Поетичний PROстір

Галина Крук
Свята відтепер у нас — кожного дня, коли вийшло вціліти,
ванни насправді потрібні для того, щоб мали де засинати діти,
коридори тут будуть проектувати великі, підлоги теплі,
життів тут радять мати по кілька в запасі, як турникетів, на випадок смерті

ми сидимо у череві цього будинку, як у киті Йона,
в нас ховається наша кров, як небо світанку, червона,
ми обробляємо інформацію так уважно, мов тампонуємо рани,
новини наші нагадують змішані хори з «Карміни бурани»

помяни нас, Боже, коли прийдеш у царство своє захмарне,
ми хотіли лише, щоб життя тут було спокійне і гарне,
нам, якщо чесно, не треба іншої землі обітованної, крім цієї,
уявляєш, Боже, як ми гріховно прикипіли до неї

майбутнє наше задимлене, в кіптяві від пожежі,
в символі віри, отче, нема нічого про межі й безмежність,
про те, як із останніх сил тримати когось на краю безодні
за ридаючі плечі, малим нам незрозумілі дивні діла Господні

нам не бракує віри, але навіщо від нас вимагати покори?
вилий цю чашу терпіння, отче. дивися в очі. убий потвору.

Катерина Калитко
І навіть якщо не лишилось нікого вгорі,
бо збило з престолу Бога російським калібром –
вслухайся у те, що у грудях тобі горить,
і назву для цього людською мовою вибери.

Де місто поранене корчиться і димить, 
де смерть оселяється в кожнім хатнім предметі,
таке безмежжя любові видихаємо ми,
що з неї одної утвориться післясмертя.

Дивись: покоління, зрікаючись всіх висот,
лишається тут, підпирає плечима стіни,
кривавими пальцями вперту нитку висотує,
щоб нею осліпло вийшли на світло всі ми. 

Бо ця любов на воротях міста – важка й міцна, як зАмок,
замовлений на тривання і непідвладний варварам.
Носи у собі імення усіх замовклих, 
лишай їм окраєць хліба, чарку, слова,
і жадібно будь із тим, хто поруч тут і тепер.
Ми стали прозорі. Нам не відомо нічого.
Давай домовимось: той з нас, хто першим піде,
завжди чекатиме іншого за порогом.

Єва Тур
«справедливості не існує»,—
якось сказав мій найближчий друг.
«якщо це насправді так,
я хочу її вигадати,
я хочу її винайти, 
я хочу її створити».

«справедливість — це легенда»,—
продовжує мій найближчий друг.
«а я хочу око за око,
зуб за зуб,
руку за руку,
ногу за ногу,
життя за життя».

«так це називається помстою, —
веде далі мій найближчий друг. —
вона існує споконвіку,
вона для
сильних,
впливових,
хитрих,
іноді підлих.
але найчастіше 
вона не має
нічого спільного
з тим,
що ти хочеш
вигадати,
винайти
чи створити».

«тоді нехай це зветься помстою, —
говорю я своєму найближчому другу, —
бо ж я хочу око за око,
зуб за зуб,
руку за руку,
ногу за ногу,
життя за життя».

«але помста — це занадто сильна емоція, — 
мовить потому мій найближчий друг. —
вона випалює усіх:
сильних,
впливових,
хитрих
і навіть підлих.
помста — це спринт,
стометрівка,
ривок,
а у нас — марафон.
це надзвичайно довгий
і виснажливий марафон,
тож помста тебе
спалить,
виснажить
і розчавить,
як найважчий із тягарів».

«ти не думай, я не маю на увазі, 
що ворога не треба нищити, —
продовжує свою думку мій найближчий друг. —
ми мусимо памʼятати.
ми мусимо не забувати.
ми мусимо створити таку колективну пам’ять 
про все, що відбувається з нами 
від віку віків і до нині,
про все, що заподіяв нам ворог, 
про все, що ніколи 
не народиться,
не зійде,
не проросте,
не дозріє,
аби наші діти, 
онуки 
і їх нащадки
з утроби розуміли,
хто наш ворог
і що він ніколи не спить,
чуєш, ніколи не спить!
що він точить на нас кігті,
що він гострить на нас зуби,
що чекає слушного моменту,
аби напасти».

«бо ж памʼять — це наше пальне,—
вдивляючись в очі говорить мій найближчий друг, —
памʼять — це наш харч
і наша пожива,
це наш кисень.
памʼять, а не помста
гаряча, 
кипуча, 
найчорніша з чорних смол. 
чуєш?
ми мусимо мати
добру пам’ять 
і холодний розум,
точний розрахунок
і виважену думку,
аби у слушний момент 
скористатися можливістю.
бо війна, моя пташко,
як не крути, не вічна,
а слушний момент
може чекати нас 
через рік,
чи десять,
чи сорок (якщо доживемо),
тому, аби нищити ворогів,
чуєш,
аби нищити ворогів
все життя,
нам потрібні
холодний розум
і хороша пам’ять»

«помста — це занадто мало,
аби окреслити те,
що треба робити з ворогом, —
продовжує свою думку мій найближчий друг. —
помста має кінцеву дію,
зробив — перегорів — заспокоївся,
а наша історія не матиме кінця,
доки ми ще живі, 
бо цей шлях, можна сказати, нескінченний:
наша мета — 
не око за око,
не зуб за зуб,
не рука за руку,
не нога за ногу,
не життя за життя».

«розумієш, якби це тобі правильно пояснити? —
замислюється знову мій найближчий друг. —
наша мета —
це повна ліквідація ворога,
холодна й послідовна ліквідація,
аби не лишилося того, 
хто посміє знову підняти 
зброю у наш бік, 
не залежно від того,
завершиться війна завтра, через рік
чи триватиме й далі нами,
з нами, без нас і опісля нас».

Сергій Жадан
Навіть якщо це не про любов – це все одно про любов.
Навіть якщо тебе не існує – відсутність твоя
дає надію тим, у кого взагалі немає нічого,
хто знаходить серед руїн старі шкільні підручники.

Навіть темрява твоя складається зі спресованого,
загорнутого в чорне світла – того світла,
що б’ється з розірваних конвертів і кишень,
що закладається між сторінок, мов листя подорожника.

Навіть якщо це не про віру, це все одно про те,
що ми заступаємо за межі свого безсилля,
засліплені цим неперервним світлом.

Ліплені тяжко і пристрасно, творені з темені,
вийняті з вічності, сповнені пам’яті і любові,
ними й озвучені – пам’яттю і любов’ю.

Катерина Калитко
Тихо перебирає речі, фото, записники,
і минуле снується знову - іскристе, веселе маєво.
Ще читає: три дні закопувався у піски.
А тепер його все немає, немає, немає.

Повернися хоч якось, - каже йому вночі. -
Я цієї весни і не приступалась до саду,
на столі лежать домашні твої ключі
і модель вітрильника лишилася недоскладена.

Стільки міфів світу, де повертався герой,
вузлуватих ниток, недбало сплетених Мойрою.
Я дивлюся у дзеркало - і бачу себе старою,
і не маю про що спитати в себе самої.

Тільки в тиші густій із крану крапле вода
і наповнює звуком цілий галактичний простір.
Навіть мати могилу - виявляється, благодать:
уявляєш, як обіймаєш в ній рідні кості.

Стільки в ньому життя. Як це - безвісти? Ні, не він
розчинився без сліду в чортовій круговерті.
І її чекання, як великодній дзвін,
відмовляється вірити у перемогу смерті.

Ірина Цілик
Сполучені посудини
Ми з тобою – сполучені посудини.
Скільки в мені любові, стільки ж буде і в тобі.
Скільки спокою в тобі, стільки ж і в мені буде. 

Але от яка проблема, 
ти у війську, я в Києві, 
і під час війни закони фізики не діють. 

Відтепер я дірява непросмолена шлюпка, 
тріснута порожня ваза, 
надщерблена чаша Ґрааля, з якої ніхто не п’є. 

Мені страшно залити тебе слізьми,
і тому все тріщить і розпадається.
Тихо, непомітно для інших скрапують дні. 

Та щоночі підходить вода аж під горло,
і я стаю дибки, 
обертаюся на загату,
стримую своїми непоказними грудьми 
буйну повінь мулького страху, 
аби врешті не розплескати,
не поділитися ним із тобою. 

Вранці після бурі 
на моєму ліжку можна знайти
мертву рибу,
сирий пісок, 
уламки планів на майбутнє.

Але потім ти пишеш:
«Привіт! Я вже п’ю каву. А ти?» 
І я ставлю турку тремкими пальцями,
зрівнюючи реальності.

Катерина Калитко
Сниться, що місто хитається і займається.
Ми тримаємось, як намисто, але втомилася нитка.
Бути б мені плющем, як надійде страшна зима,
щоби тебе затуляти та боронити. 

Раз на сто років сніги такі вже хижі та люті,
аж нічого не винесеш понад ними –
тільки жіночу затятість залишатися й бути,
вицілувати рани, вигоїти провини,
виплітати життя з неможливого і нестерпного,
над останнім урвищем розтуляти обійми.
Бути б мені плющем із найміцнішими стеблами, 
чути, як в них шумує радість моя і біль мій.

Але й неперетворена, ламка і прозора жінка,
я не зможу вступитися і однак тебе втримаю. 
Кожна книжка має вогнетривку сторінку –
це вона, ніби сонце, зійде над світами старими.

Ганна Осадко
екватор лiта
Літо витягує душу через соломинку,
Мучить надранок, на груди лягає перевертнем,
До безсонного простирадла припечатує,
Мариться – що ти тут,
Море мариться,
Голос його,
Колір його,
Смак, ніби кров, солоний,
На спраглому язику.

Спека – як спеції мексиканські
Випікає тавро на піднебінні свідомості,
Лякає осінню, ніби старістю
Чи самотнім ранком...
А ти вже чуєш їхній прихід,
Як колись у дитинстві приїзд родичів,
Кроки їхні, слова їхні,
Та все не наважуєшся розтулити очей:
«А що я їм всім скажу?».

Яблука-падалки сплять у глибокій мисці на кухні,
Не втрималися на гілці,
Безголові,
Упали,
Майже умерли,
Чекають на свою кремацію у пирозі з корицею.

Скоритися,
Не пручатися,
Упасти на воду,
Забувши, що плавати умію, –
То най несе,
Як лініями метрополітену,
Як лініями на твоїх долонях –
Котра з них моя?

Зрізаний сонях у банці похнюпив голову,
Жовтий пилок сипле і сипле на стіл,
Насіння не дочекалися.

Цього року все так швидко минає...

Дмитро Лазуткін
СОН: СИН
«Будь-який дім ти перетворюєш на нору
будь-які апартаменти — на солдатську діру.
Хай так. Але залишайся — бо я від любові помру.
Бо там, куди ти збираєшся багато чужих очей,
і дощ розмиває дороги, і кров по броні тече.
А я залишуся в полоні забутих тобою речей.
Твої зелені футболки, розвішані прапори
котрі назавжди всотали південно-східні вітри...
Якщо ти нарешті награвся - то змінюй правила гри».

Вона говорить, говорить. А він вже давно не тут,
долає свої кілометри, завчений добре маршрут...
Бог береже чоловіка загнаного у кут.

Бог водить його шляхами, сотнями битих доріг.
Бог розгортає вітрила і розсипає сніг.

Життя прекрасне, як видих, кохання глибоке, як вдих...
Він спить і йому під ранок сниться дитячий сміх.

Богдана Матіяш
не кажи що Бога немає 
що його ніколи не існувало і тепер теж не існує
не кажи що весь світ у темряві 
що тут страшно і нудно а часом просто нестерпно
що все пусткою почалось і завершиться також пусткою
не кажи цього всього принаймні тоді коли вкотре приходить літо
коли тіні довшають води теплішають
і світ стає кольоровим наче калейдоскоп

не кажи що Бога немає 
коли їси соковиті черешні
мовчи коли пальці та губи червоніють і солодшають від полуниць
не кажи нічого зайвого 
коли розпукуються троянди й пахнуть наче коштовне миро 
не кажи того про що не знаєш 
коли вибухають цвітом півонії коли п’янко й заклично пахне липа 
не кажи нічого про Творця чебрецю і ромашок корів і жуків гір і океанів
не кажи що не він те усе сотворив 
коли зранку розплющуєш очі бачиш небесну блакить 
дощі і сонце тумани й грозу

тобі може хотілося б 
щоб він озвався як блискавка заговорив землетрусом і громом 
а він дарує тобі веселку після дощу синій ірис вкритий росою
ліс повний запаху хвої коней на луках
і барвисте прекрасне літо в кожній крихті якого стільки любові

не кажи що Бога немає якщо кажеш що вмієш любити
якщо все нестерпно не кажи що любиш

Галина Крук
чи та гроза була? чи я собі згадала
із того, що давно без вороття?
де дощ ішов на нас дев'ятим валом
і накривало, боже, накривало 
жагою, при якій усього мало - 
і часу, і любові, і життя

не повертай ніколи в ті краї,
де щастя залишилося стояти
як чапля в болотах, смішна, цибата,
де піст духовний, м'ята і ч'ябата
чия ти, каро дорога? чия ти?
не каже, лиш бажання - як рої

спокусо, мокра з ніг до голови,
в якому місці сну тебе лишити
невинною і винною за все,
що сталося із нами тої миті,

як грім розлігся гулко понад страх
тебе не взяти чи тебе не мати,
і понад первородний страх утрати,
і понад забуття смертельний гріх

Катерина Бабкіна
…Вона каже – я справді нічого не пам’ятаю, окрім весни.
Можливо, наші риби були тоді мертві, хліби прісні,
можливо, над нами тріскали шви і розходився неба крій,
але ми були молоді, живі і повні надій. 
Вона каже – я дійсно нічого не боюся, окрім часу.
Я так довго збирала весь той вантаж, що тепер несу,
усі ці стоси листів, переліки зброї, списки імен – 
що втрачати стало просто звичкою на щодень. 
Ти питаєш, чи я пам’ятаю смерть, а я пам’ятаю тепло. 
Все, що з нами було, вже все одно із нами було.
Ми пройшли над вогненним проваллям і вийшли у вічну ніч,
але я навіть там керуюсь на сяйво рідних облич.
Слухай, каже вона, пам’ять не має цілей чи зобов’язАнь.
Ти питаєш мене про війну – прошу, перестань,
я не пригадаю вже навіть імені свого до пуття.
Я взагалі не знаю в житті нічого, окрім життя.

Катерина Калитко
Котиться літо з гірки. Перестигає вишня.
Жовта зіниця повні над Києвом і над нами.
Не блукати нам більше вже ні шляхами колишніми,
ні краями казковими, ні спокійними снами.

Тонко, терпко триває посмак долі вишневої.
Ходить війна над містом із рокітливим звуком.
Але іскриться повітря. Але пульсує небо.
Люди сміються під липами в надвечірніх провулках,
носять жмутки аїру - при порозі залишать.
Ластів'ята крізь сутінки ще скрикують з висоти.
Як же я вірю в тихе світло твоє найближче.
Інших кликала срібними - тебе назву золотим.

Вишні - як рани Христові. Досі слухаєш, Отче?
Ми дорослі й спустошені після такої школи.
Але тече Дніпро. І я люблю тебе, отже,
ти не помреш сьогодні.  Ти не помреш ніколи.

Юлія Мусаковська
Не він — а те, що він змушує тебе відчувати. 
Приходить: пусти мене у своє серце, у свій записник зелений,  
у свої двадцять чотири години; знаю, в тебе там убивчі аргументи, 
в'юнкі рослини, плазуни, вікно, з якого відкривається Небувалія.  
Залиш це все до гірших часів, крихітко. Кришиться несвідоме,  
ніколи більше твої слова не промовлятимуть з такою силою, 
ніколи не будуть вечірні вогні розсипані так свавільно, 
ніколи не вивітриться з твого волосся цей запах втоми. 
Такі ми з тобою вигаслі й перегорілі, що лиш попіл і віск, — 
у цих кольорах стаємо подібними, як близнята. 
Насправді не ми, а ті, кого вже ніхто не впізнає, 
звучали занадто голосно,  
надто високо. 
Ще звучать. 
Катерина Бабкіна
В голові у дівчинки відблиски золоті.
На зап’ястях дзвіночки, метелики в животі,
на подвір’ї великі, вологі багряні квіти.
В снах у неї щоночі закінчується війна,
і коли стихає пострілів зла луна
всі до одного живі повертаються звідти.

За вікном у дівчинки зруйнований гастроном,
і тумани зранку, ніби розведеним молоком,
заливають вирвані з коренем качелі і паркомати.

У кишенях в неї всі сусідські ключі,
і дрібні монети, котрі розсипаються, дзвенячи,
коли вона темними сходами у підвал спускається спати.

Що її тримає – стрічечки й ланцюжки,
фотографії, на котрих іще молоді батьки,
глибина коріння в пам’ять, в минулого теплу шкіру.
І голуби, як янголи, злітаються до її вікна,
і старанно береже її все те, що береже вона,
все, у що вона так безнадійно вірить.

Сергій Жадан
І питаєш себе: чому саме вона?
Чому все зійшлося саме на ній?
Чому говорять усі, але вона одна
говорить так, що віриш лише їй одній?

Чому саме вона говорить тобі «роби»,
і ти робиш, і в тебе виходить усе, як у творця?
Жилка любові б’ється між сумніву і журби.
Чому з усіх історій тебе веде саме ця?

Ніч забивається чорнилами темноти
в дереворити ліній на теплій руці.
Дивишся тепер на створені тобою світи
й борешся з її єрессю, як усі творці.

І мова ночами тихо собі росте
в диханні, мов у сухій червневій землі.
Чому саме її найменше хвилює те,
що вона хвилює тебе взагалі?

В темряві перший голос звучить, як знак.
І ранок починає свої громіздкі жнива.
І навіть коли її немає, говориш так,
ніби заперечуєш її слова.

…Коли постали дерева, води й мости.
Коли поети заговорили з темноти.
Світ завмер, втомившись від своєї ходи.
Щедрий і досконалий.
Як завжди.

Сергій Жадан
Перекажеш іншим своїми словами.
Сатана сказав нам: Господь з вами.
Господь з вами, я не можу вас переконати.
Ви ж любите так, ніби зав’язуєте канати.
Ви ж закохуєтесь так, ніби знімаєте шкіру.
Бог з вами, я з вами втрачаю віру.
Ідіть із богом, я з вами нічого не вдію.
Що ви можете знати про безнадію?

Бог дивиться безпорадно на свою подобу,
на творену чоловіками світобудову,
на вогонь жіночої непокори.
Бог дивиться на нас, як на самоповтори.
Ми такі передбачувані й нетипові.
Скільки любові, - думає, - хто б подумав: скільки любові.
Це наша любов, господи, ми в ній, як подорожні.
Спробуєш її відібрати – побачиш, на що ми спроможні.

Спробуєш нас переконати – нічого не вийде.
Це від тебе ми навчилися заперечувати очевидне.
Це ти нас навчив сперечатися на хрестовині.
Це нам ти нічого не винен, це ми тобі нічого не винні.
Це нашими голосами відлунює твій сумнів.
Це ти навчив любові всіх тут присутніх.
Спробуєш її відібрати – закидаємо камінням.
Саме любов керує кожним божим створінням.

Це ж те, що робить кожного з нас злішим.
Ти ж нам нічого більше не залишив.
Лише неба зимового вранішній вигин.
Ти нам нічого не винен, ти нам нічого не винен.
Ти не винен, що все так дивно і так несхоже.
Іди собі з богом, бог із тобою, боже.
Ти нас не зрозумієш зі своєю трубою.
Просто ми все повторювали за тобою.

Хай ця сурма останнього дня, яка нас кличе,
буде піснею тих, для кого життя далі звучить таємниче,
буде мотивом тих, хто боронить чортову ніжність,
тих, кого не переконала більшість,
не зупинив закон, не остудила зрілість,
не настрашила чорного простору озвірілість.
Хай це буде їхній спів, їхні хорали,
про те, як вони жили,
як помирали.
Катерина Калитко
Мені здається,
це буде сира міжсезонна пора:
кудлаті клапті туману, гайвороння в дворах,
небо низьке й глухе – кричи в нього, не кричи.
Друг підійде і скаже: війна скінчилась.
 
І я не відчую нічого, я далі так само куритиму.
Вслухатимусь, чи не змінюється серцевий ритм.
Захочеться вибуху подиву.
Захочеться, може, плакати,
скавуліти, як пес із перебитою лапою,
або реготати і лаятися, щоб озиралися люди.
А зможу тільки курити – спустошено, мовчки, люто.
І друг усе розумітиме, і не питатиме зайвого.
 
Така новина броню на тобі розрізає,
кладе на голу землю, як пташеня без гнізда.
Ми жили на війні. Куди нам тепер податись?
 
І тільки – хитнеться вулиця і затанцюють стіни.
Куритиму і перелічуватиму:
тих, кого вже не зустріну,
жінок, осліплих од горя, – яке потворне кліше, –
того, кого любила і хто зробився дешевкою,
свою дитину, не народжену в грудні,
ями на сотні тіл, згорілі міста безлюдні,
поранених, незагоєних, схожих на ламані лінії,
хрип у голосі нашого покоління,
підняті нуртом до сонця козацькі могили,
того, кого не чекала, кого любила.
 
Вітер поставить на лоба холодну печатку.
Ось і війна скінчилася.
Куди нам тепер початись? 

Катерина Калитко
Історія свідчень і свідків наших.
Тремтять свічки при Молінні про чашу.

І тісно в повітрі від білих крил.
І страх не витримати, що судилося.

Історія нашого співтривання,
як риска на шкірі: іще жива,

і радість різка, як ранковий промінь
в пустому домі, в його огромі,
де так раніше бувало людно.
Нехай надходить усе, що буде,
нехай це рана, та не байдужість.
Навшпиньки пнуться церковні ружі
і зазирають у ще одне літо,
де щось іскритиметься, щось болітиме,
сплетуться пальці, складуться вірші,
із чаші пригубиться значно більше,
ніж можна витримати, ніж просили.
І темний погляд у Гавриїла.

Кипіння війни і Страшного суду.
Вже стільки всього у нас не буде.

Лишається ще глибина присутності,
вдивляння в пекучу крихку красу.

То ким ти була в цім вогні живім?
Оце мій свідок. Хай скаже він.

Іван Бережний
/home/
вона каже що хоче додому
щоб сховати під ковдру переношену втому
а я випускаю із губ важкий дим
і питаю
що таке дім?
з чого складається дім?

вона каже
дім — це не тільки стеля та стіни
хоча навіть між ними тривоги й провини
менше лоскочуть вночі мої ребра
мені туди треба
каже
мені туди треба

каже
складається дім із зеленого чаю й кориці
з фотографій на стінах та книг на полицях
із вулиць знайомих за стріляним склом
врешті-решт із того
що зветься теплом
зі спокою — більше не згубимось десь у світах
з людей які не шукають тебе по слідах
з людей до яких і ведуть ці сліди
з їх мови
та з їх німоти
з повітря яким голос мій розмовляє чіткіше
із вітру й дощу
із сонної тиші
із наших голодних тіл що являють собою рух
із переплетених рук
звісно
із наших рук
із широких зіниць
із рівного стуку сердець
з надії що нас все ж чекає щасливий кінець

дім — це там де земля пам`ятає моє ім`я

я хочу додому
каже вона
бо дім — і є я

Катерина Балашова
повернення
 а потім ми повернулися в дім,
який нас чекав.

і це було найдивовижніше з див:
хто звелів йому хитко стояти
на крихкій камінній долоні?
чому він не розщепився зсередини
у простиглий каркас із цегли,
щойно ми вийшли за межі,
забравши своє густе мовчання,
спаковане в коробки з нової пошти?

чому підлога лащиться так,
ніби нічого не сталося,
а фіранки торкаються обличчя й рук,
мов тюлеві кішки хвостами з мережива?
цей дім урчить, самотній-голодний,
ніби радіє, що знайшов дорогу до нас;
плекавши наш відгомін, кімнати
обійняли собою наші речі й риси.

і ми посадили наші змертвілі тіла
за теплий обідній стіл,
поклали їх у шепіт води у ванній,
щоби опісля скрутитися
в утробній темряві ліжка
з надією народитися
вранці.

Тетяна Власова
Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,
погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.
Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.
І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих. 

І тоді вона тихо говорить: «Повір мені — 
все, що сталося у війні, залишається у війні. 
Тут надія і смуток — стільки всього намішано. 
Але потім ми будемо іншими, обов’язково будемо іншими.

Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.
Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами. 
А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.
Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.

Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч. 
Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.
Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.
Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати. 

Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни. 
Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно. 
Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню. 
Бо, зрештою, що іще нам залишається, крім такої любові». 

Ольга Криштопа
Вероніка біжить зеленкою, їй у горлі сухо і вузько.
Вона на бігу зриває зі своєї голови сіру хустку.
Падає поряд із Ним, дістає тремтячими руками ніж,
розрізає його форму й шепоче: "Не залиш мене, не залиш!"

Затискає його чорні рани, витирає хусткою його кров і піт.
"Не смій, – стогне Вероніка, – Тобі не можна, не можна Тобі!
Ти не можеш піти, ніхто із них не вартий Твоєї смерті!
Уся земля не варта Твоєї крові навіть на одному сантиметрі!"

Вона тримає Його рани руками, зубами, пов'язками – будь-чим,
і слухає, як Його серце мовчить, як Його серце мовчить...
І вона розуміє, що пізно, що уже не буде нічого ні завтра, ні потім.
Що ж це за земля, на якій навіть такі, як Він, – двохсоті?!

І ховає своє сіре обличчя у скривавленій плащаниці.
Нас було сорок два мільйони. Хто залишиться? Одиниці...
І вона стає майже прозорою, невагомою, напівзниклою,
наче сонце погасло. Не всюди. Лиш над Ним і над Веронікою.

Як їй вижити? У що вірити? Якщо навіть Він, навіть Він...
Хто залишиться, як закінчиться ця одна з найсвятіших війн?
Вона лягає на його рани, ставши раптом спокійною й тихою.
І зітхає, ніби прокинувшись. Бо Він дихає! Чуєш? Дихає!

Катерина Калитко
У нас не буде іншої долі, інакших версій себе.
Шалене ранкове птаство вітає світло з небес -
і жевріє радість, припорошена болем.

У нас не буде іншої пам'яті з цих придорожніх сіл:
уламки горілої техніки, свіжа трава в росі,
і хтось на обрії вийшов робити в поле.

Є дихання шляху - лови його, не спиняй.
І щось угадується в серпанку нового дня,
в якому знову битися, знову лічити втрати -

це наше майбутнє з паперу і кришталю. 
А що я роблю сьогодні? Так сильно тебе люблю,
аби не жаліти потім, що з нами не сталося правди. 

Віддати більше, ніж маєш, і не шкодувати, і
такі на околиці міста зозулі та солов'ї,
що серце заходиться і пропускає удари.

Найдовше триватиме ніжність страшних часів.
І виграє той, хто цю землю любив і засіяв,
хто зважився жити із нашим кривавим даром.

Катерина Бабкіна
Забери ці дні, запереч їх, прийми назад,
роздери на клапті, розвій на тисячу пелюстків,
розчини на бризки, поверни цю ріку навспак.
Дні без неї, Господи, не заходять мені ніяк,
ця ріка не впадає ні в що, чого б я хотів.

Я навчився робити щоденно вигляд, що все окей,
я навчився вдихати тихо пекло це вогняне,
я не дозволяю собі впізнавати в натовпі контур її плечей,
не дозволяю собі безсонних ночей і води з очей,
але все це не те, що робить мною мене.

Але все це не те, що я у тебе просив.
І якщо це насправді все – навіть там, де тепер вона,
у якомусь твоєму сховкові з павутиння й з роси,
бодай здалеку – обіцяй мені, долинають ще голоси,
ті, котрими вночі ми просим святитися їх імена.

І якщо я насправді мушу добути ці дні вже без неї, сам,
без якихось тепер особливих надій чи мрій,
то прийди і стань і скажи, що там, де вона опинилась, там,
у твоєму блакитному домі, вони довіряють цим голосам.
І можливо, вона навіть знає, котрий з них мій.

Катерина Бабкіна
Їй сняться кити і малі північні пташки,
блискучі колії та чужі рюкзаки,
і мандаринів середземні стиглі боки
у нічному листі.
й іноді теж – всі її чоловіки,
котрі так невдало зійшлися в одному місці.

їй хочеться келихів, суконь, смішних подій,
вітрильників білих, що ковзають по воді,
яскравих повернень і тоскних блакитних злив,
пісень і океанських припливів
і також щоби хтось назавжди її захистив
від усіх лихих і незрозумілих впливів.

І хай вона тобі світиться як ніхто,
коли підкурює або веде авто,
коли розсипає дріб’язок і ключі,
коли не відповідає на дзвінки уночі,
і хай твоє серце вистрибує через рот
від всіх її сподівань, надій і скорбот,
чи від кута повороту її голови
як від запаху свіжоскошеної трави.
Нехай вона мандрує в твоїй крові,
під язиком, в легенях і голові –
помри чи зникни, та тільки стій де стоїш,
допоки певне все, щось залишається між –
обіцянки, відстані, сутінки снігові.

Марина Пономаренко
Ти спиш
Ти спиш у найглибшій з можливих тиш

За вікнами травень
Травень гойдає тебе вітрами,
Травень полоще тебе дощами,
Травень тобі прощає
Твої бездарні зимові гріхи,
Твої безнадійно гіркі
Слова, рядки і листи
Час зупиняється. Ти
Знову малий. Тобі вісім чи може дев’ять
Всі люди – велике і дружне плем’я
Весь світ – безмежний квітучий сад
Ти ще не вмирав і не воскресав,
Ти ще не зраджував і не кохав,
Ти ще малий. Валяєшся серед трав
Ти знаєш купу історій, ти ловиш великих жаб,
В твоєму маленькому тілі – найбільша у світі душа,
Ти роздивляєшся хмари, дивишся в очі небес
Ти бродиш по лісу. З тобою дружить сусідський пес
Ти нюхаєш квіти на гілках яблунь і слив
Ти щасливий. Ти досконало щасливий
Травнева злива. Із неба ллє, наче з відра

Ти спиш. За вікнами травень

За вікнами царство квітів і трав

Ти чистий. Невинний. Такий, яким був колись
Твоє життя – великий і білий лист
Ти мов би й не жив, не вмирав, не грішив
Ось тобі чистий лист. Пиши

Оксана Боровець
жінці потрібна жінка
та найперша, що клала на теплий, м’який живіт, що гойдала у темряві
та, що гладила коси шорсткими долонями, кликала ластів‘ям
та, що дзвінко сміялася, потім дражнила, потім любила
та, що збирала на перше побачення
та, що збирала розбите серце
та, що тримала за руку в радості і за плечі в розпачі
та, що пам’ятає усі твої рани і не може згадати номер твоєї квартири
та, що веде тролейбус
та, що веде вагітність
та, що в метро посміхнеться стомлено
та, що тримає чергу
та, що тримає тишу
жінці потрібна жінка
навіть коли ця жінка – вона сама
особливо коли ця жінка – вона сама

Юлія Ілюха
не плач. нічого не повернути, хоча це лише початок
в линялому камуфляжі літо щоночі стоїть на чатах
вдягають жалобні сукні замість весільних дівчата
і все, що я можу зараз, з тобою синхронно мовчати

не плач. у вікні навпроти танцюють дві темні тіні
у келиху на терасі іскриться на сонці мартіні
і липи, як у риданнях, заходяться у цвітінні
а ми у константі часу лиш змінні, а не постійні

не плач. кілометри дороги намотуються на колеса
і прочерк, мов прірва, чорно зяє в графі адреса
а лінія долі різко долоню суху розтинає, як лезо
котиться повний місяць срібним дніпровським плесом

Катерина Калитко
Дощ по ріці йде тонкими ногами.
Серпокрильці високо - як маку жменька.
Поживеш - і роздивишся, хто справді є ворогами
ті, що в пісні були лише воріженьки.

Світло під прапором. Вранці повітря чисте.
Дихає вічне рівнинне зеленоводдя.
Ми розсипаємось, як із шиї намисто,
котимося по закутках - вже й відшукати годі.

Поживеш - і роздивишся, що тобі домом стане,
хто на обпечений берег винесе хліба й світла.
Довга червона нитка поміж містами
шляху шукає по вихололій золі, тендітна

нас нанизує знову - так близько, як не бували,
гостро і дзвінко, як ніколи ще досі.
І підростає висока соковита трава далі,
і відмовляється вірити, що її покосять.

Катерина Калитко
Бо якщо не любитимеш – ти не повіриш.
І камінь не відкотиться від печери. І мучитиме роками 
безутішне питання: навіщо було усе це? – 
наче цвях під серцем.

А якщо любитимеш – не буде ночі такої,
крізь яку не можна дотягнутись рукою. 
І якщо тобі світило одне обличчя - 
кожну тьму відкличе. 

Бо якщо ти любиш – ти віриш, коли він каже: 
ми перéйдемо по струні над хижим урвищем вражим.
Ми крихкі несказанно, та рівно настільки ж уперті.
І не буде смерті.

Марина Пономаренко
Він пам'ятав пісню цикад і вид на місто з гори
І розбійника поруч, який увесь час говорив,
Він пам'ятав цвяхи в долонях і стомлених вартових
Вони казали: "Диви, що то за світло біля його голови?" 

Бог не те, що був добрим, та старався не бути лихим
Бог любив лютувати через людські гріхи
Ісус піднімав брову і казав: "Бува.
У їхніх садах виноград, у них під ногами трава,
У грудях у них – згусток пристрастей і бажань,
Ти дав їм плоть і уміння вигострити ножа, 
Ти дав їм голодний розум і надто солодкі вуста,
Ти зробив їх такими, як ти, тепер тобі все не так" 
Бог сердився, по небу гуляв грім
Бог кричав: "Ти зі мною?! Ти взагалі у грі?!"
Ісус видихав, їв плоди з Гетсиманських садів
Він ходив у пустелю й годинами там сидів
Він думав: "А я безгрішний? У мене знайдеться гріх?" 
Він не мав варіантів, він був у великій грі

Він прокидається, поруч – волога стіна
Його тіло натягнуте, як струна,
Він не пам'ятає, хто він і де,
В нього кров усе ще іде з грудей,
У нього у роті – смак смирни, вона гірка,
Він згадує очі Іуди й повільну ходу віслюка,
Він відчуває волосся Марії, що витирає його стопу,
Він згадує славу, яку він здобув.
Він не впевнений, добра вона чи лиха
Він не впевнений, що і досі він без гріха

Він виходить і точно не знає, з чого почать,
Небо темне й глибоке, як очі місцевих дівчат,
Чути чиїсь голосіння, вони далекі й глухі,
По землі хтось розкидав купи людських гріхів
Ісус видихає і прибирає волосся з очей
Він збирає гріхи у торбу, кидає собі на плече
Сходить сонце, його промені чисті і золоті
Він лишає цей світ безгрішним. Найчистішим з усіх світів.

Юлія Мусаковська
Вона приводить його за руку додому,
знімає з нього куртку, садовить при столі.
Каже: ось він, мамо, живий, але така втома,
ніби несе вагу всього світу — неба й землі.

Каже: постійно щось доводить життям
своїм. Наріж йому хліба, мамо, налий вина.
Пив тільки з чаші болю; я бачила, я була там.
Як він наважився повернутися — це дивина.

Так вітали його, коли заходив у наші міста,
гілля під ноги стелили, співали гучних пісень.
Скільки їх потім з ним спиною до спини стало?
Скільки їх потім кидало брудом йому в лице?

Каже: коли йшов помирати, біснувались людці.
Я без пам’яті падала в придорожній пил,
роздирала руки об брук. Але наприкінці
не відшукала тіла. Він сам до мене ступив.

Чистить поволі яблуко — звивається шкірка змії.
Смерть, як собака, покірно лягає йому до ніг.
Він виставляє проти світла долоні свої,
і сонячні промені проходять крізь них.

Юлія Ілюха
Ще не кінець. Це просто чорні титри на екрані. 
Пливуть над річкою світанки. В сяйві їх багрянім 
я розчинюся тихо, наче сіль, без осаду і решти,
торкнуся дна і видихну: «Я вдома вже нарешті».

Ще не кінець. Кіно не дозняли. Ще є в запасі дублі. 
Тримають ніжно й трепетно долоні зашкарублі
пухнасте кошеня, народжене в вологому підвалі,
хребти будинків проступають, наче фото на емалі. 

Ще не кінець. Рахунок виставлено, час усім платити,
і час, як м’яч, ще буде по землі вперед котитись,
й коли екраном вгору побіжать фінальні титри,
я напишу лиш три коротких слова. І не витру.

Катерина Бабкіна
Наших сліз ріка стрімкішає навесні,
а обабіч сходять волошки, іриси, мак.
Де були міста – вночі мерехтять вогні,
а до ранку зникають. Вода джерельна на смак
ніби кров. Не згадаю вже, що ти залишав мені.

Наших слів не досить. Кров на смак як метал,
теплі леза квітень встромляє в серця землі.
Вийди ще хоч раз над найтемнішим з проваль,
тінню, постаттю, зблиском, вихором у гіллі.
Ще хоч якось збудься, востаннє подай сигнал.

На благі дахи лягає черешень цвіт,
небесинь угорі, цупке, байдуже рядно.
Так давно я тут без тебе, дуже давно, 
так давно не може боліти, але болить.

Катерина Калитко
Далі стоятимеш там, де завжди і була.
За українське ім'я сплатиш подвійне мито.
І тобі нагадають: винесіть звідси тіла,
бо вони заважають нам говорити.

Все, що лишилось на місці, уже не таке, як до. 
Губиться у тумані джерело і початок.
Мир стається, але окремо від наших доль,
вуха чужі, як згусток смоли, запечатує. 

Очі у тебе мамині. А ще у тебе любов –
наче в'юнка куниця, проковзує між гризотами.
Літо здіймає знамена. І на одній з корогов 
ось лице його, вишите шовком і золотом.

Щось безкрає, як море, дороге, як шафран,
пишеться українською: кров'ю, мовою, пристрастю.
Вітер полоще корогву, сипле порох до ран.
Стоячи між тілами, говори, говори. Говори ТИ...

Юлія Ілюха
УРОКИ ЗАБУТТЯ
коли ти востаннє почувалася щасливою
питає він
і вона зависає
немов допотопний комп’ютер
 loading 
 loading 
loading
тінь спогаду ковзає в її очах 
і вона стуляє повіки
щоб не дати йому втекти назовні
або щоб дати собі трохи часу 
на вдих і видих

дитинство закінчилося у четвертому класі
коли почалася війна 
і спогади про один серпневий вечір перед самим початком школи
хтось майже стер 
наче гумкою
з її пам’яті
можливо 
це був бог
або інстинкт самозбереження
гарячий вітер у волоссі 
вільне падіння на американських гірках 
пломбір у кожній руці
мама ще сміється
хоч босоніжки розтерли ноги 
стоїть голими ступнями на теплому асфальті
тато підхоплює її на руки
ще не в формі 
і живий
життя ще прекрасне
світ широкий
щастя майже нестерпне
а майбутнє ще є 
та скоро все зміниться
НЕЗВОРОТНО 
для кожного
і cпогади про один серпневий вечір перед самим початком школи
будуть заховані на найдальшу полицю пам’яті
як занадто нереальні 
щоб бути правдою
занадто крихкі
щоб милуватися ними часто
занадто болючі
щоб ділитися ними з чужими

не пам’ятаю 
відповідає вона
у мене з дитинства погана пам’ять

Тетяна Власова
Такі тепер весни – розхитують різко, що можна замерзнути. 
Дощ починається після кожної звістки про несподівану смерть. 
Дощ обпікає, під очима дзвенить невимовно гарячим. 
Можна звикнути до війни, але до смерті – навряд чи.
 
Ці весни чорніють та вугляться, налякано й галасливо.
І доводиться жити між цими вулицями, між цими зливами.
І з неба – цупкого, бавовняного –  спадають промені навскоси. 
І весняне сонце, пропахле кров’ю, гріє неначе з останніх сил. 

Сергій Жадан
Можеш забрати в мене трохи страху?
Бачиш, скільки його в моїх кишенях?
-  Звісно, я ж відчуваю його вагу,
я ж завжди забираю його у вас – упертих, скажених.

І забери цей надмір терпіння, візьми, забери.
Надто воно обтяжливе, як речі в дорозі.
-  Давай, заберу, я ж бачу, як воно тисне згори,
як ви ним обтяжуєтеся – похмурі, дорослі.

І ще забери мою втому, візьми її чорну межу,
її річкові вирви, її судоми.
-  Звісно, візьму, звісно, допоможу,
хоча і не маю стосунку до твоєї втоми.

Ольга Криштопа
«Я би дуже хотів щось для них зробити», – думає Бог,
розставляючи чорно-білі фігурки  на шахівниці.
«Було би добре зберегти їх цілими, їх обох», – 
думає Бог, вдихаючи запах рому і свіжої полуниці.

А потім ставить їх на дошку далеко одне від одного – 
двох пішаків без шапки за будь-якої погоди.
Білі починають. А в їхньому житті так багато чорного!
«Хто ж так ходить? – зітхає Бог. – Ну хто ж так ходить?»

Бог їй дарує слона, а вона застрибує в сідло –
і погнала по колу, через чотири клітинки. По конях!
Бог йому звільняє шлях до королеви – а йому все одно,
наче приріс до своєї шістдесят четвертої частинки поля.

«Їм би вивчити правила і припинити вірити в дива», – 
думає Бог, втомлений від зневіри й горя,
і змітає всі фігурки з дошки. Вони удвох котяться під диван
і опиняються біля його правої задньої ніжки. ПОРЯД.

Василь Зима
Що маю робити, пташко?
Летіти разом з тобою?
Летіти разом до болю,
До туги, що вИчорнить все?
Нам буде страшенно важко,
Я маю летіти, пташко,
На другу свою за ліком 
Маленьку сталеву 
смерть…

Так статися певно не мало,
Таке лиш у снах приходить,
Де дідько тумани водить,
Де обрії, як ножі,
Любов нас обох спіткала,
Окреслені горизонти,
Куди ти прямуєш доти,
А доки, мені скажи…

Тепер вже нема нічого,
Ти чуєш, як мерзне тиша?
А чуєш, як пахнуть вишні?
У білім своїм цвітУ,
А все, що було до того,
А що там було до того?
Де лущились лики Бога,
На білу мою біду?

Для всього не знАйдеш слова,
А музика - просто пальці,
А музика просто губи,
Розбиті на кілька нот,
Ти хочеш моєї крОві?
А що тобі з тої крові?
Яку ти цілуєш часом,
До рота приклавши рот.

Тобі говорив Антонич,
Коли вже ні сил, ні віри,
Коли тільки рАнки сірі,
І кроки міняють ритм,
А може мене одмолиш,
У смерті мене одмолиш,
І вперше збагнеш,
Що саме ховаю помежи  рим?

Ти знаєш, на розі вулиць,
Де люди ідуть назавжди,
Де більше ніщо не важить,
Ми стали посеред стін,
Де кожен із нас прибулець,
І стогне Вірменська церква,
Бо ми вже практично мертві,
Посеред своїх руїн..

Маленька, маленька пташко,
Я вигадав все від болю,
Я вигадав все любовʼю,
І що тепер нам обом?
Ходімо, там кави чашка,
Нам є ще про що до ночі,
Коли вже ніхто не хоче,
На зриві притомних збочень,
Ділитись своїм єством…

На тілі - тату і рани,
На тілі твої парфуми,
І трохи отого струму,
Який пробиває нас,
Зима поступово тане,
А поки іще зарано,
Ділити удвох на грами,
На ноти ділити час…

Ти бачиш - усе примари,
Будинки, кавʼярні, люди,
Нічого уже не буде,
Бо кроки міняють звук,
І руки відпустять пари,
І губи відпустять пари,
І де потім знайдеш знову,
Клінічну сумісність рук?

Микола Вінграновський
Десь є там яр у глибині полів,
Десь є там я над яром тим дніпровим.
У тім яру на темнім дні діброви
В цю білу провесінь до себе я розцвів.

І день, і ніч, і нощеденно в цвіті
Цвіту собі у тім яру в полях.
В моїх руках гніздо складає птах,
Яєчко ронить в руки білоквіті.

Не журюсь. Не плачу. Мені добре.
Дніпро під тінню хмари — лю-лі-лю.
Іван-гора над яром спину горбе,
Несе під гору все моє «люблю».

Люблю — не журюся, люблю — не плачу —
                                                                   небо.
Вчорашню тінь коханої люблю.
Десь є там яр, де я цвіту до себе, 
І тим єдиним цвітом я не сплю.

Катерина Бабкіна
І ще ця весна – та ж такої ніхто її не просив.
Обабіч поранених трас принишкли тіні птахів.
Завмерли міста – не трепетно чекаючи перших злив,
але у судомах скорботи за втратами матерів.
Кривавий туман стелитиметься поміж темних дерев,
І в зел, що в полях постануть, буде чорне зерно.
Але ця весна – вона  все одно своє забере.
І ще ця весна – вона також своє віддасть все одно:
пролиється сяйвом цілющим вихорів золотих
у кожні зболені груди, у кожне серце тісне.
І буде певне майбутнє, і буде небо ясне.
І ті всі, котрі залишаться, будуть жити за тих,
хто не.

Уляна Галич
я б хотіла зняти таке кіно, де усі повертаються
повертаються крізь вогонь, крізь темряву,
крізь кордони і нав'язливих митників
повертаються і всідаються за спільний стіл, до вечері тайної
повертаються не воскреслими, але кров'ю омитими
повертаються живими і гарними, добрими і щасливими

це можливо, якщо дуже-дуже цього захотіти і довго молитися
на вечерю як завжди каша з котлетами і компот зі слив
під фундаментом дому двигтять тектонічні плити
під стелею дому висять ікони та фамільні портрети
сходи цієї будівлі пам'ятають покоління і лихоліття

повернення - це ріка, в яку можливо увійти вдруге і втретє
якщо повертаєшся додому, а дім і досі стоїть
якщо повертаєшся, а тебе й досі чекають
або ти чекаєш когось, що насправді ліпше

я б хотіла зняти кіно про каяття
і про те, що буває після того, як всі покаялись
і про те, як сонце своїх зайчиків із глини ліпить

ну і якщо подумати, повернення - це, безумовно, тризна
поклич свою маму, і тітку, і кумів, і колишнього зятя
ціна цієї війни - свобода, знаменник цього рівняння - вітчизна

у страху великі очі, але йому нас нічим не взяти
бо коли всі вдома, нема потреби боятися
не потрібно навіть замикати двері й випускати собак

повернення - це різдво з кутею, це шоколадне морозиво, це вечір п'ятниці
це життя, яке не минає
це любов, яка не закінчується ніяк

Марина Пономаренко
Друже мій, наділений пташиністю й виноградністю
У часи лихоокі, глухі й чорноплідні
Будем ділити з тобою цю безпідставну радість - 
Будемо їхать у напрямку півдня

Друже мій, крила твої стрекозино-прозорі
Очі блакитні, голос весняно-вітряний
Там, на півдні, більше світла, свободи і солі
Більше, ніж ми із тобою можемо витримати

Там, на півдні, небом розстелишся/морем розіллєшся
Станеш грифоном з герба/змієм палаючим-перелесником
В мене є приворотне/цілюще/отруйне зілля
(випить потрібне, а непотрібне - закреслити)

Південь пахне, як риба, магнолія, паприка
Південь попереду - теплий, п'янкий і розніжений
У лихоокі часи будем триматись південного напрямку
Друже мій, дощами освячений, хрещений роздоріжжями

Тетяна Власова
Говорить: «І ось я дивлюсь на тебе, і ось я про тебе думаю. 
І є в цьому щось знеболювальне, є щось непомірно людяне. 
Світ котиться бозна-куди, а ми обіймаємось і жартуємо.
Я не знаю зараз іншого способу зізнатися, 
що люблю тебе».

Відповідає: «Я розумію, про що ти, мені добре тебе розуміти. 
Добре бути з тобою кимось більше, ніж просто розгубленими людьми. 
Залишайся зі мною на ніч на випадок кінця світу. 
Хтось же мусить його вберегти.
Давай це будемо 
ми».
Юлія Мусаковська
Виціловую втому з його плеча.
Він солоний і теплий, мов камінь на узбережжі.
Краще б, каже, тебе ніколи не зустрічав.
Не пірнав так глибоко й беззастережно.

Чорні скелі ввібрали всесвітній біль,
дно на вході у воду непевне і кам’янисте.
Так усе починалось, так падали у рябі
хвилі перли з розірваного намиста

і вертались до мушель. І ми углиб
опускалися, щоб засвідчити неможливе.
А приплив викидав нас, як дрібну рибу –
ми навчилися дякувати припливам.

Так на подих нанизували голосні
і губами черпали навзаєм обидва тіла.
Завмирання у спільній миті – на мілині,
в безнадії, з якої вирватися несила.

Спрут морської трави обплутав довкіл.
Вкриті сонцем, мов позолотою, давні шрами.
Так між хвилями і залишимося: важкі
кам‘яні, мовчазні, виціловувані вітрами.

Катерина Бабкіна
ДЕ ТИ ТЕПЕР? Над водою туман, як дим.
З мороку щогли, на щоглах білі птахи.
Після дощу повітря стає гірким,
двері оздоблені жовтим і золотим,
стіни вологі, іржа поїла дахи.

Вулиці тихі, на вулицях пахне хліб,
гумою в брук вростають старі авта,
сіється кволого світла між хмари сніп,
бачиш, додому бредуть продавчині риб,
в їхніх слідах чарівна трава пророста.

ДЕ ТИ? От поночі блимав в порту маяк,
тоскно гудів у тумані над острови.
Люди приходять на берег, стоять отак —
погляди в них, як в теплих міських собак,
теплі серця в них маленькі, але живі.

Мушлі припливом винесе – віднесе,
винесе знову потім. В камінні суха луска.
Зразу за містом в траві порожнє шосе.
ВСЕ ТУТ БЕЗ ТЕБЕ – ніби без світла все.
Зовсім зника потроху, ЗОВСІМ ЗНИКА...

Микола Вінграновський
У синьому небі я висіяв ліс, 
У синьому небі, любов моя люба, 
Я висіяв ліс із дубів і беріз, 
У синьому небі з берези і дуба.
  У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї 
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі, 
У синьому небі, у синьому морі… 
Тебе вони являть і так і замруть.
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.

Мар'яна Савка
Чуєш, Маріє, несу тобі світлу вість, 
Повір, Маріє, благу, не думай, що буде потім.
Про бога в твоєму тілі, що зараз безцінний гість
І стане тобі за сина. Коли народиться з плоті. 

І хтось назове царем його і він завоює світ
Любов'ю, що проростатиме із серця його малого.
А поки в твоїй утробі росте найдорожчий плід,
Люби його лиш для себе, як сина свого, не бога.

Бо інші боготворитимуть, і йнші дадуть хреста. 
І рани його пектимуть, а серце твоє зотліє.
А врешті твій син залишиться в іншої на вустах
Якоїсь солдатської матері, що, як і ти, Марія. 

Таня-Марія Литвинюк
Якими ми станемо після цієї війни?
Тривожними старцями чи мовчазними безумцями?
Жінками, із першими пасмами сивини,
дітьми, із очима безодні й дорослими лицями? 

Кого зречемо́ся, кого віднайдем  після втрат? 
З якої любові відродяться наші племена?
І скільки імен проросте поміж квітів і трав 
для того, щоб пам'ять не зрадила нашим знаменам?
 
З напругою в спині, з виною вцілілих, авжеж,
якими ми станемо після цієї катівні?
Борцями за правду, рефреном боїв і пожеж, 
важливими свідками злочинів проти країни? 

Чи станемо вищими, чи опануємо лють?
Чи буде не страшно зізнатись у власних тривогах?
Я просто посію слова - і вони проростуть
сиренами лютого, вірою у перемогу. 

Уляна Галич
І.
Отак вони і жили. 
Чоловік із небесною відмітиною, і вона. 
Божевільна, тривожна, проте в цілому – абсолютно земна. 
Жінка на всі чотири, на всі тринадцять вітрів. 
Він її не любив. 
Фактично, він смертельно нею хворів. 
Як хворіють на рак, чи, скажімо, на той же СНІД. 
Вона прийшла до нього зі снів. 
Прослизнула із осені. 
Проникла із найтемніших глибин. 
Дозрівала у ньому, як під сонцем стигнуть хліби.

ІІ.
Вона мала в собі щось недобре.
Якусь екзистенційну пітьму.
І – безумовно, – призначалася не йому.
Він був для неї занадто гарним.
Вона знала це повсякчас.
Відверто кажучи, він її спас.
Він її втримав.
Як втримують ворожі навали і небеса.
Як втримують барикади,
на більшості із яких він був сам.
Бо, як на зло, всі янголи відлучилися на перекур…
Вона – лисеня, що виросло у ярку.
Вона – атмосфера, насичена передчуттям грози.
І – зауважте – це він її запросив.
Як, за легендами, запрошують вампірів і вурдалак.
Вона отримала дозвіл і побачила знак.
Вона йшла крізь покинуті села та хутори
Випалювала стерню і шепотіла: гори.
Вона гралася полум’ям.
А він грався її волоссям вночі.
Над їхнім ліжком висіли перехрещені двосічні мечі.
Вона плакала тихо.
Він удавав, що спить.
Отак вони і жили,
щоразу маючи тільки мить.

ІІІ.
Отак вони і любили. 
Кожен із власної дзвіниці й хреста. 
Він був її демоном. 
Її відлякувала його висота. 
Вона рятувалась від нього цигарками й дешевим вином. 
Автостопила. 
Від’їжджала кудись. 
Але поверталася все одно. 
Шаленіла від запаху його шкіри. 
Доторку неголених щік. 
Можливо, він її врік? 
Можливо, вони обоє були із нетутешніх країв? 
Бо як по-іншому пояснити, що він і досі не прикінчив її? 
Бо як по-іншому витлумачити їх космічний зв’язок? 
Він шукав її слід на поверхні згаслих зірок. 
Не знаходив нічого, окрім кістяків вимерлих марсіан. 
У фізичному вимірі це був якийсь абстинентний стан.

IV.
Він пробував її писати, вибирав підходящі ракурси і кути.
Вона рятувала його від самоти.
Він затримував подих і пірнав з головою у цю ріку,
Набирався мовчання.
Набирав повнісінькі жмені піску.
Наче сіллю, присипав її рани отим піском.
Вона була найгіркішою із оском.
Він бачив її обличчя у перекривлених дзеркалах.
Ці відображення наганяли на нього страх.
Викликали почуття відчаю і непогамованої жаги.
А вицвіле небо ставало таким тугим,
І осінь стискала горло, душила, немов мішок.
Він кликав товариша і йшов з ним у найближчий шинок.
Казав йому:
– Друже, вона мені приносить біду.
Вона мене поглинає.
Я від неї піду.
Присягався забути, лаявся і багато пив.
Він її не любив.

V.
А коли світанкове сонце торкалося  верхівок тополь,
З його похмільної голови вивітрювався весь алкоголь.
Він замовляв собі кави. 
Каявся у тому, що говорив.
Їхні стосунки нагадували йому скелястий обрив,
помережаний ущелинами, відкритий усім вітрам.
Їхні стосунки були крихкими, неначе венеціанський вітраж.
Їх взаємний неспокій приносив гіркі плоди. 
Вона затихала в ньому відлунням крижаної води.
Вона погасала в ньому вогником гасового каганця. 
Аж доки він просто не зміг пригадати її лиця.
Не зміг розпізнати знайомі літери поміж тисячі слів.
Вона розчинилася на сутінковому тлі.
Його схима була призначена йому наперед.
Залишалося вірити, що вона через це не помре.
Залишалося сподіватись, що нарізно їм краще, аніж удвох.
Треба визнати, за цього чоловіка міцно тримався Бог.
За усі його вірші й полотна його картин.
Він був у Бога такий один.
Його муляла совість і кликали недописані сторінки.
Його чекали інші жінки.
А вона… 
По хорошому, їй дісталися уламки спогадів і купка золи. 
Отака історія.
Отак вони і жили.

Катерина Бабкіна
Той, хто говорить – не бійся, бо я з тобою, - не завжди із тобою є.
Той, хто помер невинним, спочива не завжди серед духмяних трав.
Бог тобі шле смс не тоді, коли дуже просиш, а коли в нього щось своє
невідкладне до тебе. В нього, зрозумій, забагато справ.
Зрештою, він останній, хто тобі хоч щось обіцяв.

Той, хто говорить – не йди, - той не конче ніколи не піде сам.
Хто взагалі говорить до тебе, чиїх, скажи, потребуєш слів?
В серці набрякає живою кров’ю усе почуте, і потім там 
утворюються порожнини, щоби з них в тобі могли прорости
пагони ніжні тремкої побутової гіркоти.

Той, хто покликав цей дощ, не завжди залишається із тобою в дощі,
ні в радості, ні у скруті - в скруті нечасто залишаються, зокрема.
Тож хто би що не казав - переставай їх слухати, переставай мерщій.
Довіряй тільки типам зв’язку, де все так просто, що говорити потреби нема – 
тільки любов або смерть, тільки світло або пітьма.

Галина Крук
найважливіша розмова
до таких розмов завжди ідуть довго
поряд чи одне за одним,
дивлячись під ноги чи зосередившись на узбіччях,
пересипають банальні фрази склярусом сміху,
бісиками з очей, що не даються впіймати,
бісером поту, що проступає на скронях

до таких розмов завжди не вистачає вступу,
відповідних слів, які б не маскували і не відволікали
важко вибрати тональність, налаштуватись на потрібну ноту,
щоб не забракло дихання, духу, дороги

до таких розмов пасує абсолютна тиша,
така лунка, як кімната внутрішнього голосу,
і така ж порожня,
де якогось дня починаєш захлинатися словами
несказаними, завислими на язику, заблукалими в роті,
зісохлими, шорсткими, які вже нема кому говорити
і нема кому відповідати
до таких розмов завжди доходить запізно

Ірина Цілик
Половинки яблука

Через столик по діагоналі
сидять двоє,
дивляться одне на одного, у вікно.
Їхні репліки недосконалі,
як у хорошому кіно.
«А тепер я поясню, чому ми не будемо разом»,
– каже вона, і таки робить це.
Все звучить дуже логічно.
Він погоджується з усім одразу, хмуриться,
допиває чай механічно.
Потім дійові особи мовчать. А там, надворі,
пахне так, ніби можна щось спочатку, –
весна, все тече.
Вона тихо говорить, говорить,
але, здається, хоче кричати.
Принесіть, будь ласка, чек.
Мені видно навіть звідси: насправді, ніхто
з цих двох не хоче йти.
Я бачу, як пульсує жилка. В рукав не лізе рука.
Але він лишає чайові. Вона застібає пальто.
«Бувай. Якось дзвони...» «І ти».
Ще мить – і місто з’їдає половинки яблука.

Юлія Ілюха
УРОКИ НОРМАЛЬНОСТІ 
нормально бути не в нормі
каже вона 
і заплющує очі 
відкидає голову назад
підставляє обличчя березневому сонцю
що підсвічує її веснянки наче прожектор в театрі
грай свою роль до кінця
каже вона 
зухвало сидячи на підвіконні 
тулиться щокою до скла прикрашеного сніжинкою зі скотчу
і ловить тепло весни
не ми здуріли світ здурів
каже вона
і підтягує коліна до підборіддя
мружачись до павутинки зморшок у кутиках очей
купається в сонячній ванні
клеопатра вцілілого вікна
цариця миті
що пролетить як експрес без зупинок і не повернеться
завтра не існує
каже вона
витягуючи ноги перед собою
довгостроковий горизонт планування давно пошабашив
немає сенсу планувати навіть власний похорон
треба просто жити 
поки із пекла вкотре не постукали
життя прекрасне
каже вона 
і ти в ньому квітка
навіть якщо ростеш на згарищі
чіпляйся корінням за землю
вона заземлить
і триматиме 
нагадуючи 
що нормально бути не в нормі 
і це теж урок 
щоб вижити

Катерина Бабкіна
Народи мені брата, щоби він мене захистив,
щоби він мене був захищав кожен раз, коли було слід -
жінка просить. Земля їй мовчить у відповдь. Золоті в
саду пагони цьогорічні, родючі; та кожен плід,
ніби камінь, звисає загрозливо з довгих віт.

Дай мені покривало від пильних ласих чужих очей,
щоб небажана під ним мене не сягнула жодна чужа рука.
Заховай мене в сяйво зблисків своїх і в прозору блакить тіней -
жінка каже. Ріка попри неї тихо собі тече,
але ні – не сховає живою її ріка.

Жінка дивиться в небо й говорить – поруш цей плин,
у якому за літом йде осінь, й тоді зима,
й час свій мають і квіти руж, і трава полин,
й своє місце є слушне для кожного звіра, всіх бадилин,
лиш для мене свобідного місця ніде нема.

Але небо відповідає – Сама, сама.

Катерина Бабкіна
Неправда, що є матерії, яких не можна злічити,
виміряти, висловити словами, визначити початок,
вигадати їм зужиток, виписати у зшиток.
В світі своїх уявлень, в межах своїш решіток
якщо ти майже певен, що вже нема що втрачати –
краще до кінця не перевіряти.

Неправда, що є каміння, яке не точить водою,
і вітер не злизує легко, ніби кулю цукрову;
неправда також, що все, що вже було із тобою,
забудеться, заросте, ніби брук травою,
зробить тебе сильнішим, не зрушить твою основу,
ніколи не болітиме знову.

Хтось мав тобі пояснити: все, що маєш, зникоме,
як тендітні рослини, як паперові квіти.
І триває найдовше не душа невагома,
не палка надія, а просто втома,
втома, котру, здобувши, вже нікуди не можеш діти.

Тож поки жінки ховають від дощів долоні й волосся,
поки розрозстаються ночі осінні, як чорні діри –
запам’ятовуй усе, що мало значення досі,
ховай свій світ у легенях, в крові, під шкірою.
Бережи усе, що тобі дотепер вдалося,
не відпускай нікого з тих, кому справді віриш.

Павло Коробчук
Лежати під небесами кольору ватри.
Вдивлятися у зірки, що злітають, ніби іскринки.
Слухати, як тліє минуле і попеліють втрати.
Смакувати окраєць майбутнього, свіжу скоринку.

Вдивлятися у місця, де уже не почуваєшся зайвим.
Лежати ближче до тих, хто лежить у глибинах.
Смакувати щойноспечений хліб, який розрізаєм.
Слухати, як проростають нові покоління з хлібини.

Слухати всі голоси прийдешні й мовчання - колишні.
Вдивлятися в ліве око минулого, в праве - майбутнього.
Смакувати небесами кольору кривавої вишні.
Лежати пшеничкою в буханці ще трошки присутнього.

Мар'яна Савка
Неможливо навчитися бути поетом
Так само як
Неможливо навчитися бути брамою 
Причепленою іржавими завісами до неба
Чи неможливо навчитися бути конем 
Який танцює у хвилях морського прибою 
Бути поетом
То просто бути вузькою кладкою 
Яку бог прокладає через чорний потік
Чи бути хвірткою 
Через яку він впускає у сад 
Заблукалих коханців 
Чи бути ложкою чаю 
Яку піднесе до вуст жінки 
Хворої на відчай
Бути поетом 
Так ніби тримати повітря в долонях
І відчувати як воно загортає
В невидимий шовк
Бути поетом 
Так ніби стояти на при гори ступці потяга
Який мчить крізь тунель 
Із цяткою світла попереду 
Бути поетом не вміння
Не вибір
Не випадковість 
Лише тяжка спокуса
Пізнати заховане 
Бути спокушеним
То ніби покусувати вуста 
Спраглі цілунку 
Або стулити їх міцно
На вічне мовчання.
 03.03.23
Галина Крук
а ми не народилися іще
у світі, переповненому жаху 
нас із товарняків обабіч шляху
не викидали мерзлими кістьми
від автоматних черг лягли не ми
у власноручно викопані ями
не нас, як звірину, вели полями,
щоб розстріляти, щоб ніколи ми
не народились, не згадали, хто ми,
щоб ані титли, ниже тії коми,
щоб жоден з нас не вийшов із пітьми
предвічної. та спів бере за душу
й виводить по одному, хочеш? - мушу!
живи, живи за кожного, хто був
претекстом, передвісником, прелюдом,
останнім словом чи посмертним чудом,
мотивом, що не йде із голови
і крутиться, як платівка вціліла,
під голкою, що пришиває вміло
тих, хто - уже, до тих, хто ще живий

Олена Герасим'юк
Передчуття фіналу - як передчуття весни
таке ж жадане
от-от рукою торкнешся
впадеш у тепле повітря обличчям

Ще крига не скресла
а тобі
нестерпно пахне квітами

Ніби від зміни дати
зміниться світ

Чи хоча б надія 
виб’ється ніжним пагоном
з-під землі -
такої холодної-холодної

І розквітне відповіддю
на усі 
болючі питання

Вікторія Амеліна
(1986 - 2023)
Історія для повернення
Коли Міра виходила з дому, взяла намистину з шкатулки
Коли Тім виходив з міста, підняв камінчик на вулиці
Коли Ярка лишала сад, взяла кісточку абрикоси
Коли Віра виходила з дому, то не взяла нічого
cкоро я повернусь, сказала
і нічогісінько не взяла 

Міра виростила шкатулку із намистини
ростить новий дім в шкатулці
Тім почав нове місто з каменю
Місто схоже на рідне, 
тільки моря немає
Ярка посадила кісточку абрикоси 
довкола кісточки сад став Ярчин 

А Віра 
яка не взяла нічого 
розказує цю історію

Коли тікаєш із дому,
розповідає
Дім за спиною маліє
щоб вберегтися 

Дім обертається
сірим камінчиком
намистиною
кісточкою минулорічної абрикоси
скельцем, що коле долоню усю дорогу
фігуркою Лего
мушлею з Криму 
зернятком соняшника
ґудзиком з татового мундира 

Дім тоді поміщається до кишені
і там він спить 

Дім слід витягати з кишені
в безпечному місці
Коли готовий 

Дім помалу ростиме
І ти ніколи
запам'ятай, ніколи
не будеш без свого дому 

А що ти взяла з собою? 

Взяла лише цю історію
про повернення
Ось, витягнула на світло
Вона росте

Максим Кривцов
(1990 - 2024)
І коли 
смородина сонця
упала за горизонт
я взяв
усі свої речі
усе своє життя
і рушив автостопом 
по автостраді:
вiйна.

Коли мене запитали
яка година
я відповів:
війна.

Напевне
варто писати зрозумілі лінійні вірші
про зрозумілих лінійних людей
та навколо все поломане
наче старий годинник.

Коли мене запитали
яка пора року
я відповів:
темрява
чорна
як посмажене зернятко.

Чую грухіт
думаю: снаряди
це просто хтось прийшов
і стукає в металеву хвіртку
відчини
відповідають мені
не бійся.

Коли мене запитали
скільки мені
я відповів:
зовсім
коли мене запитали
з чого ти
я відповів:
з піску.

І поки ти ховаєшся в погребі
небо небачено-красиве
і поки ти дихаєш сирістю
надворі цвітуть абрикоси
шкода
шо цей час не компенсують
наче у футболі.

Я вирушив автостопом
я взяв всі свої речі
все своє життя
всі свої сни та любов
забувши дещо
себе.

І коли мене запитають
звідки ти
я скажу
що з туману
і коли мене спитають
як тебе звати
я промовчу
не пам'ятаю.

Врешті
хтось продовжує стукати в хвіртку
піду
відчинятиму.

Катерина Бабкіна
Пам'яті Небесної сотні
Коли помираєш, слід пам’ятати про
те, що, звісно, перемагає завжди добро,
але це не одразу помітно;
що дерева срібні і ріки солодкі хоч десь та є,
і що тільки те, що ти віддав, назавжди твоє,
навіть якщо це – усе в тобі світло;

що любити не боляче і не страшно навіть тоді,
коли від любові тебе охоплює страх і біль,
що його і не побороти.
І у жодному разі не слід уявляти, як
будуть після тебе інші жити чи помирати, так
і не взнавши, хто ти.

Тож коли, очікувано чи ні, настає та мить
в місті, де очевидно забагато всього горить,
у країні, котра забагато від тебе хоче –
краще швидко перелічити імена дорогих і тих,
хто з любов’ї обережно йтиме тепер по шляхах твоїх,
і не закривати очі.

Вічна пам’ять – тонке проміння, що пливе через всі часи,
дорогоцінний дзвін у повітрі, голубі голоси,
відблиски золоті у чужих зіницях.
Коли помираєш – слід проспівати собі мерщій:
перетікає життя в життя як моря в дощі,
і тому воно не скінчиться.

2014

Людмила Горова
У цім розтерзанім домі так багато тепла і любові.
Чиїсь руки розгортають все, що нещодавно було стінами,
Щоб контужене тремтяче цуценя жило.

У цім розтерзанім місті так багато тепла і любові.
Чиїсь руки дбайливо кладуть все, що нещодавно було людиною,
У чорний пакет. Бо людину цю хтось же любить.

На цім розтерзанім полі  так багато тепла і любові.
Чиїсь руки виймають з його тіла міни і ракетні уламки,
Щоб збіжжя прорізало напоєну кров‘ю землю і вона розродилася хлібом.

У цій розтерзаній жінці так багато тепла і любові.
Вона зціпить зуби, вона дасть собі раду,
Бо він, котрий зараз там, де пекло, тримається за її любов.

У цім розтерзанім серці так багато тепла і любові.
Воно рівно б‘ється, ловлячи віддачу від автомата,
Але вискакує з грудей і стискається до болю від дитячого плачу.

У цій розтерзаній країні так багато тепла і любові,
Що ними можна заквітчати увесь світ.

І в цім розтерзанім світі так багато тепла і любові. 
І вся вона – тобі. Живи.

Тетяна Власова
і коли зранку з церкви упав хрест,
нам сказали — почнеться війна.
а ми відповіли — 
вона ніколи не припинялась.

народжуватись у війні,
якого би покоління ти не був — 
так уже сталося з народом,
котрий ніколи не хотів нічого більше,
ніж волі.

народжуватись у вогні
і виживати у ньому — 
вміння, яке один одному
передають тут століттями.
вміння, яким просочена ця земля — 
від роду до роду,
від минулого до прийдешнього,
від випаленості до родючості,
від висохлого до окропленого слізьми
і мокрого від крові. 

дивно проговорювати назви міст, яких уже немає — 
наче гортаєш підручник з історії,
написаний щойно.
ні — той, що пишеться просто зараз,
сторінки якого запеклись, 
пропахли димом,
прилипають до пальців,
залишають на них чорні плями.

історія, яка складається з диму і чорних плям — 
така ціна 
жадання свободи. 

саме стільки коштує місце на карті світу,
яким у новинах тепер ілюструють
слово «війна».

дивно спостерігати за світом,
який спостерігає за нами.
 
дивно нічому не дивуватись.
дивно відчувати силу і втому водночас. 
дивно любити в часи війни.
дивно воювати в часи любові.
 
якого би покоління ти не був —
із тобою завжди ті, хто були тут раніше,
із тобою завжди їхня сила,
із тобою завжди твоя пам’ять.

і коли нам сказали — почнеться війна,
ми відповіли — нарешті.
нарешті вона
закінчиться. 
Катерина Бабкіна
Поцілуй, каже, птаха. Але ніжно тримай, не пошкодь.
Подивися, як зранку додому йде по воді Господь,
а довкола вистрибують риби, від світла п’яні.
Зауваж, як дерева стоять по коліна в імлі
й до сердець притискають зелені кущі омели,
ніби діти свої подарунки різдвяні.
Поцілуй, каже. Птаха, комаху, землю, траву,
відпусти своє серцебиття, як тугу тятиву,
і заплющивши очі, слідкуй за ритмом у тілі –
так лягають м’яко і стрімко в долини моря,
так наповнює сяйвом рожевим оселю зоря,
як тебе наповнють тремом ці теплі стріли.
Роздивись, як осіла й блищить на тобі роса,
як сплітаються в спогади досвіди й чудеса,
як святиться кожне ім’я, колись промовлене всує,
як усе, що між нами, тепер уже не мине.
Поцілуй, каже. Ну, поцілуй хоча би мене –
і тоді я нарешті цілую.
Юрко Іздрик 
є час обіймати — і час уникати обіймів
є час щоб єднатись — і час залишатися вільним
є час на розмову — і час німувати у тиші
є час для любові — і є для байдужості ніша

усьому свій час і усьому доречна хвилина
і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине
і ніжність що нас підриває колись та й погасне
по-іншому тут не буває — живе те що вчасне

Ірина Цілик
Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста, 
тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа,  
слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця. 
Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця. 
 
І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице. 
Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем. 
І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер? 
І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер?
 
Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам. 
Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм. 
Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи.  
Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин. 

Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить. 
Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи, 
світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот. 
Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот. 

Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця 
і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця.  
Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до хрипоти.   
Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти. 

Катерина Калитко
Хтось повинен обігрівати дім, поки усі деінде,
і запалювати світло ввечері, щоби бачили: тут живуть.
На старих фотографіях пгідні жінки повновиді. 
По кутках чаїться пам'ять, отруйна й срібна, як ртуть.

На старих фотографіях чоловіки суворі.
Паперові гвоздики в кишенях і чоботи латані часом.
Ті, що тут жили раніше, ніколи не бачили моря,
дехто й світу не бачив поза своїм селом.

Вашу кров же, люди, понесло світом, гарячим вітром.
Рятувалися, як уміли, раділи, що всі живі.
Але хтось залишається. Вікно у темряву світить –
і наче жовту ряднину простелено на траві.

Хтось лишається прочитати всі ваші чорні дошки, 
всі дороги, якими рушалося підкорювати міста. 
І щороку в лютому смертельний пускається дощ,
і якщо ми закінчимось – тоді вже й він перестане.

Він усе ще жде, щоби звідси гукали “Досить!”,
проганяє людей на вокзали, вантажить на кораблі.
Але гріти дім спорожнілий – химерний і гострий досвід,
наче бачиш потоки власного голосу у землі.

Марина Пономаренко
Зима перекочується до обрію
Сонце – мов миска із гарбузовою кашею
Жінка змотує річку – кидає клубок у торбу
По річці пливе баржа

Креслить клітинку – 

В   у   л   и   ц   я
у                       в
л                       у
и                       л
ц                       и
я                       ц
В   у   л   и   ц   я

Повня у голові – у писаній торбі повінь
Серце жінки трояндиться і цибулиться
Викидає пагони і запускає корінь

Шкура вулиці, винами лита – лопатами дряпана
Пещена мріями золотошитими-довгополими
Шкура вулиці вщерть посмугована грядками –
Укорінюються серця, перемащені медом і болем

Шкура вулиці, коханцями човгана – розчахнута вирвою
Жінка її заговорює, наче квітку отруйну-зубату
І на мову цієї жінки птахи злітаються з вирію
Пагони серця її кучерявляться – в'яжуться бантами

Той, до кого звернена мова ця
У підшкір'ї черешнями-вишнями вишитий
Той, до кого ця жінка сниться і молиться
ПЕРЕМОЖЕ і ВИЖИВЕ
ПЕРЕМОЖЕ і ВИЖИВЕ

Галина Крук
з міста, якого немає, не доходять новини
все, що нас там тримає, схоже на пуповину

нікому перерізати, боязко перегризти
місто, якого немає, вкривають хмари перисті

сніги випадають глибокі, мов хочуть усе сховати
місто, якого немає, обсідають пернаті -
чорні, лискучі, хижі, ласі падла і плоті
в місті, якого немає, нема що лишати на потім

усе, що було тут - не з нами,
                                          усе, що не з нами - ніколи

усе, що ніколи - коле,
                                у серці, що б'ється до крови  
 
як хлопчаки після школи, 
                                     немилосердно й сердито,
                                                                         здичавіло від болю

Уляна Галич
коли-небудь заговорить каміння цих міст
і говоритиме довго спльовуючи крізь зуби кров...
а потім на одну із найбільших площ вийде старий цехмістер
і покаже усім відтяту голову змія якого він поборов 

усміхнеться лагідно й ранкове сонце сяятиме на лиці
а голова зміїна буде мертва і анітрішечки не страшна 
старого сюди призначили його праотці
після всіх воскресінь у нього зосталися імена 

після кожної паски у нього зостався шрам 
а тому він бере з собою тільки жінок і мечі 
і знову й знову перебирається через пустелю аби відновити храм 
і по тисячі янголів сидять на кожнім його плечі

Юлія Мусаковська
Людина зникає зі світу, на її місці з’являється веселка.
На одному березі залишаються діти, онуки,
на іншому – перший, подарований в дитинстві собака,
перша та остання любов, коні,
вічне блукання туманними пагорбами
в плащі й гумовцях; тобто, тотальне щастя.

Довге життя – стільки можливостей
робити помилки та їх виправляти.
Тільки б не змарнувати часу, тільки б не змарнувати,
а відлік уже зупинився.

Тут, на іншому березі, стільки їх, раптово новоприбулих.
Розгублених, зранених дорослих,
чужих дітей, які залазять на коліна, довірливо,
попри пережите.

Ритуал – заритись обличчям у теплу шерсть собаки,
в блискучу конячу гриву, в дружнє плече.
Щоб легше було чекати і дочекатися
сходу сонця, рідних, відплати.

Уляна Галич
люди у ка́птурах очі на потилиці 
зірки в кишенях 
чорні коти перебігають вулицю порожні відра 
розхлюпаєш воду і хтось раптово стане мішенню 
така твоя віра

така твоя правда — 
у темному лісі єдинороги
у темному-темному як ніч окопі сидить і курить 
втомлений бог який іще не віддихався як слід з дороги 
він ішов з вифлеєму
і не міг пригадати, чи нагодовані кури 

чи напоєні овечки, телята й інша худоба 
розкажи мені про всіх коханок, про чужі столиці
боже, чи й справді людина — твоя єдинокровна подоба?
ми ж якісь занадто багатослівні і білолиці 

та й поезія наша якась войовнича 
і швейцарія наша якась надміру нейтральна 
золото партії темна історія — нам вона анітрохи не личить
третя після опівночі
безлюдне місто 
непрацююча пральня 

і якщо на мить заплющити очі і уявити:
він, вона, вітер у сонячному волоссі
усе оте про що тобі, добрий господи, хочеться думати й говорити
починаєш хреститися і розумієш: 
здалося

Галина Кирпа
Мій ангел такий маленький,
ну просто крихітка —
я навіть не бачу,
чи він сидить
на моєму плечі.

Мій ангел такий легенький,
ну просто пушинка —
я навіть не чую,
як він сидить
на моєму плечі.

Мій ангел такий тихенький,
ну просто тихіший трави —
я навіть не знаю,
коли він спить,
а коли прокидається
на моєму плечі.

Галина Крук
святА відтепер у нас - кожного дня, коли вийшло вціліти
ванни насправді потрібні для того, щоб мали де засинати діти,
коридори тут будуть проектувати великі, підлоги теплі,
життів тут радять мати по кілька в запасі, як турникетів,
на випадок смерті

ми сидимо у череві цього будинку, як у киті Йона,
в нас ховається наша кров, як небо світанку, червона,
ми обробляємо інформацію так уважно, мов тампонуємо рани,
новини наші нагадують змішані хори з "Карміни бурани"

помяни нас, Боже, коли прийдеш у царство своє захмарне,
ми хотіли лише, щоб життя тут було спокійне і гарне,
нам, якщо чесно, не треба іншої землі обітованної, крім цієї,
уявляєш, Боже, як ми гріховно прикипіли до неї

майбутнє наше задимлене, в кіптяві від пожежі,
в символі віри, отче, нема нічого про межі й безмежність,
про те, як із останніх сил тримати когось на краю безодні
за ридаючі плечі, малим нам незрозумілі дивні діла Господні

нам не бракує віри, але навіщо від нас вимагати покори?
вилий цю чашу терпіння, отче. дивися в очі. убий потвору.

Юлія Ілюха
Бог говорить із ним глибоко уночі,
коли очі його запалені і червоні:
безсоння до нього підібрало ключі
і дні потьмяніли, наче старі ікони.

«Я втрачаю тебе, — починає розмову бог, —
у тобі забагато болю, помсти і люті,
ти живеш, ніби забираєш у світу борг,
ніби слова книги книг тобою уже забуті.

Твоя злість іскриться, наче фонтан,
твою ненависть чують чорти у пеклі,
ти уголос бажаєш смерті усім катам
і за смерть готовий платити шекелі.

Ти змінився так, що за тебе я сам боюсь,
твої думки почорніли, як і твоє тіло,
ти пророчиш рай усім, хто поліг у бою,
і молишся, щоби ворогам прилетіло.

Де покора твоя, любов і смирення де,
де твоя віра в заповіді біблійні,
час такий, мовби судний день гряде,
і я сам не знаю, хто виживе у цій бійні».

Він мовчки лежить. Витріщається в ніч,
потім встає і закурює, дихає димом,
добирає слова, щоби пояснити, в чім річ,
дискутує із богом своїм невидимим.

«Знаєш, боже, — тихо відповідає він,
час такий, що доводиться обирати:
ранком, стоячи серед нових руїн,
я вже не думаю, боротись чи помирати.

Боже, наш час збирати каміння настав,
але збирати для того, аби покласти у пращу.
Ми не ті, що добровільно йдуть до хреста,
не цього навчали віками нас пращури.

Боже, не кляни мене і не сором,
віра моя міцна, та любов міцніша,
хай ворогів усіх поглине пеклом Содом, 
навіть у пеклі їхнім смертям я втішуся».

Капелан докурює. Гасить пальцями сигарету.
Бог мовчить. Біля бога летить ракета.

Мар'яна Савка
Ну нарешті сніги. На Маланки й святого ВасИля.
Перейти б оте поле як біле рядно. Чи ж осилю?
Стільки срібла насипало з неба. Бери на вози
Мерехтливі дари і за обрій те срібло вези.

Дай мені по слідах полічити на сніжній ряднині,
Скільки нас ще під небом, а скільки в небесній родині,
Скільки крихточок хліба упало з вечері у них
І ясними зірками дрібненько засіяло сніг.

Видить Бог, як нас мало на світі, і тулить і горне.
І від того і небо нічне не важке і не чорне,
Бо на нім, ніби батькове око, незмигне, звізда
Розсипається світлом. І тонко дзвенить коляда.

Тетяна Власова
Звір лягає у нашу траву і виростає з цієї трави.
У звіра є хвіст, копита, у звіра дві голови. 
Звір довго ходив околицями, аж знову прийшов сюди. 
Звір каже мені: «Нарешті ми з тобою один на один».

Він дихає і шепоче, він лютий до гіркоти. 
Я на мить опускаю очі і тіло моє тремтить.
Світ хитається, ніби човен, у якому людей надміру. 
Я думаю – що потрібно, аби вбити такого звіра? 

Він ходить і ходить колами, регоче, і рве, і душить. 
Я бачу, що звіра багато і він непомірно дужий. 
Та бачу ще й темний острах у диких очах ворожих,
бо звір на землі, яку силою сповнюють мертві і ненароджені – 

замучені і закуті, бо ж звір наробив тут бід. 
Земля ця сильна від люті, думаю я собі. 
Цю землю, сильну від пам’яті, скріпили вогненні шви. 
Тіні мертвих звіра лякають, та наснагу дають живим. 

І світло моє пророче, і слово мені одне. 
І я підіймаю очі, і тіло моє міцне. 
І сила моя засвідчена – в минулому і прийдешньому. 
Боротись зі звіром вічно.
Здолати його нарешті. 

Василь Герасим'юк
Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.
Хоч раз
ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безоднею неба
із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
хоч раз
змішай із ближніми
піт і кров.

Сину людський,
ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.
Іванна Скиба-Якубова
...і тоді вбиті поети,
художники,
музиканти,
яких оплакували всією стрічкою,
чиє незакінчене намагалися закінчити
(узор виходив інакшим),
чиїми словами вимощували підлоги світових конференцій,
на споминах про яких робили собі імена,
чиїми дітьми опікувались,
матерів обіймали,
кому прибирали могили спільно, зав'язували на хрестах полинѝ, — 
стають у коло,
обличчям одне до одного,
плетиво з рук-плечей,
починають повільно рухатися за сонцем
і,
називаючи ім’я за ім’ям,
виспівують тих, кого не виспівали новинні сюжети,
чию смерть помітили лише побратими,
статист
і стара вдова
(молодих удів не буває):
Івана, що сіяв пшеницю,
Дмитра, який клав ламінат,
Владіка, що писав код краще за всіх в конторі,
Таню, яка сподівалась вернутися й народити,
Валєрку, по якому лишилися три свині й заначена трилітруха,
Сашка, який був на півкроку до розгадки найбільшої таємниці,
Андрія, котрий був так, як мало хто вміє бути,
Павла, який бути ще не навчився, бо ще не встиг,
діда Микиту, який, чесно кажучи, вже набувся,
Славка, який взагалі опинився в цій історії передчасно,
Мишка, який обіцяв малому привезти новий шеврон,
Петра, Степана, Миколу, Миколу, Матвія, Дмитра, ще Дмитра, ще Дмитра, Євгена, Семена, Георгія, Станіслава, Никифора, прийми, Господи, душі братів твоїх, твоїх друзів

Максим Кривцов
(1990 - 7 січня 2024)
«Я поверну собі своє життя 
обіцяю»
написано маркером на стіні одного
популярного закладу Києва
там і кава і тістечка і модний одяг намисто музика та балкони з неймовірним виглядом
я бачив
як туман обіймає хмарочос 
ніжно та тихо.
«Любові не існує»
написано на іншому поверсі цього закладу
а ще не існує моря
не існує повітря
не існує снів
і мене
але кава тут добра
знизу хтось дописав:
«Сонце, хто тебе змусив так думати?»
а я розкажу вам, хто:
болото, по якому важко дійти до бліндажу із позиції
міни, які падають поруч 
завʼязана туго на шиї мотузка зими
частини людини
розкидані 
розгублені по полю
химерно та неохайно
сон, який змушує кричати
дощ, коли тобі ще кілька днів чекати на зміну
і сонце
яке заховалось в підвал
бо повітряна тривога
дійсно
хто тебе так змусив думати, сонце?
Коротка відпустка
кілька днів разом з дорогою
я бачусь із друзями
ліплю з глини
вперше за два роки випікаю чізкейк
який так собі вдався
разом з подругою спостерігаємо
як кішка зими схопила мишку вулиці
тримає 
я можу дихати 
дорогу напроти перебігає дівчина
тримаючи за повідок великого худого пса
десь виринають останні поверхи хрущовок
наче плавці батерфляєм
мерехтять гірляндами
ще трохи
і я знову захочу стати частиною 
звичайного міста
вигулювати великого пса
смажити яєшню
пити каву в симпатичних книгарнях з високими полицями
це небезпечно
це дуже небезпечно
спокійне життя це хвороба
викинь ці думки
наче використані бахіли
втікай звідси
в свій бліндаж
в своє болото
в свої міни
я поверну собі життя
я поверну собі життя?
Обіцяю.

Тетяна Власова
А колись ми, напевно, будемо згадувати все це з подивом – 
як ховались у темряві, як підсвічували собі поглядами,
як грілися співами, звучали затято і стоголосо.
Здається, сам Бог дивувався, що ми тут живі й досі. 

Воно ж бачиш як, Боже, повелось із самого початку – 
ми твої діти, яким тут нІчого більше втрачати,
окрім свободи, жага до якої ніколи не охолоне,
окрім цієї землі, яку до крові стискаємо у долонях,

окрім дикого вміння жити навпомацки, жити наосліп.
Ми твої діти, які щоранку прокидаються вже дорослими
у будинках, що стали до біса тепер тремтячими. 
Знищи, Господи, змія, якому ми цим завдячуємо. 

Бачиш – наші міста згорілі, наші поля поголені.
Але ми живі, хоч часом самі цим дуже здивовані. 
Колись ми, напевно ж, позбудемось болю і голосінь. 
Добраніч, Боже. 
Зроби так, щоб завтра прокинулися ми всі. 

Катерина Калитко
Поведи мене, – каже, – по найтоншому краю.
Все, що ти говориш, я завжди пам'ятаю.
І якщо нам світ спопеліє на чистий спогад,
скільки все ж залишиться ніжного й дорогого.
Як ми падаємо у темряву і як із неї встаємо,
як ми робимо добре й боляче, переважно взаємно,
як усе, що маєш, хочеться розділити.
Бог уже й без імені знає, за кого така молитва.

Шляху чорна змія шурхотить, з-під ніг відповзає.
Поведи мене, як дитину, загублену на вокзалі
з нерозбірливим іменем на долоні, з долею невідомою.
Коли все розсипається – голос буває домом.
Досі можна іти. 
Не оминаючи згарища,
місця першої правди, могили матері і товариша.
Тихий ніж дощу розтинає навпілцю зиму.
Якщо ти загубишся – я також 
тебе вестиму.
Оксана Боровець
так, ніби світло вийняли із грудей.
господи, як це — любити усіх людей,
як це — не чути довге виття війни,
як не ховати серце за дві стіни.

стоншиться шкіра до сухожиль і вен,
спів колискових — до голосінь сирен.
наших розмов не тексти, а блокпости.
боже, чи ти отримав мої листи?

вийдуть із лісу звірі, з небес — птахи
наших дітей залишать нічні жахи.
крила зведе розтрощеним літакам
наша любов, сповита у мультикам.

страви різдвяні вистигли на столі
вся моя віра, господи, 
на нулі

Ірина Цілик
Всі втомилися. Якщо зовсім чесно, втомилися справді всі. 
Але ж нині нам має бути вділено трохи див, 
щіпку ніжності й дрібку радості поміж болю і потрясінь.  
Шкарубка долоня тепло погладить спину – ходи,
  
ходи ближче, я розповім тобі трішки правди або казок,  
як жили-були ми – красиві люди під час війни, 
скільки ми знали туги й любові, мали сміху й нічних гризот,  
як на фронті кінчалися зброя і чиїсь сини
  
або доньки. І всі ці чорні діри не залатати нічим.  
Бо завершується рік, залишаються імена  
загиблих. Ти уві сні так гірко, страшно знову про щось кричиш. 
Розплющ очі. Зварю тобі кави, подам тобі знак.
   
Атеїсти й віряни, військові й цивільні, біженці й ті, хто ні, –
всі однаково стануть – задертих голів легіон.  
Безутішні й просвітлені, слабкі і незламні у цій борні, 
стануть поруч, а хтось підніме пальця і скаже: «Он!»
  
Онде світиться несміливо, маленька й тиха, така як є.  
Але інших не треба, ця досконала в своїй красі.   
Шкарубка долоня ніжно гладить, заспокоює, воздає.  
Нині хтось народився. Дівча? Хлопчик? Підходять всі. 



Юлія Мусаковська
Коли він говорить,
навіть стіни обертаються до нього 
всіма обличчями портретів,
у столів і стільців підгинаються ноги – 
вони стають перед ним навколішки, мов коні чи олені.
Ми притримуємо серця, щоб стрімко не вилітали з грудей.
Він розщіпає тісний комірець сорочки і випускає 
нескінченну історію.
Ось за його плечима з’являються суворі, усміхнені, 
прямолінійні, дивакуваті, прості і не дуже.
Ті, що ходять важкими шляхами любові
з баулом за плечима й автоматом напереваги.
Один із них постійно потрапляє в халепу, інший
вірить у пласку землю, той 
рубає правду в лице всім чинам, 
а цей віддає все своє товаришам без останку.
В приміщенні стає людно, безпечно,
тепло від їхнього дихання.
Думаю: як же не хочеться його відпускати.
Але він мусить іти.

Обертаю його слова тричі навколо запʼястя,
останні два стискаю в долоні – до кривавого сліду.
Вдома не можу відірватись від сина
З так само коротко стриженою головою. 


Артур Дронь
Передавай вітання дітям.
Кажи, що птаха в грудях
знов потягнула мене на Схід.
Хай не бояться.

Я знаю, ти не любиш птаху.
Але я не обирав між вами.
Просто вона прокидається,
розпрямляється,
а крила такі,
що як мені не піти?

Передавай кохання дітям,
як вони передають
малюнки нам із хлопцями.
І той,
де обведено дев'ять  маленьких пальців,
а на десятому
закінчився фломастер.
І той,
який я в кітелі ношу ще з літа.
І особливо той,
на якому намальована маленька
дерев‘яна годівничка.

Ірина Цілик
Повертайся живим
 
Ти, головне, повертайся додому,
Врешті знімай запилюжені берці
І вчися наново жити потому
З перепрошитою вірою в серці.
 
Ти, головне, повертайся, здолавши
Чистого зла непрожований стогін,
І відпускай цю ненависть назавше
Посеред мирної тиші густої.
 
Ти, головне, повертайся тим шляхом,
Що вбереже твої душу і тіло.
Чорна земля із розпеченим пахом
Тільки дощу, а не крові хотіла.
 
Ти, головне, повертайся до мами.
Десь там сивіючи за видноколом,
Матері тужать і дружать домами,
Що пахнуть ніжністю та корвалолом.
 
Ти, головне, повертайся назовсім
І народи-посади-споруди, а
Вже у твоєму дітиську курносім
Виросте радість, нова і правдива.
 
Ні, ця війна не потрібна нікому.
Так, ми її не пробачимо, себто
Перемагай і вертайся додому.
Просто живим повертайся, і все тут.

Марина Пономаренко
Іній у бороді, руки порепались
Він заходить у місто, темне і насторожене
Ось його слово-пароль і перепустка
На взутті його - пил. Зоряний, наддорожний
Що нести у це місто, оборонним ровом окреслене
Тут усім вистачає риби, вина і хліба
Просять про воскресити. Або воскреснути.
Про - хоч би не схибити.

Він заходить у місто, освітлене мріями й зорями.
Чує окрики вартових на воротах, на вежах
Бачать його. Просять надії і зброї
І сміються. Кутаються у шкури ведмежі.
Ось це місто, що за нього молилися під атаками
Що вони прийняли. І що мають віддати у спадок.
Миколаю, принеси їм силу - усе оплакати
Принеси їм тишу - міцно поспати.

Наталка Фурса
Сіє сірий комин  чорний мак.
Вітер хмари сіпа коцюбою…
Не теплішай, зимо, ти ж зима, – 
тільки так залишишся собою.

Це омана. В ній добра нема.
У відлиги всі дари – лукаві.
Не ніжнішай, зимо, ти ж зима, –
залишайся стужною по праву.

Хай клянуть, хай кажуть: крижана!
Так, твоя сорочка – гамівна.
І душа нелагідна. Та чесна.

Твій це час – живи у нім сповна:
вий, дзвени чи промерзай до дна.
Бо й тебе зігріє тільки вéсна.

Тетяна Власова
Темрява вечора крадькома просочується у високу кімнату.
Натрапляє на чоловіка, танцює його смаглявою шкірою. 
Цей чоловік думає: «Більшу частину свого життя я вчився вбивати,
а тепер вчуся оберігати її дихання – плавне, розмірене.

А тепер вчуся говорити їй правду й обманювати – так само істинно.
Разом перераховувати хвилини як те, що має найбільшу вартість. 
Вчуся нервувати і заспокоювати її навіть на відстані. 
Вгамовувати свій голос, щоб вона хоча б у ці миті не хвилювалась».

Затишні звуки ночі пробираються в кімнату й нею кочують. 
Він тихо зітхає, ці зітхання раптом такі печальні і чарівні. 
Жінка його чує, бо навіть коли він не тут – вона все одно його чує. 
Жінка вдає, що спить, хоча насправді, звичайно, ні. 

Час біжить із ними наввипередки і перемагає без милості. 
Війна взагалі – справа безжальна і нетактовна. 
Жінка думає: «Хай він іде. Хай він іде до того, як я прокинуся.
Тоді буде легше вірити, що це ненадовго. 

Тоді спокійніше  думати, що все буде так, як я собі уявила.
Що завжди буде безгоміння у слухавці і зв’язок у дорозі. 
Тоді буде легше перевіряти годинники, календарі і новини. 
Перераховувати хвилини як щось найцінніше і найдорожче».

Сонце зазирає в кімнату теплою ранковою китицею. 
Чоловік і жінка дихають разом і разом думають про одне. 
Ніч не закінчується, час не закінчується, війна не закінчується.
Любов, звичайно, так само ніколи не 

Артур Дронь
Перше до коринтян
Любов довготерпить, любов милосердствує,
не заздрить, любов не величається,
любов боїться тваринним страхом,
але продовжує йти,
любов могла б здатися, залишити все,
але продовжує йти.
А інколи в любові прострелені ноги,
або в ногах у любові осколки,
і ноги її стискають турнікети,
або ніг у любові більше немає. 
Тоді любов несуть її друзі.

Любов риє окопи і живе в них,
і гризе у них лід із розрізаної пляшки,
коли хоче пити у мінус двадцять.
Любов виходить на бойові чергування,
піднімається на позиції
з грижами, з температурами, із простатитами,
із контузіями, з астмами і алергіями,
з високою імовірністю
не повернутися,
з думками про когось
найважливішого.
Все зносить, вірить у все,
сподівається всього, все терпить!

Любов розрізняє на слух
виходи градів, прильоти мін і рух танків.
Очі любові болять,
коли довго дивиться в тепловізор.
Прокидається любов
уночі, коли миші в бліндажі заповзають
під її бушлат.
Інколи любов
довго блює у посадці після важкого бою.
А інколи
любов закриває очі друзям своїм.
І загортає їх в спальники
і виносить.

Ніколи любов не перестає!
Хоч пророцтва й існують, та припиняться,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,
і друзі загортають її в спальники,
і виносять.

І тоді вона
переходить живим.

Сергій Жадан
"Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу.
Навіть більше – їхня самотність для них і є головною.
Тому хай буде пора, коли їм важливо буде збиратися разом.
І хай цю пору вони називають, скажімо, зимою.

Доки чоловіків тримає тепло ведмеже,
доки жінки тихо звіряються книгам,
хай у них буде межа, за якою все буде як вперше.
І хай цю межу вони, скажімо, називатимуть снігом.

Доки тут ще діється щось незвичайне,
доки я сам бодай чимось тут володію,
треба їм дати що-небудь радісне і печальне.
Радісне і печальне. Скажімо, надію".

Юлія Ілюха
І листопад, нитками холоду прошитий,
просіє нас усіх крізь передзим'я сито,
де світло гасне й тоне у в'язкім тумані
і день, як чаплі голос, тане на лимані.

Лови тепло іскристе пучками тремкими,
коли крізь вінця ллється водами гіркими
той час, що нас змінив беззаперечно. 
Допише осінь крайніх кілька речень.

Наталка Фурса
Тиші хочеться, ти-ши-ни…
Не затишшя, а щоб допоки
чує вухо і бачить око –
ані звуку… ні з далини,
ні з-за рогу, ні десь ізбоку,
навіть з Божої вишини.

Ну хіба що хай писне пташка – 
десь, легенько, немов крізь сон,
чи шепне щось сухий пісок
поміж лапками у комашки,
чи просіється  колосок –
бо ж достиг, а стояти тяжко…

Ну нехай ще злетить листок,
чи в траву опаде пір’їна
і зігнеться руда стеблина –
бо ж немає в трави кісток…
чи у сивому павутинні
срібна крапля утне танок…

А по тому – аж до весни –
тільки сніг шкряботить у шибу –
наче котик, чи сонна риба,
що згубила літеплі сни
та й шукає – й очима кліпа
через кригу із глибини…
і благає в зими – як хліба –
ти-ши-ни…
Марина Пономаренко
Якби Пітер Брейгель жив на Троєщині
Прокидався би вранці, снідав би голубцями тещиними
Закусював би маринованим огірком чи кислицею
Виглядав у вікно. Бачив, як на сніг виходять мисливці
Такі вони наїжачені, сонні, збентежені
Ідуть крізь двори, оточені вавилонськими вежами
Ідуть, ніби хресна хода, і впихаються до автобусів
Пітер думає — «Це достойно живопису»

У Пітера в кухні — негуляний пес і гори брудного посуду
Пітер проводить ранкову розмову з господом,
Каже щось типу: 
«Господи, глянь же на мене дурного і передчасно сивого
Ти правда задумав цей світ із житловими масивами?
Із цими бродячими псами і голосними сусідами?
Ти правда задумав людей пустоокими, п'яними, ситими
Ти правда придумав цю їжу, приправлену глутаматом натрію
Господи, хіба не мав би я народитися десь у Фландрії?»

Пітеру знову снився Антверпен і вітряки над болотами
Пітер плакав у сні над нежитим життям і неписаними полотнами
Але зараз п'є чай і не так вже й страшиться прийдешнього
Зрештою, люди приблизно однакові — у Фландрії й на Троєщині
І все ніби окей, лише на стіні, на шпалерах з рожевими айстрами
Красується «Тріумф смерті» пензля невідомого майстра

Оксана Куценко
Ти чекала снігу. Довго. І от він ліг.
Упокорював, шепотів твої імена…
Білим хлібом був для птахів і для риб твоїх.
І ти знала добре, мружачись край вікна,

Що за нього вірнішого – не було й не жди.
Що завжди на ранок чи посеред якогось дня,
Він до ніг тобі ляже, з далини чи із висоти,
Завернувши фуру свою чи свого коня.

Край вікна – це край світу. Попереду – битий шлях.
Дух далеких рейсів і важких вантажів.
Тільки він тобі скаже — побудь зі мною отак,
На межі цього світу, на білій такій межі…

Сергій Жадан
Усе, що ти побачиш уві сні –
твої аеродроми запасні,
трава в басейнах і птахи в депо,
осіннє пересіяне тепло,

усе лежить під товщею морів,
й команди торгівельних кораблів
витягують із вугільного тла
підводних духів ламані тіла,

не сплять до ранку, збившись зі шляху,
минають темінь – мічену, суху,
з вогнем і льодом в серці та душі
вганяються в негоди і дощі.

І капітани чорної зими,
ховаючись від втоми та тюрми,
вже сваряться заведено в імлі,
затоплюючи власні кораблі.

Пропалюють ракетами туман,
і висипають щедро в океан
печальний чай цейлонських узбережь.
Тепер і ти до ранку не заснеш.

Вікторія Наріжна
дитино
у мене є для тебе
далекі береги
з кишенями лагун
повними сліпучої блакиті
є прекрасні несходжені міста
із сонячними площами
де від стародавніх стін відлунюють
сотні веселих голосів
лопотіння голубиних крил
і плюскіт фонтанів
у мене є для тебе ластівки
які тонкими зойками
уперше телеграфують про настання справжнього літа
і на них можна дивитися
закинувши голову
та прикривши очі козирком із долоні
є запах помідорного бадилля
смак води
після довгої прогулянки
звук дощу
під який можна не вилазити з ліжка
дотик лагідних губ
які прагнуть не розбудити
у мене є для тебе любов
дім
сад
і пес
у мене немає для тебе
світу без війни

Богдана Матіяш
коли є настрій писати візьмусь за листи
без прогірклих слів і недобрих думок
просто тобі розповім в передчутті зими
те що мені розказав засинаючи в лісі мох

те що нашепотів уві сні чарівний звір
не згадаю котрий із них
може величний лев може звір-шестилап
він поважно казав
дивися куди ступаєш кожною зі своїх лап

в передчутті зими вже завтра почнеться піст
скоро сніги торкнуться землі наших сіл і міст
вийде зоря на небо якої ще не було
засяє від мене до тебе приведе у Різдво

гарно коли світ чистий гарно коли сніги
коли в світі є місце любові коли в ній є і я і ти

Вікторія Амеліна
жінка розгублена біля чужого моря
волосся розтріпане, кеди стоптані 
шепоче ім'я обвітреними губами

тутешні думають: жінка втратила чоловіка

але я чула ім'я, яке вона вимовляє 
це не ім'я чоловіка, це не ім'я дитини 
вона стоїть над морем і кличе море 

та море теж думає: втратила чоловіка

не озивається на ім'я незнайоме й дивне
тільки виносить мушлі й каміння гостре 
тільки шепоче по-своєму, по-морському:

жінко, він ще до тебе повернеться, 
твій Азов

Сергій Жадан
Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.

І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена рослина трава.

І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,
і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,
і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,
але сніг, на відміну від неї,
так тоді й не пішов

Сергій Жадан
Хай це буде спів,
Хай це не буде плач.
Туман, що з ночі осів,
Виговори, пробач...

Хай відісняться сни,
Хай висвітляться тіла,
Хай цьогоріч, восени,
Тобі стане тепла.

Стане давніх нестач,
І стане нових голосів.
Хай це буде не плач,
Хай це буде спів!

Щоби на ранок горів
Вистуджений ландшафт,
Щоби твій голос грів
Тебе, і не залишав.

Щоби твоїй руці
Не торкатись пітьми.
Щоби наприкінці
Ще раз побачились ми.

Щоби при цій біді,
До якої не звик,
Співати навіть тоді,
Як спів переходить у крик.

Хай це потім мені
Перекажуть чужі.
Хай займуться вогні
В сутінках, по межі.

Це був час звитяг,
Час тривожного сну.
І ось тепер лише птах
Зрушує тишу нічну...

І ніби тебе не було,
А серед ночі проте
Світиться, наче крило,
Плече твоє золоте...

Ірина Шувалова
доведи мене вздовж високої чорної стіни
до кінця війни
доведи мене серденько не обмани
 
до беззубого лісу на краю землі
до холодного поту на чолі
до свинцевої каші на зубах
як би його встояти на ногах
як не збутись жодної з обидвох
 
заховай мене серденько в темний льох
затули мені серденько рот і ніс
щоби запах смерті в нутро не ліз
 
зав'яжи на сорочці мені вузла
щоб з-під нього чорна цівочка не повзла
 
підмости мені під голову кунтуша
щоб не витекла крізь діри моя душа
 
загати мені греблю серед ріки
щоб не квапились у моренько мертвяки
 
запали мені свічечку в темну ніч
щоби бачив я хто іде настріч
їхні білі плями замість облич
 
обійми мене серденько підніми
донеси мене до кінця війни

Наталка Фурса
Не плач, – каже сонце сонечку, – 
і цей листопад минеться.
Буває і в травні поночі,
і серпень шкребе по серцю…

Ця осінь рясною ризою
загорне усіх у спокій.
Не плач, бо вітри пронизують
найперше й найглибше – мокрих.

А стужа скляною голкою
пришиє сльозу до тіла – 
дарма, що душею голою
із нього сльоза світилась…

Дарма, що текла до променя – 
бо й променю часом темно…
Не плач: притулись до комина,
аби не горів даремно.

Тетяна Власова
зрештою, до тривожності можна звикнути — як звикаєш до холоду.
як звикаєш до безупинної зливи посеред пізнього вересня.
як звикаєш бачити рідних мовчазними, розколотими.
як звикаєш до автомобільного шуму або дитячого вереску. 

просто щастя, як і пекучу тривогу, не відчуваєш, допоки
воно не стається раптово, непередбачувано. 
зрештою, у цьому всьому можна знаходити навіть спокій — 
в неминучості розставання, в очікуванні побачення.

може, саме зараз варто долати сумніви і забобони — 
коли є стільки ж простору, скільки ніжності і глибини. 
коли поетам знову так легко пишеться про любов.
зрештою, коли ще про неї писати, 
як не під час війни. 

Юлія Мусаковська
Подаруй мені стелю, коханий, а неба не хочу,
Тільки стіни міцні – і не треба просторів земних,
У недбалім узорі цеглин упізнаю твій почерк,
Наготу прикриваючи клаптями вицвілих снив.
 
Подаруй мені літери, милий, бо слів - забагато,
Як вервечку, торкатиму їхні байдужі тіла,
І молитимусь ревно до сонць на вітрилах фрегату,
Що тебе понесе крізь неспокій, немов криголам.
 
Подаруй тихі кроки свої на порозі неждано -
Їх відлуння миліше пасажів космічних музик.
Тільки мить сонцесяйну даруй, адже вічність – омана,
Я сповию цей промінь у спомин,
допоки не зник.
 
Катерина Бабкіна
Бог буде поруч. Я тобі кажу.
Бог-олень, бог-осінній пізній жук,
бог-підліток на скейті з ластовинням.
Ти з ним, ти не один чи не одна,
у нього дуже різні імена,
але його призначення єдине.

Він не створив, не множив покарань,
не факт, що є у нього перст чи длань
чи голос, щоб здолати мертву тишу.
Бог-жовтий лист, бог – в сутінках шосе.
Можливо, ні від чого не спасе,
але також ні в чому не облишить.

Бог-родимка на вигині плеча, 
бог – гупання вечірнього м’яча
з міських завулків, бог – підмерзлі квіти.
Бог ровер припнутий, на ранок мокрий весь,
бог ти, бог я, бог теплий чорний пес
і все, що ми подужали любити.

Катерина Калитко
Отже, далі попереду зливи і холоди.
Всі птахи вже у вирії. Тричі проказано "Вірую".
Та немає музики тоншої понад розгойдане дихання,
і немає більшого світла, ніж сяйво теплої шкіри,
по якій пропишеться вранці тіней арабська в'язь.

А ще небо, за цим дощем заховане – ти пам'ятаєш – синє,
і немає історії іншої – тільки та, що твоя,
і немає віри, більшої за руку, що її подаси
над розламинами, які пекельним дихають жаром,
над страхами та смутками, яким імен ще не знаємо.

Так тепер захотілося ще пожити 
і мати ще кілька бажань –
бог із нами.

Юлія Мусаковська
Танцюймо на останньому листку,
що в розпачі тримається за гілку.
Гойдає ніч негоду в сповитку,
наспівуючи солодко і гірко.

Тримаймося на відстані руки,
простягнутої між двома життями.
Ми з рівноваги вийшли залюбки,
ми більше не повернемось до тями.

На павутинні, дзеркалі води,
на крилах у повітряного змія,
розхристано танцюймо, наче дим,
який, відомо, падати не вміє.

Під музику наближення дощів
у танці небезпечного тривання
ми загубили до зими ключі,
відчинить двері тільки коливання.

Набравши у легені висоти,
в очах сховавши відблиски жовтневі,
танцюймо вдосталь, доки не злетить
позлітка з гілля — й ми строчма за нею.

Юлія Мусаковська
А ми ще триваємо, ще чіпляємося за життя,
як пізні квіти у жовтні, що вперто не відцвітають:
червоні, рожеві та жовті. Палкі, безтямні.
З камінними стеблами й пелюстками зі сталі.

Приймімо — це вічна робота: рости і цвісти,
сплітатись гілками колючими у негоду,
лягати у ґрунт, щоб оновлювалися світи,
щоб легше наступним було робити роботу.

І сходити знову — зійдемо чи ні, хтозна?
По вірі воздаться, ніхто відповісти не зможе.
А сіль на пелюстці — то моря тонка сльоза
Такі тонкосльозі зробилися, боже-боже. 

Оплакати любих — не вистачить ста морів.
Триматись корінням землі й світити щосили
нам слід. Як троянди і мальви із тих країв,
де квітнуть аж до зими. Неминуче красиві.
Олена Левченко
Мені страшно. Ти знаєш це краще, ніж знаю я.
Бо собі удаю, удавала й продовжую удавати.
Бо собі говорю: ти спроможна, стійка, завзята.
Поверне як раніше - усе на круги своя.
Але ти знаєш краще, аніж признаю собі я.
Мені страшно.
У кожній клітині страшно.
Пригорни мене так, наче крім оцих пригортань
Ми ніколи не вміли по-іншім себе виражати.
Наче це є для нас остання можливість сказати.
Наче я тобі крайнє послання з усіх життєвих послань.
І на цім пригортанні нехай ціпеніє світ.
Кінчик пальця стає почином. Пучка до пучки.
Завмирають усі удавання і страх неминучий.
І зникає відстань до дому, і до, і від.

Юрко Іздрик
Я З ТОБОЮ

коли дійдеш до краю і ступиш за край і поглине пітьма з головою
лиш одне загадай –
щоб сказала вона:
«ти не бійся
я поруч з тобою»
коли загнаний в кут свій останній редут віддаватимеш майже без бою
пригадай собі це:
«я з тобою я тут
не здавайся
я разом з тобою»

коли відчай і сумніви втома і страх стиснуть серце глухою журбою
прозвучить одкровенням в її устах:
«не журися
я тут
я з тобою»
і коли вже зламається вісь світова коли згорнеться небо сувоєм
із нізвідки долинуть її слова:
«все нормально
я тут
я з тобою»

Катерина Бабкіна
...Світла стає все менше, й воно таке,
знаєш, як димом викопчене – запашне і терпке,
ніби пропущене через бризки прибою,
ніби трава на скелях – легке, тонке,
і прозоре, як вода в криницях перед зимою.

Ночі стають все довші, й вони такі,
знаєш, як виноград перестиглий, п’янкі, липкі,
і зім’яті; і в такі цих ночей провалюєшся глибини,
якщо поруч на відстані простягнутої руки
не знаходиш плече або теплу спину.

Особисті кордони змінюються. Це якось так,
знаєш, ніби раптом хтось подав тобі знак
і ти біжиш і ховаєшся, з усіх сил зберігаєш спокій і тишу;
і якщо для когось ще колись увімкнеш свій маяк,
то тільки після того, як забудеш, що став сильніше.

Якщо ця осінь хоч щось взагалі від тебе залишить.

Дмитро Лазуткін
все знаючи – розділиш дні і ночі
навпомацки ітимеш -  крок у крок…
ти обіцяв 
я вірив
Авва Отче
лови мене на зламаний гачок
я – твоя риба 
я – за течією
в осінньому тумані край доріг
вимолююся правдою твоєю
і витікаю цівкою з-під ніг

і щось таке беззахисне між нами
зривається в осінню каламуть
і тіні сновигають блокпостами
закурюють і мовчки далі йдуть

Марина Пономаренко
Нестор купається в чорній ріці
До нього гукають стражденні старці́
Не просять ні хліба, ні золотих монет
Питають: "Несторе, це мине?
Скажи, коли це мине?"
Нестор дивиться на старців
І думає: "Святі отці, знов оці
Знову ті ж самі, знову вони
Хіба ж я порятую їх від війни?
Хіба ж я пророк чи поводир?"
Нестор виходить. Шкіра у краплях води
Каже: "Я записав усе, що знаю, про нас
Тобто – війна, потім війна, і знову війна
Ви пам'ятаєте? Чи кому я ото писав?"
Старці із очима, мов у побитого пса,
Мовчать, тільки глипають – глип, глип
Кажуть: "Несторе, якби ж ми могли
Якби ж ми знали, у чому наша вина
За що нам оця війна? 
Несправедлива, неждана війна?"

Нестор молиться: "Боже пам'яті, чи ти є?
Хай святиться ім'я твоє, 
Хай прийде царство твоє
Царство твоє, де не забувають добра
І не забувають зла й образ
Де пам'ятають, звідки узявся кожен шрам,
Де хрести на могилах не з'їдає іржа,
Де бережуть оборонні вали й рови,
Де винуватцям не забувають провин
Боже, дай нам пам'яті, насущної, наче хліб"

Річка тече на південь, а далі кудись углиб
За течією пливуть порожні човни
Пальці у Нестора чорні від чорнил
Він сідає і пише: "Ворог знову напав
Кров мішається із пшеницею у степах
Я вже писав про таке раніш
Ось моє тіло. Ось мої меч і ніж"
Свій літопис він віддає старцям
Він записав цю війну від початку і до кінця
Старці радіють: "Несторе, ти маєш до того хист!
Дивіться, сувої такі товсті, такі вохристі!
Ти, Несторе, гарно пишеш правду гірку!"
Старці читають літопис, а потім кидають у ріку
І Нестор тільки повторює: "Боже пам'яті, чи ти є..."

Бог пам'яті проживає нижче за течією

Таня Власова
Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні.
Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі.
Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру.
Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука».

І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос.
Живіт її обіймає змією широкий пояс.
Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами – 
взяла і завагітніла вже під час повномасштабної. 

І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно?
Світ кожного дня інакший, ніж учорашній. 
Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються. 
Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться?

Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна. 
Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині?
Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю? 
Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?». 

Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш.
Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж.
Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок.
Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк. 

Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння. 
До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні. 
Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя. 
Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя?

Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія,
і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям. 
І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою. 
Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри.  

Зрештою, народити чи народитися – що складніше?»
Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає. 
Марія красива – красою божевільною, майже дикою. 
Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає. 
2023

Власта Власенко
руки білі, дуди шиті 
срібне лезо у корі
а мені б з тобою жити
на Батистовій горі

а мені б життя зібрати
в білий вузлик в рукаві
а мені б з тобою впасти
межи ягоди в траві
між червоні скраю світу
над туманом, над тума...
як сова ліхтар засвітить
десь над нами крадькома
і відкриють скрипом двері
древні звірі молоді
і до тайної вечері
з ними сядемо тоді
поскладають добрі лапи
і подивляться в лице
ті, що все були крилаті
та тепер мовчать про це
нерозгадані й незнані
розіллють вино суниць
білий вовк з очима лані
чорний вуж з руками птиць
і накреслить сивий вершник
їм невидимі слова...
і нема між ними перших
і тринадцятих нема

стихнуть шепоти мураші...
ми заснемо в цій порі
під дощі у першій чаші 
на Батистовій горі...

Марина Пономаренко
Вона мала бар на старому Подолі
Бар їй дістався від дяді Толі,
Який розкрутився у дев'яностих
Вона його згадувала у тостах
Й на честь його називала лонги й шоти
Щоночі до бару приходив один дивак і питав:
«Ну шо ти?»
Він серйозно питав, йому важливо було знати
Й вона говорила, перекрикуючи п'яний натовп,
Вона говорила про квантові частки і курс валюти,
Про цей ненормально теплий лютий,
Про нову сукню і невідворотність долі
Він усміхався і випивав два коктейлі «Толік»
Вона наливала щедро, по самі вінця
Вона б танцювала для нього на барній стійці
Вона чекала, що він скаже щось типу
– «Пішли до мене додому»
Він же лишав на чай і казав: «Ти така чудова»
Вона виходила в двір і підкурювала сигарету
І думала – «Які ж вони дивні, ці, бляха, поети»

А потім в новинах сказали, що ходить вірус
Просили усіх молитись, поститись і вірить,
А ще поставить за здравіє свічки
Й вона подумала – «Ось воно, середньовіччя,
Ось вона, взаправдашня чиста готика»
В новинах казали, що забороняються дотики,
Танці, обійми, а також гра на роялі
Почали говорить про падіння моралі,
Що треба закрити бари, бібліотеки й театри
Що навіть закрити борделі, можливо, варто
Що краще носити маски, які прикривають очі,
Інакше ми всі помрем, ніхто ж цього не хоче
Тоді він прийшов у бар і попросив два коктейлі «Толік»
Вона сказала:
«Бачиш, як пусто, сідай за будь-який столик»
Він сів і дивився на неї замріяними очима
По телику говорили про симптоми близької кончини
І тоді він сказав ті три слова, усього-то сімнадцять літер:
«Давай разом хворіти»

А потім був карантин, місто було порожнім і тихим
Її руки були гарячі, їй було важко дихать
І він говорив: «Ми після себе нічого не лишим
Хіба що коктейлі «Толік» і кілька паршивих віршів»
Й вони лежали так близько, шкіра до шкіри
Й вона говорила:
«Всі так вірять у вірус, а в щастя ніхто не вірить
А щастя – це те, що не змивається часом»
Й вони думали вдвох, що вмерти разом –
Це майже так само круто, як жити разом
Й вони таки вмерли, вважай, що одночасно
Єдині у місті, хто вмер не від вірусу, а від щастя.

Дмитро Лазуткін
Протяги - ніби душі - носяться по кімнаті.
Нам є на кого поставити у цьому чемпіонаті.
За вікнами пропливають журавлики паперові...
Все заради любові,                                 
все заради любові.

Марина Пономаренко
Здається, 
Я знайшла твоє серце
У ньому було все це, 
Про що ти говорив:
Темні двори,
Непевні шляхи,
Старі страхи,
Мертві граки,
І тріщини,
Також було кострище, 
Був дим, він піднімався вище
Ще вище, і ще
Вогонь залило дощем
Дощ був льодяний і протяжним,
Дощ нависав над пляжем,
Знаєш, тим, поблизу аварійного мосту
Серце лежало собі, просто
Забуте,
Загублене
Чи залишене
Була тиша,
Було чути, як воно б’ється 
«Прикольно, – подумала я, –
Як же живеться тобі без серця.
Напевне, це зручно й тихо
Ніщо не болить на вдиху,
Ніщо на видих не падає в п’яти
Напевне, цього не треба боятись
Напевне, це зовсім не боляче,
Просто безсонячно»
Дощ ішов, здається, він був солоним
Серце лягло мені у долоні
Дуже природно й логічно
Я поклала серце в наплічник
Воно лежить тепер між ключами,
Мечами,
Блокнотами,
Бджолиними сотами,
Шовковими хустками,
Білими гусками,
Томами античних трагедій,
Зубом ведмедя,
Фляжкою з віскі, з якої, здається, тече
І купою інших речей,
Які я ношу за спиною
Твоє серце завжди зі мною
Твоє серце
Іноді б’ється
З моїм у такт
І це так, так, так,
Так тепло і так чудово,
Ніби прийти з-під дощу додому,
Висушить ноги, ввімкнути улюблену музику
Тим часом я застібаю на гудзики
Мокрий до нитки одяг
При нагоді
Я поверну тобі серце
З урахуванням останніх тенденцій,
З урахуванням прогнозів погоди,
Мати два серця – занадто затратно й немодно. 

Галина Крук
плани на завтра
завтра буду вдавати мертву лисицю
хто що від мене очікував - змиріться
в житті стільки всього недоробленого,
що хто я така, щоб усе встигати

не торкатися жодної букви 
хоча б одненький день 
нічого не мусити, нікому не писати
у житті стільки безвідповідальності,
що хто я така, щоб відповідати 
 
побачите завтра мертву лисицю - 
дайте їй спокій, проходьте мимо

яке кому діло, хто як відпочиває 
від своєї рутин
Наталка Фурса
Коли ти мені кажеш: я тебе добре знаю,
одне з моїх «я» хоче слухати казку далі,
а інше – хапливо шукає старі сандалі,
котрі пам’ятають, як в житі шукали краю.
 
Те інше забуло, які в них слизькі підошви…
як майже за край залітали вузенькі п’яти…
Те «я» ще не знало себе, та хотіло знати
про прірви – небесні й земні, і писало в зошит:
 
що чуло з-за того краю –
і що вчувалося…
що звідти дивилося в очі –
і що ввижалося…
А пера ламались…
А жили рвались…
А жала!..
 
Та коли мені кажуть: я тебе добре знаю, –
воно знову взуває смішні сандалики… і  втікає –
лукаве дівчатко, що мріє, аби  догнали.

Таня-Марія Литвинюк
Осінь. І я обираю забути про все.
Я заходжу в цю осінь, ніби у власну оселю.
Як у воду глибоку, як у кав’ярню місцеву. 
Ніби сукню нову, я вдягаю цю осінь на себе.

Ось я. І я відчуваю цю осінь хоробрим бійцем.
Я дивлюсь її пильно – як фільм зі щасливим кінцем. 
В час мінливих сюжетів і камуфляжних пісень
я люблю її ніжно. Ця осінь мені панацея.

Осінь. І я обираю сміятись в лице.
Я малюю цю осінь словом, немов олівцем.
На руїнах будинків, поміж зруйнованих сенсів.
Я лікуюся нею – ця осінь мені фармацевт.

Ось я. І я б написала про осінь красивий концерт.
Я б розклала її на ноти, відтінки, сцени.
Я б її танцювала невпинно під стукіт серця,
шарудіння опалого листя, гудіння сирен.

В центрі звільнених міст, поміж побитої цегли.
Я залишу для себе цю осінь окремим рубцем.

Таня Власова
ночі роблять людей щасливими і відкритими. 
всі найкращі розмови саме вночі зачаті. 
вона приходить до нього, щоб нарешті поговорити
і мовчить, бо ніколи не знає, з чого почати. 

вночі це мовчання звучить особливо в’язко. 
і коли його раптом перериває сусідський галас,
він дратується — ну, говори вже хоч щось, будь ласка.
і вона говорить зовсім не те, що збиралась. 

натяками, загадками, чужими віршами і тестами — 
вона говорить печально і весело, весело і печально. 
не вірячи ні на мить, що за цими дивними текстами
він розпізнає те, що наживо так і не прозвучало. 

деякі ночі затягуються назавжди. 
насамперед — ті, які особливо значущі. 
вона їде від нього, так нічого і не сказавши. 
він її відпускає, так нічого і не почувши. 

і вона обіцяє собі не шукати більше нагоди,
не говорити про те, що мріється або сниться. 
а йому достатньо того, що вона просто приходить
і мовчить або говорить якісь дурниці. 

і він біля неї так само не дихає майже,
і кожному слову у ньому так само тісно. 
але він про це ніколи, звісно, не скаже.
і вона про це ніколи не скаже, звісно. 

до наступної ночі ще довго — і це, можливо, 
час, щоб себе випробовувати і вивчати. 
так, вночі люди хочуть говорити про щось важливе. 
мовчать, бо ніколи не знають, із чого почати.

Галина Крук
з тобою завжди хочеться більше,
ніж дозволяє тіло

сідаючи, сонце видовжує наші тіні,
накладає їх одна на одну
змішує в одне ціле, і годі вже зрозуміти,
де закінчується моє,
де починається те, що є тобою.

допускаючи ближче, ніж можна,
допускаю, що світ триватиме вічно.

любити - це бути трохи не в собі,
ходити самим краєм себе,
відкраювати себе лезом Оккама,
не боятися падіння.

бачиш, любове, я не тримаюся,
я відпускаю руки

у повітрі так багато душ,
що навіть яблуку ніде впасти

Ганна Осадко
Про банальне
Люблю тихих щасливих людей,
Які йдуть, втупившись в телефон –
І щось там пишуть,
І усміхаються так, що аж сяють зсередини.

Людей, які не бояться
Ні схибити,
Ні померти –
Бо ні смерті немає насправді,
ні правильних рішень для всіх.

Людей, що тримають за руку
І не соромляться того у жодному віці,
Людей, що ні слів не шкодують,
Якщо то від серця,
Ні обіймів,
Людей-подорожників,
Які притуляються лагідно
І заціловують рани 
свого ближнього і далекого -
Усміхнено і притишено.

Люблю людей, які роблять дурниці,
Людей, які так і не виросли,
Людей, які так хочуть жити
за мить до світанку чи смерті.

Катерина Бабкіна
Ляж і засни, будь ласка, ляж і засни.
Ніби у нас іще не було війни,
ніби на дні, ніби над тобою води покров,
ніби від тебе ніхто ніколи не йшов.
Ляж і засни, будь ласка, ляж і забудь
літа стрімкого сонячну каламуть,
очі закрий, ніби все навколо таке, як слід,
слухай, як тихо темніє за містом глід,
як достигає шипшина, терен терпкий,
як осипається серед трав звіробій.
Ніби ти цінний гриб у вогкій запашній землі, 
ляж і не думай ні про що взагалі,
ніби ти це туман на поверхні нічних озер,
ніби когось за руку тримаєш просто тепер.
Ляж і засни, над тобою замкнеться небес сукно.
Все, в що ти віриш, станеться все одно.

Микола Вінграновський
Прощалось літо. Тьмянів лист,
І лев лежав під кленом.
В прощанні літа клен дививсь
На лева і на мене.

Тремтіли в лева дві сльози
Останніми сльозами,
Ті дві сльози, ті дві грози
Зависли поміж нами.

Щось біло ткали павучки
На жовтому папері,
І синє літо на гачки
Вже зачиняло двері.

Прощальний промінь заглядав
І вечорово кліпав.
Сховавшись в лапи, лев ридав
Скраєчку, біля липи.
Микола Вінграновський
Ластівко біля вікна,
Ластівко нашої хати,
Що тобі, ластонько, дати:
Меду, борщу чи пшона?

Ластонько, літа кінець,
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо, Дніпро, горобець...

Ластонько, де не літайсь —
Мало налІтатись вволю:
Ще народись та удайсь
В небо, Вітчизну і волю.

Так воно в світі і є,
Так воно є, щоб літати...
Горечко рідне моє,
Ластівко нашої хати.

Ірина Жиленко
Не плач, моє скривджене серце, не плач. 
Я вийму стрілу і змащу тебе йодом. 
Ось півник розквітне - блакитний сурмач. 
І сурмою скличе самотній народець. 
Він скаже:"Ходімте в Країну Надій" - 
І підуть за ним (і на все вони згодні!) 
ялинка і хатка, журавлик і дід, 
оранжева лялька і жінка самотня. 
Візьміть і мене. Я до смерті смутна. 
Карміном накрапує серденько потай. 
Орфею, ходімо. Сьогодні мина 
останнє століття твоєї скорботи. 
Бо інших немає на світі доріг. 
Усі, хто в печаліі, ходімо, ходімо! 
Уже пломеніють в ранковій зорі 
золочені вежі Країни Надії. 
І зійде із зірки смутний астронавт, 
і сяде спочить на порозі надії. 
І прийде до нього собака земна, 
І ткнеться в долоню. 
І він їй зрадіє. 
В чудесному домі розкрию вікно. 
Не вірю, не вірю, не вірю біді я. 
Сховаю лице в золотеє руно 
надії... 
Ми всі твої діти, Надіє

Катерина Бабкіна
Стільки світла – не захлинутися б ним, не оступитися.
Літо уже скінчилося; ніби потік, ми перейшли його.
Але ця земля і далі буде світитися, 
не охолоне в серпанку з оксамитового і синього.

Стань на коліна за тих, хто уже ніколи не стане,
ніколи не встане. Серцем цілим назовні.
Бо навіть найкрихкіший шепіт, найменший голос не зів’яне,
а дзвоном священним все це світло наповнить. 

Пам’ять свою бережи, гляди її, як відкриту рану,
бо їй же ще довго-довго тобі боліти, тебе тримати.
В серпні життя рветься з грудей, розлітається, як вихор піщаний,
розмотується просто в руках, як плівка, давно відзнята.  

І скільки би не розхлюпав цього серпневого світла відер ти,
і якою би страх не ловив тебе часом петлею –
Батьківщину з тебе навіть з кров’ю не можна видерти,
а тебе, насправді, – із неї.

Оксана Забужко
Рядок з автобіографії
Мої предки були не вбогі
На пісні та свячені ножі —
З моїх предків, хвалити Бога,
Заволокам ніхто не служив!

Дарували від батька до сина
Честь у спадок — як білу кість!
Мої предки були красиві —
Ворогам на подив і злість.

Хай не славою 
(Бог там з нею!) —
Як присягою на шаблях,
Мої предки владали землею:
Їм належала ця земля!

І цупким, наче нить основи
Крізь віки однієї сім'ї,
Невразливим — пронесли слово
І внизали в легені мої...

Ох і моцна була порода —
Соловки, Магадан, Колима...
Мої предки були народом!
Хай не славою 
(Бог там з нею!) —
Як присягою на шаблях,
Мої предки владали землею:
Їм належала ця земля!

Нам належить ця земля!

Сергій Жадан
Серпень здається вічним,
здається солодким, здається пропащим.
В осінь щоразу виходиш іншим,
хоча не виходиш кращим. 

Виходиш і відчуваєш потому
присутність гарячої порожнечі.
Виходиш, як виходять із дому,
зібравши речі.

Чекати невідомо на кого,
з ким нещодавно вітався.
Я повернуся обов’язково.
Ти ж знаєш – я завжди повертався.

Тішився осені, мов химері,
доки ніч заливала кімнати.
Так, немов відчиняв двері,
які не варто було відчиняти.

Хай будуть сили твої невичерпні.
Носи цю радість, наче прикрасу.
Діти, які народилися в серпні,
знають, як мало лишається часу.

Ранок минає долину широку.
Сонце губиться в часникові.
День коротшає, як щороку.
Час цінується, як ніколи.

Катерина Калитко
А як стається історія? Просто коїться,
як автотроща на трасі, як раптова залюбленість. 
Вітер понад рікою. Темні пальці та губи.
Довге тепло. Другий врожай шовковиці. 

Не обираючи дихання, не обираючи пристрасті,
пам'яттю тіла, наче вночі удома,
рухайся, не спиняючись, дихай і говори,
вперто розв'язуючи рівняння із невідомим,

із неспівмірним людині, жаским, голодним.
Зранений капонірами, рано жовтіє ліс.
Час дається для тривання та близькості,
для вдивляння у глибину одне одного.

Вранішні вулиці прохолодні й прозорі,
випростані, як лози із равликами трамваїв. 
Все з нами коїться вчасно. І тільки історія,
як пісок із волосся, 
не вимивається.

Павло Коробчук
Літо не відчувається. Відчувається війна.
Відчувається лють. Відчувається милосердя.
Відчувається смерть тих, хто уже не відчує смерті.
Не відчувається ні хріна.

Літо не відчувається. Відчувається лютий.
Дитячі голоси зливаються у рожевий шум.
Голос не відчувається. Щоб почути себе – пишу.
Відчувається вибух. Розбігаються люди.

Не діють сльози. Не працюють амулети.
Небо не відчувається. Висить без сенсу.
На ньому єдина хмарка, що затуляє сонце.
І та – від збитої ракети.

Юлія Мусаковська
людина, яка нікого не любить,
нікого не втратить
на цій війні,
у цій землі
не залишить вирвані клапті
юності, серця, майбутнього
не розсипеться,
навіть не піде тріщинами,
гідними золота
тріщинами, крізь які
мусить заходити світло,
а натомість вдирається
студена густа
безнадія

як же добре тобі
не любити нікого,
яке ж це благословення,
який дарунок долі
в темні часи
не мати коріння, яке тримає,
тягаря турботи,
привʼязаності за плечима,
туги, що всвердлюється зсередини
і ламає кістки, мов у катівні
йти землею, якою розсипані
жовті кульбаби,
почорнілі жита,
стіни й дахи,
уламки життів
у безжальному витку історії
не задихатись від співу пташки,
що повторює
ту саму розпачливу пісню
знову і знову,
від залитого кровʼю
вечірнього неба
просто йти без страху
в незмінному напрямку –
будь-куди,
аби тільки вперед

людино, яка нікого не любить,
невмируща,
бо давно вже померла,
– та чи жила?

Марина Пономаренко
Місяць кóтиться
Кóтиться
Кóтиться
І коли йому набридає котѝться
Він падає у зіницю глибокоокої кам'яниці

Комендантська година
Місяць лежить на столі господині
Ніби велика жовта порічка
Середмістя у середніччі

Господиня варить варення з ожини
Думає: "Cтільки ожини наворожили
Хто ж то зробив, може, ченці чи черниці?
Хоч би уже маленькі чорниці
А не ожина, така безсоромна в своїй гордині
Що скажуть люди? – Думає господиня. –
Я ж добропорядна львівська пані
Ночі мої повні ожини, тривог і неспання
Ворог шле в моє місто ракети, начинені смертю
Що робити? Ягоди з цукром хіба перетерти"

Місто збудоване з ніжності, закутої в камінь
Господиня з засмаглими руками
Тримає місяць. Він висотує світло зі стін кам'яниці
Місто спить. Господині не спиться
Вона підкидає місяць – і він підстрибує вгору
Вгору
Вгору
Чіпляється за хреста Вірменського собору
Із цього собору зняли і сховали в підвал розп'яття

Господиня долоні свої витирає об плаття
Милується банками із варенням з ожини
Думає: "Боже, хіба ж я ожину оцю заслужила
Може, не треба було зривати, може, то надто зухвало"

Вона засинає. Засинає Христос у підвалі
В нього терновий вінок. На вінку – достигає ожина
Тихо. Чути зрідка крики пташині
Літо проходить. Ніби тікає через кордон на захід
Слід його – як багряна пляма
Пляма
Пляма від ягід

Надійка Гербіш
Великий Боже любові і 
Серцечавильної ніжності
Споглянь на квіти
Якими милуємось
Присядь коло нас подивитись
Як опускається тут сонце
Визирни на веселку
Через наші вікна
Заплямлені дитячими долонями
Почуй наші молитви
Згадай про Свої обіцянки
Оберни наш смуток на радість
Хай ми плачемо й далі
Але тепер тільки з вдячності

Катерина Міхаліцина
а можна, щоб вони просто мали можливість
постаріти?

усі оці засмаглі хлопчики зі
зморшкуватими поглядами.
усі чоловіки із бородами як у
святого Миколая, що носять за собою
ворожу смерть як найбільший подарунок
для власних онуків.

і жінки, які ждуть,
і жінки, які не діждалися.

і медики різної статі
із найтоншими в світі усмішками,
щоб крізь них не прослизали заупокійні,
а лише колискові.

і дівчатка, мої дівчатка, із велетенськими
кишенями замість сердець, щоб було
куди поскладати усі термінові запити,
прапори, труни, поламані долі, колючі спогади, системи самозахисту, встановлені й невстановлені, виплакані і
перемовчані серцевини, серця, осердя,
жовті, наче у мальвів на хатах попідтинню
мальованих..

і хати теж, хати теж хай її мають, таку
несосвітенну щедру можливість -
старіти без осколкових ран, поруч з садом
і нап'ятою на гілці гойдалкою..

і собаки, і ще миші, і всяке
живе, що під сонцем ходить і повзає
по оцій землі, по оцій воді, в цьому вітрові..
..
степ, степ, степ, степ. і соняхи.
і могила. і прапор. і хустка.
і голос, у небо пущений.
..
можна, вони всі матимуть змогу
тихенько старіти,
просто старіти,
до скільки віку їхнього,
на оцій землі,
попід сонцем радісним.

Юлія Ілюха
а після рекламної паузи почнеться щасливе життя
щоправда, не в нас, не надійся, а в когось іншого
світ радісно плеска в долоні, мов яснооке дитя
фейсбук поминає полеглих хріновими віршами

цикади дзвенять, ніч солодка й липка, як лукум
і місяця вигнуте лезо над морем висить безшелесно 
на тлі універсуму ми всього лише білий шум 
зізнайся у цьому собі, це буде принаймні чесно

як тисячу років тому шумить кипарис і гібіскус цвіте
земля обертається й байдуже приймає мертвих
на плечі лягає часу тепло прозоре і золоте
і ці письмена на шкірі уже ніколи не стерти

тримайся за мить, як вічність ніжно її тримай 
вгризайся у неї, бо тільки вона має значення
минуле назавжи втекло, як останній трамвай
залишились ми, неприкаяні і непробачені

Сергій Жадан
Ще нині будеш в царстві моєму,
світло сидітимеш поруч зі мною.
Здатність терпіти – уперто, до щему,
нині для тебе і є головною.

А всю свою підліткову образу
на господню несправедливість
можеш виговорити одразу –
якщо вже маєш злість і сміливість.

Бо що в твоєму рваному гніві
є від тебе? Хіба що слабкість.
Люди здебільшого несправедливі.
З ними все просто. В цьому і складність.

Та доки ставатимуть глибшими тіні
і доки триватиме ця гонитва,
світ тримається на терпінні –
воно зшиває світ, ніби нитка.

І серце далі лишається теплим.
І тиша твоя відлунює віршем.
Нестерпно тобі, але ти терпиш.
Терпиш – себто, по-справжньому віриш.

Просиш про щось своє провидіння.
Ворушиш потрісканими вустами.
І що виростає з цього терпіння?
Саме любов і виростає.

Ловиш її, як вітрила вітер
ловлять, лаштуєш невидимі грати.
Терпіти ж – це не так про вибір,
як про сміливість не обирати.

Небеса – як неточні карти.
Спалахи – одинокі, нечасті.
Ще нині можеш собі нарікати.
Ще нині будеш в моєму царстві.

Далі верхами блукає проміння,
наче зайда в чужій господі.
Гріють серце рештки терпіння.
Глибоко-глибоко. Десь на споді.

Галина Крук
інверсія
втомлені квіти продають прив'ялі жінки,
день добігає до вечора, мов на останній трамвай
ось ти вже їдеш до мене з вокзалу інакший такий, 
аж видається спочатку, що я тебе зовсім не знаю

але це ти, весь по шию і лікті у літі, засмаг
очі оливкові перекочуються під повіками, коли спиш
я тебе тихо повторюю, мов початкуючий маг,
боячись сотворити якусь несподівану дивовиж

літо вважає нас зрілими до найскладніших слів і чуттів 
не дає ні на мить розслабитись, як у спальні комар зумкий
під вікном акація перепитує: чи я б хотіла? чи ти б хотів 
повернутись туди, де кожен з нас був, як вона, 
ще зелений такий?

Юлія Ілюха
літо ще б'ється, мов наївний метелик у шибку
ще бентежать гарячі ночі, настояні, наче вермут
та розрізаний липень ущент до останньої скибки
і нічого не вернеш, зовсім нічого не вернеш

ще затоплює серце ніжністю, ніби припливом
огортає ще темна вода, наче прозора шкіра
та коли почорнілого неба лоно розірве злива
математика не складеться: мінус любов, мінус віра

ще чіпляються руки одна за одну, наче швартові
завмирає сполохане серце, мов заєць, під час тривоги
залюбити готові до смерті хижі брати во христові
і отруйною жуйкою безкінечно тягнуться некрологи

заглядає у вікна світанок, немов чужий перехожий
ще надії черствіє крихта або ж трохи більше
день тонкий, наче голка і як лезо ворожий
залишаються вірші. залишаться тільки вірші

Маріанна Кіяновська
Чорно-біле кіно
про невміння мовчати у тиші.
Про нестримне бажання
озвучити музику тіла.
Про любов
як мандрівку
до берега вічного літа.
Про слова,
що зриваються з вуст,
як лавини з верхів,
і не знають ніякої логіки,
силою голосу
повертають навспак
русла рік і небесні світила.
...В кінозалах самотньої пам’яті
на останнім сеансі
будь поруч зі мною,
читай
субтитри моєю мовою –
у промені кінопроектора,
в коридорах тремтливого сяйва,
на екрані забутого часу –
про те що, усе вже не має найменшого значення,
окрім тіні і світла,
світла і тіні.

Ірина Старовойт
Коли раптом тобі перестануть писати листи
і дзвонити не стануть, і стало гірчитиме в роті,
тоді другів і друзів в далеких світах відпусти,
опрости ситуацію, все відклади на потім.

Коли раптом тобі перестануть читати з душі,
дарувати дерева і сипати зорі в долоні,
тоді вийди до парку і голубам хліба вкриши,
і без подиху дихай на те, що в тобі холоне.

Коли раптом тобі перестануть казати: "Бувай",
а зникатимуть так… без пояснень, без жодного слова,
тоді значить вже час, все продай і борги позвертай,
і – відай – утікай, бо ще трохи – і світ тебе зловить.

Катерина Калитко
Ніхто не попередив: ми крихкі,
мов кулька, що її з ялинки кіт 
збиває нишком. 
Коротшає майбутнє, як волосся. 
І чесне горе, як сухе руслó, 
і чесна книжка.

І якщо любиш - так його люби, 
щоби покласти всі свої скарби 
йому у руку:
монетки із тропічних королівств, 
камінчики коштовні та малі 
із візерунком.
Там буде мапа на одному з них,
таємний шлях між помилок і книг,
між зим і воєн,
де маки в запилюженій траві,
де люблені всі молоді й живі,
й над головою
гуде літак, між хмар стоїть вода.
Всього шкода й нічого не шкода.
І вечір близько.
І не повір, і навіть не пробач.
І світ летить, немов футбольний м'яч 
до рук хлопчиська.
Він ловить - і закінчується гра.
Над полем сонця теплий помаранч,
округла втома.
Та якщо любиш - так його люби,
неначе це не він усе розбив,
йдучи додому.

Галина Крук
Невже так бувало колись, 
що у травні - трави, у липні - липи, 
у серпні - серпи й серпокрильці, 
і більше ніяких жахливих новин 
і непереборних обставин

І червень - іще не червивий
І опівнічна тривога іще від гормонів, 
і став на околиці чекає хлопчину на канікули, 
і в намулі лежить сом вусатий, непійманий 
ані цього, ні позаминулого літа.

Не сховатися більше, не ждати хлопчину, 
не триматися дому, як дим, 
не пускатись в дорогу, не вертатись назад 
змінилися назви всіх явищ 

і лише по тривогах можна знати 
куди не прилітало сьогодні, 
але ще не вечір і травень іще не червень, 
і сом ще в намулі і ти ще не їдеш в останню дорогу

і липень іще не залипнув на першому
та не останньому з нас

Ірина Старовойт
Коли ми востаннє сміялися, реготалися так,
що аж пошерхлі губи тріскалися до крові,
таким вечірнім хрумким свіжоспеченим сміхом,
що ним можна було б нагодувати п’ять тисяч люду,
зовсім не здавалося, що сміх облетить і зникне,
як камінь у воді, як пелюстки без зав’язі.

Що так, як птиці не літають і гнізда не в’ють
над розстрільними ямами, над спопелілими людськими житлами,
твій і мій сміх більше не випурхне нам з нутра,
не набере висоту по трахеї, не вилетить з горлянки.

Ні ти ні я не втратили почуття гумору, не втратили почуття.
Але таким сміхом, що просто пре,
що від нього жижки трясуться
і спалахують вишневі усмішки,
ми більше не сміємо сміятися.
Горе не змішується зі сміхом, як олива з водою.

А той останній кусень сміху запліснявів навіть у спогаді.
Такий не розкришиш птахам.
Таким не поділишся з ближнім.
Згадуєш старий довоєнний жарт.

Губи тягнуть либу і сміх помирає.
Смерть сміху потворна, тлінна,
як непоховане змасакроване тіло.

Таня Власова
Юними зараз виглядають
тільки померлі. 
Світлі, усміхнені — 
залишаються в пам‘яті
і на фото. 

У живих на обличчях — відбитки часу, 
зморшки наче порізи сльозами, 
нічними дзвінками і повідомленнями,
синці від тривоги,
темні кола від безпорадності. 

Війна додає віку тим,
кому не вкорочує. 

Постарілі живі збираються парами, 
обіймаються,
заходять у церкви. 
Дивляться на вічно красивих
померлих. 

Ті у відповідь мовчки всміхаються.

Вікторія Амеліна 
(1986 - 1 липня 2023)
Вівторок
він знає, де вона буде за сотню років
говорить про довге життя, мов читає книгу
у цьому житті церкви і повільні кроки
міста, де вона сміється у білій сукні

вона ж його просто запитує про вівторок:
а в цей вівторок ти спробуєш подзвонити?

і десь на тому кінці країни він завмирає
вглядається в чорну тишу в чужій зеленці
вглядається в імовірності, фарт, бінокль
і пише: я завжди тобі дзвонитиму у неділю

в неділю вона зупиняється в середмісті
дзвін котиться містом, вібрує в кишенях сукні
в її животі, у ногах, голові і грудях
і жінка сміється раптом з любові й люті:

це він їй дзвонить в неділю
-- як говорив

Юлія Ілюха
червень горить як заграва на прикордонній заставі
пахне чебрець і в кишені стікають соком суниці 
літо босоніж ступає випаленими містами
і сиротою лелека застиг на розбитій дзвіниці

випий цей червень до дна якщо тобі серця стане
видихни мить цю і за мить все почни спочатку 
тихі світанки народжуються над мостами
як золотисті рибки купаються в річці дівчатка

липи цвітуть мов востаннє і дурманить алея
мовчки стоїть у обіймах жінка з рудим волоссям
ніжно гладить погон на кітелі у старлея
і літо триватиме вічно доки двоє дихають суголосно

Ірина Цілик
Ти тільки живи, добре? Ми ж домовлялися, у нас є план.
Ми маємо їхати в гори до коників і чебреця,
слухати шепоти й крики лісу, ловити плями тепла
засмаглими руками, сміятися… Слухай, пообіцяй
і виконай, це важливо, а інакше навіщо це все?
Лиха війни в’ють гнізда, висиджують з чорних яєць щодня
пташенят голодних. Але який же в біса у цьому сенс?!
Немає сенсу. Молох просить крові. Молох б’є навмання.
Однак ти живи, чуєш? Іще так багато жовтих доріг,
залитих сонцем, пахощів степу, що набухає дощем,
червоного сухого, незлічених крапочок угорі.
Просто живи, добре?
Живи.
Не знаю, як попросити ще…

Єлизавета Жарікова
стану старою 
смішною витрішкуватою 
вимкну сумні пісні 
розмалюю квітами хату
 
буду ходити весела 
нарешті навчусь пекти пиріжки  
буду ранком гукати птахів та звірів
і годувати з руки
 
щось таке зберу в полі 
не схоже на звичні квіти 
що усе що нам буде снитись
враз перестане боліти
 
розучуся плакати без причин 
(а причин вже майже й не буде) 
не дивитимуся в минуле 
не ходитиму з тим у люди
 
говоритиму дітям казки 
про принцесу про сад і фею 
про зорю що блука в чагарях 
і не варто б іти за нею
 
світ відпустить мене 
мов давнє погане кіно 
а зараз прошу про одне —
залишися зі мною
 
такою невдячною 
такою гордою й разом з тим 
під місяцем повним-повним 
із серцем пустим-пустим
 
лишися зі мною 
зостанься ще трохи поки 
зсередини виростає 
страшний і осяйний спокій
 
поки час застоявся й тхне
і слова не лікують ніякі 
поки нас ще сканують в полі
окаті гарячі маки
 
поки все що болить — болить  
поки все що горить — згоряє 
поки ми ще здається — є 
а насправді нема
немає

Юрій Андрухович
Місто, немов сузір'я.

Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!...
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?

Як часто шукали ми гирло,
і міст і причал
в опівнічних пустинях дворів,
та хто нам повірить, що річка була тут?

Тільки крізь нас переходять міста
у непам'ять.
Ми вимовляємо їх 
і знаходимо іншими. Втім,
вранці виходиш на площу і все пізнаєш:

Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.

Катерина Калитко
І доми відрощують зябра, щоби жити в ріці. 
Там все буде так само: церковця, площа і вулиці.
І на Трійцю люди так само у церкві туляться,
і священник стоїть перед ними із хрестом у руці.

Наша вічна ріка – вона заховає нас
від орди та пожежі, від прокляття пекучого.
Забере із собою пташині гнізда на кручах,
теплі лігва звірині,
намиста прадавніх назв.

Як м'язиста долоня, нас накриває вода.
З цього буде пісня – хтось нині плаче її.
І кривава повня над чорним нуртом стоїть.
І реве при дні налякана череда.

Таня Власова
Ночі гарячі — ніхто не просив би стільки тепла.
Щоб не заснути, доводиться рахувати тіла.
Дослухатись до тиші, як до стомлених голосів.
І жодної ночі не вистачить, аби порахувати усі.

І в жодному місті цієї тиші на всіх не стане. 
І наше безсоння розлітається цими містами,
скріплене вірою і тривогою, мов печатками.
Хай би у цих ночей не було початку. 

Хай би не гнались небом вогненні китиці.  
Хай би ми точно знали, що всі прокинуться. 
Хай би нам не було кого рахувати. 
Пам’ять під ранок стає незграбна і вузлувата. 

Пам’ять стелить протяжні спогади, ніби постіль,
позбавляє образ і подиву, вимагає помсти. 
Ніч триває безперестанку, але віра не має кінця. 
Пообіцяй написати зранку, просто пообіцяй. 

Ганна Осадко
Заховатись у цьому місті, як у плетеній рукавичці,
Де каміння дихає тепло, де у квітів — дівоча пам’ять,
Простирадла вогкі та білі, дивна мова чужа, гортанна,
Голубі голуби збирають хліб любові —
                                                          увесь, до крихти...

Чорні кірхи стримлять у небо, ще пів кроку - прохромлять хмари,
Колір шкіри жінок тутешніх — мокачіно і крапля рому,
Ні за домом не сумувати, ні листів не писати — пощо?
Тільки вітер, і тільки площа,
                                           і рибини ручні під мостом...

Умоститись у цьому місті, як на бабциному фотелі,
Там, де ангел тримає стелю, відганяє лихих горгулій,
У гербарій збирати листя, набивати чергові ґулі,
І півпошепки «гулі-гулі», і півподихом «моє серце»...

Дочекатись зими вогкої, з моря запах солодкий твані,
і герані приспались снігом, і у віршах — як грудки - коми,
Заховатись у цій любові_бомбосховищі_як_востаннє,
Мокра чайка на чорний камінь
                                              кине пір’ячко невагоме...

Юлія Ілюха
Ти пам'ятаєш, із чого усе почалося?
Теплі чорнильні ночі, трав запашне суголосся...
Ще не закоханість - просто літо заплуталось у волоссі.
Шерхне притихлий вечір і тане морозиво біля школи,
Щоб не прощатись, ми разом ходили колами,
Й літо, мов вічність, не закінчувалося ніколи.
Останній трамвай вже їде, співають гарячі рейки,
Мій поворот у кінці каштанової алейки,
І мить на репіт, поки не сіли в плеєрі батарейки.
Ще ми не знали - минає усе, що колись почалося, 
Сепарується те, що зрослося і міцно переплелося. 
Тільки літо, як дзвоник, нагадує все, що було й не здалося.

Марина Пономаренко

Дім - це там,
Де можна сховатись, коли сльота
Де валяється шерсть твого кота
І всіх попередніх твоїх котів
Це - дім

Дім - це щось,
Що для тебе саме обжилось
І на старому килимі лось
Дивиться так, наче з ікон святі
Це - дім

Дім - це те,
Що бере і просто росте
Проростає у річку, в гори, у степ
Проростає у час, у "тепер" і в "тоді"
Це - дім

Це дім
Це мій дім
Він дістався мені від бабів і дідів
Разом з умінням ходити в походи й шинки
Різати по живому і зшивати шматки
Стріляти з рушниць, вишивать рушники
Вішати рушники між ікон і картин
Рвати ці рушники на бинти
Влаштовувати вечірки й бунти
Знаходити істину у вині
Лишатись холодними у вогні
Вбивати ворога на війні -
І тоді
Встигати до холодів
Відбудувати дім

Цей дім мій
У найглибшій пітьмі
У найхолоднішій зимі
Стіни його теплі й тверді
Це мій дім

Оксана Луцишина
це було ще у мирні часи - 
можна було думати про його повіки
шовкові наче облетілі метелики
про стиск його руки
про сенси замирання власного серця

але тепер любов перемістилася 
у якісь інші речі, простіші
або, навпаки, найскладніші на світі:
рух будь-якого життя, кита, людини, кошеняти,
плюскіт хвилі, шарудіння піску,
мушлі, із яких повтікали молюски,
тремтіння хвилі, здригання 
землі, котра продовжує обертатися, 
зелень дерев, глибина стежини,
дим від вогнища, самота островів
зусібіч оточених океаном

але тепер любов перемістилася 
у те що існує за краєм мови
у те що віршем не намагаєшся наздогнати
ні красою, ні виразністю - 
кострубаті чи плавні, слова однаково скажуть все
або нічого 

знімаєш їх рядок за рядком
буква за буквою
щоб між ними і єством світу оголилася суть: 

все суще - таке живе 
все живе - таке прекрасне
нехай воно завжди буде

Марина Пономаренко
Коли-небудь настане травень. І в ньому нічого не станеться
Всі люди прийдуть додому, всі поїзди доїдуть до станцій

Час буде лінивим. Він буде іти повільно і буде ногами човгати
Чорними будуть ночі - і більше нічого не буде чорного

Буде багато веселок, а ще - чотирилистної конюшини
Ми будемо безтурботними, дріб'язковими і смішними

Ніхто не вслухатиметься у тишу і в тремтіння землі під ногами
Коли-небудь настане травень. І в ньому не станеться нічого поганого

Марина Пономаренко
Говори
Говори, наче бог, який говорить з гори.
Говори про важливе, лише про суть,
Говори до дітей, вони саме ростуть,
Вони набираються сил, на їхньому боці час
Їм дістанеться світ, у якому не буде нас,
Наших імен, наших сердець і голосів.
Говори про любов, розкажи їм, у чому сіль,
Говори про радість, про світло і про красу,
Говори, поки в нас іще є трохи часу
Говори.
Говори, що живими не вийти з цієї гри,
Що нікуди не дінешся, гра - така,
Коли програєш, треба тримати себе в руках,
Треба триматись своїх людей і своїх знамен
Вчитись бути щасливим. Нещастя вийде й саме
Говори.
Говори крізь біль, крізь сльози й печаль
Раптом твій голос - єдине, що буде звучать
У пустелі, де їм доведеться жити у тиші пісків
Говори.
Говори зі мною, коли більше немає з ким

Юрко Іздрик
ці двоє напевно якісь ненормальні –
кажуть про нас на небі
без даху без страху без клятви без спальні
без всього, що іншим треба

блукають в пітьмі і пливуть проти плину
все насамоті й поодинці
хіба так людина шукає людину?
хіба чоловік це і жінка?
хіба вони знають хіба вони вміють?
на що сподівається кожен?

а ми собі мовчки дійшли аж до краю
і пекло на рай перекроюєм
ми знаємо те, що ніхто більш не знає:
ми є
ми вже разом
нас двоє

Галина Крук
cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших -
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.
сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля, навіть китайок не вистачить,
навезених із Китаю.
сказати собі безжально,
не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам’ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів, 
не втікаючи у тужливу пісню.
сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я – остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я – тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я – цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,
отже, я починаю від себе – я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями

Олексій Бик
І посеред цієї бездонної пустоти з тривалістю існування, відміряною по весні, - немає особливого значення, куди іти,
якщо цими подорожніми будемо я і ти,
і у наших голосах навіть приголосні голосні.

Так тотально щастить не кожному з мандрівців - 
не у всякого є дорога або мета. 
Перехрестя тебе спіймають у свій приціл, заведуть на лінію втрат або манівці,
а навколо та сама пронизуюча пустота.

І ти думай мене поволі, як приворот,
снися мені щоночі, буди мене. 
Ця істерика паралельніша усіх широт, в голові - потоп і державний переворот,
і століття, як завжди, останнє і навісне.

Час наводить нам переправи або мости через бурхливі ріки,
що не форсуються
У нас немає нічого - тільки здатність кудись іти 
і посеред цієї бездонної пустоти, 
де у наших голосах навіть приголосні голосні.
2018
Галина Крук
Твій будинок стоїть на осінній воді,
і ранковий прибій твоє серце студить.
Зранку йдеш, а вона зостається сама,
серед цілого білого світу сумна,
і тоді, аби хвилі здолати,
вона розмальовує крила
метеликам буднів.

Ти приходиш тоді, як, натомлена, спить.
Відчиняєш вікно -  вилітають барвисті,
і холодним дощем з них змиває усі кольори.
І тоді з-поміж снів вибирає вона
той, в якому нікому не взяти її
на долоню, беззахисну і безлисту.
Ти не можеш їй руку подати, бо й сам
не справжніший за тінь, не тривкіший за вітер.
І поймає усе знавісніла вода,
і відносить туди її тіло тендітне,
де метеликів крила у барвах сяйних,
де танцює вона, неземна, серед них,
і сміється,
як вміють лиш діти.


Галина Крук
Ми все життя прожили ніби в нас 
постійно грала музика на повну 
і все одно було нам, що сусіди 
подзвонять в двері, викличуть наряд
і він прийде – а ми такі нарядні
з незрозумілим приводом для свята
без приводів іще, та вже без гальм
красиві і оголені, як боги
з полотен барокових, в позолоті
легкі, як натяк, трепетні, як ніздрі...
і билась порцеляна, ніби серце,
від пристрасті, і виривались крики
гортанні, придихові, однозначні,
і у сервантах в них тремтів кришталь
ми все життя не думали-не знали
жилося тим сусідам як? навіщо?
і що вони пояснювали дітям,
а діти виростали поміж тим,
як нам жилося і як їм жилося
а час рівняв, як перукар волосся,
філірував, проріджував ряди
і ось ці діти скачуть ніби коні,
над головою, прямо серед ночі
і серце б’ється глухо, як горох
об стінку, і до ранку не заснути
від придихових – ах, не може бути,
від однозначних – ех, було-було...

Катерина Бабкіна
Хто ходив вночі, той побачив, як
голий клен зеленим в дворі зацвів,
і черешні старої сухий кістяк,
і вологі стіни міських домів –
все цвіло; вночі хто ходив, застав:
паркомати, качелі, асфальт і брук,
і підземні стебла майбутніх трав:
і будяк, і бур’ян, і салат-латук –
хтось дізнався, значить, як розквіта.
І решітки стічні, й трамвайний дріт,
і віконні шибки, й старі авта –
все цвіте у квітні, на всьому цвіт.
Хто вночі не спав, зацвіли тому
спогади, всі радості і жалі,
ліхтарі вогнями цвіли в пітьму,
і серця поснулих в пітьмі цвіли.
І кому розкажеш: цвітуть сліди
за тобою, як ідеш крадькома,
і вода в ріці, і туман з води,
тільки слів немає про це, нема.
І таке повітря, цвіте й дзвенить,
і над містом відблиски голубі.
Хто ходив вночі, той тепер мовчить
і цвіте всередині, сам собі.

Мар'яна Савка
Дай їй, Господи, сили бути собою і сивою,
Самозарадною, ситуативно щасливою.
Зі всіма її болями і віковими змінами,
Із безсонням і не такими гнучкими колінами,
З безкінечними буднями й святом, якого замало,
І з тим, що все її просто до сліз замахало,
З тим, що вона закохуватися зав’язала залізно,
Але їй не виходить, і завжди якось запізно 
Починати життя з нерозкресленої сторінки. 

Дай їй, Господи, сили бути звичайною жінкою.
І не треба їй ремонтувати замків і кранів,
І не треба хоромів, ані крутих ресторанів -
Ніжності треба в ямці поміж ключицями.
І хай в неї буде пекучого щастя бодай дещиця.

Ірина Жиленко
Ніч, біла від цвітіння вишень 
на два розчинених вікна.
І невичерпна біла тиша, 
якій ні берега, ні дна.

Нічний метелик в ніч пасхальну 
торкнувся моїх світлих сліз.
Оце і вся моя реальність.
Єдина вість. Єдиний гість.

А ще був стукіт обережний.
Як розтривожив! Як збентежив!
Але ж... то не до мене, ні.
То стука дятел на сосні.

Дарма! Хай буде все без змін.
Хай біла ніч у вікнах квітне.
Хай темні тонуть у пітьмі, 
а світлі світяться у світлі.

На білім — білий силует.
На тишині — беззвучний плач.
І чим самотніший поет, 
тим несамотніший читач.

Катерина Бабкіна
Ось світло квітня. В ньому, як колись,
все золотаве, все тремке. Але
для тих, котрі до зброї піднялись,
для них тісне це світло, замале.

Їм темрява плекала ложе з лож,
їх вод підземних колихав прибій,
але один воскрес, і з ним також
воскресли всі, хто може йти у бій.

І там, де в квітах множаться сонцЯ́,
де з неба злива променів скісних
їм мало місця; їх огром; і ця
весна ніяк не вмістить їх усіх.

За тих найменших, котрі полягли,
за тих найслабших, що не вбереглись, 
вони встають, і курява імли
пливе із їхніх вирваних зіниць.

І світло поступається імлі,
і золотом встеляє темним путь.
Нащадків кров’ю вигнані з землі,
вони ідуть, з тим першим на чолі.
За землю, із якої встали, йдуть.

Дмитро Лазуткін
ще зовсім трохи і тихі пляжі
завіє галасом і піснями
неначе зірка на фюзеляжі
світити сонце буде над нами

і в теплих променях над масивом 
повзтимуть хмари легкі й повільні
такі невимушені красиві
такі тривожні та божевільні

хай вітер їх несе і полоще 
хай розвиває як тугу давню
і хай жінки виходять на площі
як пацієнти виходять з лікарні

бо скільки можна жити майбутнім?
коли беззахисна і відкрита
ти приміряєш з повітря сукню
ти у дзеркалах несамовита

бо неможливо уникнути пастки
бо ця весна тобі дуже личить
бо часом варто знімати маски
аби закохуватися в обличчя

2018

Галина Крук
Рибою
називала рибою, не просила нічого взамін
тільки знати, що я десь є на оцьому світі
білому, наче сіль тропічних морів,
яка в’їдається в шкіру
і жодною рідиною її не витравиш звідти
казала, що буде писати, не питала адреси, а втім
завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста
де (на поштівці, тобто) руїни старих стін
чи страви місцевої кухні
і кілька слів:
що скоро повернеться, що вже видно світло
в кінці тунелю, і що це, безумовно, не поїзд
називала рибою
писала, що дуже хоче торкнутись рукою
я не заперечував я чекав я навчився плавати
я вивчив напам’ять усі прибережні води
я перестав виходити на берег,
щоб її не проґавити,
а вона – не приходила
я забув, як це – розмовляти, і як це – дихати,
врешті-решт я зробився рибою,
мовчазною і сильною
ТО ЯКОГО ТАКОГО МИЛОГО
якого такого милого
вона повернулася
і з води мене вийняла?

Галина Крук
Замріяно пес задивився на злет голубів.
Йому так натхненно хотілося бути крилатим.
А хтось через зуби проціджував:
        "Це вже занадто —
                у літньому небі пес поміж голубів!"

А він вже летів — йому швидко збувались сни.
Розкошланий пес, мов повітряна кулька на нитці…
А хтось там внизу вимагав валідол і гицлів:
        "Куди ж це годиться — 
                псам гарні збуваються сни!"

І хвіст йому маяв, і вуха стояли сторч.
І вгору дивилась довірлива псяча морда.
А хтось там внизу істерично кричав: "Він гордий!
Він має нас в носі! І вуха у нього — сторч!!"

А псові це було далеко-далеко десь.
Їм, псам, що літають, ніякі закони не писані.
І меншали,
                меншали,
                             меншали 
                                          товсті і лисі
                 крикливі і заздрі,
 і ті, що далеко десь…

Власта Власенко
чи гірші ми, чи ліпші ми - хто зна…
у бриндушки  косичиться  весна
несуятна така  і без тривог
на роверци, сукеночка в горох…

вона збиває з толку важний час
вона стається в кожному із нас
коли міняють давні  звіздарі
старі грушки на білі ліхтарі…

й тоді в потоці миється душа
і скаче як незагнане лоша
і так їм добре  без  людських тривог
в одній на двох сукеночці в горох

Ганна Осадко
Позачасся
...Так час піском між пальцями тече,
Так Бог кладе правицю на плече,
Так Фенікс помирає ще і ще,
Щоб жити.

Бархани тиші та декор століть,
Де вічне і не вічне відболить,
Де жовтень – мить, і ми у ньому – мить,
І вітер.

Щоб вірити, і, вкутавшись у сни,
Мов лялечка, чекати до весни,
Коли яскравий квітень навісний
Відпустить…

І голос… Ні, не голос – тільки звук -
Він уночі проквилить, як малюк,
Шукаючи м’яких і теплих рук
Матусі…

Він поведе, він приведе у сад,
Слова впадуть під ноги. Листопад
Закрутить фрази. Час піде назад –
І стане…

І ми прозорі, вічно молоді,
У тих садах зостанемось тоді,
Де чорні води. Кола по воді.
Осанна.

Юлія Ілюха
І коли я впаду серед степу чи, може, лісу, вітер назве мене на ім’я.
Кров витікатиме з-під турнікета, наче пригріта під серцем змія.
Відкувала зозуля і змовкла, в небо пнеться тонесеньке деревце,
сонячні лики, пісок у жмені, чорна хвиля заколише і понесе.
Залишок дня, як стара кіноплівка, буде крутитися в голові,
зорі високі падатимуть й губитимуться у вологій нічній траві.
Зранку туман, ніби пес бездомний і лагідний, оближе руки мої,
котяться і гуркочуть, наче Зевсові колісниці, на околицях міст бої.
Холодно, люто холодно, хоч зверху сонце знову нестримно пече, 
вітер і біль утихнуть, коли хтось невидимий легко торкне за плече.
Наче біблійні апостоли, над головою пронизливі сосни стоять.
Стискатиму, мовби кинутий в землю якір, автомата свого рукоять.

Юлія Ілюха
вона молиться потай, не зізнаючись у цьому нікому
вона довіряє одному богу, похмурому й неговіркому
шепоче до нього в темряві, схиляється над нічником
руки її — покірні лисиці, що стрілися під образком 
слова їй печуть усередині, крик поперек горла став
і голос її благальний ріже тиші нічної сталь

боже, каже вона, ти бачиш, як я без нього живу
як бачу його у снах лиш, а здається, що наяву
як спогади вивертають мене, як старе діряве пальто
як серце на мить зупиняється, коли їде схоже авто
як тяжко, о боже мій, знати, що час їсть його сліди
а він би сказав мені: не ний, не реви, а йди
я йду, зовні жінка, а в грудях меморіальний музей
сама собі поле бою, в’язниця і колізей
і ночі рвуть моє тіло, наче здобич зграя вовків
я знаю: такої долі для мене би він не хотів 
о боже, ти маєш силу творити для людства дива
створи одне і для мене, допоки я ще жива
дивись, я вже все зробила, від тебе лиш жменя чудес
тобі це буде не вперше, колись ти і сам воскрес

вона замовкає раптово, нервово кусає губу
пригублює для сміливості келишок малібу
рвучко зривається з місця, майже ховається в шафі, 
порпається серед спогадів, фото і свіжих страхів
тягне звідти торбу із пластику, чорного і страшного
каже: а це, боже, все що лишилось від нього
трохи попелу, відчаю, болю та обгорілих кісток
як ти думаєш, досить цього, щоб звести до щастя місток
ми загубимось, зникнемо, поїдемо на острови 
про одне лиш тебе молю: оживи його, оживи

Сергій Жадан
За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з'явишся ти, – 
я тебе передчую.

Таня-Марія Литвинюк
Такі ми красиві, коли не ховаємо швів.
Такі досконалі, такі безкінечно живі.
Можливо, свобода – найвищої якості вірність.
Питай що завгодно – і я тобі все розповім.

Ця повінь між нами зрадливо лоскоче живіт.
Такі ми красиві, коли вистачає довіри. 
Ймовірно, любов – це найвищої якості віра.
Такі ми вразливі, коли стоїмо без броні.

В цій точці, що зараз, здається, зійшлися криві.
Та ніжність в мені повільно розходиться тілом.
Ця звичка торкатись виштовхує землю з-під ніг.
І сходять світанки над нами повітряним змієм.

Анна Малігон
І ніколи – ти чуєш? - ніколи чіпати не смій
те, що довго кипіло, пекло і раптово збулося.
Я терпляче згортатиму наклепи в довгий сувій
і носитиму карму так вільно, мов дощ у волоссі…

Тільки вір, що буває, трапляється все, як тоді,
там, де сходяться ріки і бігають сонячні плями,
відпускає кораблики дівчинка вниз по воді,
а вони утікають у ніч і стають кораблями,

і вертають до неї – до жінки з понурим лицем…
Скільки пам’ять не рухай – а все ж не побачиш фасаду.
Скільки біль не труї, а зійде хоч одне деревце
у тремтінні трави у відтінках рожевого саду,

де не знали ні дикого сонця, ні злої води,
де згрішити – не гріх, коли губи нагріті губами,
де палила вона кораблі і кричала «Іди!»,
а потому, зарюмсана, бігла жалітись до мами.

Не торкай і не згадуй, і подихом навіть не руш
того світлого попелу… Все, що згоріло – нестиму
на плечах, у волоссі, по теплих кружальцях калюж.
І стікатимуть краплі гіркі та пекучі по спині…

Власта Власенко
знаю, що тягне пірнути на дно і заритися там у намул
знаю, що сил не стає, що пісок накриває поволі,
знаю - чекання стає перед очі і лупить впритул
і ніжність твоя наче кит, викинутий на суходолі

і радість твоя то дрібна звірина, а не впертий вожак
і правда твоя, наче кат, не приймаючий адвоката
знаю - не хочеш піднятися з дна ні на звук, ні на знак
засипаючи мокрим намулом стрілу циферблата

але ніхто не промовить за тебе найважчі твої слова
і ніхто не пірне на дно оцінити твої печалі
якір відвязуй з чужих сердець, вибирайся, давай
попри те, що ніхто тебе не чекає десь на причалі

і коли ти виринеш всім на зло, тим, що там на дні
і коли ти випливеш звідси, набравшись води і солі
і коли ти прийдеш до себе, то на твоїм вікні
ти зустрінеш велику тишу як хліб на престолі

вкраєш її кавалок, зап’єш туманом як молоком
на червоно заплачеш, на босо підеш травою
і почуєш як Хтось летить над тобою листком чи жуком
і шепче молитву над твоєю мокрою головою…

Катерина Бабкіна
За деревами берег, сніг і озеро без кінця.
Смерть насправді не має ані імені, ні лиця,
постать її залишається тьмяною, невпізнаваною – хода, 
смерть це просто чорна вода, кохана, просто чорна вода.

Хмари над головою як цепеліни, нерухомі їхні гвинти.
Страх насправді досить нескладно перемогти,
просто потрібно іти на світло, забувши і сум, і щем –
скільки, кохана, світла до тебе, скільки іще? 

Там, де серця живі з кров’ю вирвано із землі,
там, де останню хлібину в поспіху залишено на столі,
там де ти мене пригортала востаннє, де кричала услід –
проросте навесні звіробій цілющий, шипшина й глід.

Ні, кохана, немає нічого більшого за те, що у нас було.
Просто іноді між двома людьми струменить тепло,
і навіть якщо хтось із двох переходить межу, з-за якої повернутися не дано –
тепло струменить все одно.

Юлія Ілюха
слухай, каже вона, слухай мене і мовчи
я вирішу все за двох, ти тільки мене навчи
не дивитись услід скаженим усім поїздам
перший крок за нас колись вже зробив адам
я жінка твоя, я кістка твоя, я твоє єство
я жертовний вогонь, що спалив не одне божество
я в тобі розчинюся й зберуся із атомів знов
бо єдине, що варте чогось у житті — це твоя і моя любов 
твої руки — мій компас, мій фетиш, мій орієнтир
моє серце розстріляне, наче ти ним грався у тир
я даю собі право і волю без дозволу любити тебе
доки дихаю я, доки рівно тримається мій хребет
не намагайся від мене зникнути чи втекти
я відчую твій запах, хай би де заховався ти 
я суцільна любов, я жага і пристрасть, я твоє ярмо
я тебе розшифрую, наче прадавнє письмо
очі заплющи, на хвилях моїх пливи
що би не сталось, тільки не піднімай голови
я під лопаткою чорним витатую твоє ім’я
хай на все, що рухає світом, буде воля твоя
лише слухай мене, слухай одну мене і мовчи
наче молитву ці мої ти слова завчи
шкірою, вухами, серцем всотуй усе, що я говорю
будь слухняним і тихим — тоді я тебе створю

Юлія Мусаковська
Знайди собі жінку для життя,
для продовження роду,
для праці,
для збереження традицій і звичаїв.
Жінку, яка відлипає, мов тісто від пальців,
коли її достатньо вимісиш.
Жінку, яка крохмалить постіль і сорочки,
має маленьку родимку на верхній губі, 
знає дати народження всіх твоїх родичів,
не забуває спитати, 
чим ти сьогодні обідав.
Жінку, яка розуміє з півслова, з півпогляду,
вранці незмінно наспівує щось веселе,
вміє долати всі побутові клопоти,
білим промінням наповнюючи оселю.
Жінку, яка говорить з вазонами,
з усіма сусідськими дітьми, 
жартує із зустрічними п'яницями -
і нічого їй, ані тріщинки, ані оскоми,
жодної крихти на блискучій стільниці.
Усмішки її, витримки — всім, а тобі — з лихвою.
Щоб не врекли, затисни зап'ястя червоною ниткою.
Знайди жінку для життя — і живи з такою.
Обіцяю більше тобі не снитись.

Юлія Ілюха
якби за чекання давали медалі, 
вона б давно вже була чемпіонкою 
від дати до дати сторінки календарні шурхотіли, 
захоплені дивною гонкою 

у дитсадку вона чекала батьків, у школі — канікул,
в університеті чекала принца
думала: ну от дочекаюсь і заживу нарешті, бо це не життя, 
а чорна черства скоринка

вона росла, як шипшина серед степу — така ж раптова, 
така ж непотрібна, така ж колюча
батьки пропадали у відрядженнях, канікули минали, а принц — 
то взагалі тема болюча

потім вона стала дорослою, закінчила універ, 
знайшла престижну роботу в банку
та за давньою звичкою все одно чекала, пила серед ночі каву 
й дивилась у вікно до ранку

щоб не пліткували про неї на лавці сусідки, 
вона вийшла заміж і народила сина
і тягнучи сходами нагору дитячий візок відчувала, 
що жива в ній лиш одна половина
 
а друга її половина десь на іншому боці землі 
так само не спить і марить не знано чим
і вдивляється в темряву, питаючи, звідки така нудьга, 
коли начебто немає жодних на те причин

син підростав, вона вчила мови, хапаючись за англійську й іспанську,
як за рятувальний пліт
і потай від чоловіка записувала у зошит бажання, 
наче кусала заборонений стиглий плід

перестала вітатися з бабцями під під’їздом, накупила суконь яскравих 
і туфлі, щоб цок-цок-цок
навіть стала ходити до церкви, просила про диво, 
поставила з десяток тонких свічок

а тоді вона зникла, без звістки і спогаду, без нагадування 
і зайвих прощальних дзвінків
син давно вже дорослий, чоловік спився, батьки померли, 
друзі перехрестилися в єретиків

а вона, кажуть, живе десь біля екватора, щебече іспанською 
і носить чудні брилі
а її половинка, вичекана через календарі, на заході сонця 
засинає на її крилі

Маріанна Кіяновська
Коли ти озиваєшся із тиші,
Все настає інакшим, ніж завжди.
Високі небеса стають густіші,
Немов гладінь холодної води.
І серце прорізає лезо туги –
Такої, як ніколи і ніде.
Такої туги, що ніколи вдруге
Крізь мене не пройде, не перейде,
Тому що, як ріка, – недонастане,
Недотриває у недобутті.
Я хочу тільки дотику – вустами.
Можливо – раз.
Можливо – у житті.

Тарас Федюк
тепер вже все одно.
        чи осінь чи весна.
чи геть нема зими.
        і чи горить в каміні.
в степу старий орел на сивому камінні
і за його крилом
      б’є крилами війна.

тепер вже все одно.
      спалити треба все.
і не тому що відступ а тому що треба
губами кінь мені моє плече теребить
і стремено як чаша — Бог не пронесе.

але не все одно коли мої усі
могили золоті в трансністрії забутій
затоптані в полин і втоплені у лютій
молитві і холодній вибитій росі

тому ми будем тут. і недалекий бій
тремтітиме немов гаряча кінська шкіра
допоки віра є що є любов і віра
і ми удвох з конем і чорний ворон мій

я залишаюсь тут. з могилами всіма.
зі зброєю яка чорніє за плечима.
тому що сад цвіте. тому що є причина.
все просто. і причини іншої нема.

Катерина Бабкіна
Все гаразд, послухай, все насправді гаразд.
По зимі міста – ніби бідні двори працьовитих ґазд,
де коліна голі і зелень, а решта все не як слід,
але груша цвіте, а за нею сливка і глід,
і на тому триває рід.

Все триває – встають тумани, ідуть дощі і стоять доми.
Ну хіба що ті, хто не перебрів цієї зими,
зачіпаються пір’ям душ за електричні дроти,
і в останніх посмішках кривлять тоскно німі роти – 
ніби кажуть: забудь, пусти.

Все тримає – тремтять міські золоті світла уночі,
і люди одне одному залишають свої ключі,
і разом пригадують або це, або те, і сміються через пусте.
І різні музики випливають на вулиці із осель.
І навіть якщо душа твоя – найпустельніша із пустель,
то і з неї щось проросте.

Мирослава Ільтьо
Весна, Надю, застане тебе раптово на світанку. 
Ти сонна босоніж пройдеш заварити каву – 
і сонячний промінь крізь ванільну фіранку 
проб’ється й торкнеться твоєї тонкої постави. 

Обличчя твого сумовитого, із втомою тяглою, 
торкнеться світло інакше від світла до цього.
Надю, весна тебе застане на кухні спраглою
і голодною, зрештою, Надю, нічого ж нового.

І поки ти маститимеш бутерброд маслом, 
шукатимеш яку-небудь зелень до ковбаси,
весна, Надю, ота довгождана й прекрасна, 
вмоститься вмить на настінні твої часи.

А щойно вип’єш каву, поринувши в телефон, 
щоб тягар обов’язків підхопити знову –
За вікном ти зачуєш впізнаваний напівтон! 
Замилуєшся, Надю, тому звуку чудному!

Весна, Надю, застане тебе раптово на світанку,
ти й не будеш готова прийняти полегкість ту.
Бо чекала виснажливо довго, безперестанку, 
а вона ось вже тут, поринай на льоту! 

Весна неодмінно станеться, вже в дорозі. 
Ти просто підводся, Надю, з ліжка щоранку. 
Коли нема сил, попри всі лякливі прогнози,
коли їм ні краю нема, ні кінця, ні останку. 

Ганна Осадко
хоку
Хоку нагадують мені подих,
Запах непевний, 
коли виходиш уранці, вдихаєш –
І згадуєш
Щось невимовно важливе, може, навіть з минулих життів,
Зі снів на світанку –
Коротких й пророчих:
Пташку на дроті,
Що не знайшла пари,
Волосся дитини, пропахле грудним молоком,
Мокрі флокси в нічному саду,
Старого в геріатричному центрі,
Зітлілий торішній листочок
Серед травневого листя –
Такі непотрібні свідчення,
Химерні такі артефакти
Того,
Що ти живеш,
Чи це тобі тільки сниться.
Хоку –
Це Бог хукає
на замерзлу шибку лютневого неба,
Розглядаючи там, внизу,
Мацьопу цяточку твоє душі –
А ти, щось раптом відчувши,
Задираєш голову –
І глибоко вдихаєш.

Юлія Мусаковська 
Працювати, не підіймаючи голови.
Не втрачати притомності від новин.
Обертатись по колу в одному дні,
де немає нічого, окрім війни.
Ані крихти крику, ні краплі сліз,
ані жалю за тим, що було колись.

Ми залишили житла, а в них – серця,
або ж дому тримаємось до кінця,
поміж рідних стін, чотирьох кутів –
там збувається все, що лиш ти хотів.
Наші вічні предки з глибин землі
зупиняють удари, щоб ми змогли.
Наша чорна лють, як живе пальне,
безперервно штовхає тебе й мене,

За міста, по яких – «ураган» і «трад».
За руїну ріллі й спопелілий сад.
За дитячий біль і старечий страх.
За життя, розвіяні по семи вітрах.
Ми – стеблини, що звиті в тугий канат,
ми – ріка, що звучить, як одна струна.
Ми – мурахи і велетні водночас.
Нам ще небо втримати на плечах.
Нам ще світу незнану любов нести
по кістках переможеної темноти.

Юлія Ілюха
зрештою все, що залишиться після, — слова на папері 
та наші діти.
ослабнуть обійми, згаснуть любов і пристрасть, 
зітліють серця.
щастя мале і примарне, дурне щеня, що вміє всьому 
радіти,
блукає навколо світу, шукаючи риси лише одного 
лиця. 
зрештою все, що насправді важить, можна вмістити 
в одну валізу:
усмішку сина, доторк гарячих пальців, сонце в зеніті 
в його очах. 
люди — равлики в мушлях. зроблені з каменю і заліза
не зізнаються, що найважливіше криється 
у найпростіших речах.
зрештою все, заради чого варто дихати, рухатись, 
мріяти і любити,
нас робить сильнішими, тримає, вбиває, пускає кров 
на снігу.
всесвіт безмежний. ми в ньому — лише яскраві 
метеорити
міцно прикуті одне до одного на самотності ланцюгу.

Галина Крук
десь посеред війни і смерті з кимось стається любов
як несподівана дорожня пригода, як напад болю,
як спазм серцевого м'яза триматися за когось

він, що довіз трьохсотого до найближчого стабпункту
вона, що трапилася на зворотньому шляху, розчахнута, 
як дорожня Біблія на випадковій сторінці
як дорожня Біблія у такому твердому окладі самозахисту, 
що нею можна вбити, якщо добряче замахнутися

і він читає вголос із того місця, яке відкрилося:
глава така-то стих такий, увірувавши водночассі
з губ її зчитує спрагу гострішу від небезпечного леза,
нею можна голитися щоранку, 
нею можна впиватися щовечора,
ранитися і ранитися

жінко неминуча, чоловіче неуникний, болю нестерпний,
що злютовує воєдино тут і зараз, віднині й довіку,
псалом п'ятдесятий над ними, яким не до читання,
псалом п'ятнадцятий над ними, якими світ цей тримається купи

ти бачиш Господи, все, що могло б трапитися із ними далі,
розгортатися в нескінченність, продовжуватися в майбутнє
хвилясті лінії її непокірного волосся, смуги світла на їхніх тілах,
скупих на випуклості, їхні майбутні форми в усіх наступних поколіннях, 
не вдавай, що не бачиш

бо навіть вона бачить сліди їхніх ніг на морському піску,
що то сходяться, то розходяться, то сплітаються
і якусь гомінку зграйку думок своїх, як могло би бути, 
стріпує нетерплячим рухом плеча, 
і він згадує, як колись малим у прибережних корчах,
замружившись усередині від страху впіймати не те,
пірнав руками в намул і виймав звинне тіло в'юна, 
і хвалився батькові й мамі. і мама такими ж очима, 
як у неї зараз, дивилась на нього, ніби йому 
все в житті вдалося: повернутись, вціліти, 
прожити в любові і щасті, повторитися в дітях

і коли вони потім вийдуть поодинці на берег, кожне на свій, 
а їхні ангели-охоронці розлетяться в різні боки, 
відводячи очі, вдаючи, що нічого такого не трапилося, 
Господи, не май їм за гріх, 
дозволь їм іще зустрітися - на цьому чи на тому світі,
в одній із твоїх реальностей, 
де любов, попри все, стається і не перестає

стається і не перестає

Юлія Ілюха
А про найважливіше вони мовчали разом наприкінці:
про ламану лінію серця, яка вкорінилася на його руці, 
про долі лінію, шрамовану, рубану та невимовно тонку,
що скільки разів вже прагнула обірвати років його ріку,
про мости за спиною, які випалював сам, а тоді будував нові,
про сотні дзеркал навколо, а придивишся — всі криві,
про осінь глибоку, як рана, та глуху, мов задавнений шов,
про дороги, якими не знав він, куди іде, але вперто йшов.

А найважливіше вони залишили всередині під замком:
дні, коли вона втікала до нього трамваєм, потягом і літаком,
ночі, які ховали білий слід від обручки на засмаглій руці, 
ранки, коли шукала відповіді в його умиротвореному лиці,
миті, в які боялася та відчайдушно робила крок,
двері, що відчинялися, коли закипала у венах кров,
сонце і вітер, і сніг, і досвітні міста, і густі над ними дими — 
все, що звело, закрутило й триматиме разом їх цієї зими.

Юлія Ілюха
Хай сьогодні ніхто не помре. Хай залишаться всі живі. 
Хай насняться червоні суниці в високій зеленій траві, 
берег річки піщаний, густий очерет, дерев’яні човни, 
що повезуть нас в минуле життя без війни. 

Хай буде світло і дощ. Хай краплі падають на лице.
Хай тиша дзвенить над материнкою й чебрецем,
і купаються в ній кумедні пухнасті джмелі,
ліс над рікою тремтить у білій ранковій імлі.

Хай вітер куйовдить волосся. Хай усміхається син.
Хай пахнуть під хатою дрібні матіоли й гіркий полин,
а літо сідає за обрій, як сонце багряне й гаряче.
Це просто дощ. Просто краплі. Просто чомусь я плачу.

Катерина Бабкіна
А ти візьми, візьми мене, пташе, і понеси
туди де світлі погляди наші та голоси
ще не обпалені вогнищами безкінечних втрат,
візьми, понеси мене, пташе, кудись назад,
де тонкі метеликів крила в дзвінкій траві,
де всі, кого ми любили, іще живі.
А ти візьми мене, cірий вовче, і повези
туди, де ще не сплелися ночі в чорні ґудзи,
де ліс не ріс навесні з бездонних свіжих могил,
де не кружляв над містами попіл як срібний пил.
Візьми, вези мене, теплий вовче, туди кудись,
де ще ці речі, котрих я не хочу, не почались.
Візьми мене ріко, воде, візьми, понеси, потік.
Порятуй мене від часу, від якого ще ніхто не втік.
Візьми мене, добрий вітре, могутній брат.
Неси, неси мене, вітре, назад, назад.
Але загубився слід вовчий серед торішніх трав,
і вітер вщух над могилами, крила склав,
і тіні пташині не кружляють понад хрести,
і темні ріки не обертаються назад плисти. 
А ти візьми, справедливий боже, і поверни
світ до війни, і мені і кожному, світ до війни.

Олексій Бик
Ці неспростовні і неминучі твої часи
Тисячу видів смерті в собі таять.
Бігти по вістрю леза її коси
Можуть лише шалені, як ти і я.

Зрештою, вся ця самотність лише симптом
Гострих метафор і родових проклять,
Все, що написано кулею і пером -
Це голоси, що ніколи в тобі не сплять.

Це безумовна істина - у вині,
Поза якою й куля не пролетить.
Вижити в цій самотності неземній
Здатні лише шалені, як я і ти.

Олексій Бик
...А на ранок люди вмикали свої міста
І жили у них, скільки й зозуля не накує,
Щоб одного разу не пережити свого кота -
Як там він, жирна пухнаста дупа, тепер жиє?

Але доти люди писали собі листи,
Замість марок клеїли дурня і панночок,
І здавалося їм, що час назавжди застиг,
Ніби прикритий долонею сірничок.

І жили як жилося, як Бог на душу поклав,
І вживали вдячно їжу свою пісну
Покоління тих, хто вірили в peace and love,
Доки, зрештою, не поїхали на війну.

А  що звідти вертатись не кожному до снаги -
Можна довго і марно плескати язиком.
Безкінечне джерело ендорфінів - це вороги,
Їхні трупи пахнуть солодко до оском.

І коли понад всесвітнім боєм летить зола -
Неминуче сліпнеш і сивієш до часУ.
І говориш Богові: дивні твої діла,
Як же я, б..., усе це тепер знесу?

Все життя моє було писане між цих рядків,
А ти мене тепер ніби мордою об паркет.
Але Богові  наплювати на слабаків -
Його діти часом зносили й не таке.

Він на тебе мружиться, затягується, кашляє в бороді,
І говорить, озираючися на ці плаї:
Твого кота взяла собі жінка, яка тоді
Не любила тебе ще так гостро, як ти її.

Юлія Ілюха
зрештою, кожен із нас у кінці помре
від війни, розбитого серця або хвороб
і земля, що похапцем проковтне старе
знов продовжить рухатися нон-стоп

біль складається з доторків і рубців
світ розщеплений на атоми самоти 
тільки грубий шрам на твоїй щоці
не дає мені від тебе піти 

рими родяться з гніву та із проклять
вірші пишуться й кришаться, як пінопласт
і найбільші зорі першими падають і горять
розрізаючи зашкарублий червоний наст

сонце зійде для тих, хто вночі не спить
не питаючи шляху, способу чи мети 
хай комусь у чомусь та й пощастить
хай це буду принаймні я і принаймні ти

Галина Крук
ми стали іншими. ми стали, як усі,
усічені до базових потреб:
мовчати, їсти, краяти серця
собі навзаєм, ніби свіжий хліб,
лишаючи довкола стільки крихт,
що вистачило б навіть, щоб по них
якось удвох дійти до світла
у кінці тунелю, в присмерку лиця...
хто визбирав ті крихти, хто серця
нам зачерствив, хто нам ввігнав між ребра
іржавий гак питання: чи могла б
любов (точніше так - хіба любов могла б!)
покинути нас в цих життєвих дебрях?
2015

Любов Якимчук
протиповітряна оборона

летять крилаті і балістичні
прошпигують снігові хмари
розмазують на своєму шляху птахів 
прямують просто в будинки
де хтось готує першу ранкову каву
де кімнатні рослини вистроїлись на підвіконнях
виловлюють світло з двору
щоб пережити цю довгу, як війна, зиму

летять крилаті і балістичні
у будівлі, де зачаїлись у стінах комахи 
позасинали, як діти під ковдрами
та не спускаються в укриття
у підвали чи сховки метро
де тримають обійми входів завжди розкритими

ще десять хвилин
шість
три
а потім вибух вгорі
вабливий і радісний
це —
ППО!
ППО!
ППО!
збиває російські ракети
бо якого чорта знищувати нас —
мурашок, котів і людей
птахів і рослин?
якого милого?

і діти, що кутаються в ковдри
дорослі, в яких збігла ранкова кава 
коти і собаки, що не встигли поїсти
перед виходом в укриття
рослини, яких ніхто не пробував рятувати —
усі, хто живі, живі, як ніколи

ми тут, чуєте? тут!
продовжуємо виробляти кисень 
або вуглекислий газ
рости чи злитись
муркотіти нервово
хекати, висолипивши язик
світити в темряві, як коти
рухатись у бік світла, як рослини
любити й ненавидіти

26 січня 2023, Київ

Мирослава  Ільтьо
Літнє надвечір'я в невеличкому будинку.
Покоління жінок в кімнаті для відпочинку. 
Наймолодша Орися грає на піаніно.
Її мама Ніна своїй мамі Вірі розтирає коліна.
На ліжку сидить Надія – найстарша в родині.
Сусіди її називають Павлушівська господиня.
Їй дев'яносто чотири з лишком!
Буває, Надія читає вголос Орисі книжку,
Часом готує омлет, молочну кашу
і завжди наповнює цукерками чашу.
Гарну таку, із чеського скла, з позолотою.
Та чаша в цьому домі суголосна з турботою.
Мама Орисі працює понаднормово,
Бабуся Віра не любить про її тата розмови.
І про дідуся баба Віра схильна мовчати.
"Така в нас сім'я, – сміється мала,– одні дівчата". 
Маленька Орися розпитує бабцю Надію:
"Ти коли молода була, про що мріяла?"
І стара малій розказує таємницю,
як мріяла втекти зі сталінської в'язниці.
Обіймає малу, каже, нема нездійсненних мрій.
Буває просто замало віри, замало дій.
"Запам'ятай, Орисю, – змовницьки каже стара.
Відчай у грудях – найвища гора".
"Орисю, затям, – лагідно каже прабабуся,
Я вже стара-стара, а ще сміятися вчуся.
Смійся з усього, з болю смійся, Орисю!
Ти будеш сміятися! Бігом бабі клянися".
І Орися клянеться, що сміхом огортатиме місто!
Каже Надія: "Хай буде твій сміх урочистий!"
Горне малу, заціловує голову старечими губами.
І мала до старої так горнеться, як до мами. 
"Зіграй бабі пісню, солодке моє дівча!"
І Орися грає. Від пальців ніг до плеча
музикою сповита, огорнена, як плащем. 
Бог в цей час торкає Надію своїм плечем.
"Нам пора", – промовляє, підводиться і рушає.
Ніна і Віра заслухалися теж, як Орися грає.
Бог стоїть коло дверей, стиха Надію кличе. 
Надія ховає в долоні своє обличчя.
«А де ти? Ку-ку», – звертається до кота.
Забавляє цим самого Христа.
Бог тамує усміх, зворушено радіє.
"Гладь кота, я пізніше прийду, Надіє..."

Ігор Астапенко
УСЕ 

і отця
і сина
і святого духа

і дівчинка якій уперше доручили
читати псалтир на службі
і хлопчик який молиться коло мами

і я 
зліплений за подобою свічки

і марія 
що смакує знайдений в яслах цукерок

і сад людей
обперезаний хусткою віри

і святого духа
і сина 
і отця

і дзвін
у вушній раковині

і серця виставлені до бога
і тріє пальців видовжених у рух

і вечора слізна ікона

усе – любов

Мар'яна Савка
Тут був наш дім, який збудував мій дід,
І ґанок був, де вилежувався мій кіт.
А там була стайня, а в ній корівка рогата,
А там був курник і курочка наша чубата.
А там криниця, і поле, і буряки.
А тутечки груша і отакі грушки.
А тепер там одна велика чорна діра,
І нема в тій дірі ані дому, ані двора,
Ні стайні, ні груші, ні курника,
Тільки чорна обвуглена пустка така,
Що із неї не виросте навіть стебла,
І пустка ота розповзлася на три села.
А що далі, мені не видно із темноти.
І я вже не знаю, чи зможу їх віднайти.
Добре, що діда вже вісім літ як нема.
Було б йому гірко, що я лишилась сама.
Але я не сама, бо знайшовся таки мій кіт,
І я намалюю дім, який збудував мій дід.

Роман Коляда
Тримай рівновагу, крихітко.
Мила, тримай рівновагу.
У ворога - вражі витівки,
А ми - не всесильні маги.

Спину тримай рівнесенько,
Маленька, тримай щосили.
За нас, за обох ріднесенька
Прямій, будь ласочка, мила.

Єдиною точкою дотику,
Між пеклом і раєм точкою,
На Стіксових водах плотиком,
Котроїсь богині дочкою,

Тримай рівновагу, крихітко.
Хоч, знаю, легко не буде,
Та скажемо: перемогли-таки
Ангели й люди.

Сергій Жадан
Так світло зранку. Прозоро навіть.
Сотенні містечка з армійським побутом.
Зима розколюється навпіл,
повітря нагрівається повагом.

Небо тихе в своєму безсонні.
Птахи, немов їх комусь нав’язали.
І поля мерзлі, наче долоні
малого, що довго стоїть на вокзалі.

Дорослі люди з вчинками їхніми -
дивними вчинками, химерними вчинками.
Ранковим потягом за ним не приїхали -
слід тепер чекати вечірнього.

Чергові, що залишились єдиними.
Зима, що була непростою затією.
Час вимірюється не годинами -
вимірюється теплом і надією.

Іван Малкович
Старосвітська балада
Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.

Мар'яна Савка
Доки ми розчиняємо сніг на губах,
Перетворюючи на подих,
Доки там в далині по глибоких снігах
Позолочена музика ходить,
Доки світло сідає на вигини вій,
Доки серце горить поміж сивих завій,
Доки янгол сурмить, возвеличивши мить,
Доти божа дитина спить.
Розгортається світ, широченний як степ,
А тим степом простує одвічний вертеп.
Вічний жид, три царі, ангел, чорт і солдат...
Й той, що каже убити усіх немовлят.
І оте немовля, що убити їм зась,
Бо за вічного Ірода Смерть узялась.
Ти також у вертепі. Не бійся. Ходи.
Йде вертеп. Ось. Тримай. 
Це руків’я звізди.

Сергій Жадан 
Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,
караваном із трьох позашляховиків,
обійшли перевал, що лежав у густому диму
і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню,
і в морозне повітря здіймалася анаша,
і похмурі бійці грілися коло вогню,
набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки – юні й старі.
Щойно ми увійшли, вони відступили вбік
і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,
розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: «Маріє, усі шляхи,
що вели сюди, всі дороги й стежки
нині світяться в темряві, й втомлені пастухи
ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.

Всі потоки, Маріє, всі узбережжя морів,
перестуджені, мовби горла малих дітей,
нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі
загусають повільно відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,
що лише існують, він зможе назвати все,
в ньому буде наша печаль і наша злість больова,
що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,
йому стане любові, щоби завжди стерегти
перехоплені нами колони та вантажі,
контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,
доки вони ростуть на нашій землі,
доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,
доти є ким поповнити лави – невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять до нас сюди,
нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.
Все минуще, сестро, вічні лише сліди
від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,
хай навчається справі та поміж нас росте».
Капітан порився у похідному мішку
і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,
почали діставати ножі, амулети й прути,
хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним
й відійшов назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото і килими,
порцеляна, бронза й купа теплих речей,
і стояло за вікнами небо чорне зими,
і дими підіймалися в нього з сільських печей.

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,
наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,
і за нею рушали всі пастухи та бійці,
і ступали снігом, ніби не мали ваги.
2011
Юлія Ілюха
Треба просто дожити. До осені. До шурхоту жовтого листя. 
Теплим диханням зігрівати будинки розхристані, 
Склити вікна, пити каву і чай, із яблук варення варити, 
Триматись за руки й про найважливіше говорити.
Треба просто дожити. До зими. До першого снігу й морозу. 
Ненавидіти ворогів, писати вірші і трохи прозу, 
Носити дрова, топити пічку, годувати котів покинутих,
Мріяти сильно, щоб більше ніхто не посмів загинути. 
Треба просто дожити. До весни. До китиць пахучих бузку.
Вдихати на повні груди темряву міста п’янку, 
Кататись на великах, на балконах сіяти квіти.
Й повернутись нарешті додому, пройшовши пів світу.
Треба просто дожити до...

Катерина Калитко
Це, бачиш, серце. В ньому вирва
на місці втіхи та печалі.
Ти сорочки із кропиви
плетеш ночами.

І тіні лицарок, сестер,
в нічному рухаються люстрі.
Той, хто потягнеться тепер
тобі назустріч,
навіки буде всіх рідніш,
перехрести його у спину.

Візьми цей трем. Візьми цей вірш
за кровоспинне,
вклади йому на шкіру так,
як прикладають подорожник.

Він буде чоловік і птах - 
так досі можна.

Як тонко витікає час
з одухотвореної глини.
Скажи, скажи, як звали нас
і де були ми.

А цвіт осиплеться з вишéнь,
заповнить вирви та безодні.
І має значення лише -
де ти сьогодні.

Галина Крук
наша стрічка новин - галерея утрат
батько/мати, син/донька, сестра або брат
з принагідними фото з родинних застіль
із розкриленим поглядом, де не про біль, 
не про смерть, а про довге щасливе життя,
а про свята, де вперто доросле дитя 
не дається до знимки, кривляється, рже,
- не показуй нікому, ну мам, досить вже...

так коханим позують, зухвало і ніжно нараз
де ні страху розлуки, ні тіні образ,
де в глибинах очей каламуть від бажань
де сто тисяч цілунків, обіймів, зітхань,
де закроєно на..., розплановано до...
де чекають удвох чи дітей, чи Годо,
чи доставку ранкової піци, однак
не чекають, що світ обірветься отак 

на півслові обіцянки «ще до зими»
«ще й не встигнеш зогледітись, ось уже й ми»
«як навчишся читати – у мами листи»
«я тобі викладатиму знимки й пости»
«я тебе повезу», «ми побачимо світ»
«я для тебе тут маю від зайця привіт»
«може, там уже видно, це донька чи син?» 
«я нарешті посплю кілька повних годин»
«говори мені мамо, я чую ще, ма...»

жде дитина зими. жде дитину зима.

Катерина Бабкіна
Дивися – стелеться перший лід
на наших з тобою вулицях зранку,
і кров на смак ніби дикий глід,
а на губі залишився слід
від поцілунку, маленька ранка;
дивись, як обтріпуються краї
кишень від рук в шкіряних рукавичках,
як забуваються всі твої
легковажні вчинки, шкідливі звички;
як тісно сплять на гілках птахи,
як сивим береться в повітрі подих,
як сонце пестить міські дахи,
і чорні гострі дерев верхи,
і сонних риб у повільних водах;
як світ підносить тобі дари –
холодні яблука, пізні квіти,
раптові безвітряні вечори
та інші радості – їж, бери,
тримай, бережи, забувай про літо;
як зріє в легенях нове тепло,
не стороннє, м’яке, небачене,
тендітне, ніби живе стебло.
І все, що з тобою колись було,
більше не має жодного значення.

Юрко Іздрик
я навчився жити без тебе
я навчився жити без всіх
в мене є персональне небо
персональний дощ або сніг
персональне сонце у мозку
персональний у серці бог
хоч без тебе тепер непросто
та непросто було і вдвох
простота взагалі – облуда
простота переважно – зло
бо заводить вона в нікуди
на чергове пробите дно
а з тобою усе непросто –
кожна мить кожен крок і рух
я любив наче йшов наосліп
покладаючись лиш на слух
покладаючись лиш на дотик
на електрики вишніх сфер
я долав непростий твій спротив
(непокорений дотепер)
я вивчав надскладну систему
наших дивних нейромереж
погоріли у мене схеми
і у тебе згоріли теж
ми розбіглись як краплі ртуті
розлетілись на ах! і ох!
ми несказано крейзануті
нам ніяк неможливо вдвох
я навчився бути без тебе
я тебе відпустив і вмер
ти в мені – як порожнє небо
непокорене дотепер
Василь Герасим‘юк
Я в тебе запитав
дорогу до зірок.
Я не картав себе
за цей небесний порух.
Бо скоро буде мла,
бо скоро буде змрок.
А потім буде ніч,
а потім буде морок.
Ти надійшла мені.
Настала ти мені
на весь мій білий світ,
на темний мегаполіс,
щоб я промчав цю ніч,
як месник на коні, –
на голос твій, на зойк,
на голос твій,
на голос.

Ірина Жиленко
Осінній вітер… Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.

І листя мчить із шерехом трагічним.
«Чому з такою спрагою, з таким
дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?», —
пита мене коханий. Крізь дощі
пройшов трамвай, од холоду горбатий.

І я собі наказую: «Мовчи!
Ніхто на світі не повинен знати,
що в цьому домі, повному досад,
я не людина – я вікно у сад!»

По світлій шибі котиться сльоза.
І я страхаюсь радісно і грішно
розкрить тобі зелені вікна в сад
і потопити в білосніжних вишнях.

Нема шляху з дерев моїх назад!
Крізь цю бузкову, захмілілу павіть
щодня благословлять тобі і славить
мене –
ВІКНО, РОЗЧИНЕНЕ У САД.

Сергій Жадан
І що залишиться по всьому,
по наших голосах невчасних?
Це перший рейс о пів на сьому
вивозить з міста всіх нещасних.

Усіх відважних і шалених,
неназваних і непокірних,
уздовж долин – важких, зелених,
і рік – надламаних, пунктирних.

Усіх, кому немає місця
під сонцем мертвих і невтішних,
усіх, кому тепер не спиться –
довірливих, чужих і ніжних.

Я хочу в цьому падолисті,
в цю листопадову навалу,
щоб ти могла в своєму місті
вночі дістатись до вокзалу.

Нехай тобі не буде темно,
не буде чорно та нещасно,
нехай все буде недаремно,
невипадково, своєчасно.

Хай буде шлях, мов нагорода,
нехай чекають добрі вісті,
хай робиться важка робота
провідників і машиністів.

Хай буде сенс у довгій праці,
хай час приймають, як спокуту,
хай жоден потяг нині вранці
уже не зіб’ється маршруту.

Хай вчасно зійдуть на кінцевій
усі, кого зривав неспокій.

Вогню твоїй пітьмі серцевій.
Тепла твоїй зимі глибокій.

2017

Власта Власенко
коли небо дуже бігло, то падало,
спухало і наливалося як синець на коліні
і плакало, плакало, плакало
так,
що було видно під його шкірою блискавки…
я сиділа коло вікна,
колінами в шибу
наші з небом синці розпухали однако,
ми плакали, плакали,
кожен по-свому,
а баба з нами сварилисі,
шо не мож так собов хітати одно з другим,
а потому 
баба викочували небови сонце,
а мені - білий хліб з повидлом,
ми зустрічалися в калабані,
і так і стояли:
небо з сонцем, а я з хлібом,
і дивилися один одному в очі,
поки надворі у любистку вовтузився грім,
котрого баба давно приручили
як пса,
котрий дуже добрів і тих,
коли йому зачинали грати
коники в конюшині...
"Най би так все було", - думала я 
лежачи у траві,
роздивляючись небо
у дві кулачкові підзорні,
і воно гнало у синю ґражду
білих драконів,
що ставали білими вівцями,
їх вовна падала,
падала,
падала, 
зачіпаючи сині тернові ягоди,
з яких робився туман...
тоді я знала,
що так приходить баба яга,
дише терновим туманом
і дує небови на напухлу бубку,
гамуючи блискавки під шкірою,
і воно не плаче,
і я не плачу,
бо моя баба загортає мене у вовніну хустку
і вертає додому...
де у братрурі
пріют пироги з синіми ягодами,
а в стодолі на сірім одвірку - 
ключ від хати,
такий великий,
що може й від неба...

Галина Крук
перехресний, як рима, вогонь, охолонь, перестань. 
каса звуків і букв розлетілась від першого БУКа
вивчив назви рослин по прильотах - Піон і Тюльпан 
Гіацинт і Гвоздика, смертельна неначе гадюка
прочитай по складах, де від нас спрацювала артА
по усіх тих ворожих складах. почерк виробиш потім.
кажуть, гарна тут школа була. перший клас - легкота.
в старших класах на дошці висить ще домашня робота. 
все, чого ти навчився й набачився, вдарить під дих
всі, без кого тобі обійтися тепер доведеться...
бий із лінії, що пролягає між мертвих й живих
як її не стирай, а вона неодмінно - крізь серце.
перелітні, як птахи, снаряди лягають в поля,
у футбольні шкільні, де пронизливо пахне травою
сонця м'яч золотий бачить як учорашнє хлоп'я
пробиває іще за своїх, але вже - поза грою

Юлія Мусаковська
Цьогоріч відпускати осіннє тепло
надто боляче — наче зриваєш зі шкірою.
Так самотньо любові ще не було
між надією й вірою.
Полудневі хвилини в’язкі, як глей:
хочеш зрушити, й кроки схожі на подвиги.
Перелітне серце — пташа мале —
завмирає від подиву.
В павутинні заплуталась нитка життя,
ще напрочуд міцна, але натяг сильнішає.
І мережива над головою летять,
обертаються віршами.
Бачиш, небо розтяте вогненним мечем,
день тече непоправною втратою.
Як не встигнеш поцілувати в плече —
я отам догорятиму.
2021

Сергій Жадан
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

Катерина Бабкіна
Тепла куртка на чорний шовк, черевики й шарф,
зранку, бачиш, туман зійшов – повисів і розтав.
Осінь гострить свої ножі, довгі, світлі, тонкі.
Де ти зараз, скажи, скажи, хто ти тепер такий.

На перехресті стоїть таксі, з вулиці голоси,
розляглися на сонці пси, тихі великі пси.
Пахне соком міських дерев, кволим швидким дощем,
осінь тягне за кожен нерв, витягне кожен ще.

Осінь тягне стебла ожин, протяги тягне в дім.
Пам’ять робить тебе живим, робить тебе слабким.
Всі, хто проріс у вогких полях, всі, хто тепер не тут
в цих осяйних нескінченних днях попри тебе пройдуть.

Все, що з тобою колись було, всі, що колись були,
будуть боліти, як бите скло, ніби зблиски з імли
будуть сіяти тобі вони – всіх їх побач, прийми.

Осінь викочує кавуни, випускає дими,
відпускає усі гріхи. І вигріваються,
бачиш, під куртками, як птахи, наші серця, серця.

Власта Власенко
Я сама я одна
що це світ почорнів
що це плаче з глибокого дна…
тихо тихо... гляди
на поверхні води
пишуть тіні свої імена

Бачиш правду – і спиш
маєш голос - мовчиш
хвойний круг на чотири замки..
час від часу туман
прикладаєш до ран
на запястку своєї руки

А чому тобі так
я б сказала але
шість печатей і ми не одні..
тільки всесвіт не спить
слухай як він не спить
він калатає зліва в мені...

Катерина Калитко
– А що ж тобі Богородиця говорила,
коли схилялася, вкриваючи термоковдрою?

– Розповідала, як бере пекучу кирилицю
і вночі на безжальні ножі перековує.
В аптечці тонкими пальцями вишукуючи кровоспинне,
казала, як з наших доріг прибирає каміння.
Шептала: не спи, не спи, відповідай мені, сину,
мова – червона вишивка хрестиком по піднебінню.
Вона, я підгледів, заплакала, коли на ґанку курила,
і здалася близькою й молодою – до сказу.
І пообіцяла, що в мене скоро виростуть крила,
стану срібним соколом, сховаюсь у неї в пазусі.

– Ти мариш, братику, мариш, не можна такого казати.
У тебе синіють губи. Я зараз когось покличу.

– Вона мені обіцяла. Вона мене збудить завтра,
теплу руку притулить
до обвітреного обличчя.

Ірина Цілик
І ніхто нікому не друг, не брат.
І ніхто нікому не оберіг.
Але я умію губами брати
теплий хліб і цукор із рук твоїх.
Скажеш "вйо!" - підемо удвох цим шляхом,
де повік не тане червоний сніг.

І ніхто нікому не капелан,
не остання сповідь, не перший бій.
Але мліє юшка і пахне ладан,
але стільки кроків в одній добі,
стільки років нас доганяють війни,
що ми геть не здатні відчути біль.

І ніхто заблудлому не суддя,
і ніхто сліпому не поводир.
Я давно нікому уже не дякую,
але ти один, але я один,
і ми йдемо спільно цим довгим шляхом
крізь кисільну млу і молочний дим.

Йоу, козаче, за нами ніхто не плаче.
Сірий степ нам - ліжко, і стіл, і дім.
То ходім...

Сергій Осока
Осінній жоржині, червоній осінній жоржині
Примарилось на ніч проміння і музика Баха…
Учора було ж наче тепло, а нині, а нині –
Ні плюску, ні сині, ні туску, ні тіні, ні страху. 

Просвітлена смерть заманулась червоній жоржині,
Аж чорній жоржині під віолончельну сонату. 
Ще спраглі вуста, та пелюстя занадто осіннє,
Щоб перегортати, щоб перепливати, щоб перелітати. 

Ця музика – промінь. Як завжди, ледь-ледь передчасний.
На стінах Господніх, на синіх мальованих кахлях…
Зосталось – упасти. Лише надломитись і впасти
Червоній жоржині – прямісінько в музику Баха. 

Юлія Ілюха
Я б хотіла тобі розповісти про осінь, що з дерев непомітно зриває листя,
про ріку, що зміїться в долині пряничній і в тумані дрижить імлистому, 
про гірські хребти, що, колючі й засніжені, тихо сплять під крилом літака,
про ту жінку в квітчастій сукні, що сміється й тримає келих,  повітряна і легка,

про нахабних качок і закохану пару лебедів, що випрошують хліб із рук,
про рожеве небо над тихим містом, що у космосі запускає небесний рух, 
про страшну силу німої води, що згасає, захлинаючись об хвилерізи,
про вірші, що нікому нечитані тихо сплять в глибині подарованої  валізи.

Я б хотіла тобі розповісти багато, все одно я цю ніч не засну,
але 
буду
вкотре
розповідати
про 
оцю
паскудну
війну.

Ірина Цілик
Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
побуту, вона думає – ще трохи, і я буду з ним.

Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.
2015