд...

Не треба потім, треба вже.
В живій душі, а не в граніті,
Ще поки нас на цему світі
Чиясь молитва береже..

Таня-Марія Литвинюк
Згодом, в якомусь наступному році наступних років, я скажу:
«Пам’ятаєш той квітень, той травень, ту сукню мою,
ту розмову, 
як у мене від тебе серце ударами грому, 
пам’ятаєш ту пісню – «У мене немає дому», 
я ж не знала, для чого усі ці слова, і кому ти повіриш. 
В цьому великому морі – усе із піску.
Пам’ятаєш, як я забувала комУ і по кОму, 
Як підводила риску, аби зачинитись на втому,
ту найбільшу відвертість – правду мою римовану.
І коли я сказала, що хочу усе по-новому».

Згодом, в якомусь наступному слові наступних рядків,
у наступній розмові – не знаю – в наступній повісті,
я відкрию, як душу, як двері на іншому поверсі,
ту сторінку про нас, яку промовчала повністю. 
У наступному віці усіх наших сенсів і помислів.
Хоч, можливо, від цього й не буде ніякої користі. 
Але все це кіно для мене ще матиме значення:
той будинок, той день, той час,  що здавався втраченим,
та частина мене – з мріями підлітковими.
У наступному часі ми будемо значно кращими.
І ти пошепки скажеш, що все пам’ятаєш – начебто.

Юрко Іздрик
SEARCH
осінь заходить боком-боком
щоб виглядати мо́лодо
дерево тріскає вздовж воло́кон
холодно-га́ряче-холодно
тріскає дерево сохнуть суцвіття
наче ламкі зап'ястя
ти все блукаєш мила цим світом
наздоганяючи щастя
де ти блукаєш? що ти шукаєш?
де ти і що знаходиш?
може колись ді́йдеш до краю
зійдеш у крайні во́ди
і попливеш хвилями легко
просто за течією
щоб від усього бути далеко
бути ніде й нічиєю
я вже за краєм я тут чекаю
висох на голе дерево
я тут нічого свого не маю
тільки пологий берег
тільки твоє сховане щастя
в листі опалому золотом
осінь спросоння ше́пче підказки
холодно.. га́ряче.. холодно..

Юрій Андрухович
Нехай уже не нам – солодкі ягоди
й вода з ключа, шовкова і правічна,
і дві легкі долоні, спраглі злагоди
в тремкому палі, мов на вітрі свічка,

нехай уже не нам – ліхтарна вулиця
з нічним кафе, підсвіченим і теплим,
і все, що продається та купується, –
нехай уже не нам, а ми потерпим,

спокуси обійдемо, ніби торжища,
де на вагу оздоб – тіла мосяжні,
де радощі, немов цупкі полотнища,
купецтво переміряло на сажні,

ранкові небеса й луги незаймані,
і хліб, що голубам на площі кришим,
і надписи, полишені на камені,
нехай уже не нам – нехай мудрішим…

А все ж і нам принаймні мить дарована,
але така блаженна і тонка:
ця ніч на нас накинута покровами,
і ти течеш до мене, як ріка.


Катерина Бабкіна
В неї червона ниточка на зап’ясті,
блиск для губ на смак як сухе вино
і стільки дрібниць в кишенях, і всі на щастя.
Якщо вночі вікно залишити навстіж –
вересень прийде і всядеться в це вікно.

Якщо вночі залипати надовго з другом,
якщо писати пальцем ім’я на склі
і витирати, спадає якась напруга.
Ранок виходить добрий, і дуже круглий
відбиток чашки лишається на столі.

Якщо скінчились сливи – почнуться груші,
інший сезон нові принесе дива.
Якщо вікно залишити – вітер ворушить
мокре волосся, і небо кольору мушель,
і ніби приплив в дворі шелестить трава.

Юрко Іздрик
EASY WAYS
легше згасити світло в собі
аніж пітьму розігнати довкола

легше по колу продовжити біг
ніж розірвати буденності коло

легше цвісти на рівнинному тлі
ніж серед лісу здійнятися вище

легше камінням лежати на дні
аніж постукати богові в днище

легше пірнути в емоцій потік
ніж почуття перекласти на думку

легше піти рятувати усіх
аніж шукати в собі порятунку

легша скорботна печаль світова
аніж весела байдужість до світу

легше оці марнувати слова
аніж мовчати – просто і світло

Юрко Іздрик
НОСТАЛЬГІЯ
відпускаю пташку летіти
відпускаю вірш щебетати
відпустити треба зуміти
це не те що взяти й спіймати
відпустити – і не убити
відпустити – і не зламати
відпустити й далі любити
відпустити в далі й кохати
відчиняю вікна до неба
випускаю серце літати
і не те що так мені треба
взагалі – не моє це свято..
але серце легке і чисте
але вірші-птахи – на волі..
щастя робиться незумисно
щастя діється мимоволі


Ліна Костенко
Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!

І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.

Юрко Іздрик
КУЛІНАРІЯ ПРОЩАННЯ
дві кави гіркаві 
і з етики двійка
між пагорби міста вповзає імла
у тебе сльоза – наче срібна копійка
у мене як змійка – майнула й втекла

прощаємось швидко мов риби чи звірі
привіт! – як діла? – що нового? – бувай!
на нас дивлячи́сь вже ніхто б не повірив
який ми плекали безбашенний рай
як дзвінко котилися жарти і зойки
як падали зорі мов літні дощі
як поруч співали тойоти і сойки
а ми загортались в плащі і плющі
плелися ліани і пружно і туго
а квіти розчахлі так п'янко цвіли..

лишилась жало́ба лишилася туга
а ми загубились у пасмах імли
а ми розійшлись попрощавшись і зникли
бо небу здалося – усе вже збулóсь
лиш на парапеті – як поклик і виклик
дві вистиглі кави чекають когось

Таня-Марія Литвинюк 
Все, що так довго боліло, врешті мине.
Лиш приклади подорожник до рани, або мене.
Небо розкидає зорі, ніби монети.
Тьма, що мене оминула, тебе омине.
Ніч заримує куплетами тіні й тіла.
Все, що так довго мовчалося, зійде в слова.
Там, де шляхи закільцюються, ніби браслети,
Виросте інша історія, ніби трава.
Буде віднині ніжність з найтонших тканин.
Вигини вулиць і вилиць, шовк і сатин.
Бог намалює лілії пензлем Моне.
Лиш приклади подорожник до рани, або мене.

Таня-Марія Литвинюк 
Можеш нікуди не їхати, – каже, – нікуди не їдь.
Стільки життів я шукав тебе, стільки століть.
Стільки дурниць наробив, стільки дров наламав.
Залишися хоч раз – я ж ніколи тебе не тримав.
Адже, знаєш, без тебе лінії всі – криві. 
Я втрачаю в собі рівновагу, втрачаю віру.
Я провалююсь з темряви в темряву, ніби звір.
Я без тебе стаю нікчемним і сам сірію.
Я боюсь визнавати, та тільки не знаю куди
далі йти, тож  марную в добі години.
Я боюсь залишатись з собою один на один,
і, можливо, тобі не треба такий кретин.
Я вже й сам заплутався в цій своїй павутині.
Та між нами ще стільки всього не було.
Я боявся розбити цю ніжність, неначе скло.
Я не можу тобі обіцяти усі світи,
Але скільки ще є – віддам тобі власне тепло.
Але скільки ще є – це більше, ніж груба хіть.
Залишися зі мною сьогодні, нікуди не їдь.

Юр Іздрик
ВИДИХАЮЧИ
не нервуй і тримайся берега
не газуй відпусти педаль
я приїду в найближчу середу
й заберу тебе 
звідтіля
буде в нас ще два дні попереду
і субота й неділя теж
я приїду в найближчу середу
грунтовими 
вдовж узбереж
паралельно твоїм джерелам
впоперек часових печер
я приїду в найближчу середу
з неї зробимо вдвох четвер
аж чотири доби попереду! –
боже..
зло від нас відведи..
я приїду в найближчу середу
не нервуй дочекай середи

Таня Власова
навколо нього все життя було багато нікчем —
небезпечних, невірних, втомлених, непорядних.
а вона відкривала всі двері власним ключем
і ніколи не гаяла часу на другорядне.

він часто дивився здалеку, як вона сміється —
навіть коли її щось дратує чи непокоїть.
і думав: «як ти це робиш? як тобі це вдається —
бути у цьому світі такою легкою?

все, що здається зайвим, тебе не чіпляє.
все, що звужує інших — тебе розширює.
як ти це можеш — я навіть не уявляю — 
бути із цими людьми такою щирою?

навчи мене їх так легко долати, як ти.
кожному хочеться бути для когось сонцем.
я дуже втомився, зрештою, все ускладнювати.
для моїх дверей твій ключ не потрібен зовсім.

я ж з тобою зберу докупи свої деталі». 
так і думав, тільки вголос не говорив.
і тому вона утікала, звичайно, далі. 
і сміялась до інших здалеку, десь згори. 

а він повертався у звичний для нього соціум
до своїх небезпечних демонів і нікчем.
кожному хочеться часом торкатись сонця.
дехто просто боїться, коли пече.

Наталка Білоцерківець
ВИНО АНГЕЛІВ
Є лагідна земля, де діви, мов кришталь,
а діти ніби сталь – незламні неодмінно;
де ангелів вино в холодній тиші заль
п’ють змієборці, ставши на коліна.
 
Є лагідна земля, конаюча трава,
там, де дракон співа, чекаючи віками.
Нахилена його розумна голова,
габа могутніх крил гаптована квітками.
 
Червоний колір скель, де келії ченців,
де у нужді осель горять камінні чаші;
де ангелів вино невидиме давно,
як сльози на ріці, як мертві душі наші.
 
Там перемог нема, й поразок теж нема;
там скорпіон дріма в ногах рододендрона.
І в сяєві вікна божественна пітьма,
неначе письмена на шкірі скорпіона.

Катерина Бабкіна
Вона бігає зранку і дивиться чудеса.
Так, шляхетна печаль, але мертва її краса,
а от теплі видихи сонних вуличних псів
та найперших птахів різкі міські голоси,
і вологі з ночі квіти на терасах кафе – 
просто дихати неможливо, наскільки усе живе.
Вона бігає зранку без музики. В голові
вибухають спогади, як пораннення кульові – 
тут на кожному розі, на кожному кроці, на
кожному повороті точиться ця війна:
пробігаючи повз, проминаючи, проживаючи крізь –
впізнавати без болю все, що було колись.
Під її ногами спогадів бите скло:
вся любов, яку її серце зберегти не змогло; 
імена, як назви загублених кораблів,
тих, кому вона вже не скаже найважливіших слів.
З нею мрій нездійснених і нездобутих вершин вага, 
вся накопичена тýга, в’язка, тугà.
Все, що в неї колись не вийшло, ніби сталева нить
литки їй оплітає, але вона біжить,
і розриває хоча б якісь з тисяч невидимих пут,
і вбігає 
в тепер і тут.

Юр Іздрик
ONE WORD – ONE WORLD
є слова правильні
є слова вчасні
їх небагато –
буквально на фразу
правильне слово не дасть пропасти
або принаймні – не вже
не відразу
правильне слово живе собі тихо
то в шарудінні а то у спазмах
треба притлумити власну пиху
щоби почути його вирáзно
треба притлумити власну пісню
власну гординю
і голос власний
правильне слово – воно не зловісне
цим і цілюще
цим і прекрасне
слів же неправильних – їх легіони
небом летять мов похмурі хмари
роблюсь від них я вже зовсім хворим
роблюсь від них я цілком безрадним..
що може дати людина людині?
трохи тепла
трохи любові
часом любов – це одне-єдине
правильне слово
потрібне слово

Анна Шмідт
ГІСТЬ
Всміхнись і знову
Назвися гостем.
Наглухо двері.
Впритул фіранки.
Хай стане тихо
І раптом – просто:
Найдовша вічність
Живе до ранку.
А далі кава
І босі ніжки...
Навшпиньки. Думка:
Чи то востаннє?
Навіщо в тіло
Вселилась кішка?
І серце в грудях
Чому не камінь!?
Впусти. Ще трохи.
Про все зізнайся.
Хай пахне довго
Тобою постіль.
І знову будень
В святкове вбрався,
Замкнувши двері
За вічним гостем.

Василь Симоненко
ЗАКОХАНА
Ось на тому й ущухла злива,
Розійшлися з під’їзду всі.
Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.
Били блискавки ще тривогу,
Розтинаючи небосхил,
І веселка тобі під ноги
Опустилась, чудна, без сил.
Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
Зазирнувши тобі під вії,
У волоссі твоєму вмер.
Через вулиці нахололі
Повз очей зачарований хміль
Йшла ти в сонячнім ореолі
Невідомо куди й звідкіль.
Йшла та й годі. Може, з роботи,
В магазини чи на базар.
Дріботіли маленькі боти
Об розчулений тротуар.

Не дивилася ні на кого,
Йшла й не чула, напевне, ніг.
Але щастя твоє ще довго
Голубіло з очей у всіх.

Анна Шмідт
В передчутті твого приходу
Стаю, як вітер, невагома. 
Скажіть, якого щастя роду? 
Чому, де крапка, ставлю кому? 
В передчутті тебе, як зливи, 
Біля вікна притихло літо. 
Стою мрійлива, як на крилах, 
У оксамит думок одіта. 
В передчутті зізнань збулося:
Впізнаю в тиші рідні кроки.
«Привіт, ну як ти? Як жилося
Тобі без мене цих півроку?».

Катерина Бабкіна
Як не зведешся, то глянь довкола хоча б;
я угорі над тобою, до тебе зву:
ось тобі золото – головами кульбаб
круглими, жовтими висипалось в траву;
ось тобі тіні хмар та тіні птахів,
май обережно непевний їхній політ. 
Ось тобі звук, голоси тобі ось, і спів,
вітер і відгук і шелест цвіту та віт.
Ось тобі спогади – все що мав, бережи;
ось тобі рани, бо все що любив – болить;
ось тобі ночі, верткі, як чорні вужі,
ось тобі дні, і короткий кожен, як мить.
Ось тобі довгі роки смішного життя,
ось тобі сіль землі, ось і просто сіль.
Ось тобі жінка, ось жінці плащі й плаття́,
ось тобі хліб, і дах, і сад, і пості́ль.
Ось тобі буде літо слив і суниць,
ось після них знайдуться груші й гриби...
Ось тобі серце, люби на всю його міць,
ось тобі все, що хочеш, тільки люби.

Анна Шмідт
Здійнялась в гору хмарка голубів.
Їх наполохав, мабуть, сплеск в долоні.
Серед облич, неначе прапорів, 
Гублюсь в юрбі на довгому пероні. 
Ще ціла вічність – цілих сім хвилин! 
Готується душа немов до страти. 
Повисло небо, наче із гардин. 
Здається, можна пальцями дістати.
Вже кілометри рідні, як свої. 
За вікнами минуле промелькало. 
Прокинулись травневі солов’ї,
Співають оди сірому вокзалу. 
Ще сім хвилин! Ще цілих сім хвилин 
І будуть очі очі впізнавати.
Світ завмирає барвами картин.
Ще сім хвилин… О, як же це багато.

Дмитро Лазуткін
дівчинко ти пахнеш конваліями дівчинко я пахну тобою
світ переминається – з ноги на ногу – непевний цей світ
можна вірити можна не вірити але з такою любов’ю
краще літати аніж переривати політ

це – відчуття безпеки, це – тонкі капіляри
які я виводжу в тобі своїм язиком
ходять вечірнім містом наші примари
ніби гортають давній фотоальбом

всі ці світлини всі ці дивні обличчя
всі ці листи які написав наперед…
я кілька разів дізнавався – що таке відчай
пив з ним на брудершафт бідкався тет-а-тет
знаєш, ти поряд – і я забираю слова, віддаю їх –
так, задарма – нехай вигинається мить…
наші прощання – мережать бентежать лютують…
наше сонце на кінчиках пальців бринить

можна вірити можна не вірити але з такою любов’ю
солодко перетинаються – видих і вдих…
дівчинко ти пахнеш конваліями дівчинко я пахну тобою
шкіра тремтить від дотику пальців твоїх

Катерина Бабкіна
Ти повертаєшся до життя, як повертаються в місто – 
коли добрі двори і вулиці назустріч тобі простягають
тисячі зелених долонь молодого листя
і білих долонь суцвіть. 
                                        Ти відкриваєш пам’ять,
обережно, як відкривають розігрітий готовий сніданок
в літаку або на заправці, опікаючи пальці фольгою,
і як соус, на одяг крапає осяяний сонцем ранок,
і хочеться більше цукру в усе, що було з тобою.
І усі, хто тебе забув тут – насправді тебе забули;
і усі, хто тебе любив тут – забули також, можливо,
але прийняли тебе щиро, прийняли тебе чуло.
І вогні вечірні тремтливі, і нічні обережні зливи – 
все тут як було, таким на тебе й чекало,
все тут як було із тобою, так було і без тебе.
Ти повертаєшся, ніби просто підняла покривало  
з старого дитячого ліжка, за яким сумувала – 
а його навіть перестеляти 
не треба.

Люба Якимчук
ВОКЗАЛ
ти йшов у зеленому
неначе ти травень
такий незбагнений
і трохи весняний
а червнем була
я
рум’яная
з перону очі
на мене дивились
а я неохоче
гортала журнал
гудів вокзал
губЛю
любЛю
мій потяг потяг
мене силоміць
в вагоні
у вирій дрібниць
ти дух
ти дух
ти дух
чи бог
ти бог
ти бог
а ти, мов вокзал
велично стояв
і жовту троянду
тримав-мав
ти бог
ти бог
чи дух
а травень
мій травень —
навкруг

Катерина Бабкіна
Валентина, двірничка, руда і ходяча біда.
Вся побита артритом, худа і страшна з обличчя.
Люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,
і ще, кажуть, алкоголічка,
і безцільно клясти і врочити має звичку.
Сміттєпроводу ключниця, хоронителька гаражів,
у під’їзді плекає грибки і запахи неприємні.
Невідомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,
але коли уночі особливо темно -
Валентина виє і плаче на тисячу голосів.
Діти зводять її на кпини – ряба, кирпата,
непомита, відлюдькувата - а вона ж акуратно
береже в підвалі скарби свої – мітли, палі, лопати,
котрі мешканцям за потреби видає безоплатно,
якщо зранку постукати в її восьму, однокімнатну.
І лише коли в сутінках світлий дощ випада,
і нікого в дворі немає, крім авт, і дерев, і круків,
і парує вогка земля, і дзвенить небесна вода –
Валентина виходить і довго стоїть одна.
А тоді злітає, розвівши покрючені руки.
І шугає над містом, над чужими дворами
де вона не була, де ніколи не прибирала.

І в ці миті нею бути хотів би кожен,
і ми всі намагалися. Але ніхто не може.

Таня Власова
я відвик рахувати дні, у які десь там ти
буваєш — де я не можу тебе дістати.
я пішов, як виходять з ладу старі солдати.
я — мов книга, яку не можуть ніяк зверстати.

прошу, більше хоча б щоночі мені не снися.
я для цих перегонів, думаю, розлінився.
я мов одяг, давно не модний, давно затислий,
сам себе викидаю з шафи тепер навмисне.

я все більше мовчу і списую це на старість.
коли бачу тебе на вулиці — відвертаюсь.
але як би не було і що би у нас не сталось —
почитай і не думай, що все це тобі писалось.

Іван Малкович
ПОДОРОЖНИК
Стоїть при дорозі
хлопчатко в сорочці рваній:
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.
 
Ідуть подорожні —
ніхто з них, ніхто з них не стане.
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.
 
Враз — гальма завищали, і вовчим
оком сорочку прошито:
— Що тиняєшся, хлопче,
а. чи, може, набридло жити?
 
І крізь сміх, мов крізь ножі,
хлопчик блідо ворушить губами:
— Я ж… подорожник,
прикладайте мене до рани…

Грицько Чубай
Дон Кіхот
Дарма,  дарма,  що  злинули  віки,
що  на  кольчузі  потьмяніли  діаманти  —
та  знов  тебе  несе  на  вітряки
бажання  слави,  зване  Россінантом.

Воюй,  воюй  із  ними  і  забудь,
що  справжні  кріпості  існують  ще  на  світі.
За  подвиги  достойну  вознесуть
тобі  хвалу  в  двадцятому  столітті.

Тут  зрозуміють  лицарський  порив,
тут  зрозуміють,  звідки  ти  і  хто  ти...
Хоч  на  землі  вже  мало  вітряків,
зате  на  ній  багато  донкіхотів!

Вітряк  задумливо  осмислює  свій  рух.
Надвоє  переламується  шпага.
Тож  грайся  у  безумство  одчайдух,
тоді  й  повірять,  що  у  тебе  є  одвага.

Тоді  вже  в  орденах  у  тебе  грудь
і  вже  на  плечах  в  тебе  позолота...
І  всі  тебе  героєм  назовуть
й  ніхто  не  зважиться  назвати...
донкіхотом.
Грицько Чубай
У  здивуванні  знов  стою  німому:
Чи  все  то  сон,  чи  справді  наяву?
...З  гілок  вишневих  —  дивних  космодромів  —
Бруньки  злітають  листям  в  синяву.
Бруньки  злітають  листям  і  суцвіттям,
І  бродить  вітер  садом  навмання...
...Про  весни  думаю.
І  думи  верховіттям
Збивають  з  неба  сонце  пізнання.
І  сонцем  тим  забризканий,  облитий,
Позбавлений  і  спокою,  і  сну,
Бажаю,
     прагну,
           хочу  я  відкрити
Свою,  ніким  не  бачену  весну.
Щоб  з  нею  йти  крізь  осені  і  зими,
Щоб  в  ній  свою  весняність  зберегти.
Свою  весну  —  тривожну,  незбориму,
Де  теплоти  —  на  всі-усі  світи.
Свою  весну,  замріяну,  нехитру,
В  усмішці,  в  слові,  в  помасі  руки.
Де  б  в  синій  гриві  здибленого  вітру
Заплутувались  білі  пелюстки.
Де  все  було  б:  і  цвіт,  і  проростання,
І  перший  грім,  і  радість,  і  любов.
...Щоб  перед  нею  стати  в  здивуванні
І  думати  про  неї  знов  і  знов.

Таня Власова
що в тебе, друже? як ти сьогодні спав?
що відбулось у світі з твоєю участю?
стільки пишу — ти б перевірив спам. 
стільки дзвоню — мабуть, проблеми з гучністю. 
як ти там, друже? графік досі забитий?
де ти частіше — в офісі? може, в зумі?
що будеш, друже, на ніч сьогодні пити?
книги читаєш правильні чи розумні?

що там у мене? часом долаю грип.
трохи залипла в цій монотонній грі. 
щоб надихатись, слухаю Fame і Creep.
щоб задихатись — читаю коментарі. 
ще не дозріла до спокою чи кота. 
їжджу багато. вагони, звичайно, спальні.
як я тут, друже? хоч раз би перепитав. 
може, у спамі? думаю, точно в спамі. 

Мар'яна  Савка
Любо, 
Знаєш, чомусь воно ніколи не буває так,  як нам би хотілося,
Може, то ми не знаємо, як правильно хотіти.
Нас узагалі мало чому вчили.
Ми не знаємо слів на прощання чи прощення,
Не знаємо слів на те, щоб спинити 
(життя і смерть, людину, лавину, сльозу - підстав необіхідне).
Не вміємо стулити пальцями рану на серці,
Не вміємо витягти скалку з ока.
Не читаємо по губах 
Ні молитов, ні прокльонів.
А все ж...
Дивися. Ти сильна, 
Коли навіть не можеш 
Віями спурхнути.
Ти сильна, бо ти ріка.
І ти дозволяєш світлу 
Протинати себе до основи,
Дозволяєш вітру здіймати хвилі,
А рибам пірнати й вистрибувати,
Виграючи лускою на сонці.
Ріка ніколи не думає, сильна вона чи слабка.
Вона просто несе свої води -
Як життя і смерть, як невідворотність,
Як час, який не минає, 
Навіть тоді, коли минаємо ми.

Анна Шмідт
Коли в самотність падаю, як в зливу,
Де холод пробирає до кісток –
Я просто жінка, хоч украй вразлива…
Але ж і ти десь в цьому світі змок?

Коли в самотність падаю притомна.
Іще жива, напевно, чи напів.
Так хочу слів отих, як біла вовна,
Собі на плечі напів чутних слів.

Так хочу знати: все пусте й минуще,
Печаль в душі притулку не зів’є!
В самотності люблю тебе ще дужче
За те, що ти у цьому світі Є.

Микола Вінграновський
Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.

Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.

Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя — то обличчя муки…

Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:

Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір,
Ти — ніч моя…
Хоч все на світі — втеча!

Катерина Бабкіна
Діду, прийом. Я виросла, дістаю до педалей
і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду.
Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам.
Мені вже не так цікаво, що же там далі,
тим більше, що стільки із того “далі” тепер позаду.
В шахи не граю. Все ще не вивчила поіменно
всіх бородатих гуру твого наукового комунізму.
Не народила, не зустріла справжнього мена,
стріляла в публічному місці, падала п’яна в Сену –
нічим пишатись, все радше із списку “різне”.
Ти би розслабився - всі навколо дорослі, анітрохи не діти.
Нікому нічого не винні, все робимо швидко і не навзаєм.
Постійно не вистачає на щось, без чого ніяк не можна радіти,
втім, там, де ти зараз є, ти значно краще знаєш,
що таке “немає часу”, і що часу взагалі немає.
Мама не вийшла заміж, в мене все та ж освіта,
курим удвох на балконі і їздимо часом за місто.
Я засинаю без казок і платівок, але на початку літа
прокидаюся часто і захлинаюся від повітря, світла і світу,
цього прекрасного світу, який не ясно з чим їсти.

Кость Москалець 
Це старе кіно про двох самотніх людей
Які ціле життя шукали одне одного і не знаходили
А коли вони нарешті зустрілися
То злякалися свого щастя і все закінчилося дощем
Довго палають порожні екрани
Ми не відводим очей
Гаснуть повільно барвисті реклями
Цих страшних ночей
Цих важких ночей
Це старе кіно про страх перед щастям
Про те що жодному з нас не можна залишатися самотніми
Інакше найкраща навіть доля закінчується поразкою
Поразкою і нескінченним дощем
День закінчився дощем і грозою
Пахне весною і сном
Ми не захочем дивитися знову
Це старе кіно
Це страшне кіно
Злива густа і не видно дороги
Я твої пальці ловлю
Будьмо удвох і не бійся нічого
Я тебе люблю
Я тебе люблю
Ці старі режисери які давно вже вижили з розуму
Накручують свої фільми про самотніх нещасних людей
І добре заробляють на цьому
Нехай же хоч одного разу вони залишаться ні з чим
Хоч одного разу… вони
В твоїх очах я знову бачу себе
Яка ти світла

Таня Власова
раніше не вірив, що має таку властивість —
та ходить тепер замріяний, наче підліток. 
а, може, вона його просто сплутала з кимось,
коли посміхнулась і стала для нього відліком?
а, може, це правда — багато ж таки говорять
про знаки, раніше не дуже йому відомі.
він мусив, мабуть, опинитися зовсім поряд.
це ж, мабуть, нарешті слово сказала доля. 
він міг би забути, звичайно, про це відразу,
він міг би так само підсісти іще до когось.
та погляд її раптово настільки вразив — 
яка може бути, зрештою, випадковість?
міцний, ніби лід, шукає свою відлигу. 
нікому не каже, та знає, що це важливо. 
хіба він не вартий такої, що ніби з книги? 
це ж, мабуть, нарешті він буде тепер щасливим. 
і має для неї несказаних слів мільйони, 
та хай вона краще буде далеким сонцем. 
вона ж його справді сплутала зі знайомим,
тому й посміхнулась, а потім — забула назовсім.

Юрко Іздрик
вся реальність існує всередині нас
вся реальність — у нашій уяві
поза нами існують лиш вічність і час —
тільки час і збігає між нами
та в обіймах у нас тіснота як в метро
і між нами не всунеш і леза
ключ від райського саду віддав нам петро
дав нам крила-вітрила-колеса
ця реальність нова і єдина на двох
проростає от просто з нічого
так росте десь у полі невизнаний бог
всім на радість а нам — на підмогу
ми несемо реальність як воду в ковші
ми у ній потопаєм як в морі
а за нами летять шалапутні вірші
і пташки розлітаються вгору
а за нами пливуть кораблі і кити
плинуть течії хтиво і мляво
ірреальність — це ми
двоє нас
я і ти
і реальність у нашій уяві

Наталка Фурса
Не переможці. Не переможені.
В цьому театрі ми – тільки паяци…
Лиця на маски чужі перемноживши,
спрагло блукаємо – між декорацій.
Гра без антракту. Між пеклом і раєм
стоптано межі, порушено міри…
Нас вже без маски ніхто не впізнає.
Нам вже без маски ніхто не повірить.
І коли сміх не викривлює губи,
дзеркало злякано очі ховає:
– Вас же у масці тільки і люблять!
Вас же без маски просто…
немає.

Юрій Строкань
Це ті жінки, яких не долюбив,
В яких залишив скалкою провину,
З’являються раптово серед черг,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

І все пливе, - мовчанням серед шпальт,
І все стоїть, - питання і годинник,
Строкатість шаликів і різнобарв’я пальт,
І рук її підступне павутиння.

В руках – усе, відкрите, напоказ,
Рахунків незчисленне задзеркалля,
І всі твої, - за світло, воду й газ,
За неувагу і роки чекання.

І ось вона підходить до касира,
Виймає гроші, дивиться крізь скло,
І у відображенні раптово помічає
Усе твоє, що з нею вже було, -

Порожні ліжка й лабіринти слів,
І погляд в мить затемнює світлину.
Це ті жінки, яких не долюбив,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

Надя Ковалюк
Ані слова. Ні звуку. Ти тільки очей не відводь –
щоб таким, як тепер, я тебе все життя пам’ятала.
Наші долі, як райдуги, в дуги згинає Господь,
і забути цю мить мені вічності буде замало.

Я тебе не побачу ніколи, і ти мене – теж –
щоб не кИдати виклик ні пеклу, ні райському саду,
лиш у снах сокровенних наближусь, як тільки заснеш,
і голубкою тихо вночі край вікна твого сяду.

Обійматиму поглядом – ніжним, як перша трава,
крізь прочинені вікна торкатимусь серцем до тебе…
Так лиш можуть німі обіймати душею слова,
так уміють лиш в’язні крізь грати торкатися неба.

Я спадатиму краплями по павутинні дощу,
тихим подихом вітру вночі цілуватиму вії,-
щоб у проміжках серцебиття ти мій шепіт відчув…
Бо забути тебе я не можу… не хочу… не вмію…

Ольга Перехрест 
АННА. АННА
У Анни чорне волосся, троянда на литці.
Анна спускається сходами, йде до криниці.
Вдача її легка, хода невагома.
Вона набирає воду та йде додому.

Анна рудоволоса, тонка мов спиця,
Має гострі вилиці, точені ключиці.
Ходить до річки, полоще у ній білизну.
Анна не знає Анни, навіть приблизно.

Між Аннами – кілька кварталів, церква, та сама річка,
Різні вулиці, різні школи, різні дитячі звички.
Вони подібні лише іменем та, може, віком.
Обидві Анни сплять з одним чоловіком.

Поки перша Анна тримає його за руку,
У неї з губ не злетить ані подиху, ані звуку.
Анна гріє в теплій долоні холодні пальці,
Прокидаючись вранці.

Друга Анна приносить ніжність свою і тепло,
Робить весняне небо прозорим мов скло,
Обережно торкається шкіри, ніби води,
І слухає, як кола розходяться навкруги.
 
Анни луною повторюють за ним свої імена,
П’ють однакові вИна та не знають, де їх винА.
Анни ходять мов тіні його на двох берегах,
Переходячи міст у снах.

Анна бачить, що в нього садна на спині та зайві ключі.
Анна знає. Але мовчить.

Анна-з-трояндою засинатиме на світанку,
В цей час він цілуватиме іншу Анну.
Обидві вийдуть без сну у місто.
Жодна не має, кому про це розповісти.

Ірина Саковець
Збери в склади
всі звуки березне́ві,
а з них – слова, нехай собі ростуть
лататтям плес,
бруньками на деревах,
травою днів… Холодну німоту
ключі лелек
взялися зачиняти.
Небесне море – синява і штиль.
А ген доріг
покручені стигмати
кудись тебе запрошують іти.
 
І ти ідеш,
не стерпівши розлуки.
Весна береться зеленіти скрізь.
Вона до тебе
простягає руки
розлогим гіллям кленів і беріз.
І синь, і хвиль
сріблясті перекати,
і перший грім – із о́бразів і рим.
І ти стоїш –
боїшся розплескати
нектар снаги. Весняний пілігрим…

Таня Власова
він був із тих, кого називають залізними,
з тих, хто міцнішає, а не іржавіє з віком.
всі його жінки завжди сміялись по-різному.
зрештою, він і розрізняв їх тільки за сміхом.
одні усміхались, знаючи, що їм це пасує.
інші були серйозні і сміялись лише тихцем.
деякі драматично наповнювали усмішки сумом,
ховали їх, відвертаючи від нього лице.
він не те щоб сильно стежив колись за знаками,
тільки з цими жінками не мовчалось біля вікна.
всі були різні – водночас, на жаль, однакові.
а так, щоб завмерти – усміхалась тільки одна.
коли вони десь випадково пересікались
і вона сміялася так по-рідному, знову й знову,
його, залізного, тут же розбирала цікавість – 
що було б, якби вона усміхалась йому одному?
а вона, помічаючи на собі цей його погляд, 
зупинялась на мить і трохи ніяковіла.
"я, напевне, хотіла б бути з ним довго поряд.
я зробила б його щасливим, якби я вміла.
ми, напевно б, один за одним – стіна за стінкою. 
у такого, звичайно, не страшно і закохатися. 
тільки ж він із залізних і завжди з якоюсь жінкою.
все, що можу – іноді тихо йому всміхатися".


Таня Власова
і вона говорила йому — я важу мільйони тонн,
складаюсь із гороскопів та інших небесних знаків.
він відвертався і думав — я ж їй взагалі ніхто.
для чого мені це слухати, навіщо мені це знати.

вона з ним ділилась — знаєш, як часто сниться,
ніби слово не можу зчитати із сотень літер.
він закочував очі — Боже, яка різниця.
я їй не вчитель, не батько, я їй навіть не лікар. 

ще вона часом лякала його найгіршим: 
я не знаю, хто я сьогодні — чи ця, чи та.
іноді навіть писала для нього вірші. 
він вдавав, що читає, та ніколи їх не читав. 

він не слухав, але прикидався таки уміло,
а з часом і прикидатися перестав.
і одного дня вона це все зрозуміла
і замовкла, як замовкають старі міста. 

ця історія, мабуть, не більше ніж випадковість.
в цьому світі, ви скажете, і не таке бувало. 
але він намагався ще довго знайти її голос.
і йому до кінця життя його бракувало. 

Світлана Короненко
Дуже любила вірші дівчинка ця із провінції.
Душа була повна віршами, повна була по вінця їй.
Вірші приходили тихо, приходили в дім злочинцями.
За них вона серцем платила, серцем, а не червінцями.

Вірші були весняними, наче бузкова есенція
Чи турбуленція слів, чи радісних рим інтервенція.
Садом ходила дівчинка, а сад був, як мокра Флоренція.
Поети з провінцій виходять. Є дивна така тенденція.

Сад був важкий і білий, наповнений таємницями,
Мов крадені наречені тут шурхотіли спідницями.
Фастів чи Мотовилівка? Ох, не мистецька Франція.
Але проступа на папері віршів тонка субстанція,

Й пахне над цілим світом біла солодка акація,
Під нею на лаві дівчинка читає Квінта Горація.
Падають і виникають величні цивілізації,
Неначе до віршів натхненних змінювані декорації.

Пахнуть їй вірші то медом, то ранніми полуницями.
Сусіди ж її називають ті вірші ну просто дурницею,
Тратою часу, глупотою і просто намарною працею,
Але перед віршем безсиле глибокодумне раціо.

Дівчинка пише вірші, і вірші злітають птицями,
А небо клекоче зливою й батожить світ блискавицею.
Дівчинка пише вірші: слова тремка інкрустація
І голосу молодого солодка гаряча мутація.

Дівчинка пише вірші… Поезія, як інкарнація,
І чиста, неначе сльоза, у віршах її інтонація.
Віршує моя провінція, віршова цивілізація…
Тож, мова ця, чуєш, житиме і житиме моя нація…

Сергій Жадан
ЖІНКИ
- Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову,
з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами?
- Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу,
так як діти живуть зі своїми страхами.

Це ось те, що між нами - її химерний маршрут,
яблука і вино, усе це її протестанство,
одяг, який вона носить у торбі, мов парашут,
і колір її волосся,
                      який вона змінює,
                                 як змінюють громадянство.

Вона постійно зникає, у неї свої ключі.
Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
І я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій.

Вона зупиняє час, що вперто кудись іде,
подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном.
Тоді вона підстригає своє волосся руде,
як підстригають траву, доглядаючи за газоном.

Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій,
і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько
і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,
і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,
торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.
Ось саме тому я її і люблю,
як тільки жінка може любити жінку.

Сергій Жадан
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Ірина Жиленко
Прокинутися  з  повним  домом  щастя!
Відкрить  вікно  в  туманний  березняк.
А  мокрий  вітер  б’ється  круг  зап’ястя,
як  спіймане  промерзле  пташеня.
Це  вже  весна.  І  протяги  хмільні
похмурого  заплаканого  талу
зашарпали  халатик  на  мені
і  в  рукава  насипали  фіалок.

Дмитро Лазуткін
так мала б виглядати королева англiї
не справжня – уявна – 
схожа на алiсу в країнi див
вона звiдкись
знає поiменно всiх ангелiв
і може забути слова але точно вiдтворить мотив

часом скаже: небеса нiколи не будуть порожнi
i розумiй як хочеш або просто собi – забудь 
ii картинки химернi й далекi як сни подорожнiх
ii поцiлунки повiльнi як осiнь як ртуть

рiч авжеж не в сезонi чи несезонi
не в тiм що припливи затоплюють острови...
бо коли вона весела – трава проростає на пiдвiконнi
коли сердита – нiде немає трави

та одразу вiдчутно: що – спокiй а що – покора
вимкнувши свiтло легше збагнути свiт – 
iї руки тонкi iї шкiра майже прозора – 
вона тремтить коли я цiлую iї живiт

Олександр Ірванець
І справа не в восьмому березня,
А в тім, що навколо – вона,
Так незаперечно теперішня
І неминуча Весна!

Це буде з тобою, і з кожним,
Хто вже від духовності змок:
Чуєшся всепереможним
У світі красивих жінок!
Дмитро Лазуткін
жінка з легкими повіками жінка з чіткими рухами
щодня рахує метеликів щоночі спілкується з духами
якби вона тільки бачила вогонь що в мені роздмухує

носить старі годинники не довіряючи жодному —
час протікає нею у забутті німотному…

я їй читаю вголос про кожне її повернення
ріки течуть під льодом зірки розсипаються зернами
містом возять повітря фурами і цистернами

між нами такі мовчання між нами такі тумани
що іноді знаєш точно — десь визрівають вулкани
і риби б’ють в її вікна смарагдовими хвостами

хай щось вона виголошує і щось там собі вирішує
лягає в ліжко святою а прокидається грішною
кричить на мені прощається навіки з власною тишею

хай нищить мої надії ніби зриває крани
нехтує повідомленнями розпалює піч листами
допоки будую плани — керує своїми вітрами
й летить на повітряній кулі під сонячними мостами

Олеся Крисько
Крига скресає… Ти чуєш, допоки не пізно,
Любий, тримай мене міцно, тримай, не впусти!
Я точно знаю – любити не можна на різно,
Разом ми зможемо ніжність крізь біль пронести.
Любий, тримай мене! Води холодні хлюпочуть…
Вір мені, милий, так само, як вірю тобі!
Трави шумлять… І не марно ж нам зорі пророчать
Спільну дорогу. Лиш не зупиняйся, іди!
Ти ж мені вписаний долею навіть в долоні!
Родимок мапа на тілі – єдина на двох!
Тільки страхів моїх вирій і очі солоні
Не розтривож, милий мій, я прошу, не стривож!
Крига скресає… І я зависаю над краєм –
Манить незвіданий вихор талóї води.
Я ще не знаю як буде, але точно буде, я знаю!
Тільки тримай мене, любий, тримай, не впусти!

Таня-Марія Литвинюк
Так виводиш себе з цього стану зими –
з викликом,
а тобі починається сніг – відрами,
а тобі починаються сни – титрами,
а тобі починається мир – війнами.

А тобі починаються дні – тижнями,
а у тебе вгрузають вітри – іклами,
а на тебе сторонні очима хитрими,
а тебе перехожі штовхають ліктями.

І гортаєш, як стрічку новин –
витримай.
По тобі електричний розряд – виживи.
А на тебе стурбовані лиця – літрами.
А в тобі розчиняється крик – тишею.
 
І здригаєшся раптом, що все це тобі звичкою:
ці будинки, ці рухи, ці пальта, ці дні коричневі.
А в тобі розливається небо – річкою,
А в тобі безкінечна любов вистигла.

Так виводиш себе з цього стану зими –
зрештою,
відчуваєш себе на кілька морів старшою.
А в тобі починається Бог – ніжністю.
А тобі посміхаються люди –
першими.

Грицько Чубай
тихий  дощ
у  долоні
прощанням  точиться

вже  скоро  будуть
пригорщі  повні

очі  —  звірята
карі  звірята
біжать  тебе  запам'ятати

а  пригорщі  повняться
пригорщі  повняться
а  дощ  сильнішає  і  сильнішає

вже  й  на  прощання
той  дощ  не  схожий
бо  за  ним  вже  тебе  не  видко
очі  —  звірята
карі  звірята
кудись  біжать  за  тобою  шукати

та  знову  і  знову
ні  з  чим  вертають
чи  то  мокрі  од  зливи
чи  то  заплакані

Дмитро Лазуткін
вона з тих дивачок які роблять завжди все не так
чиї поцілунки лягають ніби на землю листя
чиї ріки від надлишку сонця течуть навспак
але я у ній розчинився
 
як вночі - перехожий
як слід весла - у ріці
без попередження без додаткових свідків
і зараз коли вона лежить на моїй руці
і тоді – коли з’явилася невідомо звідки
 
і повсякчас рухаючись стрибками в пітьмі
і у тьмяній зимі і особливо – вранці
її волосся - так не підкорюється мені
так впізнають мене її тонесенькі пальці…
 
і загострюються на кінчику язика її голосні
і зависають календарі на випадковій даті
але як би я не намагався розгледіти її сни -
вони все одно розлітаються по кімнаті

Дмитро Лазуткін
розставляв прапорці заплітав тенета
десь і сам блукав ніби дикий звір
а вона питала: ну де ти? де ти?
я кохаю тебе повір
а вона дзвонила йому надвечір
не чекаючи поки подзвонить він
і кохання тримало її за плечі
й кошеня звивалося біля колін…

і птахи що у сни її залітали
і вогні що з’являлися і не зникали
і цілунки котрими ловила тишу
обертались на гру – божевільну і хижу
але билося серце
і в серці лунало:
мала я ніколи тебе не залишу
він шукав пояснень робив зауваження
доки сонце сідало над житломасивами
а вона все ловила якісь відображення
бо їй просто хотілось чогось красивого

він казав – ми ніколи не станемо іншими
він благав дочекайся а там побачимо
їхні ночі були показово грішними
аж настільки що не вимагали пробачення
але справжня ніжність нічним експресом
пролітає лишаючи присмак болю
він приходив невчасно прощався весело
говорив – щось назавжди єднає нас із тобою

заганяв себе у шаленім русі
ніби світ чужий ніби світ – тюрма
та одного разу кинув усе й повернувся
а її нема

Юр Іздрик
RATTLE
пам'ять дощами вимило
розум вітрами вимело
хто тебе мила вимолив?
хто тебе з неба виманив?
звідки ти щастя випало?
взяло мене і випило..
хто тебе в бога вигадав?
і для чиєї вигоди?
а не було вже виходу
окрім дурного випадку
сам я тебе і вихопив
як випадкову вигадку
сам же тебе і вимислив
сам же тебе і вичислив
і як пречистий вимисел
поміж рядками вичитав
я тебе мила вимолив
з божого саду виламав
і небеса відкрили ми
і обгорнули крилами
і не забракне сили нам
поки шепочуть губи:
мила а хто ти мила?
любий а хто ти любий?

Юр Іздрик
THANKS
ну хто мені ти? ну хто тобі я? –
два космоси зіткнуті поспіхом
але розповзається мов течія
на фейсі моєму посмішка
коли ти говориш чи навіть мовчиш чи
смієшся так сонячно й смачно
я роблюся ліпшим я роблюся вищим
й мене переповнює вдячність
і кожен твій рух і кожен твій жест
ресурси мої збагачують
я легше долаю черговий свій квест
і також за це тобі вдячний
нам нарізно велено бути проте
не все ще в цім світі втрачено
і вдячний тобі я іще і за те
що так почуваюся вдячно

Юр Іздрик
CYCLES
за тобою скучаю циклічно
це неначе припливи й відпливи
може бути що це психічне
чи кармічне – що теж можливо
то живу собі тихо-мирно
і про тебе ні сном ні духом
то накотить туга безмірна
і накриє туго і глухо
то накриє а то попустить
то попустить то знов накриє
то на місці моєму – пустка
то на місці пустки – живий я
ну і так воно все гойдає
нефігові такі качелі
чи триватиме так і далі..
чи мине це колись знічев'я..
а поки що – припливи й відпливи
на піску вимивають русла
і здається ще буде злива
і накриє
і не попустить

Катерина Бабкіна
Вона дзвонить до Бога і палить гашиш.
А ти собі маєш все те на увазі,
Ти нормально їси і достатньо спиш
І не переймаєшся в жодному разі
Що там у неї – нежить чи сказ,
чи є цигарки і чи тепло в хаті.
І дзвониш до неї як бог кожен раз
О восьмій чи часом о пів на дев’яту
Вона тобі сниться і мабуть дарма
Ти думаєш що тобі не потрібно
Знати чи спить сьогодні сама,
Чи з кимсь до бога для неї подібним
Ти маєш життя що такого хотів,
І все, чого ще дозволяєш хотіти.
Вона має рибу і двоє котів
І мрію хоч якось дожити до літа.
Що скажеш їй? Дівчинко, час, він мина.
Підеш, перетворишся в мокру дорогу.
Ти зник як помер, але буде вона
За двох набирати щовечора Бога.
Ви навіть окремо врятуєте світ,
В вас є ж бо усе що для цього треба:
У тебе – вона, а у неї – дріт
До телефонної лінії неба.

Олександр Ірванець
Короткий лист до Олесі
шабадабада шабадабада
мужчина і жінка
шабадабада шабадабада
двадцять років по тому
напевно і неодмінно
зустрінуться знову
і говоритимуть про
шабадабада шабадабада
тобі тоді буде вже
вибач в жінок про таке не питають
просто ми станемо старшими себто
досвідченими і мудрішими
аж на цілих
шабадабада шабадабада
а найголовніше і найсуттєвіше
те що ні ти ні я окремо
ані ми обоє разом
ні за чим абсолютно не
шабадабада шабадабада
шаба даба да

Маріанна Кіяновська
Ми пристрастей чаші – наповнені ними, солоні.
Гулка потаємність і туга – мов сад під дощем.
Я хочу тебе цілувати в уста і в долоні.
Безмежно тобі віддаватись. І ще раз. І ще.
Це так ненавмисно, зненацька – і так прямовисно.
Любов, що здається любов’ю, – стається і є.
Я смію тебе. І, можливо, іще не запізно
Тебе цілувати і дихати ім’я твоє.

 

Мар'яна Савка

І крила спалімо. І станьмо людьми.
І сталось. Ідемо шляхами земними
У холод і біль неземної зими.
Йдемо поміж них. І стаємося ними.

Цей сніг не минає вже тисячу літ.
Цей холод кривавить рубці на раменах.
Закуто міста, як у лати, у лід.
На брамах розвішано білі знамена.

Шукаєм притулку. Вокзали. Двори.
Кав’ярні. Будинки з очима скляними.
І люди з безликим тавром машкари.
І ми поміж них. І стаємося ними.

Грицько Чубай
Зламаймо свого спокою канони,
Спалім до свого спокою мости.
Візьмім на плечі небо, що дано нам,
Щоби його по світу рознести.

Хай буде всім і радісно, і сумно
Зачуть висотний дих його вітрил.
…Несім для днів прозорість світлодумну,
Для вечорів – розмай червоних крил.

Несімо для світань блакитні мева,
Несім для ночі зоряні плащі.
Точім на плечі людям і деревам
Із того неба сонячні дощі.
Точім із нього бурі буйновійні,
Пускаймо диво-птахом із руки…
Лиш рознести його не пожаліймо,
А то безбарвним стане
І важким.

Грицько Чубай
День відходить, кудись поквапившись.
Вечір. Тиша. Тебе нема.
І в рояля холодні клавіші
білі-білі, немов зима.
Три зорі, мов тугі бемолі.
Три тополі, мов до-ре-мі.
І в тенетах німого болю
я один при отій зимі.
Сині тіні в снігах митарствують.
Небо, наче сріблястий грот.
Над душею всевладно царствують
дивні очі зелених нот.
Білій тиші в лице зорію.
Кожен порух її ловлю.
І тобою забуте грію
захололе пташа – люблю.

Юр Іздрик
WINTER SONG
зима починається щойно на зламі зими
і манна небесна у щільних шарах атмосфери
являється снігом і перевдягаємось ми
на вимогу метеорологів і Режисера

партер у заметах гальорка застигла в льодах
з балконів звисають снопи крижаних сталактитів
на сцені актори полярний відтворюють жах
бо солодко так замерзати під світлом софітів

ми ловим в соляріях сонце як флуоресцент
ми гріємось від запальничок рятуємось бігом
плекаєм надію на янгольський дивертисмент
та манна небесна вже вкотре являється снігом

і так відморозками тупо чекаєм весни
щоночі щоранку щоднини... і тільки надвечір
згадаєм що нібито парами створені ми
на опір зимі і глобальній оцій холоднечі

як тіло від тіла душа відтає від душі
і серце від серця рушає без електрошоку
прогнози погоди ти сам собі перепиши
(лише не забудь не забудь про всевидяче Око)

а переписати напевно неважко усе:
придумай що хочеш і збудеться просто з паперу
бо в світі твоєму — ні реплік ні актів ні сцен —
нема сценариста а може нема й режисера

зима починається щойно на зламі зими
та вже ненадовго її викрутаси нестерпні
і ми відігріємось і перевдягнемось ми
і ми доживемо —
до червня
до липня
до серпня

Юрій Андрухович
КАЗКАР
Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили 6 щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я — не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали —
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти — достеменна як сльоза
найтонша лагідна лоза
ти — океан для корабля
розкішна маревна земля
ти — і колиска і труна
найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я — просто пісенька твоя
моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє

Галина Крук
сентиментальна історія: він любить її, а вона – його
і це так незвично у світі, далекому від симетрії
острів посеред моря, а моря того – огого
хвилі їм лижуть руки і рукави нею плетених свeтрів.

що робити з любов’ю, коли вона заходить в зеніт
двоє дорослих людей зі своїми мухами й левами.
жоден із нас не острів, а цілий загублений світ,
із кручами та покрученими
на прибережних пісках деревами.
все що не кинеш у воду, з часом піде на дно –
віри гірчичне зерно, глузду камінь наріжний
а любов – іде по воді, їй одне в голові:
він вона воно
і бог її – ніжність

Юрій Андрухович
БАЛАДА ПОВЕРНЕННЯ
Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому, –
всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином – на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.

Юрій Андрухович
ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА — ПАСТЕРНАК
Гуділи вітри.
Йшов холод із степу.
І зимно було немовляті з вертепу
На схилі гори.

Його зігрівало дихання вола.
Приручені звірі
Схилялися в мирі,
Над яслами плавала темна імла.

Обтріпавши пил зі своїх кожухів
І проса зернини,
Вдивлявся в вершини
Спросоння у темряву гурт пастухів.

А там було поле в заметах могил,
Цвинтарна горожа,
Нагробків сторожа
І небо над цвинтарем, повне світил.

А поруч, іще невідомим вогнем,
Сумирніш од скіпки,
Що світиться з шибки,
Горіла зоря на шляху з Бетлегем.

Вона плом’яніла, як збіжжя, з безмеж,
З-над неба і Бога,
Як відблиск нічного
Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.

Вона височіла — скирта вогняна
Соломини і сіна,
У світі єдина,
Цвіла, сколихнувши простори, вона.

Над нею заграва вростала у ніч
І щось означала,
Ясна й небувала.
І три звіздарі поспішали на клич.
Позаду везли на верблюдах дари.
І два віслючки уповільненим ходом
Трюхикали вниз, дріботіли з гори.

І видивом дивним нової пори
Росло віддалік все, що збудеться згодом.
Всі думи століть, і пориви, й вітри
На площах майбутніх, всі зали й музеї,
Всі витівки маґа, всі пустощі феї,
Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.

Весь трепет затеплених свіч, усі віти
В мигтінні позліток, всі радощі гри…
…Все злішав зі степу розлючений вітер…
…Всі яблука світу і всі кольори.

Ставок заслоняли вільшані верхи,
Частину, проте, було видно зусюди
Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.
Як вийшли на греблю осли і верблюди,
Змогли роздивитися їх пастухи.

— Ходімо й собі та вклонімося чуду, —
сказали, запнувши свої кожухи.

Від човгання снігом робилося жарко.
Поляною вздовж, ніби листя слюди,
За хату стелилися босі сліди.
І саме на них, мов на промінь огарка,
Гарчали вівчарки при світлі звізди.

Морозяна ніч виглядала, мов казка,
І хтось невидимий над плином ходи
Щоразу вривався в пастуші ряди.
Собаки брели, озиралися жаско
Довкола підпаска й чекали біди.

Тією ж дорогою, в тій же місцині
Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,
Були між людей безтілесні, мов тіні,
Та слід залишали їх білі ступні.

Було крізь юрбу проштовхуватися годі.
Світало на сході, де кедри росли.
— А хто ви такі? — запитала Марія.
— Ми плем’я пастуше й небесні посли,
прийшли вам обом воздавати хвали.
— Всім разом не вільно. Чекайте при вході.

І в попелі сірім досвітньої мли
Товклися погоничі, зайди, заброди,
Сварилися вершники й пішоходи,
Над жолобом, видовбаним із колоди,
Верблюди ревли і хвицались осли.

Світало. Вже ранок, мов порох золи,
Останні зірки вимітав з небозводу.
Лише трьох волхвів із усього народу
Впустила Марія, і ті увійшли.

Він спав тихо, сяючи в яслах дубових,
Як місячний промінь в глибинах дупла.
Його зігрівали безмов’ям любови
Губи ослині та ніздрі вола.

Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,
Шепталися, ледве знайшовши слова.
І раптом із сутінків, звідкись ізліва,
Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,
І той озирнувся: з порога на діву
Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.

Таня-Марія Литвинюк
Він хоче її як жінку.
З усіх жінок
вона йому найскладніша і найбезмежніша.
Любити її – це гратися у доміно.
І він її любить – бережно і обережно.

Він хоче її як жінку, як воду, але
боїться цієї прозорості, легкості, щирості,
боїться її зруйнувати чи вразити чимось,
і вчинки його не виказують головне.

Він звик до грубіших матерій. Тому коли
вона посміхається, він опускає обличчя.
І він би за нею пішов, та вона не кличе,
і він видихає: «Пливи, моя рибо, пливи…»

Між ними свобода, між ними така глибина,
що тільки молитись, мовчати, стояти у тиші.
Вона би його прийняла, але й він не кличе.
І їй залишається тільки вокзал залізничний

і далі пливти по морю, якого нема.

ДІАЛОГ ПІД ЯЛИНКОЮ
Юрій Чайка
вільний переспів Юрiя Левiтанського

- Що ж воно коїться в свiтi? - Та, бачте, зима.
- Як то - зима? - А от так. Подивiться, постежте,
Як я зрання калатаюсь, протоптую стежку
Там, де до ваших будiвель пiд'їзду нема.

- Що ж буде далi? - Та сiчень.
- Невже? - Щоб я вмер!
Я ж недаремно абетку придбав старовинну.
Ох, i малюнки ж надмухала в нiй хуртовина!
Їх я вже вивчив, до лiтер узявся тепер.

- Ну, а по сiчню? - Та квiтень прийде, як назло.
- Квiтень по сiчню? Ви певнi? - Повiрте на слово.
В лici сьогоднi сопiлка так грала чудово!
Дивно лише, що музики при нiй не було.

- Що ж нам, сердешним, робити? - Чого там, живiть.
Шийте спiдницi з китайки, як грошей в вас досить.
- Тю! Та китайки нiхто вже сто рокiв не носить!
- Вже як пошиє - де дiнеться! - буде носить!

Будуть носить, бо ж настане година така,
Що й завiрюха ущухне, i крига розтане.
Ну, то давайте ж удвох у це свято рiздвяне
Прямо от тут, на вечiрцi, наразi гупнем гопака!

- Ряженi хлопцi й дiвчата i смiх без кiнця.
Мiсяць - блiда, зi свiчею всерединi, куля.
Ось Вам рука (та тримайте, рука ж бо - не дуля!)
I - гоп-ця-ця, гоп-ця-ця, гоп-ця-ця, гоп-ця-ця...

Таня-Марія Литвинюк
Миру тобі, миру, мій світе, милості,
Божої милості, милий, людської мудрості.
Хай із долонь твоїх зв’язаних птахи вилетять.
Хай із грудей твоїх ранених квіти виростуть.

Миру тобі, миру, мій світлий, милості,
змучений мій, сили тобі, мужності.
Хай твої ріки наші гріхи вихрестять,
хай твої води стануть нової міцності.
Миру тобі, миру, мій світе, милості.
Музики, милий, чистої, поруч – людяних.
Хай тобі стане неба на всіх зневірених.
Хай тобі стане віри на всіх розлюблених.


Юр Іздрик
ПІДСУМКИ РОКУ
зі слів залишились лише найпростіші
з обіймів – лише віртуальні
плюс лайки в коментах
плюс деякі вірші
плюс протяги в вистиглій спальні
плюс тіні і туга і тиша і спокій
плюс пам'ять на кінчиках пальців
про хайп дурнуватих веселих утопій
про ритми шаленої сальси
про всі ці страшенно важливі дрібниці
які залишило нам літо
щоб вижити взимку 
і щоб вбереглися
бажання і здатність любити

Юрій Андрухович
Музей старожитностей
Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик - 
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами,
може, туга, може, фуга…
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?).
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні, і життя таке велике…

Юр Іздрик
MIRROR IN LOVE

вона так боїться вдивлятися в себе –
лиш в дзеркало глянеться поспіхом
вдивлятись у себе не має потреби
не має відваги чи досвіду
про себе вона дізнається від інших
хоч іншим і вірить не надто
проте так боїться дізнатися більше
мов зовсім не хоче знати
тому дослухається дивних струмів
які між людьми є за́вжди
тому так затято терзає струни 
які генерують правду
та кожна струна говорить зосібна
і правди не каже в очі
і навіть старе люстерко срібне
покаже лиш те що схочеш
не бійся мала – кажу – не бійся
від себе нема що втікати
про себе вже краще дізнатися більше
ніж зовсім нічого не знати
усе – на здобуток усе – на здоров'я
не бійся себе кохана
люби себе хоч би й моєю любов'ю –
не так це уже й погано
люби себе хоч би й моєю любов'ю –
вона не сліпа ні разу
люби себе серце – 
кажу знов і знов я
люби себе б....
зараза

Юр Іздрик
СИНОПСИС
коли розпочнуться останні часи
то вийдуть за нами на лови
господні мисливці й довершені пси
чутливі на запах любові
неспішно ітимуть по наших слідах
як ходить за пастирем паства
а в небі кружлятиме рідкісний птах
готовий спинитись і впасти
останні часи – як арт-хаузний фільм
нудний чорно-білий і стильний
де бог нас пантрує в оптичний приціл
потрохи втрачаючи пильність
де губиться сонце між решти зірок
і кришиться небо снігами
а ми непомітно сповільнюєм крок
щоб смерть поспівала за нами..
..спиняється час і остання війна
стихає у сніжному полі
мисливці підходять вклонитися нам
і псів відпускають на волю

Юрій Андрухович
ДУЕТ
До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп'яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні.
Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.

Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

Юрій Андрухович
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! – 
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) – 
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…
Ми надто близько – марний знак,
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж – 
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова…


Грицько Чубай
наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула

скільки ж бо треба того часу для
рудого листя щоб опало воно з
невисокого віття

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула минуло після
неї багато зим і багато весен і
аж тоді почало падати листя з
дуже високого дерева яке в нашій
осені було і про існування якого
ми навіть не підозрювали

Василь Герасим’юк 
І строфи переставиш, як валізи.
Одну таки залишиш – і не ту.
І буде ніч. І хтось таки прилізе.
І принесе вино і самоту.
Розмова у диму, немов ікона –
В тих сповідях тебе рятує знов
Раптова, чорна трубка телефонна,
Таких же вимагаючи розмов.
Так, ніби захищаєшся… Навіщо?
Вкрай сміхотворна кожна із атак.
І розійдуться гості опівнічні.
І тиша буде. І напишеш так:
Дивись на мене. Говори до мене
З нічної тьми, з опівнічної тьми,
Бо це століття не таке й шалене,
Якщо ховає прірву між людьми…

Алан Александер Мілн
Казка про Соню
преклад Мар'яна Савка
Це казка про соню, що схожа на мишку.
Тваринка жила у квітковому ліжку.
А квіти, що соні стелилися спритно - 
Червона герань і дельфіній блакитний. 
Та якось прийшов сюди лікар захожий:
"Тук-тук! Соню, ви занедужали, може?
Вдихніть - видихайте. І схоже на те,
Що вам допоможуть кущі хризантем". 
А соня у відповідь каже до нього:
"У світі багато всього помічного.
Найкраще ж для мене (кажу без вагань) - 
Блакитний дельфіній й червона герань".
Та лікар насупився, здвигнув плечима:
"Ех, вірити хворим немає причини".
Поправив циліндр, загорнувся плащем
І в місто пішов по кущі хризантем.
А соня лежала у ліжку, де квітне
Червона герань і дельфіній блакитний. 
Були в неї ліки від всіх хвилювань - 
Блакитний дельфіній й червона герань.
Та лікар з людьми повернувся із міста,
В руках хризантеми тримаючи, звісно.
Сказав: "Викидаємо без зволікань
Блакитний дельфіній й червону герань.
Вони повиймали лопати зі скрині -
Й зламали герань і блакитний дельфіній. 
І скрізь посадили кущ за кущем, 
Жовті і білі ряди хризантем. 
А соня на все це дивилася з жалем.
"Можливо, вони мені правду сказали.
Та я ж так любила в часи прокидань
Блакитний дельфіній й червону герань".
А лікар уважно обстукав їй груди, 
Сказав берегтись й не ходити нікуди.
"А ще вам поможуть від різних зараз
Кущі хризантем, що розквітли якраз".
Соня свій зір відвернула несміло
Від хризантем, що біліли й жовтіли,
І побажала собі, хоч у снах
Ліжко в червоних й блакитних квітках.
Та лікар сказав: "Треба ліки міняти -
Пити гаряче, хвоста масувати, 
Відпочивати від різних проблем, 
Й запах вдихати оцих хризантем".
А соня ховала за лапками очка
Від хризантемних квіток і листочків,
Та бачила ліжко - найбільше з бажань -
Блакитний дельфіній й червону герань.
Знов лікар уранці подався до соні:
"Іде на поправку, - потер він долоні. - 
Це ж тільки початок, у цьому ж вся суть!
Ах, як хризантеми прекрасно цвітуть!"
А соня, заплющивши очка щосили,
Здавалось, була цілковито щаслива.
І марились соні крізь сон й голоси
Герані багрянець і дельфінію синь.
Тому тітка Емілі так уважає, 
Що соня в кущах хризантем засинає.
На те вона й соня. Поглянь-но, поглянь:
Їй сниться дельфіній й червона герань.

Таня-Марія Литвинюк
руки мої порцеляна скільки нам років Господи
скільки потрібно любовей і губ до найближчої пристані
скільки доріг хоч приблизно молитв і гордості
треба пройти чи відчути вітрів і пристрастей
вулиці міста не чують не бачать Господи
сірий асфальт кращий друг і ніхто не зайвий
тіло моє на мотузках — аж плечі згорбились
в небо моє на шнурівках дощі вгрузають
люди скульптури субтитри а скільки коштує
шосте чуття моє сни мандарини яблука
світло моє пересвічене тіні довшають
що мені треба забути у чім розкаятись
очі скляні мої лялькові голос восковий
Господи скільки потрібно любовей аби розтанути
вітер гойдає дроти і думки розносить
серце моє порцеляна
аби не камінь

Грицько Чубай
Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Ми компромісні зовні і в душі.
Сліпих ідей гливке болото місимо
І ліпимо кустарницькі вірші.
Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Нікого словом ми не обпечем.
А раді й тим, що «браво» і «бравісімо»
Гукає нам юрба тупих нікчем.
Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Що забуваємо, де ми і де не ми.
Що і самі вже стали компромісами
І лиш умовно звемося людьми.

Іван Непокора
і як їй потім то все поясню?
як пояснити
що
буває осінь
буває потяги спізнюються

коханці вирішують взяти шлюб
вороги
задля спільного зиску
ідуть на компроміси

синоптики виявляється помилилися
і те
що мжичить
і те
що туман
так і повинно бути

як пояснити
що
немає випадкової любові

є
випадковий секс
випадкові знайомства
випадкова музика

але не любові
ні в кого
ніколи
як
як їй пояснити
що
інколи дощ якось зненацька
інколи джаз якось аж наскрізь
а любов
інколи і якось
назавжди

Микола Вінграновський

Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...
Завіє сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.

За ноги вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіє,
Ще й білим язиком твердим
Прилиже дим, як вміє.

Хвоста розпушить курці сніг
І пожене за вітром,
Останні яблучка із ніг
Зіб'є із віт над світом.

До айстр останніх припаде
Губами сніговими —
І тихо їм щось доведе,
І забіліє з ними...

Під самим садом обрій ліг
На сіру павутину...
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...

Мар’яна Савка 
А ідіть-но, панове, під всі сто чортів.
Ах, як палко скрипаль у провулку химерить.
Я йому не змогла, ну а вам – й поготів,
Відчинити тяжкі зачакловані двері.

Ех, розбити б об діл своє серце сумне.
Ех, розлити б по келихах жалі і млості.
Зачакловані двері тримають мене,
Тож не грюкайте милі, непрошені гості.
Ох, яка мене туга за душу бере.
Ох, яким же вином затопити горлянку?
Сторчголов утікає похмілля старе.
А нове не візьме аж до ранку, до ранку.

Олександр Ірванець
У нас ще так багато нас – без нас:
Мене – без тебе, а тебе – без мене.
Таке минуле за плечима темне,
Таких обличь рясний іконостас.
Чужих обличь я бачу у очах
Твоїх, коли схиляюся над ними.
Прости мені! Простиме й непростиме.
І я прощу, хоч зроду не прощав.
І я прощу, хоч зроду не прощу.
І ти – не треба, не прощай, будь ласка.
В нас навіть кров з минулим запеклася
І заплелася цівками дощу.
Болять мені ті двадцять тисяч днів,
Що ми з тобою прожили окремо.
Хоч я без тебе, але й ти – без мене,
Нема по них ні спогадів, ні снів.
У нас ще так багато нас – без назв.
Без імені і майже ще без долі
Я йду до тебе… і крізь тебе… далі…
В минулий простір, у зворотній час.
У нас ще так багато нас – без нас…

Таня-Марія Литвинюк 
ми поза сезонами осінь співає соло
ховаємо руки в кишенях неначе золото
неначе на пальцях мозолі думки дозовано
зіниці розширені волосся електризоване

дзвінок телефону здається ми поза межами
ми поза мережами кількість вхідних обмежена
у стоптаних мештах півночі по місту вештались
кидаєм під ноги пожертви і тіні зрештою

обличчя шарфами вітрами губами долонями
повітря торкається скронь як холодна зброя
здіймаємо брови угору ледь-ледь здивовано
поламані німби на віях на плечах промені
сторонні довкола по колу відколи ходимо
під шум автостради все добре прохід дозволено
ковтаємо звуки і відзвуки кроків ловимо
ми поза сезонами осінь співає стомлено

Олександр Ірванець
На перехресті осені й зими
Навряд чи варто зачинать love story.
Ліси порожні і поля просторі –
Чи ж в просторі не згубимося ми?..
На роздоріжжі осені й зими
Нізащо зарікатися не буду
Я ані від тюрми, ні від суми,
Тим паче від сурми Страшного Суду.
У осені на дні, на самім дні,
В холодні дні, нудні й немилосердні,
Сказати “так” (або сказати “ні”)
Не легко, як, скажімо, десь у серпні.
І в кожнім дні, немов у вигнанні –
Ми, й невтямки нікому з нас, нікому,
Що зовсім не на білому коні,
І навіть не на іншому якому, –
На ВMW, або й на БМП
Зима влетить по вимерзлій шосейці.
(Чуття – холодне, темне і тупе,
Мов скринька замикається на серці.)
Тож чи знайдемо ми спасенний спосіб
В передчутті мелодії сурми
Порятувати цю одквітну осінь
З-під гострих крижаних коліс зими…

Грицько Чубай
Шляхи до пізнання себе важкі –
Відважмо в міру і заслуг, і слави…
В житті ми інколи далеко не такі,
Як у люстерках власної уяви.

Лиш як впаде з очей мана-полуда,
Як совість осміє нас і освище, –
Побачим раптом, що у люстрах наших люди,
До котрих ми не доросли ще.

Микола Вінграновський
Печаль  моя  щаслива  і  гірка:
Замало  друзів,  обраних  навіки.
Вони  живуть,  немов  пустельні  ріки,
Бо  часто  гинуть  в  сонці  і  пісках.
Як  берегти  мені  цілющу  вашу  воду,
Щоб  ви  не  висохли,  не  змінювали  русло,
Щоб  в  ваших  водах  небо  не  загусло,
Щоб  з  ваших  вод  я  пив  красу  й  свободу…
Це  ви  мене  народжуєте  вмить,
Коли  в  душі  сіяння  мрії  грає
Або  ж  коли  в  мені  щось  помирає…
Я  вас  із  гордості  не  зможу  загубить!..
Хоч  у  вогні  страждань,  болінь  і  слів
Не  тільки  друзів  —  цінять  й  ворогів.


Микола Вінграновський
Пришерхла тиша — сіра миша —
У жовто-білих комишах,
І попелясте від кошар
Вівці копитце землю пише.

 Пришерхла тиша — сіра миша —
У жовто-білих комишах,
І сизий цап — іранський шах —
Пришерхлу тишу тихо лиже.

На сірім мурі чорний кіт
Крізь білі вуса парко диха,
За ним лиман синіє стиха —
Синіє осені приліт.


Микола Вінграновський
— Синичко, синичко,
А де твоя спідничка,
І ти на морозі
Ходиш в босій нозі?
— Була на весіллі,
Була й на похміллі,
І моя спідничка
Там, де й черевички.
— Сороко, сороко,
А де твоя сорочка,
Що ти на сніжини
Та без сорочини?
— Була на хрестинах,
Ще й на іменинах.
Мені ті хрестини,
Що без сорочини.
— Синичко-сороко,
А де ж ваше око,
Що ні спідничини,
Ані сорочини?

Микола Вінграновський
Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
З плеча на груди, із грудей до ніг…
Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину повергне темна слада —
У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… Золоте кермо
Заснуло! хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться…

Микола Вінграновський

Півпуда бринзи і корзина перцю,
І сірий дощик скаче в казані…
Як доведеться, то вже й доведеться
З тобою й помирати тут мені.

Напечемо солодкої цибулі,
Із підчеревини нашкваримо шкварок…
Під тихий крок зорі, під води призаснулі
На цей пісок і ми вкладем свій крок.

Ми станемо тут жити та любити,
Під темним летом темних кажанів
Тут будем колисати свої діти
Й варить їм сірий дощик в казані.

Артем Полежака
читати тебе як книгу
заламувати сторінки
підкреслювати абзаци
закреслювати рядки
знову тебе брати
то грубо то ніжно до рук
шукати в тобі правду
здавати тебе в друк

Але де він, той,
Хто написав тебе?
Де він, хто редагував тебе?
Де він, той,
Хто вичитував тебе?
Пропустив крізь цензуру,
Підписав бумагу!
Але де він, той,
Хто не зверстав тебе?
Де він, хто ілюстрував тебе?
Де він, той, хто видавав тебе?
Теж мені, блін,
А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА...

розгортати тебе вдихати
підпалити тебе здуру
розібрати тебе на цитати
розірвати твою палітуру
перечитувати щоразу
на свято і перед боєм
повторювати твою назву
і засинати з тобою

Павло Коробчук
допоможи йому, отче.
він неправильно робив:
спершу обклеїв скотчем
горнятко, а потім розбив.

допоможи їй, Маріє.
вона все неправильно робить:
забуває зупинку, бо мріє,
й завжди на кінцевій виходить.

зведіть їх обох у цятку,
дайте їм шанс останній.
хай каву п’ють з того горнятка
біля кінцевих станцій.

Злата Біневич
Якщо надвечірнє шосе
схоже на взлітну смугу,
а небо над ним –
на плесо нічного моря,
не треба ні про що гадати,
не треба нікого забути,

відносне щастя
робиться
абсолютним,
звичайна мить
стає
неповторною.

Мар'яна Савка
...І ти пишеш, що гарно,
коли в маленьку річ вміщається щось велике:
любов — у дотик,
життя — в крило,
надія — у серце,
а в зірку —
може, дерево з того саду,
що залишиться
довше, ніж ми.
Але що,
що залишиться по всьому?..

А по всім залишиться, по всім —
Чорний птах у заростях ожини.
Тілький сад у всесвіті пустім
Як душа стоїть, без одежини.

А по всім залишиться сльоза —
То вона від холоду набігла,
Коли сад над ранок замерзав,
А сльоза спинилась і застигла.

 А по всім залишиться... Вода,
Аквареллю неба, синя-синя.
Осінь у саду така руда —
Як смішне дівча із ластовинням.

Відлітає в небо стрімголов
Сад разом із листям і птахами.
А по всім залишиться... Любов —
Неприкута зірка над дахами.

Грицько Чубай
Я трава прадавня дика трава
до билиночки вирвана до стеблиночки
витоптана і врешті гудроном гарячим
напоєна і здавалось назавжди
під ним похована
та сьогодні вранці я потрощила
ваші асфальти
росту

ось я вже вам по пояс
ось я вже вам по шию
ось я вже вам по очі
і дивлюся ув очі віщо
ось я від вас уже й вища
я трава

Я знаю що вам це не до вподоби що
я вища од вас і назавтра ви нашлете
на мене бульдозери і знову вирвете
мене з корінням або ж акуратно
підстрижете під лінійку і щогодини
дбайливо поливатимете водою із крану
А я тоді без’язико мовчатиму як і оті
мої газонні цивілізовані родичі бо
я просто трава і я не про себе
прийшла вам нагадувати бо ви не тільки
мене одну забули я прийшла вам нагадати
що ви все-таки люди і що ви також
повинні щодня рости
я трава


Діана Сушко
… і не сумуйте за тим, що втрачено.
Воно насправді було лиш кроком
у щастя, Кимось для нас призначене,
незриме в попелі для пророків.

… і не тривожте чеканням помисли.
Усе приходить до болю вчасно.
Із оксамиту очима повними,
які ніколи уже не гаснуть.

…і не розмінюйтесь на тлумачення.
Шукайте фарби, малюйте щастя!
Ви не жалкуйте за всім утраченим.
Це як очищення до Причастя.










Костянтин Москалець

Я часто думаю, чому ти так самотня, –
одна з найкрасивіших доль у світі;
ці сірі очі, пильні, сумовиті, –
чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,
а в дзеркалах – себе і суть свою подвійну,
ледь-ледь прикриту флером абсолюту,
росою часу,
інеєм чекання,
терпінням дзвону – як іще,
о, як іще мені тебе назвати?

А може, так і треба? Може, ти
загинеш як сніжинка на долоні,
коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?
І, може, ця самотність – лише форма
твоєї ідентичності п’янкої?

І та любов, яка тебе знайде –
тебе ж і знищить?

Я люблю тебе.

Олександр Ірванець
Мені тебе мало
В долонях й у світі,
У ліжку й надворі,
У вічності й в миті.
Мені тебе мало
В обіймах й дотиках,
В дурних телефонах
Й скажених бажаннях.
Мені тебе мало
На фото й в записках,
В очах і у сонці,
В віршах і на дисках.
Мені тебе мало
В повітрі і в каві,
В траві і у небі,
В осінній печалі.
Мені тебе мало
У зорях і в квітах,
У темряві й світлі,
У спогадах літа.
Мені тебе мало…
А серце так просить,
Щоби не стало
Мені тебе досить.

Ірина Саковець
Романтика руху.
Вологий екран вікна.
Осіння картина.
Магічне повторення кадрів.
І сонце минає,
і неба немає – у мандрах.
За склом не пейзажі –
пастельні тони зникань.

Сьогодні я тиха,
як твій чорно-білий сон,
як шемрання тіней,
що вечір пасе їх на стелі.
Ось осінь старанно
тумани за потягом стеле,
зриваючи хижо
останнє тепло зі скронь.

Оголені плечі,
ще літньої сукні синь –
сьогодні я ніжна.
І музика зоряних станцій…
Міста й автостради
в якомусь містичному танці
пливуть наді мною
під чутні лиш їм голоси.


Таня-Марія Литвинюк
і у цій безкінечній тисняві короткозорості
подаруй мені Господи легкості і прозорості
так щоб контури тільки і більше причин для радості
так щоб зовсім ніколи мені не боятися сірості
вбережи мене Боже від заздрості і від злості
заплітай мені рими у вірші і сни у волосся
подаруй мені Боже жменьку своєї милості
так щоб все найчорніше разом з дощами змилося
так щоб я розливалася сміхом безмежно щирим
не боялася чорних котів і людей фальшивих
забувала образи всі що під шкіру в’їлися
так щоб кожного ранку світло в мені роїлося
а коли буде темно і тісно і перемішано
подаруй мені Господи щастя пізнати сильнішого
так щоб контури тільки і більше причин для радості
подаруй мені Господи щастя із ним до старості

Микола Вінграновський
Поглянь і глянь: з-за весен зими стали.
Настав той день, я думав — промине.
Осінніми імлистими устами
Не бий, не ріж, не дорізай мене.

Дивись: моря. Дивись: мій погляд — поле.
В легкій руці легке перо ячить.
І степ за полем, щастя попід болем,
Попід тихеньким болем, що мовчить.

Не йди, а глянь. Дивись, пошерхотіли
З осінньої нетихої плавби
Очерети. Очерети вчамріли.
Люби мене. Нікого не люби.



Юрко Іздрик
зони сезону
бабине літо
дідове літо
ані зігрітися ані зігріти
ані припасти ані пропасти
класика просто ну просто класика
як з хрестоматії падають опади
стомлено зморено знічено зопалу
і хіроманти курсують долонями
зломлені скорені мічені зоною
і хачапурі печеться в братрурі
солене перчене гірчене буре
і хрестоносці й христопродавці
всі у полоні в осені-бабці
в осені-старця в осені-осені
вже не підемо по воду босими
вже не зійдемо на берег голими
осінь плекає похмурих големів
осінь плаксива плеще і свище
поли плаща задирає все вище
піхви меча набирають вологи
ми вже по кісточки в пересторогах
чи по коліна чи навіть і далі
до хачапурі берем цинандалі
рвучко зриваєм печаті печалі
решта – пусте решта – деталі
дві сигарети пара сходинок
один силует
поміж двох павутинок

Дмитро Лазуткін
пісок і літо дощі та райдуги
цілунки легко стають укусами
наскрізний струм у потоках патоки...
твоя порядність така спокуслива

не я ловлю тополині пестощі
не я життя вимірюю курсами
(чиїсь конспекти і зайві ревнощі)
твоя порядність така спокуслива

твоя відсутність така заплутана
твої приходи такі наповнені
ти недочута ти переслухана
ти божевільна ти некерована

усе твоє — що я мушу вивчити
усе твоє — що я хочу відати
титититититититититити
тититититититити — ти

(а раптом щось би тобі не личило —
то наведи вже курсив і видали)

твої симптоми твої діагнози
fаshion tv і серце Ісусове...
температура
високі градуси —
твоя порядність така спокуслива

нічна теорія східні практики
вино з гурзуфу вітер з атлантики
так дивно бути з тобою поряд
коли свобода — найвищий поверх...

ти відчиняєш
прозорі двері
ти розчиняєшся
в атмосфері —

ти божевільна ти некерована
і недочута і переслухана...
твоя відсутність — така заплутана
твоя присутність — така наповнена

Ірина Шувалова
тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер
усю нашу марну наскрізність нарешті віджито
відлюблено цноту тож нині у гречку у жито
тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер
 
тримайся за ріки мій любий тримайся за ріки
ми наші одвіку ми наші одвіку й довіку
таких вже було нескінченно багато без ліку
тримайся за ріки мій любий тримайся за ріки
 
тримайся мій любий за струни тримайся за струни
десь голос подівсь що його ми заледве відлуння
пливімо потоком небес золоті і бездумні
за струни тримайся мій любий тримайся за струни
 
є я і є ти а є дещо стократно світліше
цей час не згубив мене тільки легенько потішив
цей час не змолов мене тільки я стала певніша
тримайся за тишу мій любий тримайся за тишу
 
ми доти і доки ми стани і рани і квіти
з долонь ми добудем вогонь в нас народяться діти
ми вільні втрачати й утрачене знову ловити
тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер

Олександр Ірванець
Це ані добре, ні погано.
Це просто сталося – і квит.
Чужа жоно, чужа кохана,
Пощо ти увійшла в мій світ?

Печаль то вхопить, то відпустить.
Очима глип – в сузір’я Риб.
Ми переходимо цю зустріч,
Як переходжуємо грип.

Печаль ця викрутить і вижме,
Лишивши щось на самім дні.
Це все закінчиться за тиждень,
Ну, максимум, за вісім днів.

Розмажем вітер по обличчю
Й цю осінь струсимо з одеж.
Бо я ніколи не покличу.
…Та ти ніколи й не прийдеш.

Богдана Матіяш
дякую Боже за кожен день у якому все менше страху
за солодкі й терпкі плоди за світло й за тишу і за твою
присутність як повітря незриму дякую що так просто ведеш
за руку як найменшу дитину і кажеш дивися ось небо
твоєї торкнулось руки
 
дякую Боже за чимраз легші кроки і розмірений стукіт
серця за розсіяне світло поміж ранніх осінніх дерев
за листя уже не зелене і ще не сиве дякую що прекрасна
зірка на небосхилі опадає як стиглий плід і ти кажеш
лови
 
дякую Боже за всі легкі й складні роки за обійми
бентежні й прості і солодкі і світлі і за те коли руки
завжди малі й тендітні і на груди тобі схиляюсь
проказавши люби і нічого немає лише опадають
зірки

Юрко Іздрик
ІНШИЙ
людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…

Сергій Жадан
Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.

Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.

Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.

Олександр Ірванець
Прощальний романс
А я тебе кидаю
В світі такому холодному.
Всі клятви й обіцянки
Раптом упали в ціні.
І тільки два слова,
Два слова сумління колотимуть:
Пробачиш мені?
Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,
Яви свою милість, пробач мені.
Звільни мою душу
Від того, що так їй пече.
Тому ми й прощання
Назвали останнім побаченням,
Щоб мати надію —
А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.
Головою печально похитуєш
І стук твоїх кроків
Відлунює в скроні мої:
«Навіщо ти кидаєш милу,
На-ві-що ти ки-да-єш?
Це ж, може, остання любов,
Тож не кидай її!…»

Останні вагання
Змиває і злизує злива.
Останніх благань
Благенькі блакитні вогні.
А я тебе кидаю,
Я тебе кидаю, мила,
Мов круг рятувальний,
Якого хтось кинув мені.

Юрко Іздрик
я жив би з тобою на дикому острові 
чи в затінку кришталевої люстри 
бо жити з тобою – нормально і просто 
й життя не минає пусто 
і ранок завжди обіцяє зустріч 
а вечір завжди натякає на більше 
і в мозку на смітниках і пустищах 
цвітуть і буяють вірші 
густішає чай і вариться кава 
контрольні дві сигарети 
все співпадаює цілком нелукаво – 
знаки предмети прикмети 
все випадає зі схем і матриць 
і йде за козиром козир 
ми виграємо найважчу з партій 
і переходимо в прозу 
і проживаєм життя словами 
буквами числами фразами 
нуль розділових знаків між нами – 
ми завше пишемось разом

Микола Вінграновський 
І те, і те: як птах ранковий
Раптово випурхне з трави,
Як сон перерваний раптовий —
Мені не йдеш ти з голови.

Мені ідеш ти — не докликнуть.
А крикнеш — крикнув і сиди,
І губи дивляться і сліпнуть,
Не надивившись назавжди.

У кожної дороги — ноги.
І крок дороги — крок розлук…
Ще не ясні мені дороги,
Дороги снів твоїх і рук…

І якби, може, не прощально
Ранковий птах злетів з трави —
Непереквітло і вінчально
Мені не йдеш із голови.

Микола Вінграновський
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.
У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.
То кажани. То кажанячий ряд
Заплутався у сонному волоссі ночі...
Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумління покажу вам очі.

Василь Голобородько
Ти живеш у далекому білому місті,
на високому поверсі,
твій будинок примітний:
там неоновий напис холодним світлом
видніється вдень чіткими літерами з газети,
вночі — криштальниками солі з Чумацького Шляху.
 
Чи ти бачиш мене?
Я хоч і живу у низенькій хаті
—  притисненій небом
і вічністю до землі —
та є ж і у ній віконце,
що світиться вдень і вночі
невигасаючим світлом.
 
Коли ми одночасно звертаємо погляди
одне на одного,
то птахи, що сидять на дереві
між нами — павичі:
з лівого боку — пава,
з правого боку — павич.

Василь Герасим'юк
Я написав стільки віршів
про твої руки, плечі,
волосся, очі,
що тепер не знаю,
якими вони були...
Я пам'ятаю, як ти усміхалась,
про що ми розмовляли,
які переглянули кінофільми...
Я згадую, як ти засинала,
як прокидалась -
і мені перехоплює подих...
А все інше - вірші.

Костянтин Москалець
Ти втретє цього літа зацвітеш
такою квіткою — тендітною, п’янкою.
Кімната втратить риси супокою,
бо речі перейдуть у твій кортеж.
Обернеш пил на срібло і кришталь,
наділиш тіні здатністю до тліну.
Одна із пелюсток розсуне стіни,
ти — даль, і подолаєш іншу даль.
В людей уже нема своїх святинь.
Ти можеш стати першою, одначе,
знай: біля тебе жоден не заплаче,
і пам’ятай: два дні всього цвісти.

Костянтин Москалець
Минаючи мов сон або старе кіно,
ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.
Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,
і світиться у ніч одним-одне вікно.
Це шурхотіння слів і втомлених речей,
ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,
утворюють на мить дорогоцінне шкливо,
в той час, коли усе, без сумніву, тече.
І, може, саме так збувається «тепер», —
у снах або дощах, поезіях чи кінах,
у мандрах по чужих та рідних українах,
у всьому, що собі народжує тебе.

Юрко Іздрик
FOLLOW ME
не гугли ти мене без потреби
в інстаграмі мене не шукай
подивись на призахідне небо
і вгадай мене або згадай..
як-от вгадують карту в колоді
як-от згадують юності дні
як відгадують те що на споді —
на найглибшому темному дні..
пам’ятаєш як було в пралісі
де солодка стояла імла
і у променях сонця навскісних
дика зелень буяла й цвіла?
або мить до сотворення світу
коли все ще було в однині
а господь уже бачив всі квіти
в безконечно малому зерні?
не шукай мене мила намарно
просто тихо і впевнено знай
і покотиться небом безхмарним
безіменний невидимий лайк
Мар'яна Савка
Щастя – це чашка.
Повна,
Коли навіть порожня,
Бо пам'ятає
Твої спраглі вуста.
Щастя – це чашка.
Навіть
Якщо й надщерблена,
Зігріє тобі
Холодні пальці.
Щастя – це чашка.
Нехай і стара,
А улюблена.
Доки ще не розбилась.

Галина Крук
досвід – це той гість, що завжди запізнюється
приходить, коли вже всі розійшлися,
коли торт з’їли, посуд битий, діти – дорослі
сідає біля тебе, бере за руку, як хвору, втішає:
– я знав, що так буде, вибач, я знав від початку,
але ти виглядала така щаслива...
і ти вагаєшся, що доречніше –
прогнати його чи побити
чи змусити його мити посуд, прибирати в хаті,
вигулювати собаку
(стоп, якого собаку – це не мій досвід)
мій досвід – він як патологоанатом – у нього свій метод:
препарує, розкладає все по шухлядках, надписує, констатує:
ці зуби мали неправильний прикус, за що ти їх любила?
ці руки ніколи не крали,
але торкались в такі миті такі немиті
ці очі зараз такі закриті від тебе, такі порожні,
що годі про очі
це серце не бреше, бо камінь бо камінь бо камінь...
збирай каміння, – радить, – часом воно буває коштовним.

Кость Москалець
Це літо – назавжди.
Тут білі ромашки
Зриває тендітна рука.
То сонце, то зливи,
Світ мокрий, щасливий,
Я знаю, то ти ворожиш
На пелюстках.
Тут холодна біжить ріка,
Тут, на пісках, я шукав любов.
Тут казали: її нема.
Тут я тебе все одно знайшов.
Тут зірка зелена,
Тут сходи на небо,
Любов тут сильніша за смерть.
І зовсім невинний,
Квітками нічними,
Повільно тече і тане
Твій ніжний мед.
Я вивчу губами
Це літо напам’ять,
Як дивне чужинське ім’я.
Над нами ромашки,
Ти кажеш: «ще трошки»,
Я хочу тебе любити
Усе життя!

Юрко Іздрик
є час обіймати — і час уникати обіймів
є час щоб єднатись — і час залишатися вільним
є час на розмову — і час німувати у тиші
є час для любові — і є для байдужості ніша
усьому свій час і усьому доречна хвилина
і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине
і ніжність що нас підриває колись та й погасне
по-іншому тут не буває — живе те що вчасне
а що не на часі — те так і загине невчасним
бо виключно вчасно із нами трапляється щастя
тож будьмо уважні і будьмо для себе доречні
уміймо відважно дозволити іншому втечу
є час щоб кохати — й кохання що часу не знає
є час обіймати — і я от тебе обіймаю

Маріанна Кіяновська
Пробач мені за те, що не мовчала,
А потім вдруге — що не берегла.
Ми разом йшли. Єства мого шукала
Крізь сьоме небо пущена стріла.
І щось збулось — пронизливе і віще,
Як голос бурі в верховіттях слив.
Пробач мені: я надто вічна. Ти ще
По-вічному не був і не любив.

Микола Вінграновський
Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.
Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч.
Вона була в червоному, мов ніч.
Вона була, мов ніч і мов не ніч.
Вона була, що наче й не була.
Але вона була! Була!
Любове, ні! не прощавай!
Непевний крок свій не збивай.
Непевний крок свій в ніч і сад…
Сердець розбитих серцепад…
Непевний кроче мій, іди!
Непевний кроче мій, іди!!
Непевний кроче мій, іди!!!
Непевний кроче мій, не йди…

Грицько Чубай
Щастя — це вигадати Тебе,
неземну і далеку,
і, повіривши, що є Ти така насправді,
піти за Тобою шукати.
Довго-довго блукати світами
і
раптом
Тебе
знайти! 

МАМА ТА БОГ
Шел Сільверстейн
Переклад Галина Михайловська
Бог дав нам пальці, а мама - виделку та ложку. 
Бог дав нам голос, а мама товче: "Не горлай!"
Мама готує вівсянку та юшку з горошку, 
Але навіщо ж тоді Бог сотворив шоколад?
Бог дав нам пальці - а мама хустинку картату.
Бог дав калюжі - а мама: "Не хлюпай по них!"
Каже матуся: "Тихіше, спить втомлений тато".
Та Бог дав нам безліч чудових каструльок гучних!
Бог дав нам пальці - а мама: "Вдягни рукавички!"
Бог дав нам дощик - а мама: "Додому мерщій!"
Мама велить стерегтися нам песиків стрічних,
Тих, що їх Бог дарував, аби пестили їх від душі.
Бог дав нам пальці - а мама своєї: "Мий з милом!"
Та Бог дав для мандрів бруднющі горище і льох.
Знаю я точно, хоч, може, не дуже кмітливий:
Хтось помиляється з двох - чи то мама, чи Бог.

Мар'яна Савка
А хто ви є
               кого вже не побачу
не віднайду в архівних стелажах
на жоднім перехресті не зустріну
не полюблю
               не зраджу
не штовхну
               у натовпі плечем
не заворожу
ні імені не знатиму
ні вій
        не опущу під поглядом бентежним
в обіймах не спалю
не проклену
ні на війну не виряджу
ні сина
        від кого не народжу
хто ви є
хто срібні тіні в сутінках снує
і де йдете
по снігу
по судьбі
і чи мене
читаєте в собі...

Микола Вінграновський 
Сміятись вам, мовчати вами,
Вашим ім’ям сповнять гортань
І тихотихими губами
Проміння пальчиків гортать…
На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь,
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь,
І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс,
І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.
Любити вас — любити знадність,
Любити вас — любить для вас,
Любити вас — любити радість
В червнево-вересневий час.

Микола Вінграновський
Така, як всі - босоніж по калюжах,
Промокла під брудним дощем,
Між сірих стін і сірих перехожих,
Така, як всі, - з накинутим плащем.
Збирала мрії, дотики і миті,
Холодні ранки і пророчі сни,
Обіцяні зірки й волошки в житі,
Така, як всі, втікала від весни.
Хотіла волі, щастя і тепла,
Просила в світу спокою і тиші,
А боса під дощем до нього йшла
Така, як всі, а може, трохи інша.
Любила осінь, вірші й молитви
І дивні очі кольору ночей,
Розмови з небом, з серцем битви,
Така, як всі, - лиш крила з-за плечей.

КАЗКОВАНІ КОНІ
Григорій Фалькович
Наснилися доні небачені коні:
У яблуках – сині, без яблук – червоні,
Копита – посріблені,
Очі – як зорі,
Розвітрені гриви
І крила прозорі.
Це сталося в поїзді, в спальнім вагоні;
І мамі наснились казковані коні,
І татові коні явились у сни:
Уважно-уважно дивились вони –
Неначе просились летіти із ними,
Кудись вдалину чи уже з далини…
А по̀тяг потя̀г вісімнадцять вагонів
На довгих-предовгих аж сім перегонів,
І, заспані, спали вже кілька годин
Зелені вагони – усі як один.
І тільки у сьомім, у спальнім вагоні
Чекали світанку замріяні коні,
Злітали над потягом, над перегоном,
Когось виглядали над сьомим вагоном
І знов повертались крізь вікна бездонні –
Звичайні-казкові-небачені коні:
Без яблук і в яблуках, сині й червоні,
Копита – посріблені,
Гриви – розвітрені,
Крила – прозорі,
Очі – як зорі.

Юрій Андрухович
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління — траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Грицько Чубай
Із усіма сміятися і плакати —
Не все одно, що буть цілком байдужим.
...Є в світі речі дуже неоднакові —
Сонця на небі і сонця в калюжі.
Є день і ніч.
Брехня і правда.
Добро і зло.
Зима і літо.
Є лжегерої.
Є герої справді.
...Тут необхідно ненавидіти й любити!
Тут неможливо «просто так» прожити,
Замкнувшись у собі, немов у доті.
Усе тут необхідно пережити,
Усе на смак відчути і на дотик.
Тут треба йти!
Іти, не зупинятись!
Тут ще багато треба, треба, треба!
За все тут необхідно хвилюватись —
За всіх людей, за землю і за небо.
І розумом, тривогами, руками
Не дать планеті в просторі заснути!
...Якщо прийшов людиною, не каменем -
Байдужим ти не маєш права бути!

ХОРОША ДІВЧИНКА
Алан Александер Мілн
Переклад: О. Мокровольський
Сміх та й годі! Усі мені: «Джейн!
Ти була хороша дівчинка?
Ти була хороша, дівчинко?»
А тоді все спочатку, і так – цілий день:
«Ти була хороша дівчинка?»
«Ти була хороша, дівчинко?»
Чи піду на вечірку, чи в гості, на чай, 
Чи поїду до тітоньки у приморський край, 
Повернуся зі школи, чи з гри якої –
Всі співають мені все такої ж:
«Ну?
Ти була хороша дівчинка, Джейн?»
Цим і лиш цим кінчається 
І щонайкращий мій день:
«Ти була хороша дівчинка?»
«Ти була хороша, дівчинко?»
Прийду з зоопарку й начуюсь тих самих пісень:
«Ти була хороша дівчинка?»
«Ти була хороша, дівчинко?»
І чого б я туди нехороша ходила?
І що нехорошого я б там робила?
А хоч би й так, то що б я мала сказати?
Тож і смішно, що мама й тато
Мов чекають, що я щось встругну:
«Ну?
Ти була хороша дівчинка, Джейн?»

ПРО ТРОЯНДИ

Любов Якимчук
кожен зроблений завжди з двох
а насправді з усіх попередніх
усі ми зроблені з батьків, дідів, прадідів
і так до мінус безконечності
і в цьому ми схожі
і цим ми подобаємося собі
коли говоримо про вічне і тлінне
от як троянди і троянди
що постійно відроджуються з нічого
не завжди собою, але принаймні шипшиною
ми як троянди і троянди

проте є одна різниця
така непомітна але велика
чим новіша людина, тим з більшої кількості людей вона зроблена
чим новіша людина, тим з більшої кількості людей вона зроблена
кожен зроблений завжди з двох
а насправді - з усіх попередніх
тому нові росточки троянд
завжди мають густіше коріння


Грицько Чубай
...А світ – вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп.
І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою,
від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером,
ні лялькою на пальчиках облудних,
а лиш собою кожної години,
а лиш собою кожної хвилини,
з лицем одвертим твердо йти на кін…

Грицько Чубай

КОЛИ СМІЮТЬСЯ ДІТИ

Діти не вміють сміятись заздрісно,
Крізь сльози сміятися і від злості.
Діти завжди сміються радісно.
І їм заздрять дорослі.
Повно щирості в тому сміхові,
Повно сонця розлитого,
Повно пролісків, повно втіхи
І ще чогось невідкритого.
Сміх той тягне з землі до неба,
Наче жайвір, струну із радості...
І якщо у душі у тебе 
Захвилювалася лють чи заздрість, –
Ти всміхнися отак по-простому,
І повернеться щирість втрачена.
...Люди! Все робіть по-дорослому,
Тільки смійтеся по-дитячому!

Грицько Чубай
ПТАШКА
двері зачиняються і відчиняються
двері відчиняються і зачиняються
рип-рип
рип-рип
то ми виходимо з хати
то ми приходимо до хати
рип-рип
рип-рип
і дивиться пташка крізь вікно в акваріум хати
і думає про нас
як про риб


ЛЕСЯ УКРАЇНКА



Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.


ГРИЦЬКО ЧУБАЙ
Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку -
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.
А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.


МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

На  маленькій  планеті  у  великому  лузі
Сходить  вечір  на  синє,  на  сизе  й  сумне.
На  шовковому  вальсі,  на  блакитному  лузі
Як  давно  і  недавно  ти  любила  мене.
Як  раптово  в  хвилини  блакитношовкові, -
Іще  рух!  іще  крок!  іще  подих  грози! -
Зацвіли  твої  пальці  першим  цвітом  любові,
Зацвіли  твої  очі  першим  цвітом  сльози...
Відчорніли  в  саду  переспілі  пасльони,
Ззимували  сніги  ув  обійми  ріки...
Та  порожні  мовчать  на  цепах  телефони,
Та  над  ними  порожні  летять  літаки...
На  маленькій  планеті  у  великому  місті
Сходить  вечір  на  синє,  на  сизе  й  сумне.
На  сивавих  дощах  в  сполотнілому  листі
Як  далеко-давно  ти  любила  мене...

"СЛІВ МОЇХ НІХТО НЕ ЗУПИНИТЬ"
Ви зрозумієте чому поетичну рубрику розпочинаємо прозою щойно відкриєте  дебютний роман  філософа Володимира Єрмоленка «Ловець океану». Це історія, яку ми знаємо ще зі шкільної лави, але викладена у зворотному напрямку – і це не ретроспектива, не спогади, це окрема історія, історія повернення, історія втрати та спокути, історія кохання ... 

Книгу хочеться читати вголос, насолоджуючись її поетичною мовою, книгу хочеться розібрати на окремі цитати, а то й завчити їх напам’ять… Текст-медитація. 216 сторінок ніжності.
“Я розповім вам історію Одіссея, шукача й мандрівника, стрільця та хитрого лиса. Мою історію. Ви чули її сотні разів, я знаю. Але ні, ви не чули її ніколи. Такої ви не чули її ніколи.
Пам’ять тримає мене в своєму полоні, рветься назовні, хапає слова, як риба хапає повітря. Я так довго мовчав, я так довго тримав її глибоко під землею, що втратив здатність говорити.
Але час настав. Час усе розповісти. Слів моїх ніхто не зупинить.
Заплющуйте очі. Слухайте.”



Коментарі