Поетичний PROстір

Уляна Галич
І.
Отак вони і жили. 
Чоловік із небесною відмітиною, і вона. 
Божевільна, тривожна, проте в цілому – абсолютно земна. 
Жінка на всі чотири, на всі тринадцять вітрів. 
Він її не любив. 
Фактично, він смертельно нею хворів. 
Як хворіють на рак, чи, скажімо, на той же СНІД. 
Вона прийшла до нього зі снів. 
Прослизнула із осені. 
Проникла із найтемніших глибин. 
Дозрівала у ньому, як під сонцем стигнуть хліби.

ІІ.
Вона мала в собі щось недобре.
Якусь екзистенційну пітьму.
І – безумовно, – призначалася не йому.
Він був для неї занадто гарним.
Вона знала це повсякчас.
Відверто кажучи, він її спас.
Він її втримав.
Як втримують ворожі навали і небеса.
Як втримують барикади,
на більшості із яких він був сам.
Бо, як на зло, всі янголи відлучилися на перекур…
Вона – лисеня, що виросло у ярку.
Вона – атмосфера, насичена передчуттям грози.
І – зауважте – це він її запросив.
Як, за легендами, запрошують вампірів і вурдалак.
Вона отримала дозвіл і побачила знак.
Вона йшла крізь покинуті села та хутори
Випалювала стерню і шепотіла: гори.
Вона гралася полум’ям.
А він грався її волоссям вночі.
Над їхнім ліжком висіли перехрещені двосічні мечі.
Вона плакала тихо.
Він удавав, що спить.
Отак вони і жили,
щоразу маючи тільки мить.

ІІІ.
Отак вони і любили. 
Кожен із власної дзвіниці й хреста. 
Він був її демоном. 
Її відлякувала його висота. 
Вона рятувалась від нього цигарками й дешевим вином. 
Автостопила. 
Від’їжджала кудись. 
Але поверталася все одно. 
Шаленіла від запаху його шкіри. 
Доторку неголених щік. 
Можливо, він її врік? 
Можливо, вони обоє були із нетутешніх країв? 
Бо як по-іншому пояснити, що він і досі не прикінчив її? 
Бо як по-іншому витлумачити їх космічний зв’язок? 
Він шукав її слід на поверхні згаслих зірок. 
Не знаходив нічого, окрім кістяків вимерлих марсіан. 
У фізичному вимірі це був якийсь абстинентний стан.

IV.
Він пробував її писати, вибирав підходящі ракурси і кути.
Вона рятувала його від самоти.
Він затримував подих і пірнав з головою у цю ріку,
Набирався мовчання.
Набирав повнісінькі жмені піску.
Наче сіллю, присипав її рани отим піском.
Вона була найгіркішою із оском.
Він бачив її обличчя у перекривлених дзеркалах.
Ці відображення наганяли на нього страх.
Викликали почуття відчаю і непогамованої жаги.
А вицвіле небо ставало таким тугим,
І осінь стискала горло, душила, немов мішок.
Він кликав товариша і йшов з ним у найближчий шинок.
Казав йому:
– Друже, вона мені приносить біду.
Вона мене поглинає.
Я від неї піду.
Присягався забути, лаявся і багато пив.
Він її не любив.

V.
А коли світанкове сонце торкалося  верхівок тополь,
З його похмільної голови вивітрювався весь алкоголь.
Він замовляв собі кави. 
Каявся у тому, що говорив.
Їхні стосунки нагадували йому скелястий обрив,
помережаний ущелинами, відкритий усім вітрам.
Їхні стосунки були крихкими, неначе венеціанський вітраж.
Їх взаємний неспокій приносив гіркі плоди. 
Вона затихала в ньому відлунням крижаної води.
Вона погасала в ньому вогником гасового каганця. 
Аж доки він просто не зміг пригадати її лиця.
Не зміг розпізнати знайомі літери поміж тисячі слів.
Вона розчинилася на сутінковому тлі.
Його схима була призначена йому наперед.
Залишалося вірити, що вона через це не помре.
Залишалося сподіватись, що нарізно їм краще, аніж удвох.
Треба визнати, за цього чоловіка міцно тримався Бог.
За усі його вірші й полотна його картин.
Він був у Бога такий один.
Його муляла совість і кликали недописані сторінки.
Його чекали інші жінки.
А вона… 
По хорошому, їй дісталися уламки спогадів і купка золи. 
Отака історія.
Отак вони і жили.

Катерина Бабкіна
Той, хто говорить – не бійся, бо я з тобою, - не завжди із тобою є.
Той, хто помер невинним, спочива не завжди серед духмяних трав.
Бог тобі шле смс не тоді, коли дуже просиш, а коли в нього щось своє
невідкладне до тебе. В нього, зрозумій, забагато справ.
Зрештою, він останній, хто тобі хоч щось обіцяв.

Той, хто говорить – не йди, - той не конче ніколи не піде сам.
Хто взагалі говорить до тебе, чиїх, скажи, потребуєш слів?
В серці набрякає живою кров’ю усе почуте, і потім там 
утворюються порожнини, щоби з них в тобі могли прорости
пагони ніжні тремкої побутової гіркоти.

Той, хто покликав цей дощ, не завжди залишається із тобою в дощі,
ні в радості, ні у скруті - в скруті нечасто залишаються, зокрема.
Тож хто би що не казав - переставай їх слухати, переставай мерщій.
Довіряй тільки типам зв’язку, де все так просто, що говорити потреби нема – 
тільки любов або смерть, тільки світло або пітьма.

Ірина Цілик
Половинки яблука

Через столик по діагоналі
сидять двоє,
дивляться одне на одного, у вікно.
Їхні репліки недосконалі,
як у хорошому кіно.
«А тепер я поясню, чому ми не будемо разом»,
– каже вона, і таки робить це.
Все звучить дуже логічно.
Він погоджується з усім одразу, хмуриться,
допиває чай механічно.
Потім дійові особи мовчать. А там, надворі,
пахне так, ніби можна щось спочатку, –
весна, все тече.
Вона тихо говорить, говорить,
але, здається, хоче кричати.
Принесіть, будь ласка, чек.
Мені видно навіть звідси: насправді, ніхто
з цих двох не хоче йти.
Я бачу, як пульсує жилка. В рукав не лізе рука.
Але він лишає чайові. Вона застібає пальто.
«Бувай. Якось дзвони...» «І ти».
Ще мить – і місто з’їдає половинки яблука.

Юлія Ілюха
УРОКИ НОРМАЛЬНОСТІ 
нормально бути не в нормі
каже вона 
і заплющує очі 
відкидає голову назад
підставляє обличчя березневому сонцю
що підсвічує її веснянки наче прожектор в театрі
грай свою роль до кінця
каже вона 
зухвало сидячи на підвіконні 
тулиться щокою до скла прикрашеного сніжинкою зі скотчу
і ловить тепло весни
не ми здуріли світ здурів
каже вона
і підтягує коліна до підборіддя
мружачись до павутинки зморшок у кутиках очей
купається в сонячній ванні
клеопатра вцілілого вікна
цариця миті
що пролетить як експрес без зупинок і не повернеться
завтра не існує
каже вона
витягуючи ноги перед собою
довгостроковий горизонт планування давно пошабашив
немає сенсу планувати навіть власний похорон
треба просто жити 
поки із пекла вкотре не постукали
життя прекрасне
каже вона 
і ти в ньому квітка
навіть якщо ростеш на згарищі
чіпляйся корінням за землю
вона заземлить
і триматиме 
нагадуючи 
що нормально бути не в нормі 
і це теж урок 
щоб вижити

Катерина Бабкіна
Народи мені брата, щоби він мене захистив,
щоби він мене був захищав кожен раз, коли було слід -
жінка просить. Земля їй мовчить у відповдь. Золоті в
саду пагони цьогорічні, родючі; та кожен плід,
ніби камінь, звисає загрозливо з довгих віт.

Дай мені покривало від пильних ласих чужих очей,
щоб небажана під ним мене не сягнула жодна чужа рука.
Заховай мене в сяйво зблисків своїх і в прозору блакить тіней -
жінка каже. Ріка попри неї тихо собі тече,
але ні – не сховає живою її ріка.

Жінка дивиться в небо й говорить – поруш цей плин,
у якому за літом йде осінь, й тоді зима,
й час свій мають і квіти руж, і трава полин,
й своє місце є слушне для кожного звіра, всіх бадилин,
лиш для мене свобідного місця ніде нема.

Але небо відповідає – Сама, сама.

Катерина Бабкіна
Неправда, що є матерії, яких не можна злічити,
виміряти, висловити словами, визначити початок,
вигадати їм зужиток, виписати у зшиток.
В світі своїх уявлень, в межах своїш решіток
якщо ти майже певен, що вже нема що втрачати –
краще до кінця не перевіряти.

Неправда, що є каміння, яке не точить водою,
і вітер не злизує легко, ніби кулю цукрову;
неправда також, що все, що вже було із тобою,
забудеться, заросте, ніби брук травою,
зробить тебе сильнішим, не зрушить твою основу,
ніколи не болітиме знову.

Хтось мав тобі пояснити: все, що маєш, зникоме,
як тендітні рослини, як паперові квіти.
І триває найдовше не душа невагома,
не палка надія, а просто втома,
втома, котру, здобувши, вже нікуди не можеш діти.

Тож поки жінки ховають від дощів долоні й волосся,
поки розрозстаються ночі осінні, як чорні діри –
запам’ятовуй усе, що мало значення досі,
ховай свій світ у легенях, в крові, під шкірою.
Бережи усе, що тобі дотепер вдалося,
не відпускай нікого з тих, кому справді віриш.

Павло Коробчук
Лежати під небесами кольору ватри.
Вдивлятися у зірки, що злітають, ніби іскринки.
Слухати, як тліє минуле і попеліють втрати.
Смакувати окраєць майбутнього, свіжу скоринку.

Вдивлятися у місця, де уже не почуваєшся зайвим.
Лежати ближче до тих, хто лежить у глибинах.
Смакувати щойноспечений хліб, який розрізаєм.
Слухати, як проростають нові покоління з хлібини.

Слухати всі голоси прийдешні й мовчання - колишні.
Вдивлятися в ліве око минулого, в праве - майбутнього.
Смакувати небесами кольору кривавої вишні.
Лежати пшеничкою в буханці ще трошки присутнього.

Мар'яна Савка
Неможливо навчитися бути поетом
Так само як
Неможливо навчитися бути брамою 
Причепленою іржавими завісами до неба
Чи неможливо навчитися бути конем 
Який танцює у хвилях морського прибою 
Бути поетом
То просто бути вузькою кладкою 
Яку бог прокладає через чорний потік
Чи бути хвірткою 
Через яку він впускає у сад 
Заблукалих коханців 
Чи бути ложкою чаю 
Яку піднесе до вуст жінки 
Хворої на відчай
Бути поетом 
Так ніби тримати повітря в долонях
І відчувати як воно загортає
В невидимий шовк
Бути поетом 
Так ніби стояти на при гори ступці потяга
Який мчить крізь тунель 
Із цяткою світла попереду 
Бути поетом не вміння
Не вибір
Не випадковість 
Лише тяжка спокуса
Пізнати заховане 
Бути спокушеним
То ніби покусувати вуста 
Спраглі цілунку 
Або стулити їх міцно
На вічне мовчання.
 03.03.23
Галина Крук
а ми не народилися іще
у світі, переповненому жаху 
нас із товарняків обабіч шляху
не викидали мерзлими кістьми
від автоматних черг лягли не ми
у власноручно викопані ями
не нас, як звірину, вели полями,
щоб розстріляти, щоб ніколи ми
не народились, не згадали, хто ми,
щоб ані титли, ниже тії коми,
щоб жоден з нас не вийшов із пітьми
предвічної. та спів бере за душу
й виводить по одному, хочеш? - мушу!
живи, живи за кожного, хто був
претекстом, передвісником, прелюдом,
останнім словом чи посмертним чудом,
мотивом, що не йде із голови
і крутиться, як платівка вціліла,
під голкою, що пришиває вміло
тих, хто - уже, до тих, хто ще живий

Олена Герасим'юк
Передчуття фіналу - як передчуття весни
таке ж жадане
от-от рукою торкнешся
впадеш у тепле повітря обличчям

Ще крига не скресла
а тобі
нестерпно пахне квітами

Ніби від зміни дати
зміниться світ

Чи хоча б надія 
виб’ється ніжним пагоном
з-під землі -
такої холодної-холодної

І розквітне відповіддю
на усі 
болючі питання

Вікторія Амеліна
(1986 - 2023)
Історія для повернення
Коли Міра виходила з дому, взяла намистину з шкатулки
Коли Тім виходив з міста, підняв камінчик на вулиці
Коли Ярка лишала сад, взяла кісточку абрикоси
Коли Віра виходила з дому, то не взяла нічого
cкоро я повернусь, сказала
і нічогісінько не взяла 

Міра виростила шкатулку із намистини
ростить новий дім в шкатулці
Тім почав нове місто з каменю
Місто схоже на рідне, 
тільки моря немає
Ярка посадила кісточку абрикоси 
довкола кісточки сад став Ярчин 

А Віра 
яка не взяла нічого 
розказує цю історію

Коли тікаєш із дому,
розповідає
Дім за спиною маліє
щоб вберегтися 

Дім обертається
сірим камінчиком
намистиною
кісточкою минулорічної абрикоси
скельцем, що коле долоню усю дорогу
фігуркою Лего
мушлею з Криму 
зернятком соняшника
ґудзиком з татового мундира 

Дім тоді поміщається до кишені
і там він спить 

Дім слід витягати з кишені
в безпечному місці
Коли готовий 

Дім помалу ростиме
І ти ніколи
запам'ятай, ніколи
не будеш без свого дому 

А що ти взяла з собою? 

Взяла лише цю історію
про повернення
Ось, витягнула на світло
Вона росте

Максим Кривцов
(1990 - 2024)
І коли 
смородина сонця
упала за горизонт
я взяв
усі свої речі
усе своє життя
і рушив автостопом 
по автостраді:
вiйна.

Коли мене запитали
яка година
я відповів:
війна.

Напевне
варто писати зрозумілі лінійні вірші
про зрозумілих лінійних людей
та навколо все поломане
наче старий годинник.

Коли мене запитали
яка пора року
я відповів:
темрява
чорна
як посмажене зернятко.

Чую грухіт
думаю: снаряди
це просто хтось прийшов
і стукає в металеву хвіртку
відчини
відповідають мені
не бійся.

Коли мене запитали
скільки мені
я відповів:
зовсім
коли мене запитали
з чого ти
я відповів:
з піску.

І поки ти ховаєшся в погребі
небо небачено-красиве
і поки ти дихаєш сирістю
надворі цвітуть абрикоси
шкода
шо цей час не компенсують
наче у футболі.

Я вирушив автостопом
я взяв всі свої речі
все своє життя
всі свої сни та любов
забувши дещо
себе.

І коли мене запитають
звідки ти
я скажу
що з туману
і коли мене спитають
як тебе звати
я промовчу
не пам'ятаю.

Врешті
хтось продовжує стукати в хвіртку
піду
відчинятиму.

Катерина Бабкіна
Пам'яті Небесної сотні
Коли помираєш, слід пам’ятати про
те, що, звісно, перемагає завжди добро,
але це не одразу помітно;
що дерева срібні і ріки солодкі хоч десь та є,
і що тільки те, що ти віддав, назавжди твоє,
навіть якщо це – усе в тобі світло;

що любити не боляче і не страшно навіть тоді,
коли від любові тебе охоплює страх і біль,
що його і не побороти.
І у жодному разі не слід уявляти, як
будуть після тебе інші жити чи помирати, так
і не взнавши, хто ти.

Тож коли, очікувано чи ні, настає та мить
в місті, де очевидно забагато всього горить,
у країні, котра забагато від тебе хоче –
краще швидко перелічити імена дорогих і тих,
хто з любов’ї обережно йтиме тепер по шляхах твоїх,
і не закривати очі.

Вічна пам’ять – тонке проміння, що пливе через всі часи,
дорогоцінний дзвін у повітрі, голубі голоси,
відблиски золоті у чужих зіницях.
Коли помираєш – слід проспівати собі мерщій:
перетікає життя в життя як моря в дощі,
і тому воно не скінчиться.

2014

Людмила Горова
У цім розтерзанім домі так багато тепла і любові.
Чиїсь руки розгортають все, що нещодавно було стінами,
Щоб контужене тремтяче цуценя жило.

У цім розтерзанім місті так багато тепла і любові.
Чиїсь руки дбайливо кладуть все, що нещодавно було людиною,
У чорний пакет. Бо людину цю хтось же любить.

На цім розтерзанім полі  так багато тепла і любові.
Чиїсь руки виймають з його тіла міни і ракетні уламки,
Щоб збіжжя прорізало напоєну кров‘ю землю і вона розродилася хлібом.

У цій розтерзаній жінці так багато тепла і любові.
Вона зціпить зуби, вона дасть собі раду,
Бо він, котрий зараз там, де пекло, тримається за її любов.

У цім розтерзанім серці так багато тепла і любові.
Воно рівно б‘ється, ловлячи віддачу від автомата,
Але вискакує з грудей і стискається до болю від дитячого плачу.

У цій розтерзаній країні так багато тепла і любові,
Що ними можна заквітчати увесь світ.

І в цім розтерзанім світі так багато тепла і любові. 
І вся вона – тобі. Живи.

Тетяна Власова
і коли зранку з церкви упав хрест,
нам сказали — почнеться війна.
а ми відповіли — 
вона ніколи не припинялась.

народжуватись у війні,
якого би покоління ти не був — 
так уже сталося з народом,
котрий ніколи не хотів нічого більше,
ніж волі.

народжуватись у вогні
і виживати у ньому — 
вміння, яке один одному
передають тут століттями.
вміння, яким просочена ця земля — 
від роду до роду,
від минулого до прийдешнього,
від випаленості до родючості,
від висохлого до окропленого слізьми
і мокрого від крові. 

дивно проговорювати назви міст, яких уже немає — 
наче гортаєш підручник з історії,
написаний щойно.
ні — той, що пишеться просто зараз,
сторінки якого запеклись, 
пропахли димом,
прилипають до пальців,
залишають на них чорні плями.

історія, яка складається з диму і чорних плям — 
така ціна 
жадання свободи. 

саме стільки коштує місце на карті світу,
яким у новинах тепер ілюструють
слово «війна».

дивно спостерігати за світом,
який спостерігає за нами.
 
дивно нічому не дивуватись.
дивно відчувати силу і втому водночас. 
дивно любити в часи війни.
дивно воювати в часи любові.
 
якого би покоління ти не був —
із тобою завжди ті, хто були тут раніше,
із тобою завжди їхня сила,
із тобою завжди твоя пам’ять.

і коли нам сказали — почнеться війна,
ми відповіли — нарешті.
нарешті вона
закінчиться. 
Катерина Бабкіна
Поцілуй, каже, птаха. Але ніжно тримай, не пошкодь.
Подивися, як зранку додому йде по воді Господь,
а довкола вистрибують риби, від світла п’яні.
Зауваж, як дерева стоять по коліна в імлі
й до сердець притискають зелені кущі омели,
ніби діти свої подарунки різдвяні.
Поцілуй, каже. Птаха, комаху, землю, траву,
відпусти своє серцебиття, як тугу тятиву,
і заплющивши очі, слідкуй за ритмом у тілі –
так лягають м’яко і стрімко в долини моря,
так наповнює сяйвом рожевим оселю зоря,
як тебе наповнють тремом ці теплі стріли.
Роздивись, як осіла й блищить на тобі роса,
як сплітаються в спогади досвіди й чудеса,
як святиться кожне ім’я, колись промовлене всує,
як усе, що між нами, тепер уже не мине.
Поцілуй, каже. Ну, поцілуй хоча би мене –
і тоді я нарешті цілую.
Юрко Іздрик 
є час обіймати — і час уникати обіймів
є час щоб єднатись — і час залишатися вільним
є час на розмову — і час німувати у тиші
є час для любові — і є для байдужості ніша

усьому свій час і усьому доречна хвилина
і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине
і ніжність що нас підриває колись та й погасне
по-іншому тут не буває — живе те що вчасне

Ірина Цілик
Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста, 
тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа,  
слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця. 
Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця. 
 
І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице. 
Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем. 
І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер? 
І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер?
 
Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам. 
Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм. 
Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи.  
Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин. 

Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить. 
Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи, 
світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот. 
Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот. 

Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця 
і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця.  
Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до хрипоти.   
Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти. 

Катерина Калитко
Хтось повинен обігрівати дім, поки усі деінде,
і запалювати світло ввечері, щоби бачили: тут живуть.
На старих фотографіях пгідні жінки повновиді. 
По кутках чаїться пам'ять, отруйна й срібна, як ртуть.

На старих фотографіях чоловіки суворі.
Паперові гвоздики в кишенях і чоботи латані часом.
Ті, що тут жили раніше, ніколи не бачили моря,
дехто й світу не бачив поза своїм селом.

Вашу кров же, люди, понесло світом, гарячим вітром.
Рятувалися, як уміли, раділи, що всі живі.
Але хтось залишається. Вікно у темряву світить –
і наче жовту ряднину простелено на траві.

Хтось лишається прочитати всі ваші чорні дошки, 
всі дороги, якими рушалося підкорювати міста. 
І щороку в лютому смертельний пускається дощ,
і якщо ми закінчимось – тоді вже й він перестане.

Він усе ще жде, щоби звідси гукали “Досить!”,
проганяє людей на вокзали, вантажить на кораблі.
Але гріти дім спорожнілий – химерний і гострий досвід,
наче бачиш потоки власного голосу у землі.

Марина Пономаренко
Зима перекочується до обрію
Сонце – мов миска із гарбузовою кашею
Жінка змотує річку – кидає клубок у торбу
По річці пливе баржа

Креслить клітинку – 

В   у   л   и   ц   я
у                       в
л                       у
и                       л
ц                       и
я                       ц
В   у   л   и   ц   я

Повня у голові – у писаній торбі повінь
Серце жінки трояндиться і цибулиться
Викидає пагони і запускає корінь

Шкура вулиці, винами лита – лопатами дряпана
Пещена мріями золотошитими-довгополими
Шкура вулиці вщерть посмугована грядками –
Укорінюються серця, перемащені медом і болем

Шкура вулиці, коханцями човгана – розчахнута вирвою
Жінка її заговорює, наче квітку отруйну-зубату
І на мову цієї жінки птахи злітаються з вирію
Пагони серця її кучерявляться – в'яжуться бантами

Той, до кого звернена мова ця
У підшкір'ї черешнями-вишнями вишитий
Той, до кого ця жінка сниться і молиться
ПЕРЕМОЖЕ і ВИЖИВЕ
ПЕРЕМОЖЕ і ВИЖИВЕ

Галина Крук
з міста, якого немає, не доходять новини
все, що нас там тримає, схоже на пуповину

нікому перерізати, боязко перегризти
місто, якого немає, вкривають хмари перисті

сніги випадають глибокі, мов хочуть усе сховати
місто, якого немає, обсідають пернаті -
чорні, лискучі, хижі, ласі падла і плоті
в місті, якого немає, нема що лишати на потім

усе, що було тут - не з нами,
                                          усе, що не з нами - ніколи

усе, що ніколи - коле,
                                у серці, що б'ється до крови  
 
як хлопчаки після школи, 
                                     немилосердно й сердито,
                                                                         здичавіло від болю

Уляна Галич
коли-небудь заговорить каміння цих міст
і говоритиме довго спльовуючи крізь зуби кров...
а потім на одну із найбільших площ вийде старий цехмістер
і покаже усім відтяту голову змія якого він поборов 

усміхнеться лагідно й ранкове сонце сяятиме на лиці
а голова зміїна буде мертва і анітрішечки не страшна 
старого сюди призначили його праотці
після всіх воскресінь у нього зосталися імена 

після кожної паски у нього зостався шрам 
а тому він бере з собою тільки жінок і мечі 
і знову й знову перебирається через пустелю аби відновити храм 
і по тисячі янголів сидять на кожнім його плечі

Юлія Мусаковська
Людина зникає зі світу, на її місці з’являється веселка.
На одному березі залишаються діти, онуки,
на іншому – перший, подарований в дитинстві собака,
перша та остання любов, коні,
вічне блукання туманними пагорбами
в плащі й гумовцях; тобто, тотальне щастя.

Довге життя – стільки можливостей
робити помилки та їх виправляти.
Тільки б не змарнувати часу, тільки б не змарнувати,
а відлік уже зупинився.

Тут, на іншому березі, стільки їх, раптово новоприбулих.
Розгублених, зранених дорослих,
чужих дітей, які залазять на коліна, довірливо,
попри пережите.

Ритуал – заритись обличчям у теплу шерсть собаки,
в блискучу конячу гриву, в дружнє плече.
Щоб легше було чекати і дочекатися
сходу сонця, рідних, відплати.

Уляна Галич
люди у ка́птурах очі на потилиці 
зірки в кишенях 
чорні коти перебігають вулицю порожні відра 
розхлюпаєш воду і хтось раптово стане мішенню 
така твоя віра

така твоя правда — 
у темному лісі єдинороги
у темному-темному як ніч окопі сидить і курить 
втомлений бог який іще не віддихався як слід з дороги 
він ішов з вифлеєму
і не міг пригадати, чи нагодовані кури 

чи напоєні овечки, телята й інша худоба 
розкажи мені про всіх коханок, про чужі столиці
боже, чи й справді людина — твоя єдинокровна подоба?
ми ж якісь занадто багатослівні і білолиці 

та й поезія наша якась войовнича 
і швейцарія наша якась надміру нейтральна 
золото партії темна історія — нам вона анітрохи не личить
третя після опівночі
безлюдне місто 
непрацююча пральня 

і якщо на мить заплющити очі і уявити:
він, вона, вітер у сонячному волоссі
усе оте про що тобі, добрий господи, хочеться думати й говорити
починаєш хреститися і розумієш: 
здалося

Галина Кирпа
Мій ангел такий маленький,
ну просто крихітка —
я навіть не бачу,
чи він сидить
на моєму плечі.

Мій ангел такий легенький,
ну просто пушинка —
я навіть не чую,
як він сидить
на моєму плечі.

Мій ангел такий тихенький,
ну просто тихіший трави —
я навіть не знаю,
коли він спить,
а коли прокидається
на моєму плечі.

Галина Крук
святА відтепер у нас - кожного дня, коли вийшло вціліти
ванни насправді потрібні для того, щоб мали де засинати діти,
коридори тут будуть проектувати великі, підлоги теплі,
життів тут радять мати по кілька в запасі, як турникетів,
на випадок смерті

ми сидимо у череві цього будинку, як у киті Йона,
в нас ховається наша кров, як небо світанку, червона,
ми обробляємо інформацію так уважно, мов тампонуємо рани,
новини наші нагадують змішані хори з "Карміни бурани"

помяни нас, Боже, коли прийдеш у царство своє захмарне,
ми хотіли лише, щоб життя тут було спокійне і гарне,
нам, якщо чесно, не треба іншої землі обітованної, крім цієї,
уявляєш, Боже, як ми гріховно прикипіли до неї

майбутнє наше задимлене, в кіптяві від пожежі,
в символі віри, отче, нема нічого про межі й безмежність,
про те, як із останніх сил тримати когось на краю безодні
за ридаючі плечі, малим нам незрозумілі дивні діла Господні

нам не бракує віри, але навіщо від нас вимагати покори?
вилий цю чашу терпіння, отче. дивися в очі. убий потвору.

Юлія Ілюха
Бог говорить із ним глибоко уночі,
коли очі його запалені і червоні:
безсоння до нього підібрало ключі
і дні потьмяніли, наче старі ікони.

«Я втрачаю тебе, — починає розмову бог, —
у тобі забагато болю, помсти і люті,
ти живеш, ніби забираєш у світу борг,
ніби слова книги книг тобою уже забуті.

Твоя злість іскриться, наче фонтан,
твою ненависть чують чорти у пеклі,
ти уголос бажаєш смерті усім катам
і за смерть готовий платити шекелі.

Ти змінився так, що за тебе я сам боюсь,
твої думки почорніли, як і твоє тіло,
ти пророчиш рай усім, хто поліг у бою,
і молишся, щоби ворогам прилетіло.

Де покора твоя, любов і смирення де,
де твоя віра в заповіді біблійні,
час такий, мовби судний день гряде,
і я сам не знаю, хто виживе у цій бійні».

Він мовчки лежить. Витріщається в ніч,
потім встає і закурює, дихає димом,
добирає слова, щоби пояснити, в чім річ,
дискутує із богом своїм невидимим.

«Знаєш, боже, — тихо відповідає він,
час такий, що доводиться обирати:
ранком, стоячи серед нових руїн,
я вже не думаю, боротись чи помирати.

Боже, наш час збирати каміння настав,
але збирати для того, аби покласти у пращу.
Ми не ті, що добровільно йдуть до хреста,
не цього навчали віками нас пращури.

Боже, не кляни мене і не сором,
віра моя міцна, та любов міцніша,
хай ворогів усіх поглине пеклом Содом, 
навіть у пеклі їхнім смертям я втішуся».

Капелан докурює. Гасить пальцями сигарету.
Бог мовчить. Біля бога летить ракета.

Мар'яна Савка
Ну нарешті сніги. На Маланки й святого ВасИля.
Перейти б оте поле як біле рядно. Чи ж осилю?
Стільки срібла насипало з неба. Бери на вози
Мерехтливі дари і за обрій те срібло вези.

Дай мені по слідах полічити на сніжній ряднині,
Скільки нас ще під небом, а скільки в небесній родині,
Скільки крихточок хліба упало з вечері у них
І ясними зірками дрібненько засіяло сніг.

Видить Бог, як нас мало на світі, і тулить і горне.
І від того і небо нічне не важке і не чорне,
Бо на нім, ніби батькове око, незмигне, звізда
Розсипається світлом. І тонко дзвенить коляда.

Тетяна Власова
Звір лягає у нашу траву і виростає з цієї трави.
У звіра є хвіст, копита, у звіра дві голови. 
Звір довго ходив околицями, аж знову прийшов сюди. 
Звір каже мені: «Нарешті ми з тобою один на один».

Він дихає і шепоче, він лютий до гіркоти. 
Я на мить опускаю очі і тіло моє тремтить.
Світ хитається, ніби човен, у якому людей надміру. 
Я думаю – що потрібно, аби вбити такого звіра? 

Він ходить і ходить колами, регоче, і рве, і душить. 
Я бачу, що звіра багато і він непомірно дужий. 
Та бачу ще й темний острах у диких очах ворожих,
бо звір на землі, яку силою сповнюють мертві і ненароджені – 

замучені і закуті, бо ж звір наробив тут бід. 
Земля ця сильна від люті, думаю я собі. 
Цю землю, сильну від пам’яті, скріпили вогненні шви. 
Тіні мертвих звіра лякають, та наснагу дають живим. 

І світло моє пророче, і слово мені одне. 
І я підіймаю очі, і тіло моє міцне. 
І сила моя засвідчена – в минулому і прийдешньому. 
Боротись зі звіром вічно.
Здолати його нарешті. 

Василь Герасим'юк
Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити
цей танець.
Хоч раз
ти стань у це найтісніше коло,
обхопивши руками плечі двох побратимів,
мертво стиснувши долоні інших,
і тоді в заповітному колі
ти протанцюєш під безоднею неба
із криком по-звіриному протяжним.
Щоб не випасти із цього грішного світу,
хоч раз
змішай із ближніми
піт і кров.

Сину людський,
ти стаєш у чоловіче коло,
ти готовий до цього древнього танцю
тільки тепер.
З хрестом за плечима.
З двома розбійниками.
Тільки раз.
Іванна Скиба-Якубова
...і тоді вбиті поети,
художники,
музиканти,
яких оплакували всією стрічкою,
чиє незакінчене намагалися закінчити
(узор виходив інакшим),
чиїми словами вимощували підлоги світових конференцій,
на споминах про яких робили собі імена,
чиїми дітьми опікувались,
матерів обіймали,
кому прибирали могили спільно, зав'язували на хрестах полинѝ, — 
стають у коло,
обличчям одне до одного,
плетиво з рук-плечей,
починають повільно рухатися за сонцем
і,
називаючи ім’я за ім’ям,
виспівують тих, кого не виспівали новинні сюжети,
чию смерть помітили лише побратими,
статист
і стара вдова
(молодих удів не буває):
Івана, що сіяв пшеницю,
Дмитра, який клав ламінат,
Владіка, що писав код краще за всіх в конторі,
Таню, яка сподівалась вернутися й народити,
Валєрку, по якому лишилися три свині й заначена трилітруха,
Сашка, який був на півкроку до розгадки найбільшої таємниці,
Андрія, котрий був так, як мало хто вміє бути,
Павла, який бути ще не навчився, бо ще не встиг,
діда Микиту, який, чесно кажучи, вже набувся,
Славка, який взагалі опинився в цій історії передчасно,
Мишка, який обіцяв малому привезти новий шеврон,
Петра, Степана, Миколу, Миколу, Матвія, Дмитра, ще Дмитра, ще Дмитра, Євгена, Семена, Георгія, Станіслава, Никифора, прийми, Господи, душі братів твоїх, твоїх друзів

Максим Кривцов
(1990 - 7 січня 2024)
«Я поверну собі своє життя 
обіцяю»
написано маркером на стіні одного
популярного закладу Києва
там і кава і тістечка і модний одяг намисто музика та балкони з неймовірним виглядом
я бачив
як туман обіймає хмарочос 
ніжно та тихо.
«Любові не існує»
написано на іншому поверсі цього закладу
а ще не існує моря
не існує повітря
не існує снів
і мене
але кава тут добра
знизу хтось дописав:
«Сонце, хто тебе змусив так думати?»
а я розкажу вам, хто:
болото, по якому важко дійти до бліндажу із позиції
міни, які падають поруч 
завʼязана туго на шиї мотузка зими
частини людини
розкидані 
розгублені по полю
химерно та неохайно
сон, який змушує кричати
дощ, коли тобі ще кілька днів чекати на зміну
і сонце
яке заховалось в підвал
бо повітряна тривога
дійсно
хто тебе так змусив думати, сонце?
Коротка відпустка
кілька днів разом з дорогою
я бачусь із друзями
ліплю з глини
вперше за два роки випікаю чізкейк
який так собі вдався
разом з подругою спостерігаємо
як кішка зими схопила мишку вулиці
тримає 
я можу дихати 
дорогу напроти перебігає дівчина
тримаючи за повідок великого худого пса
десь виринають останні поверхи хрущовок
наче плавці батерфляєм
мерехтять гірляндами
ще трохи
і я знову захочу стати частиною 
звичайного міста
вигулювати великого пса
смажити яєшню
пити каву в симпатичних книгарнях з високими полицями
це небезпечно
це дуже небезпечно
спокійне життя це хвороба
викинь ці думки
наче використані бахіли
втікай звідси
в свій бліндаж
в своє болото
в свої міни
я поверну собі життя
я поверну собі життя?
Обіцяю.

Тетяна Власова
А колись ми, напевно, будемо згадувати все це з подивом – 
як ховались у темряві, як підсвічували собі поглядами,
як грілися співами, звучали затято і стоголосо.
Здається, сам Бог дивувався, що ми тут живі й досі. 

Воно ж бачиш як, Боже, повелось із самого початку – 
ми твої діти, яким тут нІчого більше втрачати,
окрім свободи, жага до якої ніколи не охолоне,
окрім цієї землі, яку до крові стискаємо у долонях,

окрім дикого вміння жити навпомацки, жити наосліп.
Ми твої діти, які щоранку прокидаються вже дорослими
у будинках, що стали до біса тепер тремтячими. 
Знищи, Господи, змія, якому ми цим завдячуємо. 

Бачиш – наші міста згорілі, наші поля поголені.
Але ми живі, хоч часом самі цим дуже здивовані. 
Колись ми, напевно ж, позбудемось болю і голосінь. 
Добраніч, Боже. 
Зроби так, щоб завтра прокинулися ми всі. 

Катерина Калитко
Поведи мене, – каже, – по найтоншому краю.
Все, що ти говориш, я завжди пам'ятаю.
І якщо нам світ спопеліє на чистий спогад,
скільки все ж залишиться ніжного й дорогого.
Як ми падаємо у темряву і як із неї встаємо,
як ми робимо добре й боляче, переважно взаємно,
як усе, що маєш, хочеться розділити.
Бог уже й без імені знає, за кого така молитва.

Шляху чорна змія шурхотить, з-під ніг відповзає.
Поведи мене, як дитину, загублену на вокзалі
з нерозбірливим іменем на долоні, з долею невідомою.
Коли все розсипається – голос буває домом.
Досі можна іти. 
Не оминаючи згарища,
місця першої правди, могили матері і товариша.
Тихий ніж дощу розтинає навпілцю зиму.
Якщо ти загубишся – я також 
тебе вестиму.
Оксана Боровець
так, ніби світло вийняли із грудей.
господи, як це — любити усіх людей,
як це — не чути довге виття війни,
як не ховати серце за дві стіни.

стоншиться шкіра до сухожиль і вен,
спів колискових — до голосінь сирен.
наших розмов не тексти, а блокпости.
боже, чи ти отримав мої листи?

вийдуть із лісу звірі, з небес — птахи
наших дітей залишать нічні жахи.
крила зведе розтрощеним літакам
наша любов, сповита у мультикам.

страви різдвяні вистигли на столі
вся моя віра, господи, 
на нулі

Ірина Цілик
Всі втомилися. Якщо зовсім чесно, втомилися справді всі. 
Але ж нині нам має бути вділено трохи див, 
щіпку ніжності й дрібку радості поміж болю і потрясінь.  
Шкарубка долоня тепло погладить спину – ходи,
  
ходи ближче, я розповім тобі трішки правди або казок,  
як жили-були ми – красиві люди під час війни, 
скільки ми знали туги й любові, мали сміху й нічних гризот,  
як на фронті кінчалися зброя і чиїсь сини
  
або доньки. І всі ці чорні діри не залатати нічим.  
Бо завершується рік, залишаються імена  
загиблих. Ти уві сні так гірко, страшно знову про щось кричиш. 
Розплющ очі. Зварю тобі кави, подам тобі знак.
   
Атеїсти й віряни, військові й цивільні, біженці й ті, хто ні, –
всі однаково стануть – задертих голів легіон.  
Безутішні й просвітлені, слабкі і незламні у цій борні, 
стануть поруч, а хтось підніме пальця і скаже: «Он!»
  
Онде світиться несміливо, маленька й тиха, така як є.  
Але інших не треба, ця досконала в своїй красі.   
Шкарубка долоня ніжно гладить, заспокоює, воздає.  
Нині хтось народився. Дівча? Хлопчик? Підходять всі. 



Юлія Мусаковська
Коли він говорить,
навіть стіни обертаються до нього 
всіма обличчями портретів,
у столів і стільців підгинаються ноги – 
вони стають перед ним навколішки, мов коні чи олені.
Ми притримуємо серця, щоб стрімко не вилітали з грудей.
Він розщіпає тісний комірець сорочки і випускає 
нескінченну історію.
Ось за його плечима з’являються суворі, усміхнені, 
прямолінійні, дивакуваті, прості і не дуже.
Ті, що ходять важкими шляхами любові
з баулом за плечима й автоматом напереваги.
Один із них постійно потрапляє в халепу, інший
вірить у пласку землю, той 
рубає правду в лице всім чинам, 
а цей віддає все своє товаришам без останку.
В приміщенні стає людно, безпечно,
тепло від їхнього дихання.
Думаю: як же не хочеться його відпускати.
Але він мусить іти.

Обертаю його слова тричі навколо запʼястя,
останні два стискаю в долоні – до кривавого сліду.
Вдома не можу відірватись від сина
З так само коротко стриженою головою. 


Артур Дронь
Передавай вітання дітям.
Кажи, що птаха в грудях
знов потягнула мене на Схід.
Хай не бояться.

Я знаю, ти не любиш птаху.
Але я не обирав між вами.
Просто вона прокидається,
розпрямляється,
а крила такі,
що як мені не піти?

Передавай кохання дітям,
як вони передають
малюнки нам із хлопцями.
І той,
де обведено дев'ять  маленьких пальців,
а на десятому
закінчився фломастер.
І той,
який я в кітелі ношу ще з літа.
І особливо той,
на якому намальована маленька
дерев‘яна годівничка.

Ірина Цілик
Повертайся живим
 
Ти, головне, повертайся додому,
Врешті знімай запилюжені берці
І вчися наново жити потому
З перепрошитою вірою в серці.
 
Ти, головне, повертайся, здолавши
Чистого зла непрожований стогін,
І відпускай цю ненависть назавше
Посеред мирної тиші густої.
 
Ти, головне, повертайся тим шляхом,
Що вбереже твої душу і тіло.
Чорна земля із розпеченим пахом
Тільки дощу, а не крові хотіла.
 
Ти, головне, повертайся до мами.
Десь там сивіючи за видноколом,
Матері тужать і дружать домами,
Що пахнуть ніжністю та корвалолом.
 
Ти, головне, повертайся назовсім
І народи-посади-споруди, а
Вже у твоєму дітиську курносім
Виросте радість, нова і правдива.
 
Ні, ця війна не потрібна нікому.
Так, ми її не пробачимо, себто
Перемагай і вертайся додому.
Просто живим повертайся, і все тут.

Марина Пономаренко
Іній у бороді, руки порепались
Він заходить у місто, темне і насторожене
Ось його слово-пароль і перепустка
На взутті його - пил. Зоряний, наддорожний
Що нести у це місто, оборонним ровом окреслене
Тут усім вистачає риби, вина і хліба
Просять про воскресити. Або воскреснути.
Про - хоч би не схибити.

Він заходить у місто, освітлене мріями й зорями.
Чує окрики вартових на воротах, на вежах
Бачать його. Просять надії і зброї
І сміються. Кутаються у шкури ведмежі.
Ось це місто, що за нього молилися під атаками
Що вони прийняли. І що мають віддати у спадок.
Миколаю, принеси їм силу - усе оплакати
Принеси їм тишу - міцно поспати.

Наталка Фурса
Сіє сірий комин  чорний мак.
Вітер хмари сіпа коцюбою…
Не теплішай, зимо, ти ж зима, – 
тільки так залишишся собою.

Це омана. В ній добра нема.
У відлиги всі дари – лукаві.
Не ніжнішай, зимо, ти ж зима, –
залишайся стужною по праву.

Хай клянуть, хай кажуть: крижана!
Так, твоя сорочка – гамівна.
І душа нелагідна. Та чесна.

Твій це час – живи у нім сповна:
вий, дзвени чи промерзай до дна.
Бо й тебе зігріє тільки вéсна.

Тетяна Власова
Темрява вечора крадькома просочується у високу кімнату.
Натрапляє на чоловіка, танцює його смаглявою шкірою. 
Цей чоловік думає: «Більшу частину свого життя я вчився вбивати,
а тепер вчуся оберігати її дихання – плавне, розмірене.

А тепер вчуся говорити їй правду й обманювати – так само істинно.
Разом перераховувати хвилини як те, що має найбільшу вартість. 
Вчуся нервувати і заспокоювати її навіть на відстані. 
Вгамовувати свій голос, щоб вона хоча б у ці миті не хвилювалась».

Затишні звуки ночі пробираються в кімнату й нею кочують. 
Він тихо зітхає, ці зітхання раптом такі печальні і чарівні. 
Жінка його чує, бо навіть коли він не тут – вона все одно його чує. 
Жінка вдає, що спить, хоча насправді, звичайно, ні. 

Час біжить із ними наввипередки і перемагає без милості. 
Війна взагалі – справа безжальна і нетактовна. 
Жінка думає: «Хай він іде. Хай він іде до того, як я прокинуся.
Тоді буде легше вірити, що це ненадовго. 

Тоді спокійніше  думати, що все буде так, як я собі уявила.
Що завжди буде безгоміння у слухавці і зв’язок у дорозі. 
Тоді буде легше перевіряти годинники, календарі і новини. 
Перераховувати хвилини як щось найцінніше і найдорожче».

Сонце зазирає в кімнату теплою ранковою китицею. 
Чоловік і жінка дихають разом і разом думають про одне. 
Ніч не закінчується, час не закінчується, війна не закінчується.
Любов, звичайно, так само ніколи не 

Артур Дронь
Перше до коринтян
Любов довготерпить, любов милосердствує,
не заздрить, любов не величається,
любов боїться тваринним страхом,
але продовжує йти,
любов могла б здатися, залишити все,
але продовжує йти.
А інколи в любові прострелені ноги,
або в ногах у любові осколки,
і ноги її стискають турнікети,
або ніг у любові більше немає. 
Тоді любов несуть її друзі.

Любов риє окопи і живе в них,
і гризе у них лід із розрізаної пляшки,
коли хоче пити у мінус двадцять.
Любов виходить на бойові чергування,
піднімається на позиції
з грижами, з температурами, із простатитами,
із контузіями, з астмами і алергіями,
з високою імовірністю
не повернутися,
з думками про когось
найважливішого.
Все зносить, вірить у все,
сподівається всього, все терпить!

Любов розрізняє на слух
виходи градів, прильоти мін і рух танків.
Очі любові болять,
коли довго дивиться в тепловізор.
Прокидається любов
уночі, коли миші в бліндажі заповзають
під її бушлат.
Інколи любов
довго блює у посадці після важкого бою.
А інколи
любов закриває очі друзям своїм.
І загортає їх в спальники
і виносить.

Ніколи любов не перестає!
Хоч пророцтва й існують, та припиняться,
хоч мови існують, замовкнуть,
хоч існує знання, та скасується.
Бо інколи закінчується обстріл,
і любові закривають очі,
і друзі загортають її в спальники,
і виносять.

І тоді вона
переходить живим.

Сергій Жадан
"Люди самотні, - говорить, - це ж було помітно відразу.
Навіть більше – їхня самотність для них і є головною.
Тому хай буде пора, коли їм важливо буде збиратися разом.
І хай цю пору вони називають, скажімо, зимою.

Доки чоловіків тримає тепло ведмеже,
доки жінки тихо звіряються книгам,
хай у них буде межа, за якою все буде як вперше.
І хай цю межу вони, скажімо, називатимуть снігом.

Доки тут ще діється щось незвичайне,
доки я сам бодай чимось тут володію,
треба їм дати що-небудь радісне і печальне.
Радісне і печальне. Скажімо, надію".

Юлія Ілюха
І листопад, нитками холоду прошитий,
просіє нас усіх крізь передзим'я сито,
де світло гасне й тоне у в'язкім тумані
і день, як чаплі голос, тане на лимані.

Лови тепло іскристе пучками тремкими,
коли крізь вінця ллється водами гіркими
той час, що нас змінив беззаперечно. 
Допише осінь крайніх кілька речень.

Наталка Фурса
Тиші хочеться, ти-ши-ни…
Не затишшя, а щоб допоки
чує вухо і бачить око –
ані звуку… ні з далини,
ні з-за рогу, ні десь ізбоку,
навіть з Божої вишини.

Ну хіба що хай писне пташка – 
десь, легенько, немов крізь сон,
чи шепне щось сухий пісок
поміж лапками у комашки,
чи просіється  колосок –
бо ж достиг, а стояти тяжко…

Ну нехай ще злетить листок,
чи в траву опаде пір’їна
і зігнеться руда стеблина –
бо ж немає в трави кісток…
чи у сивому павутинні
срібна крапля утне танок…

А по тому – аж до весни –
тільки сніг шкряботить у шибу –
наче котик, чи сонна риба,
що згубила літеплі сни
та й шукає – й очима кліпа
через кригу із глибини…
і благає в зими – як хліба –
ти-ши-ни…
Марина Пономаренко
Якби Пітер Брейгель жив на Троєщині
Прокидався би вранці, снідав би голубцями тещиними
Закусював би маринованим огірком чи кислицею
Виглядав у вікно. Бачив, як на сніг виходять мисливці
Такі вони наїжачені, сонні, збентежені
Ідуть крізь двори, оточені вавилонськими вежами
Ідуть, ніби хресна хода, і впихаються до автобусів
Пітер думає — «Це достойно живопису»

У Пітера в кухні — негуляний пес і гори брудного посуду
Пітер проводить ранкову розмову з господом,
Каже щось типу: 
«Господи, глянь же на мене дурного і передчасно сивого
Ти правда задумав цей світ із житловими масивами?
Із цими бродячими псами і голосними сусідами?
Ти правда задумав людей пустоокими, п'яними, ситими
Ти правда придумав цю їжу, приправлену глутаматом натрію
Господи, хіба не мав би я народитися десь у Фландрії?»

Пітеру знову снився Антверпен і вітряки над болотами
Пітер плакав у сні над нежитим життям і неписаними полотнами
Але зараз п'є чай і не так вже й страшиться прийдешнього
Зрештою, люди приблизно однакові — у Фландрії й на Троєщині
І все ніби окей, лише на стіні, на шпалерах з рожевими айстрами
Красується «Тріумф смерті» пензля невідомого майстра

Оксана Куценко
Ти чекала снігу. Довго. І от він ліг.
Упокорював, шепотів твої імена…
Білим хлібом був для птахів і для риб твоїх.
І ти знала добре, мружачись край вікна,

Що за нього вірнішого – не було й не жди.
Що завжди на ранок чи посеред якогось дня,
Він до ніг тобі ляже, з далини чи із висоти,
Завернувши фуру свою чи свого коня.

Край вікна – це край світу. Попереду – битий шлях.
Дух далеких рейсів і важких вантажів.
Тільки він тобі скаже — побудь зі мною отак,
На межі цього світу, на білій такій межі…

Сергій Жадан
Усе, що ти побачиш уві сні –
твої аеродроми запасні,
трава в басейнах і птахи в депо,
осіннє пересіяне тепло,

усе лежить під товщею морів,
й команди торгівельних кораблів
витягують із вугільного тла
підводних духів ламані тіла,

не сплять до ранку, збившись зі шляху,
минають темінь – мічену, суху,
з вогнем і льодом в серці та душі
вганяються в негоди і дощі.

І капітани чорної зими,
ховаючись від втоми та тюрми,
вже сваряться заведено в імлі,
затоплюючи власні кораблі.

Пропалюють ракетами туман,
і висипають щедро в океан
печальний чай цейлонських узбережь.
Тепер і ти до ранку не заснеш.

Вікторія Наріжна
дитино
у мене є для тебе
далекі береги
з кишенями лагун
повними сліпучої блакиті
є прекрасні несходжені міста
із сонячними площами
де від стародавніх стін відлунюють
сотні веселих голосів
лопотіння голубиних крил
і плюскіт фонтанів
у мене є для тебе ластівки
які тонкими зойками
уперше телеграфують про настання справжнього літа
і на них можна дивитися
закинувши голову
та прикривши очі козирком із долоні
є запах помідорного бадилля
смак води
після довгої прогулянки
звук дощу
під який можна не вилазити з ліжка
дотик лагідних губ
які прагнуть не розбудити
у мене є для тебе любов
дім
сад
і пес
у мене немає для тебе
світу без війни

Богдана Матіяш
коли є настрій писати візьмусь за листи
без прогірклих слів і недобрих думок
просто тобі розповім в передчутті зими
те що мені розказав засинаючи в лісі мох

те що нашепотів уві сні чарівний звір
не згадаю котрий із них
може величний лев може звір-шестилап
він поважно казав
дивися куди ступаєш кожною зі своїх лап

в передчутті зими вже завтра почнеться піст
скоро сніги торкнуться землі наших сіл і міст
вийде зоря на небо якої ще не було
засяє від мене до тебе приведе у Різдво

гарно коли світ чистий гарно коли сніги
коли в світі є місце любові коли в ній є і я і ти

Вікторія Амеліна
жінка розгублена біля чужого моря
волосся розтріпане, кеди стоптані 
шепоче ім'я обвітреними губами

тутешні думають: жінка втратила чоловіка

але я чула ім'я, яке вона вимовляє 
це не ім'я чоловіка, це не ім'я дитини 
вона стоїть над морем і кличе море 

та море теж думає: втратила чоловіка

не озивається на ім'я незнайоме й дивне
тільки виносить мушлі й каміння гостре 
тільки шепоче по-своєму, по-морському:

жінко, він ще до тебе повернеться, 
твій Азов

Сергій Жадан
Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.

І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена рослина трава.

І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,
і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,
і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,
але сніг, на відміну від неї,
так тоді й не пішов

Сергій Жадан
Хай це буде спів,
Хай це не буде плач.
Туман, що з ночі осів,
Виговори, пробач...

Хай відісняться сни,
Хай висвітляться тіла,
Хай цьогоріч, восени,
Тобі стане тепла.

Стане давніх нестач,
І стане нових голосів.
Хай це буде не плач,
Хай це буде спів!

Щоби на ранок горів
Вистуджений ландшафт,
Щоби твій голос грів
Тебе, і не залишав.

Щоби твоїй руці
Не торкатись пітьми.
Щоби наприкінці
Ще раз побачились ми.

Щоби при цій біді,
До якої не звик,
Співати навіть тоді,
Як спів переходить у крик.

Хай це потім мені
Перекажуть чужі.
Хай займуться вогні
В сутінках, по межі.

Це був час звитяг,
Час тривожного сну.
І ось тепер лише птах
Зрушує тишу нічну...

І ніби тебе не було,
А серед ночі проте
Світиться, наче крило,
Плече твоє золоте...

Ірина Шувалова
доведи мене вздовж високої чорної стіни
до кінця війни
доведи мене серденько не обмани
 
до беззубого лісу на краю землі
до холодного поту на чолі
до свинцевої каші на зубах
як би його встояти на ногах
як не збутись жодної з обидвох
 
заховай мене серденько в темний льох
затули мені серденько рот і ніс
щоби запах смерті в нутро не ліз
 
зав'яжи на сорочці мені вузла
щоб з-під нього чорна цівочка не повзла
 
підмости мені під голову кунтуша
щоб не витекла крізь діри моя душа
 
загати мені греблю серед ріки
щоб не квапились у моренько мертвяки
 
запали мені свічечку в темну ніч
щоби бачив я хто іде настріч
їхні білі плями замість облич
 
обійми мене серденько підніми
донеси мене до кінця війни

Наталка Фурса
Не плач, – каже сонце сонечку, – 
і цей листопад минеться.
Буває і в травні поночі,
і серпень шкребе по серцю…

Ця осінь рясною ризою
загорне усіх у спокій.
Не плач, бо вітри пронизують
найперше й найглибше – мокрих.

А стужа скляною голкою
пришиє сльозу до тіла – 
дарма, що душею голою
із нього сльоза світилась…

Дарма, що текла до променя – 
бо й променю часом темно…
Не плач: притулись до комина,
аби не горів даремно.

Тетяна Власова
зрештою, до тривожності можна звикнути — як звикаєш до холоду.
як звикаєш до безупинної зливи посеред пізнього вересня.
як звикаєш бачити рідних мовчазними, розколотими.
як звикаєш до автомобільного шуму або дитячого вереску. 

просто щастя, як і пекучу тривогу, не відчуваєш, допоки
воно не стається раптово, непередбачувано. 
зрештою, у цьому всьому можна знаходити навіть спокій — 
в неминучості розставання, в очікуванні побачення.

може, саме зараз варто долати сумніви і забобони — 
коли є стільки ж простору, скільки ніжності і глибини. 
коли поетам знову так легко пишеться про любов.
зрештою, коли ще про неї писати, 
як не під час війни. 

Юлія Мусаковська
Подаруй мені стелю, коханий, а неба не хочу,
Тільки стіни міцні – і не треба просторів земних,
У недбалім узорі цеглин упізнаю твій почерк,
Наготу прикриваючи клаптями вицвілих снив.
 
Подаруй мені літери, милий, бо слів - забагато,
Як вервечку, торкатиму їхні байдужі тіла,
І молитимусь ревно до сонць на вітрилах фрегату,
Що тебе понесе крізь неспокій, немов криголам.
 
Подаруй тихі кроки свої на порозі неждано -
Їх відлуння миліше пасажів космічних музик.
Тільки мить сонцесяйну даруй, адже вічність – омана,
Я сповию цей промінь у спомин,
допоки не зник.
 
Катерина Бабкіна
Бог буде поруч. Я тобі кажу.
Бог-олень, бог-осінній пізній жук,
бог-підліток на скейті з ластовинням.
Ти з ним, ти не один чи не одна,
у нього дуже різні імена,
але його призначення єдине.

Він не створив, не множив покарань,
не факт, що є у нього перст чи длань
чи голос, щоб здолати мертву тишу.
Бог-жовтий лист, бог – в сутінках шосе.
Можливо, ні від чого не спасе,
але також ні в чому не облишить.

Бог-родимка на вигині плеча, 
бог – гупання вечірнього м’яча
з міських завулків, бог – підмерзлі квіти.
Бог ровер припнутий, на ранок мокрий весь,
бог ти, бог я, бог теплий чорний пес
і все, що ми подужали любити.

Катерина Калитко
Отже, далі попереду зливи і холоди.
Всі птахи вже у вирії. Тричі проказано "Вірую".
Та немає музики тоншої понад розгойдане дихання,
і немає більшого світла, ніж сяйво теплої шкіри,
по якій пропишеться вранці тіней арабська в'язь.

А ще небо, за цим дощем заховане – ти пам'ятаєш – синє,
і немає історії іншої – тільки та, що твоя,
і немає віри, більшої за руку, що її подаси
над розламинами, які пекельним дихають жаром,
над страхами та смутками, яким імен ще не знаємо.

Так тепер захотілося ще пожити 
і мати ще кілька бажань –
бог із нами.

Юлія Мусаковська
Танцюймо на останньому листку,
що в розпачі тримається за гілку.
Гойдає ніч негоду в сповитку,
наспівуючи солодко і гірко.

Тримаймося на відстані руки,
простягнутої між двома життями.
Ми з рівноваги вийшли залюбки,
ми більше не повернемось до тями.

На павутинні, дзеркалі води,
на крилах у повітряного змія,
розхристано танцюймо, наче дим,
який, відомо, падати не вміє.

Під музику наближення дощів
у танці небезпечного тривання
ми загубили до зими ключі,
відчинить двері тільки коливання.

Набравши у легені висоти,
в очах сховавши відблиски жовтневі,
танцюймо вдосталь, доки не злетить
позлітка з гілля — й ми строчма за нею.

Юлія Мусаковська
А ми ще триваємо, ще чіпляємося за життя,
як пізні квіти у жовтні, що вперто не відцвітають:
червоні, рожеві та жовті. Палкі, безтямні.
З камінними стеблами й пелюстками зі сталі.

Приймімо — це вічна робота: рости і цвісти,
сплітатись гілками колючими у негоду,
лягати у ґрунт, щоб оновлювалися світи,
щоб легше наступним було робити роботу.

І сходити знову — зійдемо чи ні, хтозна?
По вірі воздаться, ніхто відповісти не зможе.
А сіль на пелюстці — то моря тонка сльоза
Такі тонкосльозі зробилися, боже-боже. 

Оплакати любих — не вистачить ста морів.
Триматись корінням землі й світити щосили
нам слід. Як троянди і мальви із тих країв,
де квітнуть аж до зими. Неминуче красиві.
Олена Левченко
Мені страшно. Ти знаєш це краще, ніж знаю я.
Бо собі удаю, удавала й продовжую удавати.
Бо собі говорю: ти спроможна, стійка, завзята.
Поверне як раніше - усе на круги своя.
Але ти знаєш краще, аніж признаю собі я.
Мені страшно.
У кожній клітині страшно.
Пригорни мене так, наче крім оцих пригортань
Ми ніколи не вміли по-іншім себе виражати.
Наче це є для нас остання можливість сказати.
Наче я тобі крайнє послання з усіх життєвих послань.
І на цім пригортанні нехай ціпеніє світ.
Кінчик пальця стає почином. Пучка до пучки.
Завмирають усі удавання і страх неминучий.
І зникає відстань до дому, і до, і від.

Юрко Іздрик
Я З ТОБОЮ

коли дійдеш до краю і ступиш за край і поглине пітьма з головою
лиш одне загадай –
щоб сказала вона:
«ти не бійся
я поруч з тобою»
коли загнаний в кут свій останній редут віддаватимеш майже без бою
пригадай собі це:
«я з тобою я тут
не здавайся
я разом з тобою»

коли відчай і сумніви втома і страх стиснуть серце глухою журбою
прозвучить одкровенням в її устах:
«не журися
я тут
я з тобою»
і коли вже зламається вісь світова коли згорнеться небо сувоєм
із нізвідки долинуть її слова:
«все нормально
я тут
я з тобою»

Катерина Бабкіна
...Світла стає все менше, й воно таке,
знаєш, як димом викопчене – запашне і терпке,
ніби пропущене через бризки прибою,
ніби трава на скелях – легке, тонке,
і прозоре, як вода в криницях перед зимою.

Ночі стають все довші, й вони такі,
знаєш, як виноград перестиглий, п’янкі, липкі,
і зім’яті; і в такі цих ночей провалюєшся глибини,
якщо поруч на відстані простягнутої руки
не знаходиш плече або теплу спину.

Особисті кордони змінюються. Це якось так,
знаєш, ніби раптом хтось подав тобі знак
і ти біжиш і ховаєшся, з усіх сил зберігаєш спокій і тишу;
і якщо для когось ще колись увімкнеш свій маяк,
то тільки після того, як забудеш, що став сильніше.

Якщо ця осінь хоч щось взагалі від тебе залишить.

Дмитро Лазуткін
все знаючи – розділиш дні і ночі
навпомацки ітимеш -  крок у крок…
ти обіцяв 
я вірив
Авва Отче
лови мене на зламаний гачок
я – твоя риба 
я – за течією
в осінньому тумані край доріг
вимолююся правдою твоєю
і витікаю цівкою з-під ніг

і щось таке беззахисне між нами
зривається в осінню каламуть
і тіні сновигають блокпостами
закурюють і мовчки далі йдуть

Марина Пономаренко
Нестор купається в чорній ріці
До нього гукають стражденні старці́
Не просять ні хліба, ні золотих монет
Питають: "Несторе, це мине?
Скажи, коли це мине?"
Нестор дивиться на старців
І думає: "Святі отці, знов оці
Знову ті ж самі, знову вони
Хіба ж я порятую їх від війни?
Хіба ж я пророк чи поводир?"
Нестор виходить. Шкіра у краплях води
Каже: "Я записав усе, що знаю, про нас
Тобто – війна, потім війна, і знову війна
Ви пам'ятаєте? Чи кому я ото писав?"
Старці із очима, мов у побитого пса,
Мовчать, тільки глипають – глип, глип
Кажуть: "Несторе, якби ж ми могли
Якби ж ми знали, у чому наша вина
За що нам оця війна? 
Несправедлива, неждана війна?"

Нестор молиться: "Боже пам'яті, чи ти є?
Хай святиться ім'я твоє, 
Хай прийде царство твоє
Царство твоє, де не забувають добра
І не забувають зла й образ
Де пам'ятають, звідки узявся кожен шрам,
Де хрести на могилах не з'їдає іржа,
Де бережуть оборонні вали й рови,
Де винуватцям не забувають провин
Боже, дай нам пам'яті, насущної, наче хліб"

Річка тече на південь, а далі кудись углиб
За течією пливуть порожні човни
Пальці у Нестора чорні від чорнил
Він сідає і пише: "Ворог знову напав
Кров мішається із пшеницею у степах
Я вже писав про таке раніш
Ось моє тіло. Ось мої меч і ніж"
Свій літопис він віддає старцям
Він записав цю війну від початку і до кінця
Старці радіють: "Несторе, ти маєш до того хист!
Дивіться, сувої такі товсті, такі вохристі!
Ти, Несторе, гарно пишеш правду гірку!"
Старці читають літопис, а потім кидають у ріку
І Нестор тільки повторює: "Боже пам'яті, чи ти є..."

Бог пам'яті проживає нижче за течією

Таня Власова
Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні.
Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі.
Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру.
Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука».

І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос.
Живіт її обіймає змією широкий пояс.
Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами – 
взяла і завагітніла вже під час повномасштабної. 

І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно?
Світ кожного дня інакший, ніж учорашній. 
Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються. 
Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться?

Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна. 
Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині?
Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю? 
Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?». 

Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш.
Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж.
Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок.
Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк. 

Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння. 
До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні. 
Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя. 
Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя?

Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія,
і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям. 
І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою. 
Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри.  

Зрештою, народити чи народитися – що складніше?»
Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає. 
Марія красива – красою божевільною, майже дикою. 
Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає. 
2023

Власта Власенко
руки білі, дуди шиті 
срібне лезо у корі
а мені б з тобою жити
на Батистовій горі

а мені б життя зібрати
в білий вузлик в рукаві
а мені б з тобою впасти
межи ягоди в траві
між червоні скраю світу
над туманом, над тума...
як сова ліхтар засвітить
десь над нами крадькома
і відкриють скрипом двері
древні звірі молоді
і до тайної вечері
з ними сядемо тоді
поскладають добрі лапи
і подивляться в лице
ті, що все були крилаті
та тепер мовчать про це
нерозгадані й незнані
розіллють вино суниць
білий вовк з очима лані
чорний вуж з руками птиць
і накреслить сивий вершник
їм невидимі слова...
і нема між ними перших
і тринадцятих нема

стихнуть шепоти мураші...
ми заснемо в цій порі
під дощі у першій чаші 
на Батистовій горі...

Марина Пономаренко
Вона мала бар на старому Подолі
Бар їй дістався від дяді Толі,
Який розкрутився у дев'яностих
Вона його згадувала у тостах
Й на честь його називала лонги й шоти
Щоночі до бару приходив один дивак і питав:
«Ну шо ти?»
Він серйозно питав, йому важливо було знати
Й вона говорила, перекрикуючи п'яний натовп,
Вона говорила про квантові частки і курс валюти,
Про цей ненормально теплий лютий,
Про нову сукню і невідворотність долі
Він усміхався і випивав два коктейлі «Толік»
Вона наливала щедро, по самі вінця
Вона б танцювала для нього на барній стійці
Вона чекала, що він скаже щось типу
– «Пішли до мене додому»
Він же лишав на чай і казав: «Ти така чудова»
Вона виходила в двір і підкурювала сигарету
І думала – «Які ж вони дивні, ці, бляха, поети»

А потім в новинах сказали, що ходить вірус
Просили усіх молитись, поститись і вірить,
А ще поставить за здравіє свічки
Й вона подумала – «Ось воно, середньовіччя,
Ось вона, взаправдашня чиста готика»
В новинах казали, що забороняються дотики,
Танці, обійми, а також гра на роялі
Почали говорить про падіння моралі,
Що треба закрити бари, бібліотеки й театри
Що навіть закрити борделі, можливо, варто
Що краще носити маски, які прикривають очі,
Інакше ми всі помрем, ніхто ж цього не хоче
Тоді він прийшов у бар і попросив два коктейлі «Толік»
Вона сказала:
«Бачиш, як пусто, сідай за будь-який столик»
Він сів і дивився на неї замріяними очима
По телику говорили про симптоми близької кончини
І тоді він сказав ті три слова, усього-то сімнадцять літер:
«Давай разом хворіти»

А потім був карантин, місто було порожнім і тихим
Її руки були гарячі, їй було важко дихать
І він говорив: «Ми після себе нічого не лишим
Хіба що коктейлі «Толік» і кілька паршивих віршів»
Й вони лежали так близько, шкіра до шкіри
Й вона говорила:
«Всі так вірять у вірус, а в щастя ніхто не вірить
А щастя – це те, що не змивається часом»
Й вони думали вдвох, що вмерти разом –
Це майже так само круто, як жити разом
Й вони таки вмерли, вважай, що одночасно
Єдині у місті, хто вмер не від вірусу, а від щастя.

Дмитро Лазуткін
Протяги - ніби душі - носяться по кімнаті.
Нам є на кого поставити у цьому чемпіонаті.
За вікнами пропливають журавлики паперові...
Все заради любові,                                 
все заради любові.

Марина Пономаренко
Здається, 
Я знайшла твоє серце
У ньому було все це, 
Про що ти говорив:
Темні двори,
Непевні шляхи,
Старі страхи,
Мертві граки,
І тріщини,
Також було кострище, 
Був дим, він піднімався вище
Ще вище, і ще
Вогонь залило дощем
Дощ був льодяний і протяжним,
Дощ нависав над пляжем,
Знаєш, тим, поблизу аварійного мосту
Серце лежало собі, просто
Забуте,
Загублене
Чи залишене
Була тиша,
Було чути, як воно б’ється 
«Прикольно, – подумала я, –
Як же живеться тобі без серця.
Напевне, це зручно й тихо
Ніщо не болить на вдиху,
Ніщо на видих не падає в п’яти
Напевне, цього не треба боятись
Напевне, це зовсім не боляче,
Просто безсонячно»
Дощ ішов, здається, він був солоним
Серце лягло мені у долоні
Дуже природно й логічно
Я поклала серце в наплічник
Воно лежить тепер між ключами,
Мечами,
Блокнотами,
Бджолиними сотами,
Шовковими хустками,
Білими гусками,
Томами античних трагедій,
Зубом ведмедя,
Фляжкою з віскі, з якої, здається, тече
І купою інших речей,
Які я ношу за спиною
Твоє серце завжди зі мною
Твоє серце
Іноді б’ється
З моїм у такт
І це так, так, так,
Так тепло і так чудово,
Ніби прийти з-під дощу додому,
Висушить ноги, ввімкнути улюблену музику
Тим часом я застібаю на гудзики
Мокрий до нитки одяг
При нагоді
Я поверну тобі серце
З урахуванням останніх тенденцій,
З урахуванням прогнозів погоди,
Мати два серця – занадто затратно й немодно. 

Галина Крук
плани на завтра
завтра буду вдавати мертву лисицю
хто що від мене очікував - змиріться
в житті стільки всього недоробленого,
що хто я така, щоб усе встигати

не торкатися жодної букви 
хоча б одненький день 
нічого не мусити, нікому не писати
у житті стільки безвідповідальності,
що хто я така, щоб відповідати 
 
побачите завтра мертву лисицю - 
дайте їй спокій, проходьте мимо

яке кому діло, хто як відпочиває 
від своєї рутин
Наталка Фурса
Коли ти мені кажеш: я тебе добре знаю,
одне з моїх «я» хоче слухати казку далі,
а інше – хапливо шукає старі сандалі,
котрі пам’ятають, як в житі шукали краю.
 
Те інше забуло, які в них слизькі підошви…
як майже за край залітали вузенькі п’яти…
Те «я» ще не знало себе, та хотіло знати
про прірви – небесні й земні, і писало в зошит:
 
що чуло з-за того краю –
і що вчувалося…
що звідти дивилося в очі –
і що ввижалося…
А пера ламались…
А жили рвались…
А жала!..
 
Та коли мені кажуть: я тебе добре знаю, –
воно знову взуває смішні сандалики… і  втікає –
лукаве дівчатко, що мріє, аби  догнали.

Таня-Марія Литвинюк
Осінь. І я обираю забути про все.
Я заходжу в цю осінь, ніби у власну оселю.
Як у воду глибоку, як у кав’ярню місцеву. 
Ніби сукню нову, я вдягаю цю осінь на себе.

Ось я. І я відчуваю цю осінь хоробрим бійцем.
Я дивлюсь її пильно – як фільм зі щасливим кінцем. 
В час мінливих сюжетів і камуфляжних пісень
я люблю її ніжно. Ця осінь мені панацея.

Осінь. І я обираю сміятись в лице.
Я малюю цю осінь словом, немов олівцем.
На руїнах будинків, поміж зруйнованих сенсів.
Я лікуюся нею – ця осінь мені фармацевт.

Ось я. І я б написала про осінь красивий концерт.
Я б розклала її на ноти, відтінки, сцени.
Я б її танцювала невпинно під стукіт серця,
шарудіння опалого листя, гудіння сирен.

В центрі звільнених міст, поміж побитої цегли.
Я залишу для себе цю осінь окремим рубцем.

Таня Власова
ночі роблять людей щасливими і відкритими. 
всі найкращі розмови саме вночі зачаті. 
вона приходить до нього, щоб нарешті поговорити
і мовчить, бо ніколи не знає, з чого почати. 

вночі це мовчання звучить особливо в’язко. 
і коли його раптом перериває сусідський галас,
він дратується — ну, говори вже хоч щось, будь ласка.
і вона говорить зовсім не те, що збиралась. 

натяками, загадками, чужими віршами і тестами — 
вона говорить печально і весело, весело і печально. 
не вірячи ні на мить, що за цими дивними текстами
він розпізнає те, що наживо так і не прозвучало. 

деякі ночі затягуються назавжди. 
насамперед — ті, які особливо значущі. 
вона їде від нього, так нічого і не сказавши. 
він її відпускає, так нічого і не почувши. 

і вона обіцяє собі не шукати більше нагоди,
не говорити про те, що мріється або сниться. 
а йому достатньо того, що вона просто приходить
і мовчить або говорить якісь дурниці. 

і він біля неї так само не дихає майже,
і кожному слову у ньому так само тісно. 
але він про це ніколи, звісно, не скаже.
і вона про це ніколи не скаже, звісно. 

до наступної ночі ще довго — і це, можливо, 
час, щоб себе випробовувати і вивчати. 
так, вночі люди хочуть говорити про щось важливе. 
мовчать, бо ніколи не знають, із чого почати.

Галина Крук
з тобою завжди хочеться більше,
ніж дозволяє тіло

сідаючи, сонце видовжує наші тіні,
накладає їх одна на одну
змішує в одне ціле, і годі вже зрозуміти,
де закінчується моє,
де починається те, що є тобою.

допускаючи ближче, ніж можна,
допускаю, що світ триватиме вічно.

любити - це бути трохи не в собі,
ходити самим краєм себе,
відкраювати себе лезом Оккама,
не боятися падіння.

бачиш, любове, я не тримаюся,
я відпускаю руки

у повітрі так багато душ,
що навіть яблуку ніде впасти

Ганна Осадко
Про банальне
Люблю тихих щасливих людей,
Які йдуть, втупившись в телефон –
І щось там пишуть,
І усміхаються так, що аж сяють зсередини.

Людей, які не бояться
Ні схибити,
Ні померти –
Бо ні смерті немає насправді,
ні правильних рішень для всіх.

Людей, що тримають за руку
І не соромляться того у жодному віці,
Людей, що ні слів не шкодують,
Якщо то від серця,
Ні обіймів,
Людей-подорожників,
Які притуляються лагідно
І заціловують рани 
свого ближнього і далекого -
Усміхнено і притишено.

Люблю людей, які роблять дурниці,
Людей, які так і не виросли,
Людей, які так хочуть жити
за мить до світанку чи смерті.

Катерина Бабкіна
Ляж і засни, будь ласка, ляж і засни.
Ніби у нас іще не було війни,
ніби на дні, ніби над тобою води покров,
ніби від тебе ніхто ніколи не йшов.
Ляж і засни, будь ласка, ляж і забудь
літа стрімкого сонячну каламуть,
очі закрий, ніби все навколо таке, як слід,
слухай, як тихо темніє за містом глід,
як достигає шипшина, терен терпкий,
як осипається серед трав звіробій.
Ніби ти цінний гриб у вогкій запашній землі, 
ляж і не думай ні про що взагалі,
ніби ти це туман на поверхні нічних озер,
ніби когось за руку тримаєш просто тепер.
Ляж і засни, над тобою замкнеться небес сукно.
Все, в що ти віриш, станеться все одно.

Микола Вінграновський
Прощалось літо. Тьмянів лист,
І лев лежав під кленом.
В прощанні літа клен дививсь
На лева і на мене.

Тремтіли в лева дві сльози
Останніми сльозами,
Ті дві сльози, ті дві грози
Зависли поміж нами.

Щось біло ткали павучки
На жовтому папері,
І синє літо на гачки
Вже зачиняло двері.

Прощальний промінь заглядав
І вечорово кліпав.
Сховавшись в лапи, лев ридав
Скраєчку, біля липи.
Микола Вінграновський
Ластівко біля вікна,
Ластівко нашої хати,
Що тобі, ластонько, дати:
Меду, борщу чи пшона?

Ластонько, літа кінець,
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо, Дніпро, горобець...

Ластонько, де не літайсь —
Мало налІтатись вволю:
Ще народись та удайсь
В небо, Вітчизну і волю.

Так воно в світі і є,
Так воно є, щоб літати...
Горечко рідне моє,
Ластівко нашої хати.

Ірина Жиленко
Не плач, моє скривджене серце, не плач. 
Я вийму стрілу і змащу тебе йодом. 
Ось півник розквітне - блакитний сурмач. 
І сурмою скличе самотній народець. 
Він скаже:"Ходімте в Країну Надій" - 
І підуть за ним (і на все вони згодні!) 
ялинка і хатка, журавлик і дід, 
оранжева лялька і жінка самотня. 
Візьміть і мене. Я до смерті смутна. 
Карміном накрапує серденько потай. 
Орфею, ходімо. Сьогодні мина 
останнє століття твоєї скорботи. 
Бо інших немає на світі доріг. 
Усі, хто в печаліі, ходімо, ходімо! 
Уже пломеніють в ранковій зорі 
золочені вежі Країни Надії. 
І зійде із зірки смутний астронавт, 
і сяде спочить на порозі надії. 
І прийде до нього собака земна, 
І ткнеться в долоню. 
І він їй зрадіє. 
В чудесному домі розкрию вікно. 
Не вірю, не вірю, не вірю біді я. 
Сховаю лице в золотеє руно 
надії... 
Ми всі твої діти, Надіє

Катерина Бабкіна
Стільки світла – не захлинутися б ним, не оступитися.
Літо уже скінчилося; ніби потік, ми перейшли його.
Але ця земля і далі буде світитися, 
не охолоне в серпанку з оксамитового і синього.

Стань на коліна за тих, хто уже ніколи не стане,
ніколи не встане. Серцем цілим назовні.
Бо навіть найкрихкіший шепіт, найменший голос не зів’яне,
а дзвоном священним все це світло наповнить. 

Пам’ять свою бережи, гляди її, як відкриту рану,
бо їй же ще довго-довго тобі боліти, тебе тримати.
В серпні життя рветься з грудей, розлітається, як вихор піщаний,
розмотується просто в руках, як плівка, давно відзнята.  

І скільки би не розхлюпав цього серпневого світла відер ти,
і якою би страх не ловив тебе часом петлею –
Батьківщину з тебе навіть з кров’ю не можна видерти,
а тебе, насправді, – із неї.

Оксана Забужко
Рядок з автобіографії
Мої предки були не вбогі
На пісні та свячені ножі —
З моїх предків, хвалити Бога,
Заволокам ніхто не служив!

Дарували від батька до сина
Честь у спадок — як білу кість!
Мої предки були красиві —
Ворогам на подив і злість.

Хай не славою 
(Бог там з нею!) —
Як присягою на шаблях,
Мої предки владали землею:
Їм належала ця земля!

І цупким, наче нить основи
Крізь віки однієї сім'ї,
Невразливим — пронесли слово
І внизали в легені мої...

Ох і моцна була порода —
Соловки, Магадан, Колима...
Мої предки були народом!
Хай не славою 
(Бог там з нею!) —
Як присягою на шаблях,
Мої предки владали землею:
Їм належала ця земля!

Нам належить ця земля!

Сергій Жадан
Серпень здається вічним,
здається солодким, здається пропащим.
В осінь щоразу виходиш іншим,
хоча не виходиш кращим. 

Виходиш і відчуваєш потому
присутність гарячої порожнечі.
Виходиш, як виходять із дому,
зібравши речі.

Чекати невідомо на кого,
з ким нещодавно вітався.
Я повернуся обов’язково.
Ти ж знаєш – я завжди повертався.

Тішився осені, мов химері,
доки ніч заливала кімнати.
Так, немов відчиняв двері,
які не варто було відчиняти.

Хай будуть сили твої невичерпні.
Носи цю радість, наче прикрасу.
Діти, які народилися в серпні,
знають, як мало лишається часу.

Ранок минає долину широку.
Сонце губиться в часникові.
День коротшає, як щороку.
Час цінується, як ніколи.

Катерина Калитко
А як стається історія? Просто коїться,
як автотроща на трасі, як раптова залюбленість. 
Вітер понад рікою. Темні пальці та губи.
Довге тепло. Другий врожай шовковиці. 

Не обираючи дихання, не обираючи пристрасті,
пам'яттю тіла, наче вночі удома,
рухайся, не спиняючись, дихай і говори,
вперто розв'язуючи рівняння із невідомим,

із неспівмірним людині, жаским, голодним.
Зранений капонірами, рано жовтіє ліс.
Час дається для тривання та близькості,
для вдивляння у глибину одне одного.

Вранішні вулиці прохолодні й прозорі,
випростані, як лози із равликами трамваїв. 
Все з нами коїться вчасно. І тільки історія,
як пісок із волосся, 
не вимивається.

Павло Коробчук
Літо не відчувається. Відчувається війна.
Відчувається лють. Відчувається милосердя.
Відчувається смерть тих, хто уже не відчує смерті.
Не відчувається ні хріна.

Літо не відчувається. Відчувається лютий.
Дитячі голоси зливаються у рожевий шум.
Голос не відчувається. Щоб почути себе – пишу.
Відчувається вибух. Розбігаються люди.

Не діють сльози. Не працюють амулети.
Небо не відчувається. Висить без сенсу.
На ньому єдина хмарка, що затуляє сонце.
І та – від збитої ракети.

Юлія Мусаковська
людина, яка нікого не любить,
нікого не втратить
на цій війні,
у цій землі
не залишить вирвані клапті
юності, серця, майбутнього
не розсипеться,
навіть не піде тріщинами,
гідними золота
тріщинами, крізь які
мусить заходити світло,
а натомість вдирається
студена густа
безнадія

як же добре тобі
не любити нікого,
яке ж це благословення,
який дарунок долі
в темні часи
не мати коріння, яке тримає,
тягаря турботи,
привʼязаності за плечима,
туги, що всвердлюється зсередини
і ламає кістки, мов у катівні
йти землею, якою розсипані
жовті кульбаби,
почорнілі жита,
стіни й дахи,
уламки життів
у безжальному витку історії
не задихатись від співу пташки,
що повторює
ту саму розпачливу пісню
знову і знову,
від залитого кровʼю
вечірнього неба
просто йти без страху
в незмінному напрямку –
будь-куди,
аби тільки вперед

людино, яка нікого не любить,
невмируща,
бо давно вже померла,
– та чи жила?

Марина Пономаренко
Місяць кóтиться
Кóтиться
Кóтиться
І коли йому набридає котѝться
Він падає у зіницю глибокоокої кам'яниці

Комендантська година
Місяць лежить на столі господині
Ніби велика жовта порічка
Середмістя у середніччі

Господиня варить варення з ожини
Думає: "Cтільки ожини наворожили
Хто ж то зробив, може, ченці чи черниці?
Хоч би уже маленькі чорниці
А не ожина, така безсоромна в своїй гордині
Що скажуть люди? – Думає господиня. –
Я ж добропорядна львівська пані
Ночі мої повні ожини, тривог і неспання
Ворог шле в моє місто ракети, начинені смертю
Що робити? Ягоди з цукром хіба перетерти"

Місто збудоване з ніжності, закутої в камінь
Господиня з засмаглими руками
Тримає місяць. Він висотує світло зі стін кам'яниці
Місто спить. Господині не спиться
Вона підкидає місяць – і він підстрибує вгору
Вгору
Вгору
Чіпляється за хреста Вірменського собору
Із цього собору зняли і сховали в підвал розп'яття

Господиня долоні свої витирає об плаття
Милується банками із варенням з ожини
Думає: "Боже, хіба ж я ожину оцю заслужила
Може, не треба було зривати, може, то надто зухвало"

Вона засинає. Засинає Христос у підвалі
В нього терновий вінок. На вінку – достигає ожина
Тихо. Чути зрідка крики пташині
Літо проходить. Ніби тікає через кордон на захід
Слід його – як багряна пляма
Пляма
Пляма від ягід

Надійка Гербіш
Великий Боже любові і 
Серцечавильної ніжності
Споглянь на квіти
Якими милуємось
Присядь коло нас подивитись
Як опускається тут сонце
Визирни на веселку
Через наші вікна
Заплямлені дитячими долонями
Почуй наші молитви
Згадай про Свої обіцянки
Оберни наш смуток на радість
Хай ми плачемо й далі
Але тепер тільки з вдячності

Катерина Міхаліцина
а можна, щоб вони просто мали можливість
постаріти?

усі оці засмаглі хлопчики зі
зморшкуватими поглядами.
усі чоловіки із бородами як у
святого Миколая, що носять за собою
ворожу смерть як найбільший подарунок
для власних онуків.

і жінки, які ждуть,
і жінки, які не діждалися.

і медики різної статі
із найтоншими в світі усмішками,
щоб крізь них не прослизали заупокійні,
а лише колискові.

і дівчатка, мої дівчатка, із велетенськими
кишенями замість сердець, щоб було
куди поскладати усі термінові запити,
прапори, труни, поламані долі, колючі спогади, системи самозахисту, встановлені й невстановлені, виплакані і
перемовчані серцевини, серця, осердя,
жовті, наче у мальвів на хатах попідтинню
мальованих..

і хати теж, хати теж хай її мають, таку
несосвітенну щедру можливість -
старіти без осколкових ран, поруч з садом
і нап'ятою на гілці гойдалкою..

і собаки, і ще миші, і всяке
живе, що під сонцем ходить і повзає
по оцій землі, по оцій воді, в цьому вітрові..
..
степ, степ, степ, степ. і соняхи.
і могила. і прапор. і хустка.
і голос, у небо пущений.
..
можна, вони всі матимуть змогу
тихенько старіти,
просто старіти,
до скільки віку їхнього,
на оцій землі,
попід сонцем радісним.

Юлія Ілюха
а після рекламної паузи почнеться щасливе життя
щоправда, не в нас, не надійся, а в когось іншого
світ радісно плеска в долоні, мов яснооке дитя
фейсбук поминає полеглих хріновими віршами

цикади дзвенять, ніч солодка й липка, як лукум
і місяця вигнуте лезо над морем висить безшелесно 
на тлі універсуму ми всього лише білий шум 
зізнайся у цьому собі, це буде принаймні чесно

як тисячу років тому шумить кипарис і гібіскус цвіте
земля обертається й байдуже приймає мертвих
на плечі лягає часу тепло прозоре і золоте
і ці письмена на шкірі уже ніколи не стерти

тримайся за мить, як вічність ніжно її тримай 
вгризайся у неї, бо тільки вона має значення
минуле назавжи втекло, як останній трамвай
залишились ми, неприкаяні і непробачені

Сергій Жадан
Ще нині будеш в царстві моєму,
світло сидітимеш поруч зі мною.
Здатність терпіти – уперто, до щему,
нині для тебе і є головною.

А всю свою підліткову образу
на господню несправедливість
можеш виговорити одразу –
якщо вже маєш злість і сміливість.

Бо що в твоєму рваному гніві
є від тебе? Хіба що слабкість.
Люди здебільшого несправедливі.
З ними все просто. В цьому і складність.

Та доки ставатимуть глибшими тіні
і доки триватиме ця гонитва,
світ тримається на терпінні –
воно зшиває світ, ніби нитка.

І серце далі лишається теплим.
І тиша твоя відлунює віршем.
Нестерпно тобі, але ти терпиш.
Терпиш – себто, по-справжньому віриш.

Просиш про щось своє провидіння.
Ворушиш потрісканими вустами.
І що виростає з цього терпіння?
Саме любов і виростає.

Ловиш її, як вітрила вітер
ловлять, лаштуєш невидимі грати.
Терпіти ж – це не так про вибір,
як про сміливість не обирати.

Небеса – як неточні карти.
Спалахи – одинокі, нечасті.
Ще нині можеш собі нарікати.
Ще нині будеш в моєму царстві.

Далі верхами блукає проміння,
наче зайда в чужій господі.
Гріють серце рештки терпіння.
Глибоко-глибоко. Десь на споді.

Галина Крук
інверсія
втомлені квіти продають прив'ялі жінки,
день добігає до вечора, мов на останній трамвай
ось ти вже їдеш до мене з вокзалу інакший такий, 
аж видається спочатку, що я тебе зовсім не знаю

але це ти, весь по шию і лікті у літі, засмаг
очі оливкові перекочуються під повіками, коли спиш
я тебе тихо повторюю, мов початкуючий маг,
боячись сотворити якусь несподівану дивовиж

літо вважає нас зрілими до найскладніших слів і чуттів 
не дає ні на мить розслабитись, як у спальні комар зумкий
під вікном акація перепитує: чи я б хотіла? чи ти б хотів 
повернутись туди, де кожен з нас був, як вона, 
ще зелений такий?

Юлія Ілюха
літо ще б'ється, мов наївний метелик у шибку
ще бентежать гарячі ночі, настояні, наче вермут
та розрізаний липень ущент до останньої скибки
і нічого не вернеш, зовсім нічого не вернеш

ще затоплює серце ніжністю, ніби припливом
огортає ще темна вода, наче прозора шкіра
та коли почорнілого неба лоно розірве злива
математика не складеться: мінус любов, мінус віра

ще чіпляються руки одна за одну, наче швартові
завмирає сполохане серце, мов заєць, під час тривоги
залюбити готові до смерті хижі брати во христові
і отруйною жуйкою безкінечно тягнуться некрологи

заглядає у вікна світанок, немов чужий перехожий
ще надії черствіє крихта або ж трохи більше
день тонкий, наче голка і як лезо ворожий
залишаються вірші. залишаться тільки вірші

Маріанна Кіяновська
Чорно-біле кіно
про невміння мовчати у тиші.
Про нестримне бажання
озвучити музику тіла.
Про любов
як мандрівку
до берега вічного літа.
Про слова,
що зриваються з вуст,
як лавини з верхів,
і не знають ніякої логіки,
силою голосу
повертають навспак
русла рік і небесні світила.
...В кінозалах самотньої пам’яті
на останнім сеансі
будь поруч зі мною,
читай
субтитри моєю мовою –
у промені кінопроектора,
в коридорах тремтливого сяйва,
на екрані забутого часу –
про те що, усе вже не має найменшого значення,
окрім тіні і світла,
світла і тіні.

Ірина Старовойт
Коли раптом тобі перестануть писати листи
і дзвонити не стануть, і стало гірчитиме в роті,
тоді другів і друзів в далеких світах відпусти,
опрости ситуацію, все відклади на потім.

Коли раптом тобі перестануть читати з душі,
дарувати дерева і сипати зорі в долоні,
тоді вийди до парку і голубам хліба вкриши,
і без подиху дихай на те, що в тобі холоне.

Коли раптом тобі перестануть казати: "Бувай",
а зникатимуть так… без пояснень, без жодного слова,
тоді значить вже час, все продай і борги позвертай,
і – відай – утікай, бо ще трохи – і світ тебе зловить.

Катерина Калитко
Ніхто не попередив: ми крихкі,
мов кулька, що її з ялинки кіт 
збиває нишком. 
Коротшає майбутнє, як волосся. 
І чесне горе, як сухе руслó, 
і чесна книжка.

І якщо любиш - так його люби, 
щоби покласти всі свої скарби 
йому у руку:
монетки із тропічних королівств, 
камінчики коштовні та малі 
із візерунком.
Там буде мапа на одному з них,
таємний шлях між помилок і книг,
між зим і воєн,
де маки в запилюженій траві,
де люблені всі молоді й живі,
й над головою
гуде літак, між хмар стоїть вода.
Всього шкода й нічого не шкода.
І вечір близько.
І не повір, і навіть не пробач.
І світ летить, немов футбольний м'яч 
до рук хлопчиська.
Він ловить - і закінчується гра.
Над полем сонця теплий помаранч,
округла втома.
Та якщо любиш - так його люби,
неначе це не він усе розбив,
йдучи додому.

Галина Крук
Невже так бувало колись, 
що у травні - трави, у липні - липи, 
у серпні - серпи й серпокрильці, 
і більше ніяких жахливих новин 
і непереборних обставин

І червень - іще не червивий
І опівнічна тривога іще від гормонів, 
і став на околиці чекає хлопчину на канікули, 
і в намулі лежить сом вусатий, непійманий 
ані цього, ні позаминулого літа.

Не сховатися більше, не ждати хлопчину, 
не триматися дому, як дим, 
не пускатись в дорогу, не вертатись назад 
змінилися назви всіх явищ 

і лише по тривогах можна знати 
куди не прилітало сьогодні, 
але ще не вечір і травень іще не червень, 
і сом ще в намулі і ти ще не їдеш в останню дорогу

і липень іще не залипнув на першому
та не останньому з нас

Ірина Старовойт
Коли ми востаннє сміялися, реготалися так,
що аж пошерхлі губи тріскалися до крові,
таким вечірнім хрумким свіжоспеченим сміхом,
що ним можна було б нагодувати п’ять тисяч люду,
зовсім не здавалося, що сміх облетить і зникне,
як камінь у воді, як пелюстки без зав’язі.

Що так, як птиці не літають і гнізда не в’ють
над розстрільними ямами, над спопелілими людськими житлами,
твій і мій сміх більше не випурхне нам з нутра,
не набере висоту по трахеї, не вилетить з горлянки.

Ні ти ні я не втратили почуття гумору, не втратили почуття.
Але таким сміхом, що просто пре,
що від нього жижки трясуться
і спалахують вишневі усмішки,
ми більше не сміємо сміятися.
Горе не змішується зі сміхом, як олива з водою.

А той останній кусень сміху запліснявів навіть у спогаді.
Такий не розкришиш птахам.
Таким не поділишся з ближнім.
Згадуєш старий довоєнний жарт.

Губи тягнуть либу і сміх помирає.
Смерть сміху потворна, тлінна,
як непоховане змасакроване тіло.

Таня Власова
Юними зараз виглядають
тільки померлі. 
Світлі, усміхнені — 
залишаються в пам‘яті
і на фото. 

У живих на обличчях — відбитки часу, 
зморшки наче порізи сльозами, 
нічними дзвінками і повідомленнями,
синці від тривоги,
темні кола від безпорадності. 

Війна додає віку тим,
кому не вкорочує. 

Постарілі живі збираються парами, 
обіймаються,
заходять у церкви. 
Дивляться на вічно красивих
померлих. 

Ті у відповідь мовчки всміхаються.

Вікторія Амеліна 
(1986 - 1 липня 2023)
Вівторок
він знає, де вона буде за сотню років
говорить про довге життя, мов читає книгу
у цьому житті церкви і повільні кроки
міста, де вона сміється у білій сукні

вона ж його просто запитує про вівторок:
а в цей вівторок ти спробуєш подзвонити?

і десь на тому кінці країни він завмирає
вглядається в чорну тишу в чужій зеленці
вглядається в імовірності, фарт, бінокль
і пише: я завжди тобі дзвонитиму у неділю

в неділю вона зупиняється в середмісті
дзвін котиться містом, вібрує в кишенях сукні
в її животі, у ногах, голові і грудях
і жінка сміється раптом з любові й люті:

це він їй дзвонить в неділю
-- як говорив

Юлія Ілюха
червень горить як заграва на прикордонній заставі
пахне чебрець і в кишені стікають соком суниці 
літо босоніж ступає випаленими містами
і сиротою лелека застиг на розбитій дзвіниці

випий цей червень до дна якщо тобі серця стане
видихни мить цю і за мить все почни спочатку 
тихі світанки народжуються над мостами
як золотисті рибки купаються в річці дівчатка

липи цвітуть мов востаннє і дурманить алея
мовчки стоїть у обіймах жінка з рудим волоссям
ніжно гладить погон на кітелі у старлея
і літо триватиме вічно доки двоє дихають суголосно

Ірина Цілик
Ти тільки живи, добре? Ми ж домовлялися, у нас є план.
Ми маємо їхати в гори до коників і чебреця,
слухати шепоти й крики лісу, ловити плями тепла
засмаглими руками, сміятися… Слухай, пообіцяй
і виконай, це важливо, а інакше навіщо це все?
Лиха війни в’ють гнізда, висиджують з чорних яєць щодня
пташенят голодних. Але який же в біса у цьому сенс?!
Немає сенсу. Молох просить крові. Молох б’є навмання.
Однак ти живи, чуєш? Іще так багато жовтих доріг,
залитих сонцем, пахощів степу, що набухає дощем,
червоного сухого, незлічених крапочок угорі.
Просто живи, добре?
Живи.
Не знаю, як попросити ще…

Єлизавета Жарікова
стану старою 
смішною витрішкуватою 
вимкну сумні пісні 
розмалюю квітами хату
 
буду ходити весела 
нарешті навчусь пекти пиріжки  
буду ранком гукати птахів та звірів
і годувати з руки
 
щось таке зберу в полі 
не схоже на звичні квіти 
що усе що нам буде снитись
враз перестане боліти
 
розучуся плакати без причин 
(а причин вже майже й не буде) 
не дивитимуся в минуле 
не ходитиму з тим у люди
 
говоритиму дітям казки 
про принцесу про сад і фею 
про зорю що блука в чагарях 
і не варто б іти за нею
 
світ відпустить мене 
мов давнє погане кіно 
а зараз прошу про одне —
залишися зі мною
 
такою невдячною 
такою гордою й разом з тим 
під місяцем повним-повним 
із серцем пустим-пустим
 
лишися зі мною 
зостанься ще трохи поки 
зсередини виростає 
страшний і осяйний спокій
 
поки час застоявся й тхне
і слова не лікують ніякі 
поки нас ще сканують в полі
окаті гарячі маки
 
поки все що болить — болить  
поки все що горить — згоряє 
поки ми ще здається — є 
а насправді нема
немає

Юрій Андрухович
Місто, немов сузір'я.

Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!...
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?

Як часто шукали ми гирло,
і міст і причал
в опівнічних пустинях дворів,
та хто нам повірить, що річка була тут?

Тільки крізь нас переходять міста
у непам'ять.
Ми вимовляємо їх 
і знаходимо іншими. Втім,
вранці виходиш на площу і все пізнаєш:

Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.

Катерина Калитко
І доми відрощують зябра, щоби жити в ріці. 
Там все буде так само: церковця, площа і вулиці.
І на Трійцю люди так само у церкві туляться,
і священник стоїть перед ними із хрестом у руці.

Наша вічна ріка – вона заховає нас
від орди та пожежі, від прокляття пекучого.
Забере із собою пташині гнізда на кручах,
теплі лігва звірині,
намиста прадавніх назв.

Як м'язиста долоня, нас накриває вода.
З цього буде пісня – хтось нині плаче її.
І кривава повня над чорним нуртом стоїть.
І реве при дні налякана череда.

Таня Власова
Ночі гарячі — ніхто не просив би стільки тепла.
Щоб не заснути, доводиться рахувати тіла.
Дослухатись до тиші, як до стомлених голосів.
І жодної ночі не вистачить, аби порахувати усі.

І в жодному місті цієї тиші на всіх не стане. 
І наше безсоння розлітається цими містами,
скріплене вірою і тривогою, мов печатками.
Хай би у цих ночей не було початку. 

Хай би не гнались небом вогненні китиці.  
Хай би ми точно знали, що всі прокинуться. 
Хай би нам не було кого рахувати. 
Пам’ять під ранок стає незграбна і вузлувата. 

Пам’ять стелить протяжні спогади, ніби постіль,
позбавляє образ і подиву, вимагає помсти. 
Ніч триває безперестанку, але віра не має кінця. 
Пообіцяй написати зранку, просто пообіцяй. 

Ганна Осадко
Заховатись у цьому місті, як у плетеній рукавичці,
Де каміння дихає тепло, де у квітів — дівоча пам’ять,
Простирадла вогкі та білі, дивна мова чужа, гортанна,
Голубі голуби збирають хліб любові —
                                                          увесь, до крихти...

Чорні кірхи стримлять у небо, ще пів кроку - прохромлять хмари,
Колір шкіри жінок тутешніх — мокачіно і крапля рому,
Ні за домом не сумувати, ні листів не писати — пощо?
Тільки вітер, і тільки площа,
                                           і рибини ручні під мостом...

Умоститись у цьому місті, як на бабциному фотелі,
Там, де ангел тримає стелю, відганяє лихих горгулій,
У гербарій збирати листя, набивати чергові ґулі,
І півпошепки «гулі-гулі», і півподихом «моє серце»...

Дочекатись зими вогкої, з моря запах солодкий твані,
і герані приспались снігом, і у віршах — як грудки - коми,
Заховатись у цій любові_бомбосховищі_як_востаннє,
Мокра чайка на чорний камінь
                                              кине пір’ячко невагоме...

Юлія Ілюха
Ти пам'ятаєш, із чого усе почалося?
Теплі чорнильні ночі, трав запашне суголосся...
Ще не закоханість - просто літо заплуталось у волоссі.
Шерхне притихлий вечір і тане морозиво біля школи,
Щоб не прощатись, ми разом ходили колами,
Й літо, мов вічність, не закінчувалося ніколи.
Останній трамвай вже їде, співають гарячі рейки,
Мій поворот у кінці каштанової алейки,
І мить на репіт, поки не сіли в плеєрі батарейки.
Ще ми не знали - минає усе, що колись почалося, 
Сепарується те, що зрослося і міцно переплелося. 
Тільки літо, як дзвоник, нагадує все, що було й не здалося.

Марина Пономаренко

Дім - це там,
Де можна сховатись, коли сльота
Де валяється шерсть твого кота
І всіх попередніх твоїх котів
Це - дім

Дім - це щось,
Що для тебе саме обжилось
І на старому килимі лось
Дивиться так, наче з ікон святі
Це - дім

Дім - це те,
Що бере і просто росте
Проростає у річку, в гори, у степ
Проростає у час, у "тепер" і в "тоді"
Це - дім

Це дім
Це мій дім
Він дістався мені від бабів і дідів
Разом з умінням ходити в походи й шинки
Різати по живому і зшивати шматки
Стріляти з рушниць, вишивать рушники
Вішати рушники між ікон і картин
Рвати ці рушники на бинти
Влаштовувати вечірки й бунти
Знаходити істину у вині
Лишатись холодними у вогні
Вбивати ворога на війні -
І тоді
Встигати до холодів
Відбудувати дім

Цей дім мій
У найглибшій пітьмі
У найхолоднішій зимі
Стіни його теплі й тверді
Це мій дім

Оксана Луцишина
це було ще у мирні часи - 
можна було думати про його повіки
шовкові наче облетілі метелики
про стиск його руки
про сенси замирання власного серця

але тепер любов перемістилася 
у якісь інші речі, простіші
або, навпаки, найскладніші на світі:
рух будь-якого життя, кита, людини, кошеняти,
плюскіт хвилі, шарудіння піску,
мушлі, із яких повтікали молюски,
тремтіння хвилі, здригання 
землі, котра продовжує обертатися, 
зелень дерев, глибина стежини,
дим від вогнища, самота островів
зусібіч оточених океаном

але тепер любов перемістилася 
у те що існує за краєм мови
у те що віршем не намагаєшся наздогнати
ні красою, ні виразністю - 
кострубаті чи плавні, слова однаково скажуть все
або нічого 

знімаєш їх рядок за рядком
буква за буквою
щоб між ними і єством світу оголилася суть: 

все суще - таке живе 
все живе - таке прекрасне
нехай воно завжди буде

Марина Пономаренко
Коли-небудь настане травень. І в ньому нічого не станеться
Всі люди прийдуть додому, всі поїзди доїдуть до станцій

Час буде лінивим. Він буде іти повільно і буде ногами човгати
Чорними будуть ночі - і більше нічого не буде чорного

Буде багато веселок, а ще - чотирилистної конюшини
Ми будемо безтурботними, дріб'язковими і смішними

Ніхто не вслухатиметься у тишу і в тремтіння землі під ногами
Коли-небудь настане травень. І в ньому не станеться нічого поганого

Марина Пономаренко
Говори
Говори, наче бог, який говорить з гори.
Говори про важливе, лише про суть,
Говори до дітей, вони саме ростуть,
Вони набираються сил, на їхньому боці час
Їм дістанеться світ, у якому не буде нас,
Наших імен, наших сердець і голосів.
Говори про любов, розкажи їм, у чому сіль,
Говори про радість, про світло і про красу,
Говори, поки в нас іще є трохи часу
Говори.
Говори, що живими не вийти з цієї гри,
Що нікуди не дінешся, гра - така,
Коли програєш, треба тримати себе в руках,
Треба триматись своїх людей і своїх знамен
Вчитись бути щасливим. Нещастя вийде й саме
Говори.
Говори крізь біль, крізь сльози й печаль
Раптом твій голос - єдине, що буде звучать
У пустелі, де їм доведеться жити у тиші пісків
Говори.
Говори зі мною, коли більше немає з ким

Юрко Іздрик
ці двоє напевно якісь ненормальні –
кажуть про нас на небі
без даху без страху без клятви без спальні
без всього, що іншим треба

блукають в пітьмі і пливуть проти плину
все насамоті й поодинці
хіба так людина шукає людину?
хіба чоловік це і жінка?
хіба вони знають хіба вони вміють?
на що сподівається кожен?

а ми собі мовчки дійшли аж до краю
і пекло на рай перекроюєм
ми знаємо те, що ніхто більш не знає:
ми є
ми вже разом
нас двоє

Галина Крук
cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших -
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.
сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля, навіть китайок не вистачить,
навезених із Китаю.
сказати собі безжально,
не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам’ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів, 
не втікаючи у тужливу пісню.
сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я – остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я – тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я – цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,
отже, я починаю від себе – я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями

Олексій Бик
І посеред цієї бездонної пустоти з тривалістю існування, відміряною по весні, - немає особливого значення, куди іти,
якщо цими подорожніми будемо я і ти,
і у наших голосах навіть приголосні голосні.

Так тотально щастить не кожному з мандрівців - 
не у всякого є дорога або мета. 
Перехрестя тебе спіймають у свій приціл, заведуть на лінію втрат або манівці,
а навколо та сама пронизуюча пустота.

І ти думай мене поволі, як приворот,
снися мені щоночі, буди мене. 
Ця істерика паралельніша усіх широт, в голові - потоп і державний переворот,
і століття, як завжди, останнє і навісне.

Час наводить нам переправи або мости через бурхливі ріки,
що не форсуються
У нас немає нічого - тільки здатність кудись іти 
і посеред цієї бездонної пустоти, 
де у наших голосах навіть приголосні голосні.
2018
Галина Крук
Твій будинок стоїть на осінній воді,
і ранковий прибій твоє серце студить.
Зранку йдеш, а вона зостається сама,
серед цілого білого світу сумна,
і тоді, аби хвилі здолати,
вона розмальовує крила
метеликам буднів.

Ти приходиш тоді, як, натомлена, спить.
Відчиняєш вікно -  вилітають барвисті,
і холодним дощем з них змиває усі кольори.
І тоді з-поміж снів вибирає вона
той, в якому нікому не взяти її
на долоню, беззахисну і безлисту.
Ти не можеш їй руку подати, бо й сам
не справжніший за тінь, не тривкіший за вітер.
І поймає усе знавісніла вода,
і відносить туди її тіло тендітне,
де метеликів крила у барвах сяйних,
де танцює вона, неземна, серед них,
і сміється,
як вміють лиш діти.


Галина Крук
Ми все життя прожили ніби в нас 
постійно грала музика на повну 
і все одно було нам, що сусіди 
подзвонять в двері, викличуть наряд
і він прийде – а ми такі нарядні
з незрозумілим приводом для свята
без приводів іще, та вже без гальм
красиві і оголені, як боги
з полотен барокових, в позолоті
легкі, як натяк, трепетні, як ніздрі...
і билась порцеляна, ніби серце,
від пристрасті, і виривались крики
гортанні, придихові, однозначні,
і у сервантах в них тремтів кришталь
ми все життя не думали-не знали
жилося тим сусідам як? навіщо?
і що вони пояснювали дітям,
а діти виростали поміж тим,
як нам жилося і як їм жилося
а час рівняв, як перукар волосся,
філірував, проріджував ряди
і ось ці діти скачуть ніби коні,
над головою, прямо серед ночі
і серце б’ється глухо, як горох
об стінку, і до ранку не заснути
від придихових – ах, не може бути,
від однозначних – ех, було-було...

Катерина Бабкіна
Хто ходив вночі, той побачив, як
голий клен зеленим в дворі зацвів,
і черешні старої сухий кістяк,
і вологі стіни міських домів –
все цвіло; вночі хто ходив, застав:
паркомати, качелі, асфальт і брук,
і підземні стебла майбутніх трав:
і будяк, і бур’ян, і салат-латук –
хтось дізнався, значить, як розквіта.
І решітки стічні, й трамвайний дріт,
і віконні шибки, й старі авта –
все цвіте у квітні, на всьому цвіт.
Хто вночі не спав, зацвіли тому
спогади, всі радості і жалі,
ліхтарі вогнями цвіли в пітьму,
і серця поснулих в пітьмі цвіли.
І кому розкажеш: цвітуть сліди
за тобою, як ідеш крадькома,
і вода в ріці, і туман з води,
тільки слів немає про це, нема.
І таке повітря, цвіте й дзвенить,
і над містом відблиски голубі.
Хто ходив вночі, той тепер мовчить
і цвіте всередині, сам собі.

Мар'яна Савка
Дай їй, Господи, сили бути собою і сивою,
Самозарадною, ситуативно щасливою.
Зі всіма її болями і віковими змінами,
Із безсонням і не такими гнучкими колінами,
З безкінечними буднями й святом, якого замало,
І з тим, що все її просто до сліз замахало,
З тим, що вона закохуватися зав’язала залізно,
Але їй не виходить, і завжди якось запізно 
Починати життя з нерозкресленої сторінки. 

Дай їй, Господи, сили бути звичайною жінкою.
І не треба їй ремонтувати замків і кранів,
І не треба хоромів, ані крутих ресторанів -
Ніжності треба в ямці поміж ключицями.
І хай в неї буде пекучого щастя бодай дещиця.

Ірина Жиленко
Ніч, біла від цвітіння вишень 
на два розчинених вікна.
І невичерпна біла тиша, 
якій ні берега, ні дна.

Нічний метелик в ніч пасхальну 
торкнувся моїх світлих сліз.
Оце і вся моя реальність.
Єдина вість. Єдиний гість.

А ще був стукіт обережний.
Як розтривожив! Як збентежив!
Але ж... то не до мене, ні.
То стука дятел на сосні.

Дарма! Хай буде все без змін.
Хай біла ніч у вікнах квітне.
Хай темні тонуть у пітьмі, 
а світлі світяться у світлі.

На білім — білий силует.
На тишині — беззвучний плач.
І чим самотніший поет, 
тим несамотніший читач.

Катерина Бабкіна
Ось світло квітня. В ньому, як колись,
все золотаве, все тремке. Але
для тих, котрі до зброї піднялись,
для них тісне це світло, замале.

Їм темрява плекала ложе з лож,
їх вод підземних колихав прибій,
але один воскрес, і з ним також
воскресли всі, хто може йти у бій.

І там, де в квітах множаться сонцЯ́,
де з неба злива променів скісних
їм мало місця; їх огром; і ця
весна ніяк не вмістить їх усіх.

За тих найменших, котрі полягли,
за тих найслабших, що не вбереглись, 
вони встають, і курява імли
пливе із їхніх вирваних зіниць.

І світло поступається імлі,
і золотом встеляє темним путь.
Нащадків кров’ю вигнані з землі,
вони ідуть, з тим першим на чолі.
За землю, із якої встали, йдуть.

Дмитро Лазуткін
ще зовсім трохи і тихі пляжі
завіє галасом і піснями
неначе зірка на фюзеляжі
світити сонце буде над нами

і в теплих променях над масивом 
повзтимуть хмари легкі й повільні
такі невимушені красиві
такі тривожні та божевільні

хай вітер їх несе і полоще 
хай розвиває як тугу давню
і хай жінки виходять на площі
як пацієнти виходять з лікарні

бо скільки можна жити майбутнім?
коли беззахисна і відкрита
ти приміряєш з повітря сукню
ти у дзеркалах несамовита

бо неможливо уникнути пастки
бо ця весна тобі дуже личить
бо часом варто знімати маски
аби закохуватися в обличчя

2018

Галина Крук
Рибою
називала рибою, не просила нічого взамін
тільки знати, що я десь є на оцьому світі
білому, наче сіль тропічних морів,
яка в’їдається в шкіру
і жодною рідиною її не витравиш звідти
казала, що буде писати, не питала адреси, а втім
завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста
де (на поштівці, тобто) руїни старих стін
чи страви місцевої кухні
і кілька слів:
що скоро повернеться, що вже видно світло
в кінці тунелю, і що це, безумовно, не поїзд
називала рибою
писала, що дуже хоче торкнутись рукою
я не заперечував я чекав я навчився плавати
я вивчив напам’ять усі прибережні води
я перестав виходити на берег,
щоб її не проґавити,
а вона – не приходила
я забув, як це – розмовляти, і як це – дихати,
врешті-решт я зробився рибою,
мовчазною і сильною
ТО ЯКОГО ТАКОГО МИЛОГО
якого такого милого
вона повернулася
і з води мене вийняла?

Галина Крук
Замріяно пес задивився на злет голубів.
Йому так натхненно хотілося бути крилатим.
А хтось через зуби проціджував:
        "Це вже занадто —
                у літньому небі пес поміж голубів!"

А він вже летів — йому швидко збувались сни.
Розкошланий пес, мов повітряна кулька на нитці…
А хтось там внизу вимагав валідол і гицлів:
        "Куди ж це годиться — 
                псам гарні збуваються сни!"

І хвіст йому маяв, і вуха стояли сторч.
І вгору дивилась довірлива псяча морда.
А хтось там внизу істерично кричав: "Він гордий!
Він має нас в носі! І вуха у нього — сторч!!"

А псові це було далеко-далеко десь.
Їм, псам, що літають, ніякі закони не писані.
І меншали,
                меншали,
                             меншали 
                                          товсті і лисі
                 крикливі і заздрі,
 і ті, що далеко десь…

Власта Власенко
чи гірші ми, чи ліпші ми - хто зна…
у бриндушки  косичиться  весна
несуятна така  і без тривог
на роверци, сукеночка в горох…

вона збиває з толку важний час
вона стається в кожному із нас
коли міняють давні  звіздарі
старі грушки на білі ліхтарі…

й тоді в потоці миється душа
і скаче як незагнане лоша
і так їм добре  без  людських тривог
в одній на двох сукеночці в горох

Ганна Осадко
Позачасся
...Так час піском між пальцями тече,
Так Бог кладе правицю на плече,
Так Фенікс помирає ще і ще,
Щоб жити.

Бархани тиші та декор століть,
Де вічне і не вічне відболить,
Де жовтень – мить, і ми у ньому – мить,
І вітер.

Щоб вірити, і, вкутавшись у сни,
Мов лялечка, чекати до весни,
Коли яскравий квітень навісний
Відпустить…

І голос… Ні, не голос – тільки звук -
Він уночі проквилить, як малюк,
Шукаючи м’яких і теплих рук
Матусі…

Він поведе, він приведе у сад,
Слова впадуть під ноги. Листопад
Закрутить фрази. Час піде назад –
І стане…

І ми прозорі, вічно молоді,
У тих садах зостанемось тоді,
Де чорні води. Кола по воді.
Осанна.

Юлія Ілюха
І коли я впаду серед степу чи, може, лісу, вітер назве мене на ім’я.
Кров витікатиме з-під турнікета, наче пригріта під серцем змія.
Відкувала зозуля і змовкла, в небо пнеться тонесеньке деревце,
сонячні лики, пісок у жмені, чорна хвиля заколише і понесе.
Залишок дня, як стара кіноплівка, буде крутитися в голові,
зорі високі падатимуть й губитимуться у вологій нічній траві.
Зранку туман, ніби пес бездомний і лагідний, оближе руки мої,
котяться і гуркочуть, наче Зевсові колісниці, на околицях міст бої.
Холодно, люто холодно, хоч зверху сонце знову нестримно пече, 
вітер і біль утихнуть, коли хтось невидимий легко торкне за плече.
Наче біблійні апостоли, над головою пронизливі сосни стоять.
Стискатиму, мовби кинутий в землю якір, автомата свого рукоять.

Юлія Ілюха
вона молиться потай, не зізнаючись у цьому нікому
вона довіряє одному богу, похмурому й неговіркому
шепоче до нього в темряві, схиляється над нічником
руки її — покірні лисиці, що стрілися під образком 
слова їй печуть усередині, крик поперек горла став
і голос її благальний ріже тиші нічної сталь

боже, каже вона, ти бачиш, як я без нього живу
як бачу його у снах лиш, а здається, що наяву
як спогади вивертають мене, як старе діряве пальто
як серце на мить зупиняється, коли їде схоже авто
як тяжко, о боже мій, знати, що час їсть його сліди
а він би сказав мені: не ний, не реви, а йди
я йду, зовні жінка, а в грудях меморіальний музей
сама собі поле бою, в’язниця і колізей
і ночі рвуть моє тіло, наче здобич зграя вовків
я знаю: такої долі для мене би він не хотів 
о боже, ти маєш силу творити для людства дива
створи одне і для мене, допоки я ще жива
дивись, я вже все зробила, від тебе лиш жменя чудес
тобі це буде не вперше, колись ти і сам воскрес

вона замовкає раптово, нервово кусає губу
пригублює для сміливості келишок малібу
рвучко зривається з місця, майже ховається в шафі, 
порпається серед спогадів, фото і свіжих страхів
тягне звідти торбу із пластику, чорного і страшного
каже: а це, боже, все що лишилось від нього
трохи попелу, відчаю, болю та обгорілих кісток
як ти думаєш, досить цього, щоб звести до щастя місток
ми загубимось, зникнемо, поїдемо на острови 
про одне лиш тебе молю: оживи його, оживи

Сергій Жадан
За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з'явишся ти, – 
я тебе передчую.

Таня-Марія Литвинюк
Такі ми красиві, коли не ховаємо швів.
Такі досконалі, такі безкінечно живі.
Можливо, свобода – найвищої якості вірність.
Питай що завгодно – і я тобі все розповім.

Ця повінь між нами зрадливо лоскоче живіт.
Такі ми красиві, коли вистачає довіри. 
Ймовірно, любов – це найвищої якості віра.
Такі ми вразливі, коли стоїмо без броні.

В цій точці, що зараз, здається, зійшлися криві.
Та ніжність в мені повільно розходиться тілом.
Ця звичка торкатись виштовхує землю з-під ніг.
І сходять світанки над нами повітряним змієм.

Анна Малігон
І ніколи – ти чуєш? - ніколи чіпати не смій
те, що довго кипіло, пекло і раптово збулося.
Я терпляче згортатиму наклепи в довгий сувій
і носитиму карму так вільно, мов дощ у волоссі…

Тільки вір, що буває, трапляється все, як тоді,
там, де сходяться ріки і бігають сонячні плями,
відпускає кораблики дівчинка вниз по воді,
а вони утікають у ніч і стають кораблями,

і вертають до неї – до жінки з понурим лицем…
Скільки пам’ять не рухай – а все ж не побачиш фасаду.
Скільки біль не труї, а зійде хоч одне деревце
у тремтінні трави у відтінках рожевого саду,

де не знали ні дикого сонця, ні злої води,
де згрішити – не гріх, коли губи нагріті губами,
де палила вона кораблі і кричала «Іди!»,
а потому, зарюмсана, бігла жалітись до мами.

Не торкай і не згадуй, і подихом навіть не руш
того світлого попелу… Все, що згоріло – нестиму
на плечах, у волоссі, по теплих кружальцях калюж.
І стікатимуть краплі гіркі та пекучі по спині…

Власта Власенко
знаю, що тягне пірнути на дно і заритися там у намул
знаю, що сил не стає, що пісок накриває поволі,
знаю - чекання стає перед очі і лупить впритул
і ніжність твоя наче кит, викинутий на суходолі

і радість твоя то дрібна звірина, а не впертий вожак
і правда твоя, наче кат, не приймаючий адвоката
знаю - не хочеш піднятися з дна ні на звук, ні на знак
засипаючи мокрим намулом стрілу циферблата

але ніхто не промовить за тебе найважчі твої слова
і ніхто не пірне на дно оцінити твої печалі
якір відвязуй з чужих сердець, вибирайся, давай
попри те, що ніхто тебе не чекає десь на причалі

і коли ти виринеш всім на зло, тим, що там на дні
і коли ти випливеш звідси, набравшись води і солі
і коли ти прийдеш до себе, то на твоїм вікні
ти зустрінеш велику тишу як хліб на престолі

вкраєш її кавалок, зап’єш туманом як молоком
на червоно заплачеш, на босо підеш травою
і почуєш як Хтось летить над тобою листком чи жуком
і шепче молитву над твоєю мокрою головою…

Катерина Бабкіна
За деревами берег, сніг і озеро без кінця.
Смерть насправді не має ані імені, ні лиця,
постать її залишається тьмяною, невпізнаваною – хода, 
смерть це просто чорна вода, кохана, просто чорна вода.

Хмари над головою як цепеліни, нерухомі їхні гвинти.
Страх насправді досить нескладно перемогти,
просто потрібно іти на світло, забувши і сум, і щем –
скільки, кохана, світла до тебе, скільки іще? 

Там, де серця живі з кров’ю вирвано із землі,
там, де останню хлібину в поспіху залишено на столі,
там де ти мене пригортала востаннє, де кричала услід –
проросте навесні звіробій цілющий, шипшина й глід.

Ні, кохана, немає нічого більшого за те, що у нас було.
Просто іноді між двома людьми струменить тепло,
і навіть якщо хтось із двох переходить межу, з-за якої повернутися не дано –
тепло струменить все одно.

Юлія Ілюха
слухай, каже вона, слухай мене і мовчи
я вирішу все за двох, ти тільки мене навчи
не дивитись услід скаженим усім поїздам
перший крок за нас колись вже зробив адам
я жінка твоя, я кістка твоя, я твоє єство
я жертовний вогонь, що спалив не одне божество
я в тобі розчинюся й зберуся із атомів знов
бо єдине, що варте чогось у житті — це твоя і моя любов 
твої руки — мій компас, мій фетиш, мій орієнтир
моє серце розстріляне, наче ти ним грався у тир
я даю собі право і волю без дозволу любити тебе
доки дихаю я, доки рівно тримається мій хребет
не намагайся від мене зникнути чи втекти
я відчую твій запах, хай би де заховався ти 
я суцільна любов, я жага і пристрасть, я твоє ярмо
я тебе розшифрую, наче прадавнє письмо
очі заплющи, на хвилях моїх пливи
що би не сталось, тільки не піднімай голови
я під лопаткою чорним витатую твоє ім’я
хай на все, що рухає світом, буде воля твоя
лише слухай мене, слухай одну мене і мовчи
наче молитву ці мої ти слова завчи
шкірою, вухами, серцем всотуй усе, що я говорю
будь слухняним і тихим — тоді я тебе створю

Юлія Мусаковська
Знайди собі жінку для життя,
для продовження роду,
для праці,
для збереження традицій і звичаїв.
Жінку, яка відлипає, мов тісто від пальців,
коли її достатньо вимісиш.
Жінку, яка крохмалить постіль і сорочки,
має маленьку родимку на верхній губі, 
знає дати народження всіх твоїх родичів,
не забуває спитати, 
чим ти сьогодні обідав.
Жінку, яка розуміє з півслова, з півпогляду,
вранці незмінно наспівує щось веселе,
вміє долати всі побутові клопоти,
білим промінням наповнюючи оселю.
Жінку, яка говорить з вазонами,
з усіма сусідськими дітьми, 
жартує із зустрічними п'яницями -
і нічого їй, ані тріщинки, ані оскоми,
жодної крихти на блискучій стільниці.
Усмішки її, витримки — всім, а тобі — з лихвою.
Щоб не врекли, затисни зап'ястя червоною ниткою.
Знайди жінку для життя — і живи з такою.
Обіцяю більше тобі не снитись.

Юлія Ілюха
якби за чекання давали медалі, 
вона б давно вже була чемпіонкою 
від дати до дати сторінки календарні шурхотіли, 
захоплені дивною гонкою 

у дитсадку вона чекала батьків, у школі — канікул,
в університеті чекала принца
думала: ну от дочекаюсь і заживу нарешті, бо це не життя, 
а чорна черства скоринка

вона росла, як шипшина серед степу — така ж раптова, 
така ж непотрібна, така ж колюча
батьки пропадали у відрядженнях, канікули минали, а принц — 
то взагалі тема болюча

потім вона стала дорослою, закінчила універ, 
знайшла престижну роботу в банку
та за давньою звичкою все одно чекала, пила серед ночі каву 
й дивилась у вікно до ранку

щоб не пліткували про неї на лавці сусідки, 
вона вийшла заміж і народила сина
і тягнучи сходами нагору дитячий візок відчувала, 
що жива в ній лиш одна половина
 
а друга її половина десь на іншому боці землі 
так само не спить і марить не знано чим
і вдивляється в темряву, питаючи, звідки така нудьга, 
коли начебто немає жодних на те причин

син підростав, вона вчила мови, хапаючись за англійську й іспанську,
як за рятувальний пліт
і потай від чоловіка записувала у зошит бажання, 
наче кусала заборонений стиглий плід

перестала вітатися з бабцями під під’їздом, накупила суконь яскравих 
і туфлі, щоб цок-цок-цок
навіть стала ходити до церкви, просила про диво, 
поставила з десяток тонких свічок

а тоді вона зникла, без звістки і спогаду, без нагадування 
і зайвих прощальних дзвінків
син давно вже дорослий, чоловік спився, батьки померли, 
друзі перехрестилися в єретиків

а вона, кажуть, живе десь біля екватора, щебече іспанською 
і носить чудні брилі
а її половинка, вичекана через календарі, на заході сонця 
засинає на її крилі

Маріанна Кіяновська
Коли ти озиваєшся із тиші,
Все настає інакшим, ніж завжди.
Високі небеса стають густіші,
Немов гладінь холодної води.
І серце прорізає лезо туги –
Такої, як ніколи і ніде.
Такої туги, що ніколи вдруге
Крізь мене не пройде, не перейде,
Тому що, як ріка, – недонастане,
Недотриває у недобутті.
Я хочу тільки дотику – вустами.
Можливо – раз.
Можливо – у житті.

Тарас Федюк
тепер вже все одно.
        чи осінь чи весна.
чи геть нема зими.
        і чи горить в каміні.
в степу старий орел на сивому камінні
і за його крилом
      б’є крилами війна.

тепер вже все одно.
      спалити треба все.
і не тому що відступ а тому що треба
губами кінь мені моє плече теребить
і стремено як чаша — Бог не пронесе.

але не все одно коли мої усі
могили золоті в трансністрії забутій
затоптані в полин і втоплені у лютій
молитві і холодній вибитій росі

тому ми будем тут. і недалекий бій
тремтітиме немов гаряча кінська шкіра
допоки віра є що є любов і віра
і ми удвох з конем і чорний ворон мій

я залишаюсь тут. з могилами всіма.
зі зброєю яка чорніє за плечима.
тому що сад цвіте. тому що є причина.
все просто. і причини іншої нема.

Катерина Бабкіна
Все гаразд, послухай, все насправді гаразд.
По зимі міста – ніби бідні двори працьовитих ґазд,
де коліна голі і зелень, а решта все не як слід,
але груша цвіте, а за нею сливка і глід,
і на тому триває рід.

Все триває – встають тумани, ідуть дощі і стоять доми.
Ну хіба що ті, хто не перебрів цієї зими,
зачіпаються пір’ям душ за електричні дроти,
і в останніх посмішках кривлять тоскно німі роти – 
ніби кажуть: забудь, пусти.

Все тримає – тремтять міські золоті світла уночі,
і люди одне одному залишають свої ключі,
і разом пригадують або це, або те, і сміються через пусте.
І різні музики випливають на вулиці із осель.
І навіть якщо душа твоя – найпустельніша із пустель,
то і з неї щось проросте.

Мирослава Ільтьо
Весна, Надю, застане тебе раптово на світанку. 
Ти сонна босоніж пройдеш заварити каву – 
і сонячний промінь крізь ванільну фіранку 
проб’ється й торкнеться твоєї тонкої постави. 

Обличчя твого сумовитого, із втомою тяглою, 
торкнеться світло інакше від світла до цього.
Надю, весна тебе застане на кухні спраглою
і голодною, зрештою, Надю, нічого ж нового.

І поки ти маститимеш бутерброд маслом, 
шукатимеш яку-небудь зелень до ковбаси,
весна, Надю, ота довгождана й прекрасна, 
вмоститься вмить на настінні твої часи.

А щойно вип’єш каву, поринувши в телефон, 
щоб тягар обов’язків підхопити знову –
За вікном ти зачуєш впізнаваний напівтон! 
Замилуєшся, Надю, тому звуку чудному!

Весна, Надю, застане тебе раптово на світанку,
ти й не будеш готова прийняти полегкість ту.
Бо чекала виснажливо довго, безперестанку, 
а вона ось вже тут, поринай на льоту! 

Весна неодмінно станеться, вже в дорозі. 
Ти просто підводся, Надю, з ліжка щоранку. 
Коли нема сил, попри всі лякливі прогнози,
коли їм ні краю нема, ні кінця, ні останку. 

Ганна Осадко
хоку
Хоку нагадують мені подих,
Запах непевний, 
коли виходиш уранці, вдихаєш –
І згадуєш
Щось невимовно важливе, може, навіть з минулих життів,
Зі снів на світанку –
Коротких й пророчих:
Пташку на дроті,
Що не знайшла пари,
Волосся дитини, пропахле грудним молоком,
Мокрі флокси в нічному саду,
Старого в геріатричному центрі,
Зітлілий торішній листочок
Серед травневого листя –
Такі непотрібні свідчення,
Химерні такі артефакти
Того,
Що ти живеш,
Чи це тобі тільки сниться.
Хоку –
Це Бог хукає
на замерзлу шибку лютневого неба,
Розглядаючи там, внизу,
Мацьопу цяточку твоє душі –
А ти, щось раптом відчувши,
Задираєш голову –
І глибоко вдихаєш.

Юлія Мусаковська 
Працювати, не підіймаючи голови.
Не втрачати притомності від новин.
Обертатись по колу в одному дні,
де немає нічого, окрім війни.
Ані крихти крику, ні краплі сліз,
ані жалю за тим, що було колись.

Ми залишили житла, а в них – серця,
або ж дому тримаємось до кінця,
поміж рідних стін, чотирьох кутів –
там збувається все, що лиш ти хотів.
Наші вічні предки з глибин землі
зупиняють удари, щоб ми змогли.
Наша чорна лють, як живе пальне,
безперервно штовхає тебе й мене,

За міста, по яких – «ураган» і «трад».
За руїну ріллі й спопелілий сад.
За дитячий біль і старечий страх.
За життя, розвіяні по семи вітрах.
Ми – стеблини, що звиті в тугий канат,
ми – ріка, що звучить, як одна струна.
Ми – мурахи і велетні водночас.
Нам ще небо втримати на плечах.
Нам ще світу незнану любов нести
по кістках переможеної темноти.

Юлія Ілюха
зрештою все, що залишиться після, — слова на папері 
та наші діти.
ослабнуть обійми, згаснуть любов і пристрасть, 
зітліють серця.
щастя мале і примарне, дурне щеня, що вміє всьому 
радіти,
блукає навколо світу, шукаючи риси лише одного 
лиця. 
зрештою все, що насправді важить, можна вмістити 
в одну валізу:
усмішку сина, доторк гарячих пальців, сонце в зеніті 
в його очах. 
люди — равлики в мушлях. зроблені з каменю і заліза
не зізнаються, що найважливіше криється 
у найпростіших речах.
зрештою все, заради чого варто дихати, рухатись, 
мріяти і любити,
нас робить сильнішими, тримає, вбиває, пускає кров 
на снігу.
всесвіт безмежний. ми в ньому — лише яскраві 
метеорити
міцно прикуті одне до одного на самотності ланцюгу.

Галина Крук
десь посеред війни і смерті з кимось стається любов
як несподівана дорожня пригода, як напад болю,
як спазм серцевого м'яза триматися за когось

він, що довіз трьохсотого до найближчого стабпункту
вона, що трапилася на зворотньому шляху, розчахнута, 
як дорожня Біблія на випадковій сторінці
як дорожня Біблія у такому твердому окладі самозахисту, 
що нею можна вбити, якщо добряче замахнутися

і він читає вголос із того місця, яке відкрилося:
глава така-то стих такий, увірувавши водночассі
з губ її зчитує спрагу гострішу від небезпечного леза,
нею можна голитися щоранку, 
нею можна впиватися щовечора,
ранитися і ранитися

жінко неминуча, чоловіче неуникний, болю нестерпний,
що злютовує воєдино тут і зараз, віднині й довіку,
псалом п'ятдесятий над ними, яким не до читання,
псалом п'ятнадцятий над ними, якими світ цей тримається купи

ти бачиш Господи, все, що могло б трапитися із ними далі,
розгортатися в нескінченність, продовжуватися в майбутнє
хвилясті лінії її непокірного волосся, смуги світла на їхніх тілах,
скупих на випуклості, їхні майбутні форми в усіх наступних поколіннях, 
не вдавай, що не бачиш

бо навіть вона бачить сліди їхніх ніг на морському піску,
що то сходяться, то розходяться, то сплітаються
і якусь гомінку зграйку думок своїх, як могло би бути, 
стріпує нетерплячим рухом плеча, 
і він згадує, як колись малим у прибережних корчах,
замружившись усередині від страху впіймати не те,
пірнав руками в намул і виймав звинне тіло в'юна, 
і хвалився батькові й мамі. і мама такими ж очима, 
як у неї зараз, дивилась на нього, ніби йому 
все в житті вдалося: повернутись, вціліти, 
прожити в любові і щасті, повторитися в дітях

і коли вони потім вийдуть поодинці на берег, кожне на свій, 
а їхні ангели-охоронці розлетяться в різні боки, 
відводячи очі, вдаючи, що нічого такого не трапилося, 
Господи, не май їм за гріх, 
дозволь їм іще зустрітися - на цьому чи на тому світі,
в одній із твоїх реальностей, 
де любов, попри все, стається і не перестає

стається і не перестає

Юлія Ілюха
А про найважливіше вони мовчали разом наприкінці:
про ламану лінію серця, яка вкорінилася на його руці, 
про долі лінію, шрамовану, рубану та невимовно тонку,
що скільки разів вже прагнула обірвати років його ріку,
про мости за спиною, які випалював сам, а тоді будував нові,
про сотні дзеркал навколо, а придивишся — всі криві,
про осінь глибоку, як рана, та глуху, мов задавнений шов,
про дороги, якими не знав він, куди іде, але вперто йшов.

А найважливіше вони залишили всередині під замком:
дні, коли вона втікала до нього трамваєм, потягом і літаком,
ночі, які ховали білий слід від обручки на засмаглій руці, 
ранки, коли шукала відповіді в його умиротвореному лиці,
миті, в які боялася та відчайдушно робила крок,
двері, що відчинялися, коли закипала у венах кров,
сонце і вітер, і сніг, і досвітні міста, і густі над ними дими — 
все, що звело, закрутило й триматиме разом їх цієї зими.

Юлія Ілюха
Хай сьогодні ніхто не помре. Хай залишаться всі живі. 
Хай насняться червоні суниці в високій зеленій траві, 
берег річки піщаний, густий очерет, дерев’яні човни, 
що повезуть нас в минуле життя без війни. 

Хай буде світло і дощ. Хай краплі падають на лице.
Хай тиша дзвенить над материнкою й чебрецем,
і купаються в ній кумедні пухнасті джмелі,
ліс над рікою тремтить у білій ранковій імлі.

Хай вітер куйовдить волосся. Хай усміхається син.
Хай пахнуть під хатою дрібні матіоли й гіркий полин,
а літо сідає за обрій, як сонце багряне й гаряче.
Це просто дощ. Просто краплі. Просто чомусь я плачу.

Катерина Бабкіна
А ти візьми, візьми мене, пташе, і понеси
туди де світлі погляди наші та голоси
ще не обпалені вогнищами безкінечних втрат,
візьми, понеси мене, пташе, кудись назад,
де тонкі метеликів крила в дзвінкій траві,
де всі, кого ми любили, іще живі.
А ти візьми мене, cірий вовче, і повези
туди, де ще не сплелися ночі в чорні ґудзи,
де ліс не ріс навесні з бездонних свіжих могил,
де не кружляв над містами попіл як срібний пил.
Візьми, вези мене, теплий вовче, туди кудись,
де ще ці речі, котрих я не хочу, не почались.
Візьми мене ріко, воде, візьми, понеси, потік.
Порятуй мене від часу, від якого ще ніхто не втік.
Візьми мене, добрий вітре, могутній брат.
Неси, неси мене, вітре, назад, назад.
Але загубився слід вовчий серед торішніх трав,
і вітер вщух над могилами, крила склав,
і тіні пташині не кружляють понад хрести,
і темні ріки не обертаються назад плисти. 
А ти візьми, справедливий боже, і поверни
світ до війни, і мені і кожному, світ до війни.

Олексій Бик
Ці неспростовні і неминучі твої часи
Тисячу видів смерті в собі таять.
Бігти по вістрю леза її коси
Можуть лише шалені, як ти і я.

Зрештою, вся ця самотність лише симптом
Гострих метафор і родових проклять,
Все, що написано кулею і пером -
Це голоси, що ніколи в тобі не сплять.

Це безумовна істина - у вині,
Поза якою й куля не пролетить.
Вижити в цій самотності неземній
Здатні лише шалені, як я і ти.

Олексій Бик
...А на ранок люди вмикали свої міста
І жили у них, скільки й зозуля не накує,
Щоб одного разу не пережити свого кота -
Як там він, жирна пухнаста дупа, тепер жиє?

Але доти люди писали собі листи,
Замість марок клеїли дурня і панночок,
І здавалося їм, що час назавжди застиг,
Ніби прикритий долонею сірничок.

І жили як жилося, як Бог на душу поклав,
І вживали вдячно їжу свою пісну
Покоління тих, хто вірили в peace and love,
Доки, зрештою, не поїхали на війну.

А  що звідти вертатись не кожному до снаги -
Можна довго і марно плескати язиком.
Безкінечне джерело ендорфінів - це вороги,
Їхні трупи пахнуть солодко до оском.

І коли понад всесвітнім боєм летить зола -
Неминуче сліпнеш і сивієш до часУ.
І говориш Богові: дивні твої діла,
Як же я, б..., усе це тепер знесу?

Все життя моє було писане між цих рядків,
А ти мене тепер ніби мордою об паркет.
Але Богові  наплювати на слабаків -
Його діти часом зносили й не таке.

Він на тебе мружиться, затягується, кашляє в бороді,
І говорить, озираючися на ці плаї:
Твого кота взяла собі жінка, яка тоді
Не любила тебе ще так гостро, як ти її.

Юлія Ілюха
зрештою, кожен із нас у кінці помре
від війни, розбитого серця або хвороб
і земля, що похапцем проковтне старе
знов продовжить рухатися нон-стоп

біль складається з доторків і рубців
світ розщеплений на атоми самоти 
тільки грубий шрам на твоїй щоці
не дає мені від тебе піти 

рими родяться з гніву та із проклять
вірші пишуться й кришаться, як пінопласт
і найбільші зорі першими падають і горять
розрізаючи зашкарублий червоний наст

сонце зійде для тих, хто вночі не спить
не питаючи шляху, способу чи мети 
хай комусь у чомусь та й пощастить
хай це буду принаймні я і принаймні ти

Галина Крук
ми стали іншими. ми стали, як усі,
усічені до базових потреб:
мовчати, їсти, краяти серця
собі навзаєм, ніби свіжий хліб,
лишаючи довкола стільки крихт,
що вистачило б навіть, щоб по них
якось удвох дійти до світла
у кінці тунелю, в присмерку лиця...
хто визбирав ті крихти, хто серця
нам зачерствив, хто нам ввігнав між ребра
іржавий гак питання: чи могла б
любов (точніше так - хіба любов могла б!)
покинути нас в цих життєвих дебрях?
2015

Любов Якимчук
протиповітряна оборона

летять крилаті і балістичні
прошпигують снігові хмари
розмазують на своєму шляху птахів 
прямують просто в будинки
де хтось готує першу ранкову каву
де кімнатні рослини вистроїлись на підвіконнях
виловлюють світло з двору
щоб пережити цю довгу, як війна, зиму

летять крилаті і балістичні
у будівлі, де зачаїлись у стінах комахи 
позасинали, як діти під ковдрами
та не спускаються в укриття
у підвали чи сховки метро
де тримають обійми входів завжди розкритими

ще десять хвилин
шість
три
а потім вибух вгорі
вабливий і радісний
це —
ППО!
ППО!
ППО!
збиває російські ракети
бо якого чорта знищувати нас —
мурашок, котів і людей
птахів і рослин?
якого милого?

і діти, що кутаються в ковдри
дорослі, в яких збігла ранкова кава 
коти і собаки, що не встигли поїсти
перед виходом в укриття
рослини, яких ніхто не пробував рятувати —
усі, хто живі, живі, як ніколи

ми тут, чуєте? тут!
продовжуємо виробляти кисень 
або вуглекислий газ
рости чи злитись
муркотіти нервово
хекати, висолипивши язик
світити в темряві, як коти
рухатись у бік світла, як рослини
любити й ненавидіти

26 січня 2023, Київ

Мирослава  Ільтьо
Літнє надвечір'я в невеличкому будинку.
Покоління жінок в кімнаті для відпочинку. 
Наймолодша Орися грає на піаніно.
Її мама Ніна своїй мамі Вірі розтирає коліна.
На ліжку сидить Надія – найстарша в родині.
Сусіди її називають Павлушівська господиня.
Їй дев'яносто чотири з лишком!
Буває, Надія читає вголос Орисі книжку,
Часом готує омлет, молочну кашу
і завжди наповнює цукерками чашу.
Гарну таку, із чеського скла, з позолотою.
Та чаша в цьому домі суголосна з турботою.
Мама Орисі працює понаднормово,
Бабуся Віра не любить про її тата розмови.
І про дідуся баба Віра схильна мовчати.
"Така в нас сім'я, – сміється мала,– одні дівчата". 
Маленька Орися розпитує бабцю Надію:
"Ти коли молода була, про що мріяла?"
І стара малій розказує таємницю,
як мріяла втекти зі сталінської в'язниці.
Обіймає малу, каже, нема нездійсненних мрій.
Буває просто замало віри, замало дій.
"Запам'ятай, Орисю, – змовницьки каже стара.
Відчай у грудях – найвища гора".
"Орисю, затям, – лагідно каже прабабуся,
Я вже стара-стара, а ще сміятися вчуся.
Смійся з усього, з болю смійся, Орисю!
Ти будеш сміятися! Бігом бабі клянися".
І Орися клянеться, що сміхом огортатиме місто!
Каже Надія: "Хай буде твій сміх урочистий!"
Горне малу, заціловує голову старечими губами.
І мала до старої так горнеться, як до мами. 
"Зіграй бабі пісню, солодке моє дівча!"
І Орися грає. Від пальців ніг до плеча
музикою сповита, огорнена, як плащем. 
Бог в цей час торкає Надію своїм плечем.
"Нам пора", – промовляє, підводиться і рушає.
Ніна і Віра заслухалися теж, як Орися грає.
Бог стоїть коло дверей, стиха Надію кличе. 
Надія ховає в долоні своє обличчя.
«А де ти? Ку-ку», – звертається до кота.
Забавляє цим самого Христа.
Бог тамує усміх, зворушено радіє.
"Гладь кота, я пізніше прийду, Надіє..."

Ігор Астапенко
УСЕ 

і отця
і сина
і святого духа

і дівчинка якій уперше доручили
читати псалтир на службі
і хлопчик який молиться коло мами

і я 
зліплений за подобою свічки

і марія 
що смакує знайдений в яслах цукерок

і сад людей
обперезаний хусткою віри

і святого духа
і сина 
і отця

і дзвін
у вушній раковині

і серця виставлені до бога
і тріє пальців видовжених у рух

і вечора слізна ікона

усе – любов

Мар'яна Савка
Тут був наш дім, який збудував мій дід,
І ґанок був, де вилежувався мій кіт.
А там була стайня, а в ній корівка рогата,
А там був курник і курочка наша чубата.
А там криниця, і поле, і буряки.
А тутечки груша і отакі грушки.
А тепер там одна велика чорна діра,
І нема в тій дірі ані дому, ані двора,
Ні стайні, ні груші, ні курника,
Тільки чорна обвуглена пустка така,
Що із неї не виросте навіть стебла,
І пустка ота розповзлася на три села.
А що далі, мені не видно із темноти.
І я вже не знаю, чи зможу їх віднайти.
Добре, що діда вже вісім літ як нема.
Було б йому гірко, що я лишилась сама.
Але я не сама, бо знайшовся таки мій кіт,
І я намалюю дім, який збудував мій дід.

Роман Коляда
Тримай рівновагу, крихітко.
Мила, тримай рівновагу.
У ворога - вражі витівки,
А ми - не всесильні маги.

Спину тримай рівнесенько,
Маленька, тримай щосили.
За нас, за обох ріднесенька
Прямій, будь ласочка, мила.

Єдиною точкою дотику,
Між пеклом і раєм точкою,
На Стіксових водах плотиком,
Котроїсь богині дочкою,

Тримай рівновагу, крихітко.
Хоч, знаю, легко не буде,
Та скажемо: перемогли-таки
Ангели й люди.

Сергій Жадан
Так світло зранку. Прозоро навіть.
Сотенні містечка з армійським побутом.
Зима розколюється навпіл,
повітря нагрівається повагом.

Небо тихе в своєму безсонні.
Птахи, немов їх комусь нав’язали.
І поля мерзлі, наче долоні
малого, що довго стоїть на вокзалі.

Дорослі люди з вчинками їхніми -
дивними вчинками, химерними вчинками.
Ранковим потягом за ним не приїхали -
слід тепер чекати вечірнього.

Чергові, що залишились єдиними.
Зима, що була непростою затією.
Час вимірюється не годинами -
вимірюється теплом і надією.

Іван Малкович
Старосвітська балада
Краєм світу, уночі,
при Господній при свічі
хтось бреде собі самотньо
із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,
йде лелійно, як дитя,
і жене його у спину
сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі
при Господній при свічі,
щоб по світі не тинявся
із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,
виє Ірод моровий,
маятник все дужче бухка,
стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча
вже й не дихає свіча,
лиш вуста дрижать гарячі:
янголе, не впадь з плеча.

Мар'яна Савка
Доки ми розчиняємо сніг на губах,
Перетворюючи на подих,
Доки там в далині по глибоких снігах
Позолочена музика ходить,
Доки світло сідає на вигини вій,
Доки серце горить поміж сивих завій,
Доки янгол сурмить, возвеличивши мить,
Доти божа дитина спить.
Розгортається світ, широченний як степ,
А тим степом простує одвічний вертеп.
Вічний жид, три царі, ангел, чорт і солдат...
Й той, що каже убити усіх немовлят.
І оте немовля, що убити їм зась,
Бо за вічного Ірода Смерть узялась.
Ти також у вертепі. Не бійся. Ходи.
Йде вертеп. Ось. Тримай. 
Це руків’я звізди.

Сергій Жадан 
Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,
караваном із трьох позашляховиків,
обійшли перевал, що лежав у густому диму
і прострілювався одним із піхотних полків.

На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню,
і в морозне повітря здіймалася анаша,
і похмурі бійці грілися коло вогню,
набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.

У кімнаті стояли жінки – юні й старі.
Щойно ми увійшли, вони відступили вбік
і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,
розганяючи тіні з вилиць і темних повік.

Капітан промовив: «Маріє, усі шляхи,
що вели сюди, всі дороги й стежки
нині світяться в темряві, й втомлені пастухи
ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.

Всі потоки, Маріє, всі узбережжя морів,
перестуджені, мовби горла малих дітей,
нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі
загусають повільно відлунням добрих вістей.

Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,
що лише існують, він зможе назвати все,
в ньому буде наша печаль і наша злість больова,
що заводить нас, єднає нас і несе.

Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,
йому стане любові, щоби завжди стерегти
перехоплені нами колони та вантажі,
контрольовані нами долини, висоти й мости.

Адже доки діти народжуються від нас,
доки вони ростуть на нашій землі,
доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,
доти є ким поповнити лави – невтомні й злі.

Доки духи й померлі приходять до нас сюди,
нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.
Все минуще, сестро, вічні лише сліди
від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.

Хай малий сприймає помсти науку важку,
хай навчається справі та поміж нас росте».
Капітан порився у похідному мішку
і поклав до ліжка старий заводський ТТ.

І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,
почали діставати ножі, амулети й прути,
хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним
й відійшов назад, щоб інші могли підійти.

Там уже лежало золото і килими,
порцеляна, бронза й купа теплих речей,
і стояло за вікнами небо чорне зими,
і дими підіймалися в нього з сільських печей.

І одна з жінок, із ліхтарем у руці,
наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,
і за нею рушали всі пастухи та бійці,
і ступали снігом, ніби не мали ваги.
2011
Юлія Ілюха
Треба просто дожити. До осені. До шурхоту жовтого листя. 
Теплим диханням зігрівати будинки розхристані, 
Склити вікна, пити каву і чай, із яблук варення варити, 
Триматись за руки й про найважливіше говорити.
Треба просто дожити. До зими. До першого снігу й морозу. 
Ненавидіти ворогів, писати вірші і трохи прозу, 
Носити дрова, топити пічку, годувати котів покинутих,
Мріяти сильно, щоб більше ніхто не посмів загинути. 
Треба просто дожити. До весни. До китиць пахучих бузку.
Вдихати на повні груди темряву міста п’янку, 
Кататись на великах, на балконах сіяти квіти.
Й повернутись нарешті додому, пройшовши пів світу.
Треба просто дожити до...

Катерина Калитко
Це, бачиш, серце. В ньому вирва
на місці втіхи та печалі.
Ти сорочки із кропиви
плетеш ночами.

І тіні лицарок, сестер,
в нічному рухаються люстрі.
Той, хто потягнеться тепер
тобі назустріч,
навіки буде всіх рідніш,
перехрести його у спину.

Візьми цей трем. Візьми цей вірш
за кровоспинне,
вклади йому на шкіру так,
як прикладають подорожник.

Він буде чоловік і птах - 
так досі можна.

Як тонко витікає час
з одухотвореної глини.
Скажи, скажи, як звали нас
і де були ми.

А цвіт осиплеться з вишéнь,
заповнить вирви та безодні.
І має значення лише -
де ти сьогодні.

Галина Крук
наша стрічка новин - галерея утрат
батько/мати, син/донька, сестра або брат
з принагідними фото з родинних застіль
із розкриленим поглядом, де не про біль, 
не про смерть, а про довге щасливе життя,
а про свята, де вперто доросле дитя 
не дається до знимки, кривляється, рже,
- не показуй нікому, ну мам, досить вже...

так коханим позують, зухвало і ніжно нараз
де ні страху розлуки, ні тіні образ,
де в глибинах очей каламуть від бажань
де сто тисяч цілунків, обіймів, зітхань,
де закроєно на..., розплановано до...
де чекають удвох чи дітей, чи Годо,
чи доставку ранкової піци, однак
не чекають, що світ обірветься отак 

на півслові обіцянки «ще до зими»
«ще й не встигнеш зогледітись, ось уже й ми»
«як навчишся читати – у мами листи»
«я тобі викладатиму знимки й пости»
«я тебе повезу», «ми побачимо світ»
«я для тебе тут маю від зайця привіт»
«може, там уже видно, це донька чи син?» 
«я нарешті посплю кілька повних годин»
«говори мені мамо, я чую ще, ма...»

жде дитина зими. жде дитину зима.

Катерина Бабкіна
Дивися – стелеться перший лід
на наших з тобою вулицях зранку,
і кров на смак ніби дикий глід,
а на губі залишився слід
від поцілунку, маленька ранка;
дивись, як обтріпуються краї
кишень від рук в шкіряних рукавичках,
як забуваються всі твої
легковажні вчинки, шкідливі звички;
як тісно сплять на гілках птахи,
як сивим береться в повітрі подих,
як сонце пестить міські дахи,
і чорні гострі дерев верхи,
і сонних риб у повільних водах;
як світ підносить тобі дари –
холодні яблука, пізні квіти,
раптові безвітряні вечори
та інші радості – їж, бери,
тримай, бережи, забувай про літо;
як зріє в легенях нове тепло,
не стороннє, м’яке, небачене,
тендітне, ніби живе стебло.
І все, що з тобою колись було,
більше не має жодного значення.

Юрко Іздрик
я навчився жити без тебе
я навчився жити без всіх
в мене є персональне небо
персональний дощ або сніг
персональне сонце у мозку
персональний у серці бог
хоч без тебе тепер непросто
та непросто було і вдвох
простота взагалі – облуда
простота переважно – зло
бо заводить вона в нікуди
на чергове пробите дно
а з тобою усе непросто –
кожна мить кожен крок і рух
я любив наче йшов наосліп
покладаючись лиш на слух
покладаючись лиш на дотик
на електрики вишніх сфер
я долав непростий твій спротив
(непокорений дотепер)
я вивчав надскладну систему
наших дивних нейромереж
погоріли у мене схеми
і у тебе згоріли теж
ми розбіглись як краплі ртуті
розлетілись на ах! і ох!
ми несказано крейзануті
нам ніяк неможливо вдвох
я навчився бути без тебе
я тебе відпустив і вмер
ти в мені – як порожнє небо
непокорене дотепер
Василь Герасим‘юк
Я в тебе запитав
дорогу до зірок.
Я не картав себе
за цей небесний порух.
Бо скоро буде мла,
бо скоро буде змрок.
А потім буде ніч,
а потім буде морок.
Ти надійшла мені.
Настала ти мені
на весь мій білий світ,
на темний мегаполіс,
щоб я промчав цю ніч,
як месник на коні, –
на голос твій, на зойк,
на голос твій,
на голос.

Ірина Жиленко
Осінній вітер… Птиця прокричить
і змовкне. І туман обляже птицю.
А я стою у білому плащі
під чорним деревом,
на котрім птиці сниться
весна. І в листя грузнуть каблуки.

І листя мчить із шерехом трагічним.
«Чому з такою спрагою, з таким
дитинством я дивлюсь тобі в обличчя?», —
пита мене коханий. Крізь дощі
пройшов трамвай, од холоду горбатий.

І я собі наказую: «Мовчи!
Ніхто на світі не повинен знати,
що в цьому домі, повному досад,
я не людина – я вікно у сад!»

По світлій шибі котиться сльоза.
І я страхаюсь радісно і грішно
розкрить тобі зелені вікна в сад
і потопити в білосніжних вишнях.

Нема шляху з дерев моїх назад!
Крізь цю бузкову, захмілілу павіть
щодня благословлять тобі і славить
мене –
ВІКНО, РОЗЧИНЕНЕ У САД.

Сергій Жадан
І що залишиться по всьому,
по наших голосах невчасних?
Це перший рейс о пів на сьому
вивозить з міста всіх нещасних.

Усіх відважних і шалених,
неназваних і непокірних,
уздовж долин – важких, зелених,
і рік – надламаних, пунктирних.

Усіх, кому немає місця
під сонцем мертвих і невтішних,
усіх, кому тепер не спиться –
довірливих, чужих і ніжних.

Я хочу в цьому падолисті,
в цю листопадову навалу,
щоб ти могла в своєму місті
вночі дістатись до вокзалу.

Нехай тобі не буде темно,
не буде чорно та нещасно,
нехай все буде недаремно,
невипадково, своєчасно.

Хай буде шлях, мов нагорода,
нехай чекають добрі вісті,
хай робиться важка робота
провідників і машиністів.

Хай буде сенс у довгій праці,
хай час приймають, як спокуту,
хай жоден потяг нині вранці
уже не зіб’ється маршруту.

Хай вчасно зійдуть на кінцевій
усі, кого зривав неспокій.

Вогню твоїй пітьмі серцевій.
Тепла твоїй зимі глибокій.

2017

Власта Власенко
коли небо дуже бігло, то падало,
спухало і наливалося як синець на коліні
і плакало, плакало, плакало
так,
що було видно під його шкірою блискавки…
я сиділа коло вікна,
колінами в шибу
наші з небом синці розпухали однако,
ми плакали, плакали,
кожен по-свому,
а баба з нами сварилисі,
шо не мож так собов хітати одно з другим,
а потому 
баба викочували небови сонце,
а мені - білий хліб з повидлом,
ми зустрічалися в калабані,
і так і стояли:
небо з сонцем, а я з хлібом,
і дивилися один одному в очі,
поки надворі у любистку вовтузився грім,
котрого баба давно приручили
як пса,
котрий дуже добрів і тих,
коли йому зачинали грати
коники в конюшині...
"Най би так все було", - думала я 
лежачи у траві,
роздивляючись небо
у дві кулачкові підзорні,
і воно гнало у синю ґражду
білих драконів,
що ставали білими вівцями,
їх вовна падала,
падала,
падала, 
зачіпаючи сині тернові ягоди,
з яких робився туман...
тоді я знала,
що так приходить баба яга,
дише терновим туманом
і дує небови на напухлу бубку,
гамуючи блискавки під шкірою,
і воно не плаче,
і я не плачу,
бо моя баба загортає мене у вовніну хустку
і вертає додому...
де у братрурі
пріют пироги з синіми ягодами,
а в стодолі на сірім одвірку - 
ключ від хати,
такий великий,
що може й від неба...

Галина Крук
перехресний, як рима, вогонь, охолонь, перестань. 
каса звуків і букв розлетілась від першого БУКа
вивчив назви рослин по прильотах - Піон і Тюльпан 
Гіацинт і Гвоздика, смертельна неначе гадюка
прочитай по складах, де від нас спрацювала артА
по усіх тих ворожих складах. почерк виробиш потім.
кажуть, гарна тут школа була. перший клас - легкота.
в старших класах на дошці висить ще домашня робота. 
все, чого ти навчився й набачився, вдарить під дих
всі, без кого тобі обійтися тепер доведеться...
бий із лінії, що пролягає між мертвих й живих
як її не стирай, а вона неодмінно - крізь серце.
перелітні, як птахи, снаряди лягають в поля,
у футбольні шкільні, де пронизливо пахне травою
сонця м'яч золотий бачить як учорашнє хлоп'я
пробиває іще за своїх, але вже - поза грою

Юлія Мусаковська
Цьогоріч відпускати осіннє тепло
надто боляче — наче зриваєш зі шкірою.
Так самотньо любові ще не було
між надією й вірою.
Полудневі хвилини в’язкі, як глей:
хочеш зрушити, й кроки схожі на подвиги.
Перелітне серце — пташа мале —
завмирає від подиву.
В павутинні заплуталась нитка життя,
ще напрочуд міцна, але натяг сильнішає.
І мережива над головою летять,
обертаються віршами.
Бачиш, небо розтяте вогненним мечем,
день тече непоправною втратою.
Як не встигнеш поцілувати в плече —
я отам догорятиму.
2021

Сергій Жадан
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

Катерина Бабкіна
Тепла куртка на чорний шовк, черевики й шарф,
зранку, бачиш, туман зійшов – повисів і розтав.
Осінь гострить свої ножі, довгі, світлі, тонкі.
Де ти зараз, скажи, скажи, хто ти тепер такий.

На перехресті стоїть таксі, з вулиці голоси,
розляглися на сонці пси, тихі великі пси.
Пахне соком міських дерев, кволим швидким дощем,
осінь тягне за кожен нерв, витягне кожен ще.

Осінь тягне стебла ожин, протяги тягне в дім.
Пам’ять робить тебе живим, робить тебе слабким.
Всі, хто проріс у вогких полях, всі, хто тепер не тут
в цих осяйних нескінченних днях попри тебе пройдуть.

Все, що з тобою колись було, всі, що колись були,
будуть боліти, як бите скло, ніби зблиски з імли
будуть сіяти тобі вони – всіх їх побач, прийми.

Осінь викочує кавуни, випускає дими,
відпускає усі гріхи. І вигріваються,
бачиш, під куртками, як птахи, наші серця, серця.

Власта Власенко
Я сама я одна
що це світ почорнів
що це плаче з глибокого дна…
тихо тихо... гляди
на поверхні води
пишуть тіні свої імена

Бачиш правду – і спиш
маєш голос - мовчиш
хвойний круг на чотири замки..
час від часу туман
прикладаєш до ран
на запястку своєї руки

А чому тобі так
я б сказала але
шість печатей і ми не одні..
тільки всесвіт не спить
слухай як він не спить
він калатає зліва в мені...

Катерина Калитко
– А що ж тобі Богородиця говорила,
коли схилялася, вкриваючи термоковдрою?

– Розповідала, як бере пекучу кирилицю
і вночі на безжальні ножі перековує.
В аптечці тонкими пальцями вишукуючи кровоспинне,
казала, як з наших доріг прибирає каміння.
Шептала: не спи, не спи, відповідай мені, сину,
мова – червона вишивка хрестиком по піднебінню.
Вона, я підгледів, заплакала, коли на ґанку курила,
і здалася близькою й молодою – до сказу.
І пообіцяла, що в мене скоро виростуть крила,
стану срібним соколом, сховаюсь у неї в пазусі.

– Ти мариш, братику, мариш, не можна такого казати.
У тебе синіють губи. Я зараз когось покличу.

– Вона мені обіцяла. Вона мене збудить завтра,
теплу руку притулить
до обвітреного обличчя.

Ірина Цілик
І ніхто нікому не друг, не брат.
І ніхто нікому не оберіг.
Але я умію губами брати
теплий хліб і цукор із рук твоїх.
Скажеш "вйо!" - підемо удвох цим шляхом,
де повік не тане червоний сніг.

І ніхто нікому не капелан,
не остання сповідь, не перший бій.
Але мліє юшка і пахне ладан,
але стільки кроків в одній добі,
стільки років нас доганяють війни,
що ми геть не здатні відчути біль.

І ніхто заблудлому не суддя,
і ніхто сліпому не поводир.
Я давно нікому уже не дякую,
але ти один, але я один,
і ми йдемо спільно цим довгим шляхом
крізь кисільну млу і молочний дим.

Йоу, козаче, за нами ніхто не плаче.
Сірий степ нам - ліжко, і стіл, і дім.
То ходім...

Сергій Осока
Осінній жоржині, червоній осінній жоржині
Примарилось на ніч проміння і музика Баха…
Учора було ж наче тепло, а нині, а нині –
Ні плюску, ні сині, ні туску, ні тіні, ні страху. 

Просвітлена смерть заманулась червоній жоржині,
Аж чорній жоржині під віолончельну сонату. 
Ще спраглі вуста, та пелюстя занадто осіннє,
Щоб перегортати, щоб перепливати, щоб перелітати. 

Ця музика – промінь. Як завжди, ледь-ледь передчасний.
На стінах Господніх, на синіх мальованих кахлях…
Зосталось – упасти. Лише надломитись і впасти
Червоній жоржині – прямісінько в музику Баха. 

Юлія Ілюха
Я б хотіла тобі розповісти про осінь, що з дерев непомітно зриває листя,
про ріку, що зміїться в долині пряничній і в тумані дрижить імлистому, 
про гірські хребти, що, колючі й засніжені, тихо сплять під крилом літака,
про ту жінку в квітчастій сукні, що сміється й тримає келих,  повітряна і легка,

про нахабних качок і закохану пару лебедів, що випрошують хліб із рук,
про рожеве небо над тихим містом, що у космосі запускає небесний рух, 
про страшну силу німої води, що згасає, захлинаючись об хвилерізи,
про вірші, що нікому нечитані тихо сплять в глибині подарованої  валізи.

Я б хотіла тобі розповісти багато, все одно я цю ніч не засну,
але 
буду
вкотре
розповідати
про 
оцю
паскудну
війну.

Ірина Цілик
Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
побуту, вона думає – ще трохи, і я буду з ним.

Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.

А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

А потім бере відро, набирає води пригорщу,
вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.
2015

Юлія Мусаковська
Літо злетіло. Хороші друзі, погані вірші.
Люди ідуть, щоб звільнити в серці місце для інших.
Простору мало. Що не твоє — те слід відпускати.
Всі осередки сили час наносить на карти.
Впевнено йди. Світляки покажуть в імлі маршрути.
Бог, що на гіллі сосни дрімає, навряд чи втрутиться.
Танці фонтанів, шепіт води та уламки світла.
Біла доріжка, яка щоночі вгорі помітна.
Сірі дахи, які ранок хоче позолотити.
Те, що не відійде з проминанням літа.
Сила стихії живе у кожній окремій краплі.
Надто багато іще попереду втрат і подряпин.
Вигорни зайве з наплічника. Ніж і нотатник залиш.
Дихай вільніше. І рухайся далі. Рухайся швидше.
2021

Таня Власова
Ольга ходить подвір’ям чорно, скам’яніле її лице. 
Говорить собі: «Нічого. Я витримаю і це».
Вже яку Ользі ніч страждається. Вже яку Ольга ніч німіє. 
Дерева навкіл хитаються, як від лютого буревію.

Коли ж завмирає прямо — то слухає через гнів,
як стогне глибока яма для всіх її ворогів. 
Земля тобі тут від Бога — бережи її і люби.
І тоді на подвір’я Ольги злітаються голуби. 

Віками немов усталено й записано це за ними. 
Птахи прилітають здалеку — це, Ольго, тобі данина. 
Усе, що тебе випростує — намрієш собі, намариш. 
Птахи тобі, Ольго, помстою — роби з ними те, що маєш. 

І Ольга сміється страшно, і погляди — як отрута. 
І кожну кільцює пташку сухим непогрішним трутом.
Приказує: «Це за втому, за горе і за кривавість.
Летіть, дорогі, додому, розносьте мою ненависть». 

І всю свою лють долонею затримує та стискає. 
І помсту свою солону підпалює, відпускає. 
І відстані всі долаючи, під Ольжин нестямний сміх
помста летить палаючи, летить до ворожих стріх. 

Ольга чекає терпляче, як чекала усі роки. 
Говорить собі: «От бачиш. 
Ти витримала таки». 

Галина Калитко
Я потім розповім: там яблуня росла
і квітла - аж на всю світилася господу.
Летіла в небі смерть і падала у воду,
а вітер все котив пелюстки по столах.

Бо квітень - то шрапнель.
І тихий у домах 
дрібненький чорний люд, наляканий, та впертий. 
Я чую: ти береш домівки наші, смерте,
і струшуєш в руці, немов торішній мак.

Там спокій був, як мед, що перегус і згірк, 
і пес ішов до рук, і рухалась планета.
Але звучав метал крізь довгу ноту меду,
але торкала тінь обличчя дорогі.

Я там іще стою. Уже не всі живі.
Таких скупих зозуль ще зроду не було в нас: 
кують нам рік чи два. 
І в грудях все холоне, 
як срібло на траві. 
Я потім розповім.
Юрко Покальчук
ПОШУК
Проступає твоє обличчя крізь темінь і мряку
Крізь хащі інших облич
Я тебе згадую
Я тебе вгадую
Я тебе вигадую
Я тебе знаю
І я тебе не знаю
Я шукаю тебе в тобі
За завісою сутінків серця
Може світло запалиться
І ти щезнеш
Може день промине
І ми не зустрінемось
Але я шукаю тебе
Хоч і не знаю це ти чи не ти
За завісою темноти
Я шукаю тебе
У натовпі збайдужілому і сухому
У собі самому й у тобі
Чи це справді так
Навіть якщо не так
Я любитиму цей день і цей вечір
Цей час
Цей світ
У якому я шукаю тебе
Серед тисячі інших облич
Може ти насправді і є
Тільки пошук
Тільки шукання
Але це не важить
Бо я люблю тебе
Я люблю пошук тебе
Я люблю саме шукання тебе
Невіднайдення тебе я теж люблю
Фата моргана
Може це краще
Ніж реальність
Я люблю тебе…

Юлія Мусаковська

чи береш ти цього чоловіка
з його загостреним почуттям справедливості,
з його розтрісканим сном,
двоїстою натурою:
одне обличчя - оаза, а друге - піщана буря;
з розсипом зморшок навколо очей, коли усміхається,
з головою, повною складних чисел,
причинно-наслідкових зв`язків,
деталей філігранної точності

чи береш ти цього чоловіка,
з яким будеш більше мовчати, ніж говорити,
і це мовчання буде ціннішим від всіх розмов

чи береш ти цього чоловіка,
щоб вриватися з ним до нічних забігайлівок,
знімати шкірку з яблук і торкатись тонкого вінілу в чотири руки;
щоб обіймати його ногами, як стовбур дерева,
розходитись, як масло під ножем,
обертатись навколо своєї осі, щоб йому світити

чи обіцяєш
встромляти та витягати голки,
здирати та накладати пластир,
згладжувати гострі кути,
не переливати молока до кави,
витримувати нестерпно довгі паузи,
коли обертається спиною;
цілувати так жадібно, мов захлинатись водою у спеку
-
чи береш ти цю жінку
з її розладнаними механізмами,
прихованими шрамами, 
колекцією сердець у кишенях сукні,
оберемком незавершених справ,
який ніколи не меншає,
з її дислексією, дірявою пам`яттю й прикушеною губою,
з великою сумкою, в якій що завгодно й багато свободи,

чи береш ти цю жінку, 
щоб не читати її віршів,
не читати їй нотацій,
сердитися на неї та проганяти її страхи,
впиватися недосконалостями, що творять її довершеність,
оберігати порядок дня, в якому ви - разом

чи обіцяєш 
ходити навшпиньках коли вона втілює задуми,
приходити миротворцем в її гарячі точки,
пускатися з нею берега,
вступати у суперечки й філософські диспути,
ніколи не припиняючи проростати одне в одного
-
і в зйомній совковій квартирі,
і в тісняві електрички,
і в шпаківні на батьківському домі,
і у власній оселі з великими вікнами й білими стінами,
і в лікарняній палаті, наповненій розпачем і надією,
і в готельній кімнаті, в якій замість підлоги - море
допоки ніщо не розлучить вас
2019
Грицько Чубай
Осіннє небо - синій парашут
На білих стропах бабиного літа.
І я, як дерево, щодня листи пишу, 
А ти мене не хочеш розуміти.

Несміло стукають освідчення у двері, 
Летять в траву освідчення невмілі, 
Дерева пишуть на папері жовтому,  
А я тобі пишу на білому.

Світлана Богдан
ВІЙНА. КОРАЛ
 Війно-війно, ти кривавий океан.
Стань з кривавого океану кривавим морем.
Стань з кривавого моря кривавим озером.
Стань з кривавого озера кривавим ставком.
Стань з кривавого ставка кривавою криницею.
Стань з кривавої криниці кривавим джерельцем.
Стань з кривавого джерельця кривавою калюжею.
Стань з кривавої калюжі кривавою плямою.
Стань з кривавої плями кривавою краплею.
Стань з кривавої краплі
Малесеньким
Червоним
Круглим
Коралом.
Нехай той корал на сонці
Вицвіте,
Вибілиться,
Зблідне,
Висохне,
Розсиплеться на дрібні піщинки.
Нехай кожна піщинка
Згорнеться,
Зсушиться,
Здиміє,
Зникне,
Піде в землю,
І не буде її.
Нехай буде тільки пам’ять –
Як червона намистина
В коралях
На шиї українки.

Мирослава Ільтьо
У цій безсезонній і розпачливій круговерті
на міцний засув із лихом заперті. 
Ніжність й розпука переповнює жорна,
любов така гаряча, і біда така чорна.
 
Лік вдоху-видиху, як у жебрака здачі,
В мірці порівну «дякую!» і «не пробачу!».
Всередині море сліз кипить, пече,
не вдається навзрид зірватись плачем.

Шкіра коло очей суха — шкарлупа горіха.
Вдається хіба зненацька зайтися сміхом. 
Шкіра довкола очей — зелена сочевиця,
Погляд м’який і колючий, ніби глиця.

Скільки сил треба тамувати цю воду?
Бог тримає дамбу для всього народу, 
аби море сліз не поглинуло сушу.
Забери, Господи, свій «хліб насущний», 
забери, Благий, всі свої «возлюби»,
дай нам більший млин для цієї жальби. 
Засукавши рукави, ми стоїмо вперті,
мелемо муку на коровай для смерті.

Як годиться, з вишитими рушниками!
Хай плещуть вороги зогнилими язиками,
трясуть кістками, скрегочуть зубами —
їх ніде не стрічали такими хлібами!

Правий Боже, хай гуде млин безупинно
за кожного вбитого безневинного. 
Забери, Милосердний, своє «не вбивай»,
помста, замість сліз, полилась через край.

«Не бажай, що ближньому належить» залиши. 
На скрижалях священних своїх запиши:
«Український народ нездоланний довіку!» —
зіткав українця зі світла, створюючи чоловіка. 

Михайль Семенко
СЬОГОДНІ
Я сьогодні курю і курю папіроси
Я сьогодні смутний
Я сьогодні смутний я сьогодні
смертельно смутний
Бо люблю її коси

Вечір притих зачарований місяцем сонним
Де самотить наш парк
Я сьогодні не там ах я хочу у парк
Хочу бути розмовним

Але буду мовчать поки прийде четвер
Кілька стоскнених день
Бо не можу ж я перший — який зараз день
Місяць вечір завмер

За одною — одна — я курю папіроси
Я сьогодні смутний
Я сьогодні смертельно смертельно смутний
Я люблю її коси.
1916
Юлія Ілюха
Покажи мені фото як ми жили до війни
Пам’ятаєш: глінтвейни, Брокард і джаз.
І очікування задушливої весни
Ще тоді не проросло із нас.
Ось, дивись: тут Київ, Париж і Рим.
Ось співають фонтани на площі Треві.
Сліпить сонце. Ні вітру, ні злив.
І вже мертві — стоять іще як живі.
Ти не думай, що кола вже всі пройшли.
Через біль атрофується забуття.
Кажеш, їдеш? Втомився? А ми?
Ну щасти. Ми вгризаємося в життя.

Сергій Жадан
І коли тебе запитають: навіщо? 
не матимеш відповіді. А одначе
час писати нові вірші:
від старих віршів уже ніхто не плаче.

Бо старі вірші стали старими,
і ось уже підлітки, немов арештанти,
стоять і чекають на свіжі рими,
щоби дорослішати і страждати.

Бо зі старих віршів лишилась тиша.
І в тиші цій не ступиш і кроку.
І немає поетів, які б мали вірша,
аби пояснити печаль цього року.

І підлітки — нарвані, загадкові,
не можуть домовитися поміж собою.
І як їм назвати цей згусток у мові,
який вони звикли називати любов’ю?

Як їм назвати це затемнення в серці
і відчути це звучання в тиші?
Зірки цьогоріч немилосердні.
Час писати нові вірші.

Бо старі вірші вже не мають сили,
і старі поети вже не мусять вмирати.
Вони забули, про що їх просили.
Кому потрібні їхні поради?

Ритміка, юна сестра милосердя,
приходить без докору і потреби.
Але кому потрібен вірш про безсмертя,
якщо там немає нічого про тебе.  

Давай знову римувати предмети.
Давай озвучувати таємниці.
Всім потрібні нові поети,
потрібен хтось, хто говорить дурниці.

Наша глибока віра в звучання.
Наша мова — тиха, звичайна.
Залежність від дихання і піднебіння.
Неповернення. Нетерпіння.
Катерина Бабкіна
Поглянь, як все було, – було, було – 
немов луна, стихає і зника, –  
і серпень був, і дарував тепло,
і дні були, як кольорове скло,
і найдорожчі до руки рука.
Так вже не буде. Болісний надріз:
ніколи вже не буде, як колись.
За містом молодий принишклий ліс,
що бачив смерть, і з стогонів і сліз
весни цієї пив, і ріс, і ріс.
Він ріс із тиш між вибухів, з прощань,
з обіймів кволих, що в останній раз
когось зігріли. З тихих замовлянь
“прошу, прошу, не нас, не нас, не нас”.
Тепер, поглянь, йому жовтіти час.
І місто, і зруйноване шосе
Все в світлі серпня чесне і просте.
Де листя цього лісу рознесе
погідний вітер вересня, усе
колись із болю знову проросте.

Галина Крук
сниться мені бомбосховище на околиці пам’яті,
останнє вціліле зі шкільних уроків воєнки
– більше війни не буде, – казала нам вчителька,
але кожен із вас, діти, мусить затямити:
у разі ядерного вибуху,
застосування зброї масового враження
чи іншого казусу
слід спускатися в бомбосховище, уникаючи паніки,
брати лише необхідне, нічого зайвого:
теплі речі, якби війна затягнулась до холоду –
в бомбосховищі, знаєте, діти, не вмикають опалення
– а хіба там і без того не буде гаряче? –
кидав хтось із задньої парти дотепну репліку
– а тебе, Гриновець, взагалі не відомо чи пустять ще,
всім не вистачить місця,
запаси води та харчів обмежені…

вже знаю:
при тому армагедоні не вдасться уникнути паніки
скількох буде затоптано
при вході до останнього бомбосховища?
не уявляю, як ти, Боже, робитимеш вибірку –
кожен десятитисячний?
кожен мільйонний?
а похибка?
вірю, що обійдеться без дискримінації
за статтю, расою, віросповіданням
хочеться вірити…
скільки ковтків повітря кожному з них вистачить,
доки вони чекатимуть свого deus ex machina…

– кожен клас, – казала нам вчителька, –
тримається свого наставника,
і ще раз повторюю –
не ганяти в проходах між нарами,
мати при собі в нагрудній кишені бірочку з іменем,
написану каліграфічним,
а не таким, як у тебе, Федечко, почерком…

навіщо? – дивуюся досі
напевно, для того,
щоб ангели,
які виноситимуть душі
(бо ніхто ж насправді не виживе)
щоб ангели в білих одежах з червоним хрестом
(і півмісяцем?)
щоб ангели знали, як до тебе, малий, звертатися…
2014

Юлія Ілюха
Велика літня перерва добігла кінця.
Діти збирають наплічники у дорогу.
Срібні зорі з темного неба котяться без кінця
у траву від дощу вологу.
 
Не зупиняйся. Швидше біжи поперед.
Сизі сливи в кишені стікають солодким соком. 
Пташка так само летить вперед,
поки дзвенить тривоги повітряної нота висока.
 
Осінь у спину дихає хрипко й кашляє, як затятий курець.
Вересень заковтує теплі дні.
Вечір холодний на землю падає, ніби мрець,
гасить вікон м'які вогні.

Утримуй цю осінь наче самого себе у руках.
Не дай їй тихо згаснути уві сні. 
Листя сухе покриває чорну землю, мов прах.
Ми з тобою ще воскреснемо навесні.

Юлія Ілюха
Останнього літнього вечора баба під яблунею ховала кота.
Шкірився чорною тишею сад, лізла з усіх усюд самота,
обрій багряно спалахував від далеких вибухів і грози, 
на городі приморозків чекали жовті бабині гарбузи.

Баба хрестилась і шепотіла "господи, поможи",
сапкою яму копала, де й силу хтось в руки вложив, 
небо гриміло, краплі холодні зривалися ізгори,
потонали в густій темряві навколишні хутори.

Кректала баба і згадувала все довге своє життя:
як дівкою гарувала, а ввечері всідалася за шиття, 
як чоловік згорів, повернувшись з тієї страшної війни, 
як один за одним спилися й померли усі сини.
 
Коли поїдом бабу їла щовечора холодна хата пуста, 
одного ранку поштарка за пазухою принесла їй кота.
Баба довго звикала до чужої живої душі, 
усміхалася, дивлячись, як малеча гралася в спориші,
 а тоді розм'якла, як масло, у ліжку дозволила спати,
став їй найближчим цей чорний клубок вусатий. 
Десять років разом минули, мала настати весна,
та життя повернулось так, як ніхто до того не знав,
баба з котом ховалися в погребі й рахували вибухи
навіть не сподіваючись з усього цього вигребти.
А потім раптомі ні з того ні з сього кіт захирів.
Баба жахнулася, усвідомивши як раптом він постарів,
годувала консервами, відпоювала різними травами, 
та котячу душу чекали вже десь в іншій гавані. 

І тепер от всюди війна, і тепер от баба - знов сирота.
Шкіриться чорною тишею сад, лізе з усіх усюд самота.

Останнього літнього вечора баба під яблунею ховала кота.

Катерина Бабкіна
літо довге. послухай, ми будемо жити вічно.
абрикосів буде дедалі більше, і дика м’ята
проростатиме крізь асфальт за містом, і чайки звичними
колами над лиманом щовечора будуть злітати.

літо безкінечне. поглянь лише на яблука і на груші,
не було стільки груш, говорять, з другої світової.
море уночі приносить скельця, рожеві мушлі,
ніби залишає привіти і натяки нам з тобою.

літо кругле, ніби горіх, не віддасть завчасно
таємниць своїх, - ніхто його не розколе.
що нам з того, що груші знову вродили чомусь так рясно,
ми ж з тобою – ні, не закінчимося ніколи.

літо всюди. ніхто насправді нічого не обирає.
все, що має – стається, все буде правильно, значить.
літо добре. ми будемо вічно жити, я точно знаю.
всі спасуться, мені сказали. усім пробачать.
2017
Люба Якимчук
Брови
ні-ні, не одягну чорної сукні
чорних туфель і чорної хустки
прийду до тебе в білому –
якщо доведеться прийти
і дев’ять білих спідниць
будуть на мені одна попід одною
я сяду перед дзеркалом
(воно буде завішене рядном)
чичиркну сірником
він обгорить і я
наслиню його
і намалюю собі чорні брови
поверх моїх чорних
і буде в мене дві пари брів
мої і твої над ними
ні-ні, не одягну чорної сукні
я одягну чорні брови
твої на себе
2014

Галина Крук
і ніби вигрібаю, але ні
знаходжу в кеші спогади сумні, 
з минулого, яке не має дати

де сонця позолота із обличь
стікає в тінь кімнати, вглиб полиць,
де книги ще стоять, немов солдати

а всіх цивільних просять перейти
в безпечне місце пам'яті, в мотив
коліс, що нам усім тепер за серце

куди податись безпритульним снам,
куди вертатись нам-уже-не-нам
де римські штори й місяця сестерцій, 

де станція, що звалася "не плач",
де кішка, що не принесла калач,
де мати, що нікому вже не мати

у кожного своя стіна плачу,
приходжу в себе і мовчу, мовчу,
але болить, що не перемовчати

Василь Голобородько
У цьому місті я відчую, що когось немає.
Свавільно займу телефонну будку
і стану дзвонити в усі кінці міста,
але звідусюди мені відповідатимуть
мої знайомі (яким я перебив ранкову каву),
сповіщаючи, що вони і живі, і здорові,
але ж я знаю, що когось немає,
і туди подзвонити ніяк.

Зазирну в усі під’їзди, квартири,
громадські установи — сподіваючись зустріти
того, кого немає.
Піднімуся над містом, опущуся в метро
і не знайду.
Піду в кіно і на танці,
піду під вікнами високих будинків,
піду до крамниці дитячих іграшок,
але ніде нікого не знайду.

І тоді я дізнаюся, що у цьому місті
немає мене самого.

Катерина Бабкіна
Все хороше чомусь закінчується так швидко -
у долонях не встигнеш стиснути, назвати не встигнеш словом,-
і вже серпень, важкий метелик, б’ється у шибку,
сіпається на міцному гачку, ніби спіймана срібна рибка –
але бажання виконує вибірково.
В синій скриньці насправді ще стільки чудес про літо,
ми чомусь їх не з’їли, не розпакували вчасно.
Починаються светри на вечір, холодні великі квіти,
стиглі яблука і години, коли зовсім не хочеться говорити –
або може хочеться, але про що – неясно.
Хто лишився у цьому літі – відходять тихо,
ніби тіні, полями знівеченими, зруйнованими містами,
у повітрі за ними здіймаються зблисками вири й віхоли,
і вони зникають у зблисках, а ми навчилися жити і дихати
з тим, що все, що стається - насправді стається з нами.
Залишається кілька днів на різні дурниці,
на липкий кавуновий сік і сльози, літаки та південні траси.
І куди ми дінемось потім – загалом, немає різниці,
і студентки вже готують довгі теплі спідниці.
І встановлюють обігрів на літніх терасах.

Галина Крук
Історія людства
уникати чиєїсь війни, аж діждатись своєї
малювати комусь на грудях мішені перевіреної форми
ще ніколи ми не підходили так близько до краю світу,
тримаючись дружно за руки
не зазирали за край так допитливо, такі безпечні
як там глибоко? скільки летіти? 
перші пом'якшать падіння наступним? 
світе передзахідний, до якого все ще доходить світло 
від далеких зірок, давно вже загаслих, 
так рівномірно лягає, що ніби й нічого не сталось
так гостро заломлюється у водах, очах
та інших відтепер непроникних поверхнях,
так відчайдушно відбивається від металу,
ніби все поставлене на закривавлену карту світу 

те, що відбилося від рук, більше не дається в руки
звикати до темряви, чистити зброю,
берегти набої

Мар’яна Савка 
Кожен носить у грудях птаха. Кожен - свого калібру.
Хтось гусака важкого чи, може, горлицю сіру,
хтось вертляву синицю чи мерехтливе колібрі. 
А він носив журавля, що все поривався у вирій.

Тут на фронті всякого птаства чимало.
Є і орли, і соколи, навіть крикливі сойки.
І коли те птаство хлопцям з грудей вилітало,
Чути було за обрій клекіт, ячання, зойки.

А він носив журавля, і той просився на волю.
Часто лупив по серцю крилами всередині 
І нарешті прорвався вгору з грудей серед бою,
Вибравши собі небо, тіло лишивши людині,

Тіло порожнє, без птаха, стало важким як брила,
Нащо людині тіло, якщо воно непорушне.
Інколи так буває - людина живе безкрила,
А в ній летить журавель, крилами б’є у душу.

Гліб Бабіч
(1969 - 28 липня 2022) 
Коли смерть присяде на бруствер, спитає - "Ну що тут ти?" 
Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
Я не стану смикати Бога - вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом - зАвжди прямий канал.

Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
Скрипне радіо - "Прийняв. Тримайтеся, пацани".
Решту слів не почую. Бо знову накрив "приход".

Оживе на позиції стадо сталевих слонів,
Поверне свої хоботи в сторону наших бід.
І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,
Для швидкої доставки - без декларацій і мит.

Навіть янголи завмерли в небі - як театральний зал,
Небо теж полюбляє сипати - снігом, градом, дощем.
Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.
Другий, третій, а потім іще і ще.

А над нами небо луснуло наче віконне скло,
Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.
Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.
Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.

"Що там, брате? Прийом? - Та все по плюсах, братан!
Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!"
Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!
Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма...

Мар’яна Савка 
Сто років печалі. І сонце уроче
Нарешті встає понад степом без меж.
Ти любиш ту жінку, яка тебе хоче,
І все, що ти маєш, ти їй віддаєш.

Немає учора, безумне сьогодні,
Майбутнє непевне - вже там чи ще тут.
Війна вибирає дороги Господні
І робить на серці болючі тату.

І все починати завжди від основи,
Шукати свій видих і подих її.
Змивати тривогу, скидати окови
І чути крізь вибухи спів солов’їв.

Любити, тримати, сшивати, гоїти -
Ловити устами бентежні уста.
Любити як жити і бути як діти.
Воєнна наука, проста і свята.

Таня Власова
Літо таке, що місяць, здається, весь час уповні.
Літо таке, що починаєш сумніватися у любові.
Літо сумнівів і забобон, про таке лякаються говорить. 
Кому потрібна любов, коли навколо все здригається і горить? 

Це літо виганяє тебе з осель і водночас у них тримає. 
Це літо, коли в тебе є все і водночас нічого немає.
Цього літа стільки вразливості, стільки кривавості. 
Цього літа любов народжується із ненависті. 

Але якщо це літо має бути важливим — хай воно буде вартим. 
Хай цього місяця будуть ночі — такі спекотні, такі липневі. 
Можливо, цей світ навіть любов не зможе порятувати.
А можливо, його якраз не врятує нічого, 
крім неї. 
Катерина Бабкіна
Мама купує в пакетах лід, витирає пил, приносить в дім сухоцвіти.
Мама готує із ягід щось – джем, або просто цукрує їх, мокрі, в банках. 
Світло збирається зранку в коловороти в кімнатах, уже середина літа.
Світло усюди, в сміхові, в моїх забаганках і на здертих колінах ранках.
Завтра ми, може, поїдемо до ріки, будемо їсти яблука і чистити килимки.
В нас бадмінтонні ракетки, матрац надувний, я навіть вудки спакую.
Мамин друг відвезе нас, у нього в машині є м’яч і на всі смаки 
є напої, для мене фанта, для мами та тітки вино – мені воно не смакує.
Втім, я уже куштував вина, а весною курив зі старшими – потім вимив із милом рот.
Мама сміялася довго, казала не обманювати про те, що зробив й не хотів робити,
милом, казала, не змиєш післясмак коли сам себе надурив, я собі записав в блокнот,
але вона не сварилася, хай сміється частіше, я не буду більше курити. 
Ручки і зошити брати поки не можна – мама купила багато, вони для школи.
Але можна вставати, коли захочеться і не ходити стригти волосся.
Вчора мені здалося – більше такого літа уже не буде ніколи,
але мама сміялася, сказала це просто мені здалося.

Катерина Бабкіна
Говорячи про любов, вони уникають давати речам та почуттям імена.
В дитинстві кавуни були такі великі, – розповідає вона, –
всі пси були добрі й ситі, всі літаки не страшні.
Не бійся – говорить він, – ти нікого не втратиш у цій війні.

Коли мені зле, – каже вона, –  я стаю на мокру траву босоніж.
В мене завжди тепер із собою є дрібка солі, пів хлібини та ніж.
Я часто дивлюся донизу, ніби вишукую якісь незрозумілі сліди.
Але я з тобою, – говорить він, – і так буде завжди.

В місто надвечір, –  жаліється, – приносить особливо непроглядну якусь пітьму.
Я в порядку, я би тільки хотіла знати, коли тебе обійму.
Стільки навколо страхіть, а це ж ще розповідає не кожен...
Він говорить: не з нами. З нами такого просто бути не може.

І так вона говорить, і мовчання між її словами як спалахи багряних заграв,
і він говорить також, і старанно згадує її рухи, її волосся, лице.
І їй би дуже хотілося вірити в усе те, що він їй сказав.
Але він, здається, навіть сам не вірить у це.

Таня Власова
Янголи діляться цигарками, «По одній, — сміються, — на брата».
Розповідають один одному про перемоги, розповідають про свої втрати. 
Жартують, мовляв, час підшуковувати собі заміну.
Розуміють один одного так, як ніхто більше не розуміє.
 
«Я, — каже один, — взагалі без поняття, як мені бути далі.
Вони ж, коли мене кличуть, достеменно не знають усіх деталей. 
Сподіваються на мене постійно, ставлять якісь питання.
А я на мить відвертаюсь — і саме тоді прилітає. 

І потім доводиться говорити з ними про те,
як їм далі жити серед усіх цих смертей».

«А я, — каже інший, — із ними вже місяць котрий,
а самому ж досі страшно на виїзді і страшно в окопі. 
Я знаю їх поіменно, запам’ятовую їх обличчя.
І знаєте, смерть нікому із них не личить, нікому не личить. 

Я люблю їх тепер, як рідних своїх, авжеж.
Але ж усіх
не вбережеш». 

«Що вам казати, — затягуючись, говорить третій. — 
Я не можу спати — сняться їхні фото, їхні портрети.
Список їхніх імен — Максим, Олексій, Роман.
Я не сплю, я постійно чую голоси їхніх мам.

І я почуваюсь невдалим, немічним і малим.
Вони на нас сподівались, а ми підвели».

Далі замовкають і всі троє думають про одне — 
хто з підопічних яку дурницю сьогодні утне.
Хто вийде з-під крил і залишиться на віки.
І тоді вони плакатимуть: «Ну що ж ви так, чуваки».

Янголи переглядаються, обіцяють не залишати нічого на потім. 
Мовчки докурюють і розходяться —
в них попереду 
багато роботи.

Ірина Шувалова
Між ребрами райдуги в небо нап’ято мости.
По нитках дощу наші душі приходять до нас.
Якщо мені скажеш, що зараз любити не час,
То я відповім: значить час нашій крові цвісти.

Бродити від верхнього неба – до нижніх небес,
Палити вогнем наше тіло зсередини десь.
Любов таки вища за смерть, таки глибша за смерть.
Без смерті – живеш, а любові не житимеш без.

Хай котиться дощ по тілам – колісниця богів,
Хай я від ребра – зате райдуга з ребер моїх.
Ділюся на себе без тебе і себе в тобі,
Де перше – блаженство, а друге – найсмертніший гріх.

Ходитимуть янголи завтра між наших осель,
Носитимуть янголи завтра між персами рай.
Якщо мене зараз покличеш любити – давай,
Я вирву і викину геть учорашнє усе.

Бо, знаєш, у тебе – свіча і у мене – свіча,
У мене і в тебе на пальцях несказане щось.
Долонею мокрою свічі загасить нам дощ,
І ринуть із пліч осоружні одежі мовчань.

І янголи згасять лампади палаючих звізд.
Мовчання, упавши в мовчання, народжує крик.
Ідемо навшпиньки над часом – найширшою з рік,
І наші тіла попід нами сплітаються в міст.
2006
Катерина Бабкіна
Я, здається, впав. За рікою дім,
ми росли там з сестрами. Навесні
прибувало води і губився грім
у заплавах, де скелі й мохи рясні.
А потому жмені дрібних суниць
ми вишукували серед вологих трав,
я лежу в такій траві горілиць, 
я ішов, ішов і чомусь упав. 
Я обрав для себе з усіх одну,
що мені була як сяйво в імлі.
Ми чекали з нею на цю весну.
Сестри хихотіли, смішні малі.
А хоча, одна з них, я певен, теж
знала це солодке, терпке, нове.
Ні, не розумію, от просто йдеш,
і чомусь упав і усе пливе. 
Я казав, що повернуся. Тепер
я кажу це пошепки сам собі.
Я лише упав, але ж не помер,
за рікою дім, на старій вербі
звив собі гніздо невідомий птах,
у саду черешні, в траві вужі,
дуже довгий день, дуже чорний страх,
господи, будь ласка, допоможи.

Власта Власенко
..І гарно, бо гарно, бо гарно, бо от..
розшитий червоним по жовтому код
зчитуєш просто, бо знаєш що це..
маки стали на пальчики 
і роздивляються в сонце…
  
І ніжно, бо ніжно, так ніжно, що аж 
рай тремтить у тобі немов міраж, 
згадуєш ноти, вгадуєш звуки,
а пуп'янки розповилися 
і хочуть на руки…

І дивно, бо тихо, бо чисто, бо ніби 
засяяли знову поношені німби,
ніжність притихла, тонка, полога…
і так затишно, як колись
в пазусі в Бога
Михайль Семенко
ПАТАГОНІЯ
Я не умру від смерти —
Я умру від життя.
Умиратиму — життя буде мерти,
Не маятиме стяг.

Я молодим, молодим умру —
Бо чи стану коли старим?
Залиш, залиш траурну гру.
Розсип похоронні рими.

Я умру, умру в Патагонії дикій,
Бо належу огню й землі.
Рідні мої, я не чутиму ваших криків,
Я — нічий, поет світових слів.

Я умру в хвилю, коли природа стихне,
Чекаючи на останню горобину ніч.
Я умру в павзу, коли серце стисне
Моя молодість, і життя, і січа.
1917
Галина Крук
все, що ти можеш, хіба що молитися,
смерті трапляється теж помилитися - 
не признати своїм

ось вона йде польовими стежками,
з серцем, зчерствілим-зісохлим на камінь,
серп затупів 

коники в травах сюрчать безстременні,
літо знімає безпеки ремені,
та не ведись

на пахкотіння цих трав, шарудіння,
неба безодню і птаха за тінню, 
що може увись

тінь та і тиша в степах тимчасові
втиснешся тілом у землю любові 
мимо, не бачить, пройшла

хай тебе буде кому відмолити
в смерті, хай винесе коник підбитий,
хай донесе:

літа страшного ти виповз з заграви
на чисті води й некошені трави,
там переживши усе
Іван Малкович
З НІЧНИХ МОЛИТОВ
Господи, літа стебельце 
всели до самітніх душ, 
дай кожному звити кубельце, 
і не поруш.
Хай кожен в цім світі спасеться, 
хай світить з-за темних круч 
довкола кожного серця 
віри Твоєï обруч.
1992
Катерина Бабкіна
...Літо-літо, вилікуй мене.
Вилиняй в спокійні кольори.
Місто, бачиш, чисте і сумне;
ось моє усе, таке складне –
в сутінках дерева і двори,
ось мої кросівки голубі,
кілька пар м’яких шкіряних мешт,
плащ, ключі – такі якісь скарби.
Що із цього хочеш ти собі?
Що із цього зовсім не візьмеш?
Хто не спить – куди тому піти?
Падав дощ, а зараз більше ні.
Над рікою в темряві мости
вигнули напружені хребти,
авт нічних течуть по них вогні.
Де болить – там, значить, ще живе,
з тихих сліз землі найліпша сіль.
Літо-літо, трепетне, нове -
світло з вікон жовте, і пливе
обережне світло звідусіль.
Катерина Бабкіна
В саду була криниця, і у ній
з дна навіть вдень світилися зірки,
а в очереті невловимий змій
жив, небезпечний, чорний і прудкий.
над ставом поросли кущі шипшин,
і з них пелюстки ніжні вітер дер.
сусідські хлопці обсідали тин –
ніхто не знає, де вони тепер.
а в домі тіні падали м’які,
і пахли балки з доброї сосни
і яблука у кошиках, які
від осені стояли й до весни.
і їздили до міста й на ріку,
і загубили на ріці весло,
і цуценя привезли на шнурку,
і щось весь час, весь час, весь час цвіло.
і падав дощ, й дзвенів в сплетіннях ринв,
і по дощі стояв завмерлий сад.
І ні, ніхто тоді не говорив,
що шлях є тільки звідти – не назад.

Юр Іздрик
ЛЮДИНА
людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…
Галина Крук
останній патрон
як патрон береженого Бог береже
як у схроні останній патрон береже
хтось для власної скроні
за межею, що ділить своє і чуже
женчик-бренчик тобі насюркоче, що вже
син твій дибиться в лоні
заховайся у голці ялиці, в лиці
хлопченяти, що падатиме в ялівці
щоб тебе відшукати
у землі, що парує, в землі, що жива,
ти залишив для нього найважчі слова:
"батьківщина" і "тато"
батьківщина як те, що від батька йому,
замість батька такому малому йому,
що заплакав би кожен
"але, Господи, хай він відчує нутром,
що це він - мій насправді останній патрон
бережи його, Боже..."
Мар'яна Савка
Маєш ставати і йти на щоденну роботу -
Вмити тіло, зібрати постіль, зварити кави.
І робити роботу, робити роботу, доти,
Доки з росою на сонці не зникне лукавий.

Годувати родину, збирати на військо, місити тісто, 
Пильнувати свій сад, аби в ньому росло і квітло.
Розкладати книжки, прибрати ранкове місто
І віднімати пітьму і множити світло.

Множити світло - любити, світити, горіти,
Плести з любові сітку міцного захисту.
Вчитися жити. Як молоком зігрітим
Напувати чужу дитину, що прагне затишку.

Зводити стіни, хоч по одній цеглині -
Та безперервно, та попри біль і втому.
Множити світло, яке вже нині, вже нині 
Світить у вікна твого майбутнього дому.

Таня Власова
Люди моляться особливо щемко, коли їм страшно і дико. 
Господи, кажуть, ти ж великий, могутній, єдиний. 
То скажи, для чого ми будували свої будинки?
Для чого ми створювали свої родини?

Дороги, якими ми ходили, тепер спотворені. 
Іграшки, якими граються наші діти — закривавлені. 
Скажи чесно, які молитви ти чуєш від нашого ворога? 
Що він у них говорить тобі про лукавого? 

Міста, в яких ми живемо, наповнюються залізом, 
нищаться вщент одурілою, безтямною ордою. 
Якби ми знали, як воно буде — купували б міцніші валізи.
Якби знали, Боже — напивались би живою водою. 

Ми вчимося тамувати ненависть, щоб зберегти свої сили.
Видивляємось чисте небо між пострілами і зірками. 
Але хіба це те, Господи, що ми у тебе просили?
Хіба це те, чого ми в тобі шукали?
 
… І отак і мусять вибирати між міццю і кволістю,
між пекельною вартою і відкритими небесами
люди, які щоночі моляться особливо голосно.
Їхня віра воскресає на ранок. 
Знову помирає — 
і воскресає. 
Катерина Бабкіна
Ці слова, від яких не болить - «ні на мить не залиш», -
ти комусь проспіваєш у тиші, розкажеш комусь, ніби вірш,
ніби звіришся в чомусь, за чим безнадійна відступить пітьма.

Ці слова – «ні на мить не спинись» хтось відправить кудись як листа,
в ті міста при кордоні, де смерть розтуляє холодні і спраглі вуста
і чатує на кожного, надто на тих, в котрих зовсім нікого позаду нема.

Є слова, від яких розступаються хвилі морські, і міські дітлахи
зупишившись на вулиці, стануть сміятись кудись в небеса, і птахи
позлітаються з теплих країв у холодні, на крилах принісши тепло,
є слова, по яких відбуваються різні дива, виростає трава, по яких
пробігає під шкірою струм або пристрасть скипає в аортах тісних,
є слова, по яких засинаєш спокійно, принявши усе, що з тобою було.

І нехай, як і кожен, ти сам, і нехай те усе, що ти можеш, це тільки слова
і нехай те усе, що слова, безкінечно внікуди сплива,
та спливаючи, буде цілющим і значушим, бо
ти так хочеш, і доки ти схочеш - як світло, що світле, як небо, котре голубе.
І нехай навіть знаєш напевне, що час врешті-решт подолає тебе.
Але знаєш також, що спочатку здолаєш його.

Мар'яна Савка
Над нами ангели-експерти
на той предмет, коли пора…
Бог є любов, яку не здерти.
Хіба що з шкірою з ребра.
Сідає сонце й устає.
Бог є любов. Отож ти є.

Катерина Бабкіна
Не питай мене як я – спитай мене щось просте.
Подивися, моє волосся тепер так швидко росте,
ніби має окрему, цілком конкретну мету:
коли все це скінчиться, я ним тебе оплету.

Не кажи мені, як ти – щось легше скажи мені.
Адже кожен навіть найменший камінь у цій війні
обернувся на зброю, щоб боронити своє.
Не кажи мені, як це, бо це все, що у тебе є.

Коли дзвін б'є на сполох, ударна хвиля – під дих,
навіть мертві з землі цієї встають за своїх живих,
і як вони виють тоскно голосами нічних сирен
не кажи мені, бо для такого навіть нема імен.

Бо для такого немає ні часу, ні місця, ані вимірів, ані сфер – 
але все це все одно відбувається просто тут і тепер,
серед затишних ринків, шкільних дворів, приміських забудов.
І все, що після такого може зцілити – то хіба любов.

Любов зможе стулити докупи розчахнуті ран краї,
зможе живити собою потужні ріки та ручаї,
зможе змити наругу, оплакати щедро кожну пролиту кров.

Але поки це все не скінчиться – не кажи мені про любов.
Краще, допоки зблиски нічні змінює передранкова синь
взагалі нічого не кажи мені, відпочинь.

Павло Коробчук
коли закінчиться війна я буду малювати картини
на обстріляному березі приморського міста
а я буду в поліському лісі збирати малину
обережно, щоб не було розтяжки, розгортатиму листя

я буду виховувати дітей — світлими і цікавими
а я буду відновлювати пошкоджені трамвайні лінії
а я як і раніше буду баристою готуватиму каву
коли поверну автомат і якщо кав'ярня вціліє

а я лишуся у благодійництві а я продовжу в логістиці
а я і далі повертатиму людей у нормальні психічні стани
а я буду молитися в мені молитва за кожного поміститься
всі ми бачимо себе після війни всі ми — одностайні

а я буду дивитися на мою улюблену країну з небес
а я — з глибини століть а я — з зали слухань Божого суду
а я — з купальських багать а я — з прадавніх словес
а я колись народжуся виросту і теж — буду

а я буду повторювати прізвища та імена
дякуючи героям які вижили і які ні
про те що буде коли закінчиться війна
найвідчайдушніше мріється на війні

Світлана Ройз
Яке ім'я у твого Бога? 
Не для людей, для тебе самОго.
Того, що тримає міцно хребет,
Щоб тільки не скурвитись в літеру Z(ет)...

...В житті біля смерті, в житті біля болю 
 втрачаєш чи здобуваєш Віру?
І раз за разом, обравши Волю -
Тілам і душам бажаєш миру. 

Яке ж ім'я у твого Бога.
Мого звуть - Щирість - Любов - Життя. 
...А зараз... По всій Країні тривога.
До зустрічі, любі, всі в укриття.

Мар'яна Савка
Вона не знає молитви.
Просто ворушить губами.
І сіється сніг чи порох 
на вії, мокрі від сліз.
Просто їй хочеться жити
Поміж людьми й голубами,
Коли на екрані титри
І світ іде під укіс.
Вона промовляє: боже…
А далі слова змішались.
Бог же найкраще знає 
Тих кілька класичних фраз.
Про що їй його просити,
Коли вже ніхто не зможе
Перемотати стрічку,
Чи дати чіткий наказ?
Вийти якоїсь миті
На провінційнім пероні -
А там не зима, а вишні.
На вії летить снігоцвіт.

Вона не знає молитви.
Її промовляє Всевишній, 
Він голубам хліб розкришить
І далі піде на схід.

Сергій Осока
Живу, бо як же ще? Таки живу, бо мушу...
Довкола все летить, і плаче, і росте.
Який високий день, а не підніме душу.
Який весняний світ, а слово вже не те.

Хіба що вітерець ось коміра розхристав –
то, певно, з далини щось душу обняло –
із далини, де все іще таке врочисте,
як слово журавель і слово джерело.

Галина Крук
і зійшов Ісус на Оливну гору
у місті Бучі, у місті Ірпені, 
у селищі Гостомелі, у селі Мотижині,
і селищі Бородянці,
у місті Чернігові, у місті Харкові,
у багатостраждальному місті Маріуполі
і просив Отця - 
хай закінчиться на мені чаша ця
розіп'ятий на хрестику натільному
на тілі смертному неідентифікованому
року Божого 2022-ого
у світі бездушному

небо і земля мимо ідуть

Галина Крук
Боже, не дай затихнути голосу люті
голосу тих, що в підвалах сидять, забуті,
голосу тих, що залишаються у завалах,
голосу тих, що скрикують в снах нетривалих,
голосу тих, що не можуть склепити повіки, 
голосу тих, що безмовні, німі й недорікі,
голосу тих, що помруть від голоду й спраги, 
голосу тих, що збирають крихти відваги
голосу тих, що спиняли собою колони, 
що закривали собою від куль безборонних 
голосу тої, що квилить в нікуди, тої, що кличе,
що проклинає, що в горі ховає обличчя 
в тільце дитяче, у синове фото, у мамині речі, 
в плечі сутулі, в коліна тремтячі старечі 
голосу дому згорілого, голосу крові,
голосу розуму, що сумнівається, хто він 
голосу, що проривається через сирени, 
що заколисує ще ненароджених і безіменних
дай йому виходу з горла, що здушене страхом,
з міста під обстрілом, з тіла, що станеться прахом,
з серця, що б'ється віднині за кожного, чуй його, Боже,
голос ненависті в світі, де голос любові так мало може

Микола Вінграновський
Ти тут! Ти тут! Кохана, ти як світ, —
Початок і кінець твій загубився…
Багряною півчарою схилився
В вологих сонцетінях небозвід;

І морезвід півчарою другою —
І чара зустрічі в руці моїй горить!
Вони в ній — ти. Любовною рукою
Я п’ю тебе за тебе у цю мить.

Я п’ю за мить — за вогняне і чуле,
За любощів священне забуття.
Сучасна мить мені вже, як минуле,
Сучасна мить мені, як майбуття.

За вічність п’ю — вона тебе відкрила,
Кохана, спи… За споминів гаї!
За ще не квітлі квіти твого тіла,
За таємничі лінії твої!

За свято засинання й просинання,
За довші крила нашим літакам.
І за прощання! Вип’ю за прощання —
Прощання ще не зраджувало нам.
Микола Вінграновський
Я б тебе заховав за коня чи могилу,
Та могилі й коню де сховатись самим?
Я б тебе заховав за Дніпра тиху спину,
Та Дніпрові самому сховатись за ким?

Я б тебе заховав, та за що і за кого?
Чи за серце своє, що в гуді цій гуде?
Я б тебе заховав серед неба у Бога,
Але небові й Богу сховатися де?
Мар'яна Савка
Заший, мені, мамо під нитку, що стелиться на полотно,
Барвінку, терпкої м’яти і лісового рясту. 
Я вберу вишиванку під камуфляжне сукно,
Аби мені не давала в землю холодну впасти.

Заший мені, мамо, під нитку серце своє сумне,
Серце твоє велике, вимучене війною,
Що в бою затяжному оборонить мене,
У найчорнішім пеклі битиметься зі мною.

Заший мені, мамо, під нитку теплу твою любов,
Ночі твої безсонні, очі твої безслізні.
Як би я не втомився, скільки б верст не пройшов,
Буде мене тримати, як присяга Вітчизні.

Заший мені, мамо, під нитку і глибше іще заший
Свою материнську ніжність, заший мені попід шкіру.
І я повернуся до тебе, утомлений і живий,
Тримаючись, як за нитку, за материнську віру.
Мар'яна Савка
Просто тримайся за це відчуття,
Що любові - Господні. Й безодні - Господні. 
А про те, що війна закінчиться разом з життям -
Про це не думай. Принаймні не думай сьогодні.
Любов - то так само війна. За першу поділку на шкалі
У твоєму серці, в твоїй голові. І доки
тривають любові - доти ми ще малі
(не в цинку і не в землі), теплі на дотик.
Не смій сумувати. Чуєш, кажу, не смій. 
В тебе ж є мої крила. Віддайся вітру.
Хай-но душа танцює, як паперовий змій.
А завтра... завтра побачимо. Буде видно.
2021
Таня Власова
кордони тримаються правдами і неправдами.
на кордоні лежать патрони, ростуть фіалки. 
якщо ти зберешся писати своїм праправнукам — 
напиши їм, хай бережуть те, що мають, змалку. 
напиши їм про переломи усі і шрами,
про сумління пиши і, звісно, про муки вибору. 
напиши їм про битви, які ми колись програли.
напиши їм про війни, які ми назавжди виграли. 
бо на те ми атака, на те ми і оборона, 
щоб ненавидіти і любити — так само палко.
бо у кожного покоління — свої патрони,
як у кожного покоління — свої фіалки.
2020
Галина Крук
міжвоєнне
може, колись, іншим разом, не в цьому житті,
в житі над прірвою, в спірному слові, в хвості
черги живої за чимось відмерлим давно, 
за атавізмом - німим чорно-білим кіно,
(ключ від якого згубив постарілий тапер, 
може, хтось знає з місцевих, де він тепер?)
 
вони ще зустрінуться двоє очима, як ті,
що зареклися пройти всю дистанцію на самоті,
що не зважали на інших, до решти не мали жалю,
що розважали, як вміли, нудьгу непозбувну свою
що дивувалися: ось добігає до фінішу все,
стрічку розірвано першим, інших так просто несе...

може, не в цих велелюдних забігах, не в натовпах, не
в братських могилах, у підписах "за головне",
в списках заслужених, в записах на полях
вони ще зійдуться колись на свій ризик і страх,
на власну відповідальність, на власну вину
задля любові, що більша за біль і війну
2019
Таня Власова
двадцять четверте лютого сталося вчора.
я відтоді не пам’ятаю нічого.
і хоча досі здригаюсь, коли світає —
я нічого не пам’ятаю. 
нічого не пам’ятаю. 

я забула, як це — прислухатися до сирени.
бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене. 
бачити, як дитинство перетікає у старість.
все це зовсім, на щастя, не запам’яталось. 

ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом. 
перші розтрощені будинки і перші втрати.
я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість. 
не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились. 

не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло. 
не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом.
як містами їхали танки з кривавими написами. 
не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть,

ненависть і лють, а іноді — ще тривогу. 
і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги.
коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому —
пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго. 

коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе —
я не забуду жодної ночі, жодної хвилини. 
я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті.
пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто. 

пам’ять моя все, що сталося, спрагло питиме. 
я не забуду жодної дитини, пораненої чи вбитої. 
поки наші міста відроджуватимуться із попелу,
я не забуду жодного крику, жодного погляду.

я не забуду жодного дня цієї весни.
я не забуду жодного дня цієї війни. 
двадцять четверте лютого сталося вчора.
я з того ранку не забуваю нічого.  

Мар'яна Савка
Дитино, тримай свою ляльку, тримай ведмедя, тримай кота.
Поїзд суне як зранена довга змія. Горять міста.
Чай у каністрі. Вихолов, але ж солодкий чай.
Наголос в слові вІдчай інший, ніж в слові одчАй.
А там де горіло, не виросте жалю-прощення ні стебла,
На гілляці сухого дерева спалахує омела.
Дитино, нас там чекають. Не знаю, хто, але хтось.
Ліжечко нам готують, щоб м’яко спати моглось.
Дитино, там і поплачемо. Але не тут. Не тут.
Туга стискає серденько як кровоспинний жгут.
Побачиш, усе ще повернеться. В наші розквітлі міста.
Дитино, тримай свою ляльку, тримай ведмедя, тримай кота.

Таня-Марія Литвинюк 
Світ так вибрав і вирішив – жити тобі в цей час.
Ворожити на мир і війну, на обійми-набої.
Світ дорослий і мудрий, він знається в цих речах.
Береженого Бог береже. Бережи свого Бога.
Світ так вибрав і вирішив – рухатись по кривій:
хоронити хоробрих, писати «хороші новини»…
Пробачай, доки зможеш. Люби, доки поруч живі.
І цілуй, і цінуй, бо ніхто з нас нікому не винен.
Світ так вибрав і вирішив – чим ти тепер дорожиш?
Терези похитнулись, забувай, забувай неважливе…
Тільки небо і крила – і відблиск чиєїсь сльози.
Пробачай, доки зможеш. Люби, доки вистачить сили.

Мар'яна Савка
Мій бог формує всю ніч батальйони, 
Прицільно стріляє, веде бої.
Мій бог толерує мої прокльони
І протирає скельця свої.
Мій бог не ховається поза спину,
Він над дітьми розстеляє покров.
Мій бог скуповує кровоспинне
Й стає у чергу здавати кров.
Мій бог не може поки що спати,
Коли вся країна на варту встає.
Мій бог дозволяє мені не прощати 
І називати усе як є.
Галина Крук
мушу зізнатися, боже, що не вмію жити
на цьому світі, а як на тому – іще не знаю
пробувала, старалася, ходила до школи,
навіть траплялося по дурості вчити інших,
вторила за кимось: жити значить вмирати
мушу зізнатися, боже, що не вмію вмирати,
а найгірше – не хочу
світ такий гарний – дерева, хмари, навіть комахи,
у всьому доладність,
люди довкола такі цікаві, кожен – як книга,
мушу зізнатись,
книг не перечитала навіть тих, що в програмі
не знаю імен багатьох дерев і пташок не розрізняю
за співом
не знаю багатьох мов, людських і звірячих,
не розумію, чому війни і хвороби, чому страждання,
якщо стільки любові розлито в повітрі
все ще ніяковію, коли ловлю себе на думці про тебе,
все ще не можу відвести погляд,
коли бачу себе в ванні голою,
ніби когось іншого, ким я стала чи ким мені не стати
пізнаю, та не можу впізнати
жити значить ставати собою, – кажеш
легко тобі, боже, ти знаєш, хто ти

Галина Крук
ти підліток, закоханий по вуха
в сусідську дівчинку, яка уміє слухати
без натяків на насмішку, сама
ще тільки натяк на майбутні форми,
на той туман, що вас обох огорне,
на час, якого майже вже нема
вона ще пам'ятає все до йоти - 
той поцілунок, що була не проти,
який поцілив мимо - у щоку
ті квіти, що зламались за спиною,
коли ти їх виносив з «поля бою»,
упійманий в чужому квітнику
і от ви стоїте посеред двору,
де стільки літ видряпувався вгору
червоний від натуги виноград
і кожен жде, хто перший скаже: знаєш,
отак живеш і все переживаєш, 
що не перемотати все назад

Мар'яна Савка
Я зникну, дитино, ти знаєш, як тіні зникають.
Бо всі переходять убрід через темну ріку. 
І так, нам ніяк не уникнути пізніх розкаянь.
Але ж не забути цвітіння бузків у садку.

Я правду кажу: все на світі нестале і змінне.
Навчися приймати всі дні як дари:
Іти через поле (якщо оте поле не мінне), 
І сонцю радіти, і в коси вплітати вітри. 

Дитино, колись ти відчуєш, що вже за спиною
Немає нікого, на кого б опертись могла.
А ті, хто плечима тебе підпирав, як стіною, 
Тримають тебе, як раніше,– крило до крила.

Ми є нас, нас немає, нам бути учора й сьогодні.
Ми вічні. Ми вітер. Ми спалах посеред пітьми.
Ми як намистини вервечки у пальцях Господніх.
А вервиця та нескінченна. Як він. І як ми.
Мар'яна Савка
Дівчинка виросла. Боже, як дівчинка виросла.
Стали округлими плечі, дошкульними – вирази.
Стали глибокими сутінки й зимними – досвітки.
Ніжними – губи. І травматичними – досвіди.

Дівчинка виросла. За дерев’яною партою
Юність її залишилась уваги не вартою.
Зраджені мрії. Не перескладені іспити.
Світ, що все ловить і ловить неспіймані істини.

Все доведеться самій, без сторонньої помочі.
Діти, кохані, коханці, робота до поночі.
Друзі, що йдуть із життя, і любові, що спалюють.
Звичне життя. Ніби тіло, прохромлене палями.

Небо вгорі. І маленькі турботливі янголи.
Дівчинка виросла. Вірші стукочуться ямбами
Просто у скроні. Просто у скроні. У скроні.
Дівчинка курить і струшує попіл в долоню.

Галина Крук
про блакитну квітку 
О шостій в кухні зацвіта блакитна квітка газу.
І звично свариться у чайнику вода,
В бездонній глибині вікна побачиш двох відразу – 
себе теперішню – стару етруську вазу,
й себе колишню, непроникну, як слюда.
Між вами часу сіра повсть, між вами повість
минулих літ то переліт, то недоліт.
І все, що випало в житті, то випадковість.
І все, що слід забути, залишило слід.
І всі ті люди, що були тобі далекі й ближні,
яких було любити гріх і не любити гріх, 
ти ж ніби відпустила всіх ще на минулім тижні,
і всі шляхи назад в тобі засипав сніг.
Та білий світ довкруг такий, немов усе можливе – 
все, що згадаєш - хруст з-під ніг і скрип санчат,
і дівчинка у глибині тебе така щаслива,
і гірка в глибині вікна – ще мчати й мчати.
І квітка газу так цвіте красиво,
що жаль зривати

Власта Власенко
тримайся і дихай, не бійся розлуки,
розлука не більше як ніч з-під вікна,
візьми її запах, візьми себе в руки
і весла від свого човна.
птахів собі склич золотих-срібноперих
і риб темнооких собі налови,
встели собі квітів уздовж і впоперек
на тому човні і пливи.
пливи іронічно усміхнено з ними,
бо час на плачі вже насправді пройшов,
і най тобі заздрять усі херувими
на тіло, на біль, на любов,
бо буде чесніше, як ти будеш знати
не смуток, а розкіш своєї пори,
пливи, не вдивляйся ні в числа, ні в дати,
ні в очі святих твоїх риб...
не бійся, як серце твоє буде голе
без сталі-кольчуги, без дзвону прикрас,
бо ніжність сильніша, як страх перед болем,
і впертіша в тисячу раз.
Галина Крук
багатий внутрішній світ
мурашки по шкірі, метелики в животі, таргани в голові, 
почуваєшся господом богом, 
доки їх відчуваєш, доки вони всі живі,
дозволяєш їм користуватися тілом своїм, доки воно твоє, 
думаєш - хто буде дбати про них, 
коли настане твоє персональне "не є",
хто приноситиме їм їжу, доливатиме їм води, 
паруватиме їх, випускатиме їх погуляти туди-сюди 
кожен із нас відповідальний за тих, 
кого приручив, кого породив
природа смерті непродумана, 
оскільки передбачає смерть усіх цих приватних потвор і див
я хотіла б, щоб хоч щось від них залишилося, 
щоб вони були, 
навіть коли їм не буде де повзати чи літати, 
коли нам доведеться відмовитися від моїх живота й голови, 
щоб навіть тоді, коли за душею не буде тіла, 
його солодких ніш і площин, 
я могла б жити в них як персональна їхня причина причин

Мар'яна Савка
Бог у тобі, бог у мені,
І тому він плаче, коли ми на дні
І тому він злиться, коли ми у пастці
І каже: не смій, коли хочеться впасти.
А я йому - Боже, тримай, не впусти,
Як втомлюся бігти,
Спробую йти,
А сили не стане - то що, повзти?
І що, зі мною повзтимеш ти?
Бог нічого не каже.
Може, заснув.
Може тримає якусь стіну
У глибинах мого людського єства.
За кілька днів до Різдва.
Таня-Марія  Литвинюк 
Очевидно, усе колись станеться:
сніг розтане, і бажане збудеться,
хтось зустрінеться, хтось розстанеться,
хтось згадається, хтось забудеться…

Очевидно, усе колись зміниться:
одяг зноситься, крейда змиється…
Хтось прийме все як дань – і змириться.
В когось море в очах поміститься.

Очевидно, усе десь зазначиться:
день мине – і важливе відбудеться.
Різні люди нитками по вулицях –
десь зав'яжеться, десь розпуститься…

І на кожному кроці тишею:
«Хтось загубиться, хтось залишиться...»

Таня Власова
знайомитись краще з перервами у розмові.
прощатися краще, звичайно, завжди з любов‘ю.
за пам‘яттю краще, звичайно, іти до моря,
бо море чесніше, друже, за нас з тобою.
говориш із ним під вечір – відверто, камерно.
ідеш на його безмовність, біжиш на запах.
бо море чистіше за будь-які наші наміри,
за все, що я можу далі тобі сказати.
за все, що я хочу казати словами, рухами.
щоб двом говорити, буває, потрібен третій.
тож хай буде море – бо море завжди послухає.
яких воно ще не чуло, скажи, секретів?
і я говорю до нього за нас з тобою.
бо море – це там, де хочеться залишатися.
прощатися варто, звичайно, завжди з любов‘ю.
з любов‘ю, звичайно, варто би не прощатися.

Василь Голобородько 
Жінка з глечиком молока
зупинилася серед двору:
коси чорні і станом тонка,
у очах ніби синє море.

Стала й слухає, як воно
щось балакає в глечику глинянім,
і сп’янили слова, як вино,
тихим звуком забутого імені.

І прислухалася до тіла свого,
молоком ніби білим наповненого:
розгорялося молоко, як вогонь,
і палило кордони недозволеного.

Так стояла, а глечик легкий
на руках – як дитина маленька.
Так стояла, а чоловіки
були схожі на того, хто далеко.

Власта Власенко
і день прийде, і все пройде
і стане вечір синій-синій
лиш лист закрутиться осінній
і за тобою упаде
за димом - дим, за ним - зола
і навіть трохи дивно стане
коли боліти перестануть
старі рубці і дзеркала
коли якось один в юрбі
когось шукатимеш... а може?!
і будеш думати: о боже!
а бог мовчатиме собі...

Оксана Забужко
…І солод слів,
І холод сліз,
І дотик чистий і шовковий…
Візьми мене у темну вись – 
Я легша пасем цигаркових.
Повільні очі підніми
(Чи так розводять райські брами?)  
І душу в мене одніми,
І обніми її губами…
…Розломом  –  ох!  –  у листопад
Підлогу й стіни закрутило,
Текуче сяйво проступа
Крізь контур той, що звався тілом!
І  –  відхились…
І  –  відпусти…
Бо в чорнім космосі даремно
Гудуть натужно, як дроти,
Дві долі, строго паралельні.
А цей потріскуючий шум  – 
То шерех крил поза спиною…
Любов! Не прихистку прошу  – 
Свободи,
світлої й страшної…

Грицько Чубай
Там стогомінно, сонцелико,
Там повно шепоту і крику.
Там поле, ми, і сміх, і розпач,
Там трави кинулися врозтіч.

Там вечір начебто не вечір.
Там плечі начебто не плечі.
Там очі начебто не очі.
І ніч не схожа там на ночі.

Там руки начебто не руки,
І муки начебто не муки,
І губи начебто не губи,
І згуба начебто не згуба.

Там поле начебто не поле.
Там біль не може бути болем.
І в даль біжить, біжить по полю,
А тому полю - не до болю.

Там все танцююче і віще.
Там все минаюче і вічне.
...Там ніч. І сонце половинне.
І ти - свята та безневинна.

Там радість люта і болюча.
І ти - гріховна і жагуча.
Там згуба - щастя, а не згуба.
Там губи знають тільки губи.
Там руки знають тільки руки.
А муки прагнуть тільки муки.
Там очі знають тільки очі.
Там тільки ніч не знає ночі...

Власта Власенко
Моя маленька, зможеш – не забудь:
Не сміють всі цвісти – а ти посмій,
Май двісті тисяч мрій, але не будь
Ані слугою, ні рабом тих мрій.
Якщо зведеться сила нанівець,
Якщо в шляху не вистачить води,
Якщо навколо світ кричить – кінець,
Ти не ставай. Якщо ішла – іди.
Якщо не ждуть – ти все одно чекай,
Якщо обдурять – не шукай розрад,
Як можеш не втрачати – не втрачай,
А як утратиш – не тягни назад.
У натовпі не втрать своїх висот,
На висоті – своєї простоти,
Як любиш, то люби на сто щедрот,
А як прощаєш – то навік прости.
Іди й не бійся, річку перейди,
Хоч там туман, але в дорозі – суть,
Лиш не спинися посеред води,
Моя маленька, зможеш – не забудь.
А я тобі засвічу три зорі
за нашими старими ворітьми,
Їх за тобою нестиме вгорі
веселий ангел з білими крильми.

Таня Власова
ні, це не про смерть, звичайно, не подумай нічого такого.
це навіть не про печаль, тому що печаль не потрібна нікому. 
це про кожну хвилину і її несподівану вартість.
про те, до чого ніяк не виходить підготуватись.
це про повені, від яких ховаєшся у найвищій із веж.
про ріки, які без супроводу не перепливеш. 
про любов, від якої тікаєш так спрагло і ненаситно.
про пожежі, які вже не хочеться загасити.
це про зустрічі, на які ми не ходим, бо надто втомлені. 
про розмови, які залишаються у повідомленнях. 
про те, як несказане прирікає на вічний неспокій.
про те, що таки говориш — і бережеш це потім.
про те, що довіра розсипається часто — і докупи вже не зметеш.
про те, що цілувати потрібно вчасно і цінувати бажано теж.  
про те, що якоїсь миті нам завжди не вистачає.
про всі попередження, які ми вперто не помічаєм. 
про те, що усі ми багаті жалем і стигмами. 
про те, що потрібно встигати, щоб точно встигнути. 
про неважливість повчання, про марність передчуття. 
ні, це все не про смерть, звичайно.
звичайно, це про життя.

Сергій Жадан
Вимкнув світло, причинив вікно.
За вікном дороги і дерева.
Вечора прошите полотно.
Жовтня серцевина металева.
Доброю на зливи і дива
буде ця застудженість осіння.
Вперто пробивалася трава,
довго нагрівалося каміння.
Буде тихо при такій зимі,
і тепер ось за нічним застіллям
око розрізнятиме в пітьмі
гілку, промальовану вугіллям.
Проживати ці жовтневі дні.
Наслухати дихання жіноче:
ось вона здригається вві сні
й щось шепоче.

Мар'яна Савка
Проціджене вино. Холодні темні бутлі.
Вже осені вуста торкнулися до шкла.
Я тихо тут сиджу. І чую звуки лютні -
Мелодію садів, куди вона ввійшла.
Ступила на траву, зелену ще, незгасну,
По листю перейшла - зашурхотів поділ.
І музика її - прекрасна і всечасна - 
Як голуба ріка, із неба просто в діл.
Лишу тобі вина. Ковтни собі терпкого.
Лишу сліди долонь на бутлевому шклі.
Ще будуть стиглі дні. Не буде лиш такого,
Бо кожен, кожен день - єдиний на землі.

Власта Власенко
А ми з тобою такі ненормальні
А нам не треба царські палати
А в нас мохами стелена спальня
А в нас зірками ліплена хата
А в нас там ранки такі веселі
А в нас там ночі – по три карати
А в нас там місяць ходить по стелі
І так нам добре серед кімнати
Сидіти поруч як серед неба
І роздивлятися власну ніжність
І ще так слухати смак від себе
І ще так вірити слову ніби
Читати кращу на світі прозу
І дивуватись яке це диво
Торкатись тіла, втрачати розум
Так небезпечно і так щасливо
Летіти в небо в єдиний подих
Зривати стопи, стирати межі
Збирати потім по білих сходах
Хмари розкидані як одежі.
І може й плакати, але знати
Що в нашій хаті ранки веселі
Що в нас там ночі – по три карати
І в нас там місяць горить на стелі.

Тарас Федюк 
ми не поїхали з тобою пити каву
до відня як хотіли і ми не
злітали у ісландію навіщось
хоча збирались – пам’ятаю – раз чи два
ми не пішли андріївським узвозом
блукаючи в заблуканий поділ
і ми неначе рідко які птиці
не долетіли до середини дніпра
ми не поговорили про превера
яким скінчилася поезія там де
були аполінер сандрар і навіть
могли би бути ми а не були
ми не помріяли-намріяли нічого
ми й не сварились – просто розійшлись…
і що це за любов була не знаю
в якій нічого крім любові  не було…

Катерина Бабкіна
Жовтень прийшов поплакати, як старець до образів.
Промені ранні непрошені ріжуть повітря, немов ножі.
Той, хто забуде зовсім усе найбільшу кількість разів –
спатиме найміцніше. Так собі і скажи.

Будуть тепер тумани важкі здійматися з-над заплав.
Будуть падати яблука, листя згребуть старе.
Той хто нікому ніколи нічого не обіцяв -
буде жити найдовше. Взагалі не помре.

Скнітимуть надвечір’я порожні, відкриті усім вітрам.
Дні будуть сірі і круглі, як лісові голуби.
Вічність розчахне пастки в глибинах осінніх брам.
Той лише, хто любитиме чесно, ніколи не буде сам.
Той хто любитиме зовсім, навіть на зло собі.

Тарас Федюк
зафарбуємо годинник будем жити так як хочем -
о як тіні попідтинню як долоня у доло-
ні ніхто нас не розлучить і ніхто не залоскоче
ні русалки ні мочалки ні відьомське помело

дерев’яна огорожа солов’їні караоке
репродукції на стінах і фабричні килими
всіх забути поіменно і не згадувати доки
всі на світі не забудуть те що їх забули ми

пух ловити тополиний лет ловити соколиний
у рукав бо на подвір’ї каченята золоті
а новини? що новини? і які такі новини?
всі новини що повинні – не повинні і не ті

межи шепотів окатих і поміж книжок лапатих
серед літа серед віти барбарису й бузини…
залишилось шлях на цвинтар восени перекопати
щоб ні кіньми ні з оркестром і дожити до весни

Власта Власенко
Не треба потім, в самоті,
А треба тут - в пітьмі й софіті -
Мене любити в цему світі,
А не на тім, а не на тім.

Таку, як є - таку сумну,
Таку смішну очеретину,
Непристосовану, дитинну,
Таку надземну і земну.

Любити потім - легший труд,
Коли трава зійде за мною.
І раптом стану всім святою,
Враз попри осуд-пересуд...

Не треба потім, треба вже.
В живій душі, а не в граніті,
Ще поки нас на цему світі
Чиясь молитва береже..

Таня-Марія Литвинюк
Згодом, в якомусь наступному році наступних років, я скажу:
«Пам’ятаєш той квітень, той травень, ту сукню мою,
ту розмову, 
як у мене від тебе серце ударами грому, 
пам’ятаєш ту пісню – «У мене немає дому», 
я ж не знала, для чого усі ці слова, і кому ти повіриш. 
В цьому великому морі – усе із піску.
Пам’ятаєш, як я забувала комУ і по кОму, 
Як підводила риску, аби зачинитись на втому,
ту найбільшу відвертість – правду мою римовану.
І коли я сказала, що хочу усе по-новому».

Згодом, в якомусь наступному слові наступних рядків,
у наступній розмові – не знаю – в наступній повісті,
я відкрию, як душу, як двері на іншому поверсі,
ту сторінку про нас, яку промовчала повністю. 
У наступному віці усіх наших сенсів і помислів.
Хоч, можливо, від цього й не буде ніякої користі. 
Але все це кіно для мене ще матиме значення:
той будинок, той день, той час,  що здавався втраченим,
та частина мене – з мріями підлітковими.
У наступному часі ми будемо значно кращими.
І ти пошепки скажеш, що все пам’ятаєш – начебто.

Юрко Іздрик
SEARCH
осінь заходить боком-боком
щоб виглядати мо́лодо
дерево тріскає вздовж воло́кон
холодно-га́ряче-холодно
тріскає дерево сохнуть суцвіття
наче ламкі зап'ястя
ти все блукаєш мила цим світом
наздоганяючи щастя
де ти блукаєш? що ти шукаєш?
де ти і що знаходиш?
може колись ді́йдеш до краю
зійдеш у крайні во́ди
і попливеш хвилями легко
просто за течією
щоб від усього бути далеко
бути ніде й нічиєю
я вже за краєм я тут чекаю
висох на голе дерево
я тут нічого свого не маю
тільки пологий берег
тільки твоє сховане щастя
в листі опалому золотом
осінь спросоння ше́пче підказки
холодно.. га́ряче.. холодно..
Юрій Андрухович
Нехай уже не нам – солодкі ягоди
й вода з ключа, шовкова і правічна,
і дві легкі долоні, спраглі злагоди
в тремкому палі, мов на вітрі свічка,

нехай уже не нам – ліхтарна вулиця
з нічним кафе, підсвіченим і теплим,
і все, що продається та купується, –
нехай уже не нам, а ми потерпим,

спокуси обійдемо, ніби торжища,
де на вагу оздоб – тіла мосяжні,
де радощі, немов цупкі полотнища,
купецтво переміряло на сажні,

ранкові небеса й луги незаймані,
і хліб, що голубам на площі кришим,
і надписи, полишені на камені,
нехай уже не нам – нехай мудрішим…

А все ж і нам принаймні мить дарована,
але така блаженна і тонка:
ця ніч на нас накинута покровами,
і ти течеш до мене, як ріка.
Катерина Бабкіна
В неї червона ниточка на зап’ясті,
блиск для губ на смак як сухе вино
і стільки дрібниць в кишенях, і всі на щастя.
Якщо вночі вікно залишити навстіж –
вересень прийде і всядеться в це вікно.

Якщо вночі залипати надовго з другом,
якщо писати пальцем ім’я на склі
і витирати, спадає якась напруга.
Ранок виходить добрий, і дуже круглий
відбиток чашки лишається на столі.

Якщо скінчились сливи – почнуться груші,
інший сезон нові принесе дива.
Якщо вікно залишити – вітер ворушить
мокре волосся, і небо кольору мушель,
і ніби приплив в дворі шелестить трава.

Юрко Іздрик
EASY WAYS
легше згасити світло в собі
аніж пітьму розігнати довкола

легше по колу продовжити біг
ніж розірвати буденності коло

легше цвісти на рівнинному тлі
ніж серед лісу здійнятися вище

легше камінням лежати на дні
аніж постукати богові в днище

легше пірнути в емоцій потік
ніж почуття перекласти на думку

легше піти рятувати усіх
аніж шукати в собі порятунку

легша скорботна печаль світова
аніж весела байдужість до світу

легше оці марнувати слова
аніж мовчати – просто і світло

Юрко Іздрик
НОСТАЛЬГІЯ
відпускаю пташку летіти
відпускаю вірш щебетати
відпустити треба зуміти
це не те що взяти й спіймати
відпустити – і не убити
відпустити – і не зламати
відпустити й далі любити
відпустити в далі й кохати
відчиняю вікна до неба
випускаю серце літати
і не те що так мені треба
взагалі – не моє це свято..
але серце легке і чисте
але вірші-птахи – на волі..
щастя робиться незумисно
щастя діється мимоволі

Ліна Костенко
Що в нас було? Любов і літо.
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі-то
Не так і мало, як на двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!

І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.

Юрко Іздрик
КУЛІНАРІЯ ПРОЩАННЯ
дві кави гіркаві 
і з етики двійка
між пагорби міста вповзає імла
у тебе сльоза – наче срібна копійка
у мене як змійка – майнула й втекла

прощаємось швидко мов риби чи звірі
привіт! – як діла? – що нового? – бувай!
на нас дивлячи́сь вже ніхто б не повірив
який ми плекали безбашенний рай
як дзвінко котилися жарти і зойки
як падали зорі мов літні дощі
як поруч співали тойоти і сойки
а ми загортались в плащі і плющі
плелися ліани і пружно і туго
а квіти розчахлі так п'янко цвіли..

лишилась жало́ба лишилася туга
а ми загубились у пасмах імли
а ми розійшлись попрощавшись і зникли
бо небу здалося – усе вже збулóсь
лиш на парапеті – як поклик і виклик
дві вистиглі кави чекають когось

Таня-Марія Литвинюк 
Все, що так довго боліло, врешті мине.
Лиш приклади подорожник до рани, або мене.
Небо розкидає зорі, ніби монети.
Тьма, що мене оминула, тебе омине.
Ніч заримує куплетами тіні й тіла.
Все, що так довго мовчалося, зійде в слова.
Там, де шляхи закільцюються, ніби браслети,
Виросте інша історія, ніби трава.
Буде віднині ніжність з найтонших тканин.
Вигини вулиць і вилиць, шовк і сатин.
Бог намалює лілії пензлем Моне.
Лиш приклади подорожник до рани, або мене.

Таня-Марія Литвинюк 
Можеш нікуди не їхати, – каже, – нікуди не їдь.
Стільки життів я шукав тебе, стільки століть.
Стільки дурниць наробив, стільки дров наламав.
Залишися хоч раз – я ж ніколи тебе не тримав.
Адже, знаєш, без тебе лінії всі – криві. 
Я втрачаю в собі рівновагу, втрачаю віру.
Я провалююсь з темряви в темряву, ніби звір.
Я без тебе стаю нікчемним і сам сірію.
Я боюсь визнавати, та тільки не знаю куди
далі йти, тож  марную в добі години.
Я боюсь залишатись з собою один на один,
і, можливо, тобі не треба такий кретин.
Я вже й сам заплутався в цій своїй павутині.
Та між нами ще стільки всього не було.
Я боявся розбити цю ніжність, неначе скло.
Я не можу тобі обіцяти усі світи,
Але скільки ще є – віддам тобі власне тепло.
Але скільки ще є – це більше, ніж груба хіть.
Залишися зі мною сьогодні, нікуди не їдь.

Юр Іздрик
ВИДИХАЮЧИ
не нервуй і тримайся берега
не газуй відпусти педаль
я приїду в найближчу середу
й заберу тебе 
звідтіля
буде в нас ще два дні попереду
і субота й неділя теж
я приїду в найближчу середу
грунтовими 
вдовж узбереж
паралельно твоїм джерелам
впоперек часових печер
я приїду в найближчу середу
з неї зробимо вдвох четвер
аж чотири доби попереду! –
боже..
зло від нас відведи..
я приїду в найближчу середу
не нервуй дочекай середи

Таня Власова
навколо нього все життя було багато нікчем —
небезпечних, невірних, втомлених, непорядних.
а вона відкривала всі двері власним ключем
і ніколи не гаяла часу на другорядне.

він часто дивився здалеку, як вона сміється —
навіть коли її щось дратує чи непокоїть.
і думав: «як ти це робиш? як тобі це вдається —
бути у цьому світі такою легкою?

все, що здається зайвим, тебе не чіпляє.
все, що звужує інших — тебе розширює.
як ти це можеш — я навіть не уявляю — 
бути із цими людьми такою щирою?

навчи мене їх так легко долати, як ти.
кожному хочеться бути для когось сонцем.
я дуже втомився, зрештою, все ускладнювати.
для моїх дверей твій ключ не потрібен зовсім.

я ж з тобою зберу докупи свої деталі». 
так і думав, тільки вголос не говорив.
і тому вона утікала, звичайно, далі. 
і сміялась до інших здалеку, десь згори. 

а він повертався у звичний для нього соціум
до своїх небезпечних демонів і нікчем.
кожному хочеться часом торкатись сонця.
дехто просто боїться, коли пече.

Наталка Білоцерківець
ВИНО АНГЕЛІВ
Є лагідна земля, де діви, мов кришталь,
а діти ніби сталь – незламні неодмінно;
де ангелів вино в холодній тиші заль
п’ють змієборці, ставши на коліна.
 
Є лагідна земля, конаюча трава,
там, де дракон співа, чекаючи віками.
Нахилена його розумна голова,
габа могутніх крил гаптована квітками.
 
Червоний колір скель, де келії ченців,
де у нужді осель горять камінні чаші;
де ангелів вино невидиме давно,
як сльози на ріці, як мертві душі наші.
 
Там перемог нема, й поразок теж нема;
там скорпіон дріма в ногах рододендрона.
І в сяєві вікна божественна пітьма,
неначе письмена на шкірі скорпіона.

Катерина Бабкіна
Вона бігає зранку і дивиться чудеса.
Так, шляхетна печаль, але мертва її краса,
а от теплі видихи сонних вуличних псів
та найперших птахів різкі міські голоси,
і вологі з ночі квіти на терасах кафе – 
просто дихати неможливо, наскільки усе живе.
Вона бігає зранку без музики. В голові
вибухають спогади, як пораннення кульові – 
тут на кожному розі, на кожному кроці, на
кожному повороті точиться ця війна:
пробігаючи повз, проминаючи, проживаючи крізь –
впізнавати без болю все, що було колись.
Під її ногами спогадів бите скло:
вся любов, яку її серце зберегти не змогло; 
імена, як назви загублених кораблів,
тих, кому вона вже не скаже найважливіших слів.
З нею мрій нездійснених і нездобутих вершин вага, 
вся накопичена тýга, в’язка, тугà.
Все, що в неї колись не вийшло, ніби сталева нить
литки їй оплітає, але вона біжить,
і розриває хоча б якісь з тисяч невидимих пут,
і вбігає 
в тепер і тут.

Юр Іздрик
ONE WORD – ONE WORLD
є слова правильні
є слова вчасні
їх небагато –
буквально на фразу
правильне слово не дасть пропасти
або принаймні – не вже
не відразу
правильне слово живе собі тихо
то в шарудінні а то у спазмах
треба притлумити власну пиху
щоби почути його вирáзно
треба притлумити власну пісню
власну гординю
і голос власний
правильне слово – воно не зловісне
цим і цілюще
цим і прекрасне
слів же неправильних – їх легіони
небом летять мов похмурі хмари
роблюсь від них я вже зовсім хворим
роблюсь від них я цілком безрадним..
що може дати людина людині?
трохи тепла
трохи любові
часом любов – це одне-єдине
правильне слово
потрібне слово

Анна Шмідт
ГІСТЬ
Всміхнись і знову
Назвися гостем.
Наглухо двері.
Впритул фіранки.
Хай стане тихо
І раптом – просто:
Найдовша вічність
Живе до ранку.
А далі кава
І босі ніжки...
Навшпиньки. Думка:
Чи то востаннє?
Навіщо в тіло
Вселилась кішка?
І серце в грудях
Чому не камінь!?
Впусти. Ще трохи.
Про все зізнайся.
Хай пахне довго
Тобою постіль.
І знову будень
В святкове вбрався,
Замкнувши двері
За вічним гостем.

Василь Симоненко
ЗАКОХАНА
Ось на тому й ущухла злива,
Розійшлися з під’їзду всі.
Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.
Били блискавки ще тривогу,
Розтинаючи небосхил,
І веселка тобі під ноги
Опустилась, чудна, без сил.
Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
Зазирнувши тобі під вії,
У волоссі твоєму вмер.
Через вулиці нахололі
Повз очей зачарований хміль
Йшла ти в сонячнім ореолі
Невідомо куди й звідкіль.
Йшла та й годі. Може, з роботи,
В магазини чи на базар.
Дріботіли маленькі боти
Об розчулений тротуар.

Не дивилася ні на кого,
Йшла й не чула, напевне, ніг.
Але щастя твоє ще довго
Голубіло з очей у всіх.

Анна Шмідт
В передчутті твого приходу
Стаю, як вітер, невагома. 
Скажіть, якого щастя роду? 
Чому, де крапка, ставлю кому? 
В передчутті тебе, як зливи, 
Біля вікна притихло літо. 
Стою мрійлива, як на крилах, 
У оксамит думок одіта. 
В передчутті зізнань збулося:
Впізнаю в тиші рідні кроки.
«Привіт, ну як ти? Як жилося
Тобі без мене цих півроку?».

Катерина Бабкіна
Як не зведешся, то глянь довкола хоча б;
я угорі над тобою, до тебе зву:
ось тобі золото – головами кульбаб
круглими, жовтими висипалось в траву;
ось тобі тіні хмар та тіні птахів,
май обережно непевний їхній політ. 
Ось тобі звук, голоси тобі ось, і спів,
вітер і відгук і шелест цвіту та віт.
Ось тобі спогади – все що мав, бережи;
ось тобі рани, бо все що любив – болить;
ось тобі ночі, верткі, як чорні вужі,
ось тобі дні, і короткий кожен, як мить.
Ось тобі довгі роки смішного життя,
ось тобі сіль землі, ось і просто сіль.
Ось тобі жінка, ось жінці плащі й плаття́,
ось тобі хліб, і дах, і сад, і пості́ль.
Ось тобі буде літо слив і суниць,
ось після них знайдуться груші й гриби...
Ось тобі серце, люби на всю його міць,
ось тобі все, що хочеш, тільки люби.

Анна Шмідт
Здійнялась в гору хмарка голубів.
Їх наполохав, мабуть, сплеск в долоні.
Серед облич, неначе прапорів, 
Гублюсь в юрбі на довгому пероні. 
Ще ціла вічність – цілих сім хвилин! 
Готується душа немов до страти. 
Повисло небо, наче із гардин. 
Здається, можна пальцями дістати.
Вже кілометри рідні, як свої. 
За вікнами минуле промелькало. 
Прокинулись травневі солов’ї,
Співають оди сірому вокзалу. 
Ще сім хвилин! Ще цілих сім хвилин 
І будуть очі очі впізнавати.
Світ завмирає барвами картин.
Ще сім хвилин… О, як же це багато.

Дмитро Лазуткін
дівчинко ти пахнеш конваліями дівчинко я пахну тобою
світ переминається – з ноги на ногу – непевний цей світ
можна вірити можна не вірити але з такою любов’ю
краще літати аніж переривати політ

це – відчуття безпеки, це – тонкі капіляри
які я виводжу в тобі своїм язиком
ходять вечірнім містом наші примари
ніби гортають давній фотоальбом

всі ці світлини всі ці дивні обличчя
всі ці листи які написав наперед…
я кілька разів дізнавався – що таке відчай
пив з ним на брудершафт бідкався тет-а-тет
знаєш, ти поряд – і я забираю слова, віддаю їх –
так, задарма – нехай вигинається мить…
наші прощання – мережать бентежать лютують…
наше сонце на кінчиках пальців бринить

можна вірити можна не вірити але з такою любов’ю
солодко перетинаються – видих і вдих…
дівчинко ти пахнеш конваліями дівчинко я пахну тобою
шкіра тремтить від дотику пальців твоїх

Катерина Бабкіна
Ти повертаєшся до життя, як повертаються в місто – 
коли добрі двори і вулиці назустріч тобі простягають
тисячі зелених долонь молодого листя
і білих долонь суцвіть. 
                                        Ти відкриваєш пам’ять,
обережно, як відкривають розігрітий готовий сніданок
в літаку або на заправці, опікаючи пальці фольгою,
і як соус, на одяг крапає осяяний сонцем ранок,
і хочеться більше цукру в усе, що було з тобою.
І усі, хто тебе забув тут – насправді тебе забули;
і усі, хто тебе любив тут – забули також, можливо,
але прийняли тебе щиро, прийняли тебе чуло.
І вогні вечірні тремтливі, і нічні обережні зливи – 
все тут як було, таким на тебе й чекало,
все тут як було із тобою, так було і без тебе.
Ти повертаєшся, ніби просто підняла покривало  
з старого дитячого ліжка, за яким сумувала – 
а його навіть перестеляти 
не треба.

Люба Якимчук
ВОКЗАЛ
ти йшов у зеленому
неначе ти травень
такий незбагнений
і трохи весняний
а червнем була
я
рум’яная
з перону очі
на мене дивились
а я неохоче
гортала журнал
гудів вокзал
губЛю
любЛю
мій потяг потяг
мене силоміць
в вагоні
у вирій дрібниць
ти дух
ти дух
ти дух
чи бог
ти бог
ти бог
а ти, мов вокзал
велично стояв
і жовту троянду
тримав-мав
ти бог
ти бог
чи дух
а травень
мій травень —
навкруг

Катерина Бабкіна
Валентина, двірничка, руда і ходяча біда.
Вся побита артритом, худа і страшна з обличчя.
Люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,
і ще, кажуть, алкоголічка,
і безцільно клясти і врочити має звичку.
Сміттєпроводу ключниця, хоронителька гаражів,
у під’їзді плекає грибки і запахи неприємні.
Невідомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,
але коли уночі особливо темно -
Валентина виє і плаче на тисячу голосів.
Діти зводять її на кпини – ряба, кирпата,
непомита, відлюдькувата - а вона ж акуратно
береже в підвалі скарби свої – мітли, палі, лопати,
котрі мешканцям за потреби видає безоплатно,
якщо зранку постукати в її восьму, однокімнатну.
І лише коли в сутінках світлий дощ випада,
і нікого в дворі немає, крім авт, і дерев, і круків,
і парує вогка земля, і дзвенить небесна вода –
Валентина виходить і довго стоїть одна.
А тоді злітає, розвівши покрючені руки.
І шугає над містом, над чужими дворами
де вона не була, де ніколи не прибирала.

І в ці миті нею бути хотів би кожен,
і ми всі намагалися. Але ніхто не може.

Таня Власова
я відвик рахувати дні, у які десь там ти
буваєш — де я не можу тебе дістати.
я пішов, як виходять з ладу старі солдати.
я — мов книга, яку не можуть ніяк зверстати.

прошу, більше хоча б щоночі мені не снися.
я для цих перегонів, думаю, розлінився.
я мов одяг, давно не модний, давно затислий,
сам себе викидаю з шафи тепер навмисне.

я все більше мовчу і списую це на старість.
коли бачу тебе на вулиці — відвертаюсь.
але як би не було і що би у нас не сталось —
почитай і не думай, що все це тобі писалось.

Іван Малкович
ПОДОРОЖНИК
Стоїть при дорозі
хлопчатко в сорочці рваній:
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.
 
Ідуть подорожні —
ніхто з них, ніхто з них не стане.
— Я — подорожник,
прикладайте мене до рани.
 
Враз — гальма завищали, і вовчим
оком сорочку прошито:
— Що тиняєшся, хлопче,
а. чи, може, набридло жити?
 
І крізь сміх, мов крізь ножі,
хлопчик блідо ворушить губами:
— Я ж… подорожник,
прикладайте мене до рани…

Грицько Чубай
Дон Кіхот
Дарма,  дарма,  що  злинули  віки,
що  на  кольчузі  потьмяніли  діаманти  —
та  знов  тебе  несе  на  вітряки
бажання  слави,  зване  Россінантом.

Воюй,  воюй  із  ними  і  забудь,
що  справжні  кріпості  існують  ще  на  світі.
За  подвиги  достойну  вознесуть
тобі  хвалу  в  двадцятому  столітті.

Тут  зрозуміють  лицарський  порив,
тут  зрозуміють,  звідки  ти  і  хто  ти...
Хоч  на  землі  вже  мало  вітряків,
зате  на  ній  багато  донкіхотів!

Вітряк  задумливо  осмислює  свій  рух.
Надвоє  переламується  шпага.
Тож  грайся  у  безумство  одчайдух,
тоді  й  повірять,  що  у  тебе  є  одвага.

Тоді  вже  в  орденах  у  тебе  грудь
і  вже  на  плечах  в  тебе  позолота...
І  всі  тебе  героєм  назовуть
й  ніхто  не  зважиться  назвати...
донкіхотом.
Грицько Чубай
У  здивуванні  знов  стою  німому:
Чи  все  то  сон,  чи  справді  наяву?
...З  гілок  вишневих  —  дивних  космодромів  —
Бруньки  злітають  листям  в  синяву.
Бруньки  злітають  листям  і  суцвіттям,
І  бродить  вітер  садом  навмання...
...Про  весни  думаю.
І  думи  верховіттям
Збивають  з  неба  сонце  пізнання.
І  сонцем  тим  забризканий,  облитий,
Позбавлений  і  спокою,  і  сну,
Бажаю,
     прагну,
           хочу  я  відкрити
Свою,  ніким  не  бачену  весну.
Щоб  з  нею  йти  крізь  осені  і  зими,
Щоб  в  ній  свою  весняність  зберегти.
Свою  весну  —  тривожну,  незбориму,
Де  теплоти  —  на  всі-усі  світи.
Свою  весну,  замріяну,  нехитру,
В  усмішці,  в  слові,  в  помасі  руки.
Де  б  в  синій  гриві  здибленого  вітру
Заплутувались  білі  пелюстки.
Де  все  було  б:  і  цвіт,  і  проростання,
І  перший  грім,  і  радість,  і  любов.
...Щоб  перед  нею  стати  в  здивуванні
І  думати  про  неї  знов  і  знов.

Таня Власова
що в тебе, друже? як ти сьогодні спав?
що відбулось у світі з твоєю участю?
стільки пишу — ти б перевірив спам. 
стільки дзвоню — мабуть, проблеми з гучністю. 
як ти там, друже? графік досі забитий?
де ти частіше — в офісі? може, в зумі?
що будеш, друже, на ніч сьогодні пити?
книги читаєш правильні чи розумні?

що там у мене? часом долаю грип.
трохи залипла в цій монотонній грі. 
щоб надихатись, слухаю Fame і Creep.
щоб задихатись — читаю коментарі. 
ще не дозріла до спокою чи кота. 
їжджу багато. вагони, звичайно, спальні.
як я тут, друже? хоч раз би перепитав. 
може, у спамі? думаю, точно в спамі. 

Мар'яна  Савка
Любо, 
Знаєш, чомусь воно ніколи не буває так,  як нам би хотілося,
Може, то ми не знаємо, як правильно хотіти.
Нас узагалі мало чому вчили.
Ми не знаємо слів на прощання чи прощення,
Не знаємо слів на те, щоб спинити 
(життя і смерть, людину, лавину, сльозу - підстав необіхідне).
Не вміємо стулити пальцями рану на серці,
Не вміємо витягти скалку з ока.
Не читаємо по губах 
Ні молитов, ні прокльонів.
А все ж...
Дивися. Ти сильна, 
Коли навіть не можеш 
Віями спурхнути.
Ти сильна, бо ти ріка.
І ти дозволяєш світлу 
Протинати себе до основи,
Дозволяєш вітру здіймати хвилі,
А рибам пірнати й вистрибувати,
Виграючи лускою на сонці.
Ріка ніколи не думає, сильна вона чи слабка.
Вона просто несе свої води -
Як життя і смерть, як невідворотність,
Як час, який не минає, 
Навіть тоді, коли минаємо ми.

Анна Шмідт
Коли в самотність падаю, як в зливу,
Де холод пробирає до кісток –
Я просто жінка, хоч украй вразлива…
Але ж і ти десь в цьому світі змок?

Коли в самотність падаю притомна.
Іще жива, напевно, чи напів.
Так хочу слів отих, як біла вовна,
Собі на плечі напів чутних слів.

Так хочу знати: все пусте й минуще,
Печаль в душі притулку не зів’є!
В самотності люблю тебе ще дужче
За те, що ти у цьому світі Є.

Микола Вінграновський
Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.

Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.

Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя — то обличчя муки…

Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:

Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір,
Ти — ніч моя…
Хоч все на світі — втеча!

Катерина Бабкіна
Діду, прийом. Я виросла, дістаю до педалей
і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду.
Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам.
Мені вже не так цікаво, що же там далі,
тим більше, що стільки із того “далі” тепер позаду.
В шахи не граю. Все ще не вивчила поіменно
всіх бородатих гуру твого наукового комунізму.
Не народила, не зустріла справжнього мена,
стріляла в публічному місці, падала п’яна в Сену –
нічим пишатись, все радше із списку “різне”.
Ти би розслабився - всі навколо дорослі, анітрохи не діти.
Нікому нічого не винні, все робимо швидко і не навзаєм.
Постійно не вистачає на щось, без чого ніяк не можна радіти,
втім, там, де ти зараз є, ти значно краще знаєш,
що таке “немає часу”, і що часу взагалі немає.
Мама не вийшла заміж, в мене все та ж освіта,
курим удвох на балконі і їздимо часом за місто.
Я засинаю без казок і платівок, але на початку літа
прокидаюся часто і захлинаюся від повітря, світла і світу,
цього прекрасного світу, який не ясно з чим їсти.

Кость Москалець 
Це старе кіно про двох самотніх людей
Які ціле життя шукали одне одного і не знаходили
А коли вони нарешті зустрілися
То злякалися свого щастя і все закінчилося дощем
Довго палають порожні екрани
Ми не відводим очей
Гаснуть повільно барвисті реклями
Цих страшних ночей
Цих важких ночей
Це старе кіно про страх перед щастям
Про те що жодному з нас не можна залишатися самотніми
Інакше найкраща навіть доля закінчується поразкою
Поразкою і нескінченним дощем
День закінчився дощем і грозою
Пахне весною і сном
Ми не захочем дивитися знову
Це старе кіно
Це страшне кіно
Злива густа і не видно дороги
Я твої пальці ловлю
Будьмо удвох і не бійся нічого
Я тебе люблю
Я тебе люблю
Ці старі режисери які давно вже вижили з розуму
Накручують свої фільми про самотніх нещасних людей
І добре заробляють на цьому
Нехай же хоч одного разу вони залишаться ні з чим
Хоч одного разу… вони
В твоїх очах я знову бачу себе
Яка ти світла

Таня Власова
раніше не вірив, що має таку властивість —
та ходить тепер замріяний, наче підліток. 
а, може, вона його просто сплутала з кимось,
коли посміхнулась і стала для нього відліком?
а, може, це правда — багато ж таки говорять
про знаки, раніше не дуже йому відомі.
він мусив, мабуть, опинитися зовсім поряд.
це ж, мабуть, нарешті слово сказала доля. 
він міг би забути, звичайно, про це відразу,
він міг би так само підсісти іще до когось.
та погляд її раптово настільки вразив — 
яка може бути, зрештою, випадковість?
міцний, ніби лід, шукає свою відлигу. 
нікому не каже, та знає, що це важливо. 
хіба він не вартий такої, що ніби з книги? 
це ж, мабуть, нарешті він буде тепер щасливим. 
і має для неї несказаних слів мільйони, 
та хай вона краще буде далеким сонцем. 
вона ж його справді сплутала зі знайомим,
тому й посміхнулась, а потім — забула назовсім.

Юрко Іздрик
вся реальність існує всередині нас
вся реальність — у нашій уяві
поза нами існують лиш вічність і час —
тільки час і збігає між нами
та в обіймах у нас тіснота як в метро
і між нами не всунеш і леза
ключ від райського саду віддав нам петро
дав нам крила-вітрила-колеса
ця реальність нова і єдина на двох
проростає от просто з нічого
так росте десь у полі невизнаний бог
всім на радість а нам — на підмогу
ми несемо реальність як воду в ковші
ми у ній потопаєм як в морі
а за нами летять шалапутні вірші
і пташки розлітаються вгору
а за нами пливуть кораблі і кити
плинуть течії хтиво і мляво
ірреальність — це ми
двоє нас
я і ти
і реальність у нашій уяві

Наталка Фурса
Не переможці. Не переможені.
В цьому театрі ми – тільки паяци…
Лиця на маски чужі перемноживши,
спрагло блукаємо – між декорацій.
Гра без антракту. Між пеклом і раєм
стоптано межі, порушено міри…
Нас вже без маски ніхто не впізнає.
Нам вже без маски ніхто не повірить.
І коли сміх не викривлює губи,
дзеркало злякано очі ховає:
– Вас же у масці тільки і люблять!
Вас же без маски просто…
немає.

Юрій Строкань
Це ті жінки, яких не долюбив,
В яких залишив скалкою провину,
З’являються раптово серед черг,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

І все пливе, - мовчанням серед шпальт,
І все стоїть, - питання і годинник,
Строкатість шаликів і різнобарв’я пальт,
І рук її підступне павутиння.

В руках – усе, відкрите, напоказ,
Рахунків незчисленне задзеркалля,
І всі твої, - за світло, воду й газ,
За неувагу і роки чекання.

І ось вона підходить до касира,
Виймає гроші, дивиться крізь скло,
І у відображенні раптово помічає
Усе твоє, що з нею вже було, -

Порожні ліжка й лабіринти слів,
І погляд в мить затемнює світлину.
Це ті жінки, яких не долюбив,
А ти стоїш і дивишся їм в спину.

Надя Ковалюк
Ані слова. Ні звуку. Ти тільки очей не відводь –
щоб таким, як тепер, я тебе все життя пам’ятала.
Наші долі, як райдуги, в дуги згинає Господь,
і забути цю мить мені вічності буде замало.

Я тебе не побачу ніколи, і ти мене – теж –
щоб не кИдати виклик ні пеклу, ні райському саду,
лиш у снах сокровенних наближусь, як тільки заснеш,
і голубкою тихо вночі край вікна твого сяду.

Обійматиму поглядом – ніжним, як перша трава,
крізь прочинені вікна торкатимусь серцем до тебе…
Так лиш можуть німі обіймати душею слова,
так уміють лиш в’язні крізь грати торкатися неба.

Я спадатиму краплями по павутинні дощу,
тихим подихом вітру вночі цілуватиму вії,-
щоб у проміжках серцебиття ти мій шепіт відчув…
Бо забути тебе я не можу… не хочу… не вмію…

Ольга Перехрест 
АННА. АННА
У Анни чорне волосся, троянда на литці.
Анна спускається сходами, йде до криниці.
Вдача її легка, хода невагома.
Вона набирає воду та йде додому.

Анна рудоволоса, тонка мов спиця,
Має гострі вилиці, точені ключиці.
Ходить до річки, полоще у ній білизну.
Анна не знає Анни, навіть приблизно.

Між Аннами – кілька кварталів, церква, та сама річка,
Різні вулиці, різні школи, різні дитячі звички.
Вони подібні лише іменем та, може, віком.
Обидві Анни сплять з одним чоловіком.

Поки перша Анна тримає його за руку,
У неї з губ не злетить ані подиху, ані звуку.
Анна гріє в теплій долоні холодні пальці,
Прокидаючись вранці.

Друга Анна приносить ніжність свою і тепло,
Робить весняне небо прозорим мов скло,
Обережно торкається шкіри, ніби води,
І слухає, як кола розходяться навкруги.
 
Анни луною повторюють за ним свої імена,
П’ють однакові вИна та не знають, де їх винА.
Анни ходять мов тіні його на двох берегах,
Переходячи міст у снах.

Анна бачить, що в нього садна на спині та зайві ключі.
Анна знає. Але мовчить.

Анна-з-трояндою засинатиме на світанку,
В цей час він цілуватиме іншу Анну.
Обидві вийдуть без сну у місто.
Жодна не має, кому про це розповісти.

Ірина Саковець
Збери в склади
всі звуки березне́ві,
а з них – слова, нехай собі ростуть
лататтям плес,
бруньками на деревах,
травою днів… Холодну німоту
ключі лелек
взялися зачиняти.
Небесне море – синява і штиль.
А ген доріг
покручені стигмати
кудись тебе запрошують іти.
 
І ти ідеш,
не стерпівши розлуки.
Весна береться зеленіти скрізь.
Вона до тебе
простягає руки
розлогим гіллям кленів і беріз.
І синь, і хвиль
сріблясті перекати,
і перший грім – із о́бразів і рим.
І ти стоїш –
боїшся розплескати
нектар снаги. Весняний пілігрим…

Таня Власова
він був із тих, кого називають залізними,
з тих, хто міцнішає, а не іржавіє з віком.
всі його жінки завжди сміялись по-різному.
зрештою, він і розрізняв їх тільки за сміхом.
одні усміхались, знаючи, що їм це пасує.
інші були серйозні і сміялись лише тихцем.
деякі драматично наповнювали усмішки сумом,
ховали їх, відвертаючи від нього лице.
він не те щоб сильно стежив колись за знаками,
тільки з цими жінками не мовчалось біля вікна.
всі були різні – водночас, на жаль, однакові.
а так, щоб завмерти – усміхалась тільки одна.
коли вони десь випадково пересікались
і вона сміялася так по-рідному, знову й знову,
його, залізного, тут же розбирала цікавість – 
що було б, якби вона усміхалась йому одному?
а вона, помічаючи на собі цей його погляд, 
зупинялась на мить і трохи ніяковіла.
"я, напевне, хотіла б бути з ним довго поряд.
я зробила б його щасливим, якби я вміла.
ми, напевно б, один за одним – стіна за стінкою. 
у такого, звичайно, не страшно і закохатися. 
тільки ж він із залізних і завжди з якоюсь жінкою.
все, що можу – іноді тихо йому всміхатися".


Таня Власова
і вона говорила йому — я важу мільйони тонн,
складаюсь із гороскопів та інших небесних знаків.
він відвертався і думав — я ж їй взагалі ніхто.
для чого мені це слухати, навіщо мені це знати.

вона з ним ділилась — знаєш, як часто сниться,
ніби слово не можу зчитати із сотень літер.
він закочував очі — Боже, яка різниця.
я їй не вчитель, не батько, я їй навіть не лікар. 

ще вона часом лякала його найгіршим: 
я не знаю, хто я сьогодні — чи ця, чи та.
іноді навіть писала для нього вірші. 
він вдавав, що читає, та ніколи їх не читав. 

він не слухав, але прикидався таки уміло,
а з часом і прикидатися перестав.
і одного дня вона це все зрозуміла
і замовкла, як замовкають старі міста. 

ця історія, мабуть, не більше ніж випадковість.
в цьому світі, ви скажете, і не таке бувало. 
але він намагався ще довго знайти її голос.
і йому до кінця життя його бракувало. 

Світлана Короненко
Дуже любила вірші дівчинка ця із провінції.
Душа була повна віршами, повна була по вінця їй.
Вірші приходили тихо, приходили в дім злочинцями.
За них вона серцем платила, серцем, а не червінцями.

Вірші були весняними, наче бузкова есенція
Чи турбуленція слів, чи радісних рим інтервенція.
Садом ходила дівчинка, а сад був, як мокра Флоренція.
Поети з провінцій виходять. Є дивна така тенденція.

Сад був важкий і білий, наповнений таємницями,
Мов крадені наречені тут шурхотіли спідницями.
Фастів чи Мотовилівка? Ох, не мистецька Франція.
Але проступа на папері віршів тонка субстанція,

Й пахне над цілим світом біла солодка акація,
Під нею на лаві дівчинка читає Квінта Горація.
Падають і виникають величні цивілізації,
Неначе до віршів натхненних змінювані декорації.

Пахнуть їй вірші то медом, то ранніми полуницями.
Сусіди ж її називають ті вірші ну просто дурницею,
Тратою часу, глупотою і просто намарною працею,
Але перед віршем безсиле глибокодумне раціо.

Дівчинка пише вірші, і вірші злітають птицями,
А небо клекоче зливою й батожить світ блискавицею.
Дівчинка пише вірші: слова тремка інкрустація
І голосу молодого солодка гаряча мутація.

Дівчинка пише вірші… Поезія, як інкарнація,
І чиста, неначе сльоза, у віршах її інтонація.
Віршує моя провінція, віршова цивілізація…
Тож, мова ця, чуєш, житиме і житиме моя нація…

Сергій Жадан
ЖІНКИ
- Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову,
з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами?
- Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу,
так як діти живуть зі своїми страхами.

Це ось те, що між нами - її химерний маршрут,
яблука і вино, усе це її протестанство,
одяг, який вона носить у торбі, мов парашут,
і колір її волосся,
                      який вона змінює,
                                 як змінюють громадянство.

Вона постійно зникає, у неї свої ключі.
Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
І я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій.

Вона зупиняє час, що вперто кудись іде,
подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном.
Тоді вона підстригає своє волосся руде,
як підстригають траву, доглядаючи за газоном.

Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій,
і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько
і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,
і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,
торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.
Ось саме тому я її і люблю,
як тільки жінка може любити жінку.

Сергій Жадан
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати її постійні байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Ірина Жиленко
Прокинутися  з  повним  домом  щастя!
Відкрить  вікно  в  туманний  березняк.
А  мокрий  вітер  б’ється  круг  зап’ястя,
як  спіймане  промерзле  пташеня.
Це  вже  весна.  І  протяги  хмільні
похмурого  заплаканого  талу
зашарпали  халатик  на  мені
і  в  рукава  насипали  фіалок.

Дмитро Лазуткін
так мала б виглядати королева англiї
не справжня – уявна – 
схожа на алiсу в країнi див
вона звiдкись
знає поiменно всiх ангелiв
і може забути слова але точно вiдтворить мотив

часом скаже: небеса нiколи не будуть порожнi
i розумiй як хочеш або просто собi – забудь 
ii картинки химернi й далекi як сни подорожнiх
ii поцiлунки повiльнi як осiнь як ртуть

рiч авжеж не в сезонi чи несезонi
не в тiм що припливи затоплюють острови...
бо коли вона весела – трава проростає на пiдвiконнi
коли сердита – нiде немає трави

та одразу вiдчутно: що – спокiй а що – покора
вимкнувши свiтло легше збагнути свiт – 
iї руки тонкi iї шкiра майже прозора – 
вона тремтить коли я цiлую iї живiт

Олександр Ірванець
І справа не в восьмому березня,
А в тім, що навколо – вона,
Так незаперечно теперішня
І неминуча Весна!

Це буде з тобою, і з кожним,
Хто вже від духовності змок:
Чуєшся всепереможним
У світі красивих жінок!
Дмитро Лазуткін
жінка з легкими повіками жінка з чіткими рухами
щодня рахує метеликів щоночі спілкується з духами
якби вона тільки бачила вогонь що в мені роздмухує

носить старі годинники не довіряючи жодному —
час протікає нею у забутті німотному…

я їй читаю вголос про кожне її повернення
ріки течуть під льодом зірки розсипаються зернами
містом возять повітря фурами і цистернами

між нами такі мовчання між нами такі тумани
що іноді знаєш точно — десь визрівають вулкани
і риби б’ють в її вікна смарагдовими хвостами

хай щось вона виголошує і щось там собі вирішує
лягає в ліжко святою а прокидається грішною
кричить на мені прощається навіки з власною тишею

хай нищить мої надії ніби зриває крани
нехтує повідомленнями розпалює піч листами
допоки будую плани — керує своїми вітрами
й летить на повітряній кулі під сонячними мостами

Олеся Крисько
Крига скресає… Ти чуєш, допоки не пізно,
Любий, тримай мене міцно, тримай, не впусти!
Я точно знаю – любити не можна на різно,
Разом ми зможемо ніжність крізь біль пронести.
Любий, тримай мене! Води холодні хлюпочуть…
Вір мені, милий, так само, як вірю тобі!
Трави шумлять… І не марно ж нам зорі пророчать
Спільну дорогу. Лиш не зупиняйся, іди!
Ти ж мені вписаний долею навіть в долоні!
Родимок мапа на тілі – єдина на двох!
Тільки страхів моїх вирій і очі солоні
Не розтривож, милий мій, я прошу, не стривож!
Крига скресає… І я зависаю над краєм –
Манить незвіданий вихор талóї води.
Я ще не знаю як буде, але точно буде, я знаю!
Тільки тримай мене, любий, тримай, не впусти!

Таня-Марія Литвинюк
Так виводиш себе з цього стану зими –
з викликом,
а тобі починається сніг – відрами,
а тобі починаються сни – титрами,
а тобі починається мир – війнами.

А тобі починаються дні – тижнями,
а у тебе вгрузають вітри – іклами,
а на тебе сторонні очима хитрими,
а тебе перехожі штовхають ліктями.

І гортаєш, як стрічку новин –
витримай.
По тобі електричний розряд – виживи.
А на тебе стурбовані лиця – літрами.
А в тобі розчиняється крик – тишею.
 
І здригаєшся раптом, що все це тобі звичкою:
ці будинки, ці рухи, ці пальта, ці дні коричневі.
А в тобі розливається небо – річкою,
А в тобі безкінечна любов вистигла.

Так виводиш себе з цього стану зими –
зрештою,
відчуваєш себе на кілька морів старшою.
А в тобі починається Бог – ніжністю.
А тобі посміхаються люди –
першими.

Грицько Чубай
тихий  дощ
у  долоні
прощанням  точиться

вже  скоро  будуть
пригорщі  повні

очі  —  звірята
карі  звірята
біжать  тебе  запам'ятати

а  пригорщі  повняться
пригорщі  повняться
а  дощ  сильнішає  і  сильнішає

вже  й  на  прощання
той  дощ  не  схожий
бо  за  ним  вже  тебе  не  видко
очі  —  звірята
карі  звірята
кудись  біжать  за  тобою  шукати

та  знову  і  знову
ні  з  чим  вертають
чи  то  мокрі  од  зливи
чи  то  заплакані

Дмитро Лазуткін
вона з тих дивачок які роблять завжди все не так
чиї поцілунки лягають ніби на землю листя
чиї ріки від надлишку сонця течуть навспак
але я у ній розчинився
 
як вночі - перехожий
як слід весла - у ріці
без попередження без додаткових свідків
і зараз коли вона лежить на моїй руці
і тоді – коли з’явилася невідомо звідки
 
і повсякчас рухаючись стрибками в пітьмі
і у тьмяній зимі і особливо – вранці
її волосся - так не підкорюється мені
так впізнають мене її тонесенькі пальці…
 
і загострюються на кінчику язика її голосні
і зависають календарі на випадковій даті
але як би я не намагався розгледіти її сни -
вони все одно розлітаються по кімнаті

Дмитро Лазуткін
розставляв прапорці заплітав тенета
десь і сам блукав ніби дикий звір
а вона питала: ну де ти? де ти?
я кохаю тебе повір
а вона дзвонила йому надвечір
не чекаючи поки подзвонить він
і кохання тримало її за плечі
й кошеня звивалося біля колін…

і птахи що у сни її залітали
і вогні що з’являлися і не зникали
і цілунки котрими ловила тишу
обертались на гру – божевільну і хижу
але билося серце
і в серці лунало:
мала я ніколи тебе не залишу
він шукав пояснень робив зауваження
доки сонце сідало над житломасивами
а вона все ловила якісь відображення
бо їй просто хотілось чогось красивого

він казав – ми ніколи не станемо іншими
він благав дочекайся а там побачимо
їхні ночі були показово грішними
аж настільки що не вимагали пробачення
але справжня ніжність нічним експресом
пролітає лишаючи присмак болю
він приходив невчасно прощався весело
говорив – щось назавжди єднає нас із тобою

заганяв себе у шаленім русі
ніби світ чужий ніби світ – тюрма
та одного разу кинув усе й повернувся
а її нема

Юр Іздрик
RATTLE
пам'ять дощами вимило
розум вітрами вимело
хто тебе мила вимолив?
хто тебе з неба виманив?
звідки ти щастя випало?
взяло мене і випило..
хто тебе в бога вигадав?
і для чиєї вигоди?
а не було вже виходу
окрім дурного випадку
сам я тебе і вихопив
як випадкову вигадку
сам же тебе і вимислив
сам же тебе і вичислив
і як пречистий вимисел
поміж рядками вичитав
я тебе мила вимолив
з божого саду виламав
і небеса відкрили ми
і обгорнули крилами
і не забракне сили нам
поки шепочуть губи:
мила а хто ти мила?
любий а хто ти любий?

Юр Іздрик
THANKS
ну хто мені ти? ну хто тобі я? –
два космоси зіткнуті поспіхом
але розповзається мов течія
на фейсі моєму посмішка
коли ти говориш чи навіть мовчиш чи
смієшся так сонячно й смачно
я роблюся ліпшим я роблюся вищим
й мене переповнює вдячність
і кожен твій рух і кожен твій жест
ресурси мої збагачують
я легше долаю черговий свій квест
і також за це тобі вдячний
нам нарізно велено бути проте
не все ще в цім світі втрачено
і вдячний тобі я іще і за те
що так почуваюся вдячно

Юр Іздрик
CYCLES
за тобою скучаю циклічно
це неначе припливи й відпливи
може бути що це психічне
чи кармічне – що теж можливо
то живу собі тихо-мирно
і про тебе ні сном ні духом
то накотить туга безмірна
і накриє туго і глухо
то накриє а то попустить
то попустить то знов накриє
то на місці моєму – пустка
то на місці пустки – живий я
ну і так воно все гойдає
нефігові такі качелі
чи триватиме так і далі..
чи мине це колись знічев'я..
а поки що – припливи й відпливи
на піску вимивають русла
і здається ще буде злива
і накриє
і не попустить

Катерина Бабкіна
Вона дзвонить до Бога і палить гашиш.
А ти собі маєш все те на увазі,
Ти нормально їси і достатньо спиш
І не переймаєшся в жодному разі
Що там у неї – нежить чи сказ,
чи є цигарки і чи тепло в хаті.
І дзвониш до неї як бог кожен раз
О восьмій чи часом о пів на дев’яту
Вона тобі сниться і мабуть дарма
Ти думаєш що тобі не потрібно
Знати чи спить сьогодні сама,
Чи з кимсь до бога для неї подібним
Ти маєш життя що такого хотів,
І все, чого ще дозволяєш хотіти.
Вона має рибу і двоє котів
І мрію хоч якось дожити до літа.
Що скажеш їй? Дівчинко, час, він мина.
Підеш, перетворишся в мокру дорогу.
Ти зник як помер, але буде вона
За двох набирати щовечора Бога.
Ви навіть окремо врятуєте світ,
В вас є ж бо усе що для цього треба:
У тебе – вона, а у неї – дріт
До телефонної лінії неба.

Олександр Ірванець
Короткий лист до Олесі
шабадабада шабадабада
мужчина і жінка
шабадабада шабадабада
двадцять років по тому
напевно і неодмінно
зустрінуться знову
і говоритимуть про
шабадабада шабадабада
тобі тоді буде вже
вибач в жінок про таке не питають
просто ми станемо старшими себто
досвідченими і мудрішими
аж на цілих
шабадабада шабадабада
а найголовніше і найсуттєвіше
те що ні ти ні я окремо
ані ми обоє разом
ні за чим абсолютно не
шабадабада шабадабада
шаба даба да

Маріанна Кіяновська
Ми пристрастей чаші – наповнені ними, солоні.
Гулка потаємність і туга – мов сад під дощем.
Я хочу тебе цілувати в уста і в долоні.
Безмежно тобі віддаватись. І ще раз. І ще.
Це так ненавмисно, зненацька – і так прямовисно.
Любов, що здається любов’ю, – стається і є.
Я смію тебе. І, можливо, іще не запізно
Тебе цілувати і дихати ім’я твоє.

 

Мар'яна Савка
І крила спалімо. І станьмо людьми.
І сталось. Ідемо шляхами земними
У холод і біль неземної зими.
Йдемо поміж них. І стаємося ними.

Цей сніг не минає вже тисячу літ.
Цей холод кривавить рубці на раменах.
Закуто міста, як у лати, у лід.
На брамах розвішано білі знамена.

Шукаєм притулку. Вокзали. Двори.
Кав’ярні. Будинки з очима скляними.
І люди з безликим тавром машкари.
І ми поміж них. І стаємося ними.

Грицько Чубай
Зламаймо свого спокою канони,
Спалім до свого спокою мости.
Візьмім на плечі небо, що дано нам,
Щоби його по світу рознести.

Хай буде всім і радісно, і сумно
Зачуть висотний дих його вітрил.
…Несім для днів прозорість світлодумну,
Для вечорів – розмай червоних крил.

Несімо для світань блакитні мева,
Несім для ночі зоряні плащі.
Точім на плечі людям і деревам
Із того неба сонячні дощі.
Точім із нього бурі буйновійні,
Пускаймо диво-птахом із руки…
Лиш рознести його не пожаліймо,
А то безбарвним стане
І важким.

Грицько Чубай
День відходить, кудись поквапившись.
Вечір. Тиша. Тебе нема.
І в рояля холодні клавіші
білі-білі, немов зима.
Три зорі, мов тугі бемолі.
Три тополі, мов до-ре-мі.
І в тенетах німого болю
я один при отій зимі.
Сині тіні в снігах митарствують.
Небо, наче сріблястий грот.
Над душею всевладно царствують
дивні очі зелених нот.
Білій тиші в лице зорію.
Кожен порух її ловлю.
І тобою забуте грію
захололе пташа – люблю.

Юр Іздрик
WINTER SONG
зима починається щойно на зламі зими
і манна небесна у щільних шарах атмосфери
являється снігом і перевдягаємось ми
на вимогу метеорологів і Режисера

партер у заметах гальорка застигла в льодах
з балконів звисають снопи крижаних сталактитів
на сцені актори полярний відтворюють жах
бо солодко так замерзати під світлом софітів

ми ловим в соляріях сонце як флуоресцент
ми гріємось від запальничок рятуємось бігом
плекаєм надію на янгольський дивертисмент
та манна небесна вже вкотре являється снігом

і так відморозками тупо чекаєм весни
щоночі щоранку щоднини... і тільки надвечір
згадаєм що нібито парами створені ми
на опір зимі і глобальній оцій холоднечі

як тіло від тіла душа відтає від душі
і серце від серця рушає без електрошоку
прогнози погоди ти сам собі перепиши
(лише не забудь не забудь про всевидяче Око)

а переписати напевно неважко усе:
придумай що хочеш і збудеться просто з паперу
бо в світі твоєму — ні реплік ні актів ні сцен —
нема сценариста а може нема й режисера

зима починається щойно на зламі зими
та вже ненадовго її викрутаси нестерпні
і ми відігріємось і перевдягнемось ми
і ми доживемо —
до червня
до липня
до серпня

Юрій Андрухович
КАЗКАР
Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили 6 щогодини:
«Ти мудро й праведно живеш,
якщо живеш, якщо живеш!»
А я — не той, бо родом з райдуг
і я махнув на похвали —
мене ви знаєте як зайду,
а все ж зовете за столи!
Адже в мені бринить як свято
земних історій вічний рух:
про серце, вірне і завзяте,
про творче диво теплих рук,
про незугарне і прегарне,
про сонний сад і жах темниць,
про дівчину з очима сарни,
що виросла в краю суниць,
про двоголосся неба й хліба,
коли у небі віщий птах,
коли духмяна груша липня
в листках повисне і в літах,
а я повім коханій так:
ти — достеменна як сльоза
найтонша лагідна лоза
ти — океан для корабля
розкішна маревна земля
ти — і колиска і труна
найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна
моя небесна борозна
я — просто пісенька твоя
моє світило золоте
холодний і бездарний я
коли без тебе все не те
і світ як плід у нас надвоє
аж ми ласуємо обоє

Галина Крук
сентиментальна історія: він любить її, а вона – його
і це так незвично у світі, далекому від симетрії
острів посеред моря, а моря того – огого
хвилі їм лижуть руки і рукави нею плетених свeтрів.

що робити з любов’ю, коли вона заходить в зеніт
двоє дорослих людей зі своїми мухами й левами.
жоден із нас не острів, а цілий загублений світ,
із кручами та покрученими
на прибережних пісках деревами.
все що не кинеш у воду, з часом піде на дно –
віри гірчичне зерно, глузду камінь наріжний
а любов – іде по воді, їй одне в голові:
він вона воно
і бог її – ніжність

Юрій Андрухович
БАЛАДА ПОВЕРНЕННЯ
Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому, –
всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином – на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.

Юрій Андрухович
ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА — ПАСТЕРНАК
Гуділи вітри.
Йшов холод із степу.
І зимно було немовляті з вертепу
На схилі гори.

Його зігрівало дихання вола.
Приручені звірі
Схилялися в мирі,
Над яслами плавала темна імла.

Обтріпавши пил зі своїх кожухів
І проса зернини,
Вдивлявся в вершини
Спросоння у темряву гурт пастухів.

А там було поле в заметах могил,
Цвинтарна горожа,
Нагробків сторожа
І небо над цвинтарем, повне світил.

А поруч, іще невідомим вогнем,
Сумирніш од скіпки,
Що світиться з шибки,
Горіла зоря на шляху з Бетлегем.

Вона плом’яніла, як збіжжя, з безмеж,
З-над неба і Бога,
Як відблиск нічного
Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.

Вона височіла — скирта вогняна
Соломини і сіна,
У світі єдина,
Цвіла, сколихнувши простори, вона.

Над нею заграва вростала у ніч
І щось означала,
Ясна й небувала.
І три звіздарі поспішали на клич.
Позаду везли на верблюдах дари.
І два віслючки уповільненим ходом
Трюхикали вниз, дріботіли з гори.

І видивом дивним нової пори
Росло віддалік все, що збудеться згодом.
Всі думи століть, і пориви, й вітри
На площах майбутніх, всі зали й музеї,
Всі витівки маґа, всі пустощі феї,
Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.

Весь трепет затеплених свіч, усі віти
В мигтінні позліток, всі радощі гри…
…Все злішав зі степу розлючений вітер…
…Всі яблука світу і всі кольори.

Ставок заслоняли вільшані верхи,
Частину, проте, було видно зусюди
Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.
Як вийшли на греблю осли і верблюди,
Змогли роздивитися їх пастухи.

— Ходімо й собі та вклонімося чуду, —
сказали, запнувши свої кожухи.

Від човгання снігом робилося жарко.
Поляною вздовж, ніби листя слюди,
За хату стелилися босі сліди.
І саме на них, мов на промінь огарка,
Гарчали вівчарки при світлі звізди.

Морозяна ніч виглядала, мов казка,
І хтось невидимий над плином ходи
Щоразу вривався в пастуші ряди.
Собаки брели, озиралися жаско
Довкола підпаска й чекали біди.

Тією ж дорогою, в тій же місцині
Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,
Були між людей безтілесні, мов тіні,
Та слід залишали їх білі ступні.

Було крізь юрбу проштовхуватися годі.
Світало на сході, де кедри росли.
— А хто ви такі? — запитала Марія.
— Ми плем’я пастуше й небесні посли,
прийшли вам обом воздавати хвали.
— Всім разом не вільно. Чекайте при вході.

І в попелі сірім досвітньої мли
Товклися погоничі, зайди, заброди,
Сварилися вершники й пішоходи,
Над жолобом, видовбаним із колоди,
Верблюди ревли і хвицались осли.

Світало. Вже ранок, мов порох золи,
Останні зірки вимітав з небозводу.
Лише трьох волхвів із усього народу
Впустила Марія, і ті увійшли.

Він спав тихо, сяючи в яслах дубових,
Як місячний промінь в глибинах дупла.
Його зігрівали безмов’ям любови
Губи ослині та ніздрі вола.

Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,
Шепталися, ледве знайшовши слова.
І раптом із сутінків, звідкись ізліва,
Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,
І той озирнувся: з порога на діву
Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.

Таня-Марія Литвинюк
Він хоче її як жінку.
З усіх жінок
вона йому найскладніша і найбезмежніша.
Любити її – це гратися у доміно.
І він її любить – бережно і обережно.

Він хоче її як жінку, як воду, але
боїться цієї прозорості, легкості, щирості,
боїться її зруйнувати чи вразити чимось,
і вчинки його не виказують головне.

Він звик до грубіших матерій. Тому коли
вона посміхається, він опускає обличчя.
І він би за нею пішов, та вона не кличе,
і він видихає: «Пливи, моя рибо, пливи…»

Між ними свобода, між ними така глибина,
що тільки молитись, мовчати, стояти у тиші.
Вона би його прийняла, але й він не кличе.
І їй залишається тільки вокзал залізничний

і далі пливти по морю, якого нема.

ДІАЛОГ ПІД ЯЛИНКОЮ
Юрій Чайка
вільний переспів Юрiя Левiтанського

- Що ж воно коїться в свiтi? - Та, бачте, зима.
- Як то - зима? - А от так. Подивiться, постежте,
Як я зрання калатаюсь, протоптую стежку
Там, де до ваших будiвель пiд'їзду нема.

- Що ж буде далi? - Та сiчень.
- Невже? - Щоб я вмер!
Я ж недаремно абетку придбав старовинну.
Ох, i малюнки ж надмухала в нiй хуртовина!
Їх я вже вивчив, до лiтер узявся тепер.

- Ну, а по сiчню? - Та квiтень прийде, як назло.
- Квiтень по сiчню? Ви певнi? - Повiрте на слово.
В лici сьогоднi сопiлка так грала чудово!
Дивно лише, що музики при нiй не було.

- Що ж нам, сердешним, робити? - Чого там, живiть.
Шийте спiдницi з китайки, як грошей в вас досить.
- Тю! Та китайки нiхто вже сто рокiв не носить!
- Вже як пошиє - де дiнеться! - буде носить!

Будуть носить, бо ж настане година така,
Що й завiрюха ущухне, i крига розтане.
Ну, то давайте ж удвох у це свято рiздвяне
Прямо от тут, на вечiрцi, наразi гупнем гопака!

- Ряженi хлопцi й дiвчата i смiх без кiнця.
Мiсяць - блiда, зi свiчею всерединi, куля.
Ось Вам рука (та тримайте, рука ж бо - не дуля!)
I - гоп-ця-ця, гоп-ця-ця, гоп-ця-ця, гоп-ця-ця...

Таня-Марія Литвинюк
Миру тобі, миру, мій світе, милості,
Божої милості, милий, людської мудрості.
Хай із долонь твоїх зв’язаних птахи вилетять.
Хай із грудей твоїх ранених квіти виростуть.

Миру тобі, миру, мій світлий, милості,
змучений мій, сили тобі, мужності.
Хай твої ріки наші гріхи вихрестять,
хай твої води стануть нової міцності.
Миру тобі, миру, мій світе, милості.
Музики, милий, чистої, поруч – людяних.
Хай тобі стане неба на всіх зневірених.
Хай тобі стане віри на всіх розлюблених.


Юр Іздрик
ПІДСУМКИ РОКУ
зі слів залишились лише найпростіші
з обіймів – лише віртуальні
плюс лайки в коментах
плюс деякі вірші
плюс протяги в вистиглій спальні
плюс тіні і туга і тиша і спокій
плюс пам'ять на кінчиках пальців
про хайп дурнуватих веселих утопій
про ритми шаленої сальси
про всі ці страшенно важливі дрібниці
які залишило нам літо
щоб вижити взимку 
і щоб вбереглися
бажання і здатність любити

Юрій Андрухович
Музей старожитностей
Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик - 
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами,
може, туга, може, фуга…
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?).
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні, і життя таке велике…

Юр Іздрик
MIRROR IN LOVE
вона так боїться вдивлятися в себе –
лиш в дзеркало глянеться поспіхом
вдивлятись у себе не має потреби
не має відваги чи досвіду
про себе вона дізнається від інших
хоч іншим і вірить не надто
проте так боїться дізнатися більше
мов зовсім не хоче знати
тому дослухається дивних струмів
які між людьми є за́вжди
тому так затято терзає струни 
які генерують правду
та кожна струна говорить зосібна
і правди не каже в очі
і навіть старе люстерко срібне
покаже лиш те що схочеш
не бійся мала – кажу – не бійся
від себе нема що втікати
про себе вже краще дізнатися більше
ніж зовсім нічого не знати
усе – на здобуток усе – на здоров'я
не бійся себе кохана
люби себе хоч би й моєю любов'ю –
не так це уже й погано
люби себе хоч би й моєю любов'ю –
вона не сліпа ні разу
люби себе серце – 
кажу знов і знов я
люби себе б....
зараза

Юр Іздрик
СИНОПСИС
коли розпочнуться останні часи
то вийдуть за нами на лови
господні мисливці й довершені пси
чутливі на запах любові
неспішно ітимуть по наших слідах
як ходить за пастирем паства
а в небі кружлятиме рідкісний птах
готовий спинитись і впасти
останні часи – як арт-хаузний фільм
нудний чорно-білий і стильний
де бог нас пантрує в оптичний приціл
потрохи втрачаючи пильність
де губиться сонце між решти зірок
і кришиться небо снігами
а ми непомітно сповільнюєм крок
щоб смерть поспівала за нами..
..спиняється час і остання війна
стихає у сніжному полі
мисливці підходять вклонитися нам
і псів відпускають на волю

Юрій Андрухович
ДУЕТ
До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп'яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні.
Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.

Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

Юрій Андрухович
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь! – 
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) – 
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху…
Ми надто близько – марний знак,
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж – 
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова…

Грицько Чубай
наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула

скільки ж бо треба того часу для
рудого листя щоб опало воно з
невисокого віття

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула минуло після
неї багато зим і багато весен і
аж тоді почало падати листя з
дуже високого дерева яке в нашій
осені було і про існування якого
ми навіть не підозрювали

Василь Герасим’юк 
І строфи переставиш, як валізи.
Одну таки залишиш – і не ту.
І буде ніч. І хтось таки прилізе.
І принесе вино і самоту.
Розмова у диму, немов ікона –
В тих сповідях тебе рятує знов
Раптова, чорна трубка телефонна,
Таких же вимагаючи розмов.
Так, ніби захищаєшся… Навіщо?
Вкрай сміхотворна кожна із атак.
І розійдуться гості опівнічні.
І тиша буде. І напишеш так:
Дивись на мене. Говори до мене
З нічної тьми, з опівнічної тьми,
Бо це століття не таке й шалене,
Якщо ховає прірву між людьми…

Алан Александер Мілн
Казка про Соню
преклад Мар'яна Савка
Це казка про соню, що схожа на мишку.
Тваринка жила у квітковому ліжку.
А квіти, що соні стелилися спритно - 
Червона герань і дельфіній блакитний. 
Та якось прийшов сюди лікар захожий:
"Тук-тук! Соню, ви занедужали, може?
Вдихніть - видихайте. І схоже на те,
Що вам допоможуть кущі хризантем". 
А соня у відповідь каже до нього:
"У світі багато всього помічного.
Найкраще ж для мене (кажу без вагань) - 
Блакитний дельфіній й червона герань".
Та лікар насупився, здвигнув плечима:
"Ех, вірити хворим немає причини".
Поправив циліндр, загорнувся плащем
І в місто пішов по кущі хризантем.
А соня лежала у ліжку, де квітне
Червона герань і дельфіній блакитний. 
Були в неї ліки від всіх хвилювань - 
Блакитний дельфіній й червона герань.
Та лікар з людьми повернувся із міста,
В руках хризантеми тримаючи, звісно.
Сказав: "Викидаємо без зволікань
Блакитний дельфіній й червону герань.
Вони повиймали лопати зі скрині -
Й зламали герань і блакитний дельфіній. 
І скрізь посадили кущ за кущем, 
Жовті і білі ряди хризантем. 
А соня на все це дивилася з жалем.
"Можливо, вони мені правду сказали.
Та я ж так любила в часи прокидань
Блакитний дельфіній й червону герань".
А лікар уважно обстукав їй груди, 
Сказав берегтись й не ходити нікуди.
"А ще вам поможуть від різних зараз
Кущі хризантем, що розквітли якраз".
Соня свій зір відвернула несміло
Від хризантем, що біліли й жовтіли,
І побажала собі, хоч у снах
Ліжко в червоних й блакитних квітках.
Та лікар сказав: "Треба ліки міняти -
Пити гаряче, хвоста масувати, 
Відпочивати від різних проблем, 
Й запах вдихати оцих хризантем".
А соня ховала за лапками очка
Від хризантемних квіток і листочків,
Та бачила ліжко - найбільше з бажань -
Блакитний дельфіній й червону герань.
Знов лікар уранці подався до соні:
"Іде на поправку, - потер він долоні. - 
Це ж тільки початок, у цьому ж вся суть!
Ах, як хризантеми прекрасно цвітуть!"
А соня, заплющивши очка щосили,
Здавалось, була цілковито щаслива.
І марились соні крізь сон й голоси
Герані багрянець і дельфінію синь.
Тому тітка Емілі так уважає, 
Що соня в кущах хризантем засинає.
На те вона й соня. Поглянь-но, поглянь:
Їй сниться дельфіній й червона герань.

Таня-Марія Литвинюк
руки мої порцеляна скільки нам років Господи
скільки потрібно любовей і губ до найближчої пристані
скільки доріг хоч приблизно молитв і гордості
треба пройти чи відчути вітрів і пристрастей
вулиці міста не чують не бачать Господи
сірий асфальт кращий друг і ніхто не зайвий
тіло моє на мотузках — аж плечі згорбились
в небо моє на шнурівках дощі вгрузають
люди скульптури субтитри а скільки коштує
шосте чуття моє сни мандарини яблука
світло моє пересвічене тіні довшають
що мені треба забути у чім розкаятись
очі скляні мої лялькові голос восковий
Господи скільки потрібно любовей аби розтанути
вітер гойдає дроти і думки розносить
серце моє порцеляна
аби не камінь

Грицько Чубай
Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Ми компромісні зовні і в душі.
Сліпих ідей гливке болото місимо
І ліпимо кустарницькі вірші.
Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Нікого словом ми не обпечем.
А раді й тим, що «браво» і «бравісімо»
Гукає нам юрба тупих нікчем.
Ми компромісимо. О, як ми компромісимо!
Що забуваємо, де ми і де не ми.
Що і самі вже стали компромісами
І лиш умовно звемося людьми.

Іван Непокора
і як їй потім то все поясню?
як пояснити
що
буває осінь
буває потяги спізнюються

коханці вирішують взяти шлюб
вороги
задля спільного зиску
ідуть на компроміси

синоптики виявляється помилилися
і те
що мжичить
і те
що туман
так і повинно бути

як пояснити
що
немає випадкової любові

є
випадковий секс
випадкові знайомства
випадкова музика

але не любові
ні в кого
ніколи
як
як їй пояснити
що
інколи дощ якось зненацька
інколи джаз якось аж наскрізь
а любов
інколи і якось
назавжди

Микола Вінграновський

Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...
Завіє сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.

За ноги вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіє,
Ще й білим язиком твердим
Прилиже дим, як вміє.

Хвоста розпушить курці сніг
І пожене за вітром,
Останні яблучка із ніг
Зіб'є із віт над світом.

До айстр останніх припаде
Губами сніговими —
І тихо їм щось доведе,
І забіліє з ними...

Під самим садом обрій ліг
На сіру павутину...
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...
Мар’яна Савка 
А ідіть-но, панове, під всі сто чортів.
Ах, як палко скрипаль у провулку химерить.
Я йому не змогла, ну а вам – й поготів,
Відчинити тяжкі зачакловані двері.

Ех, розбити б об діл своє серце сумне.
Ех, розлити б по келихах жалі і млості.
Зачакловані двері тримають мене,
Тож не грюкайте милі, непрошені гості.
Ох, яка мене туга за душу бере.
Ох, яким же вином затопити горлянку?
Сторчголов утікає похмілля старе.
А нове не візьме аж до ранку, до ранку.

Олександр Ірванець
У нас ще так багато нас – без нас:
Мене – без тебе, а тебе – без мене.
Таке минуле за плечима темне,
Таких обличь рясний іконостас.
Чужих обличь я бачу у очах
Твоїх, коли схиляюся над ними.
Прости мені! Простиме й непростиме.
І я прощу, хоч зроду не прощав.
І я прощу, хоч зроду не прощу.
І ти – не треба, не прощай, будь ласка.
В нас навіть кров з минулим запеклася
І заплелася цівками дощу.
Болять мені ті двадцять тисяч днів,
Що ми з тобою прожили окремо.
Хоч я без тебе, але й ти – без мене,
Нема по них ні спогадів, ні снів.
У нас ще так багато нас – без назв.
Без імені і майже ще без долі
Я йду до тебе… і крізь тебе… далі…
В минулий простір, у зворотній час.
У нас ще так багато нас – без нас…

Таня-Марія Литвинюк 
ми поза сезонами осінь співає соло
ховаємо руки в кишенях неначе золото
неначе на пальцях мозолі думки дозовано
зіниці розширені волосся електризоване

дзвінок телефону здається ми поза межами
ми поза мережами кількість вхідних обмежена
у стоптаних мештах півночі по місту вештались
кидаєм під ноги пожертви і тіні зрештою

обличчя шарфами вітрами губами долонями
повітря торкається скронь як холодна зброя
здіймаємо брови угору ледь-ледь здивовано
поламані німби на віях на плечах промені
сторонні довкола по колу відколи ходимо
під шум автостради все добре прохід дозволено
ковтаємо звуки і відзвуки кроків ловимо
ми поза сезонами осінь співає стомлено

Олександр Ірванець
На перехресті осені й зими
Навряд чи варто зачинать love story.
Ліси порожні і поля просторі –
Чи ж в просторі не згубимося ми?..
На роздоріжжі осені й зими
Нізащо зарікатися не буду
Я ані від тюрми, ні від суми,
Тим паче від сурми Страшного Суду.
У осені на дні, на самім дні,
В холодні дні, нудні й немилосердні,
Сказати “так” (або сказати “ні”)
Не легко, як, скажімо, десь у серпні.
І в кожнім дні, немов у вигнанні –
Ми, й невтямки нікому з нас, нікому,
Що зовсім не на білому коні,
І навіть не на іншому якому, –
На ВMW, або й на БМП
Зима влетить по вимерзлій шосейці.
(Чуття – холодне, темне і тупе,
Мов скринька замикається на серці.)
Тож чи знайдемо ми спасенний спосіб
В передчутті мелодії сурми
Порятувати цю одквітну осінь
З-під гострих крижаних коліс зими…

Грицько Чубай
Шляхи до пізнання себе важкі –
Відважмо в міру і заслуг, і слави…
В житті ми інколи далеко не такі,
Як у люстерках власної уяви.

Лиш як впаде з очей мана-полуда,
Як совість осміє нас і освище, –
Побачим раптом, що у люстрах наших люди,
До котрих ми не доросли ще.

Микола Вінграновський
Печаль  моя  щаслива  і  гірка:
Замало  друзів,  обраних  навіки.
Вони  живуть,  немов  пустельні  ріки,
Бо  часто  гинуть  в  сонці  і  пісках.
Як  берегти  мені  цілющу  вашу  воду,
Щоб  ви  не  висохли,  не  змінювали  русло,
Щоб  в  ваших  водах  небо  не  загусло,
Щоб  з  ваших  вод  я  пив  красу  й  свободу…
Це  ви  мене  народжуєте  вмить,
Коли  в  душі  сіяння  мрії  грає
Або  ж  коли  в  мені  щось  помирає…
Я  вас  із  гордості  не  зможу  загубить!..
Хоч  у  вогні  страждань,  болінь  і  слів
Не  тільки  друзів  —  цінять  й  ворогів.


Микола Вінграновський
Пришерхла тиша — сіра миша —
У жовто-білих комишах,
І попелясте від кошар
Вівці копитце землю пише.

 Пришерхла тиша — сіра миша —
У жовто-білих комишах,
І сизий цап — іранський шах —
Пришерхлу тишу тихо лиже.

На сірім мурі чорний кіт
Крізь білі вуса парко диха,
За ним лиман синіє стиха —
Синіє осені приліт.


Микола Вінграновський
— Синичко, синичко,
А де твоя спідничка,
І ти на морозі
Ходиш в босій нозі?
— Була на весіллі,
Була й на похміллі,
І моя спідничка
Там, де й черевички.
— Сороко, сороко,
А де твоя сорочка,
Що ти на сніжини
Та без сорочини?
— Була на хрестинах,
Ще й на іменинах.
Мені ті хрестини,
Що без сорочини.
— Синичко-сороко,
А де ж ваше око,
Що ні спідничини,
Ані сорочини?

Микола Вінграновський
Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
З плеча на груди, із грудей до ніг…
Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В лимонній тиші і коли мене
У темну глибину повергне темна слада —
У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… Золоте кермо
Заснуло! хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться…

Микола Вінграновський

Півпуда бринзи і корзина перцю,
І сірий дощик скаче в казані…
Як доведеться, то вже й доведеться
З тобою й помирати тут мені.

Напечемо солодкої цибулі,
Із підчеревини нашкваримо шкварок…
Під тихий крок зорі, під води призаснулі
На цей пісок і ми вкладем свій крок.

Ми станемо тут жити та любити,
Під темним летом темних кажанів
Тут будем колисати свої діти
Й варить їм сірий дощик в казані.

Артем Полежака
читати тебе як книгу
заламувати сторінки
підкреслювати абзаци
закреслювати рядки
знову тебе брати
то грубо то ніжно до рук
шукати в тобі правду
здавати тебе в друк

Але де він, той,
Хто написав тебе?
Де він, хто редагував тебе?
Де він, той,
Хто вичитував тебе?
Пропустив крізь цензуру,
Підписав бумагу!
Але де він, той,
Хто не зверстав тебе?
Де він, хто ілюстрував тебе?
Де він, той, хто видавав тебе?
Теж мені, блін,
А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА...

розгортати тебе вдихати
підпалити тебе здуру
розібрати тебе на цитати
розірвати твою палітуру
перечитувати щоразу
на свято і перед боєм
повторювати твою назву
і засинати з тобою

Павло Коробчук
допоможи йому, отче.
він неправильно робив:
спершу обклеїв скотчем
горнятко, а потім розбив.

допоможи їй, Маріє.
вона все неправильно робить:
забуває зупинку, бо мріє,
й завжди на кінцевій виходить.

зведіть їх обох у цятку,
дайте їм шанс останній.
хай каву п’ють з того горнятка
біля кінцевих станцій.

Злата Біневич
Якщо надвечірнє шосе
схоже на взлітну смугу,
а небо над ним –
на плесо нічного моря,
не треба ні про що гадати,
не треба нікого забути,

відносне щастя
робиться
абсолютним,
звичайна мить
стає
неповторною.

Мар'яна Савка
...І ти пишеш, що гарно,
коли в маленьку річ вміщається щось велике:
любов — у дотик,
життя — в крило,
надія — у серце,
а в зірку —
може, дерево з того саду,
що залишиться
довше, ніж ми.
Але що,
що залишиться по всьому?..

А по всім залишиться, по всім —
Чорний птах у заростях ожини.
Тілький сад у всесвіті пустім
Як душа стоїть, без одежини.

А по всім залишиться сльоза —
То вона від холоду набігла,
Коли сад над ранок замерзав,
А сльоза спинилась і застигла.

 А по всім залишиться... Вода,
Аквареллю неба, синя-синя.
Осінь у саду така руда —
Як смішне дівча із ластовинням.

Відлітає в небо стрімголов
Сад разом із листям і птахами.
А по всім залишиться... Любов —
Неприкута зірка над дахами.

Грицько Чубай
Я трава прадавня дика трава
до билиночки вирвана до стеблиночки
витоптана і врешті гудроном гарячим
напоєна і здавалось назавжди
під ним похована
та сьогодні вранці я потрощила
ваші асфальти
росту

ось я вже вам по пояс
ось я вже вам по шию
ось я вже вам по очі
і дивлюся ув очі віщо
ось я від вас уже й вища
я трава

Я знаю що вам це не до вподоби що
я вища од вас і назавтра ви нашлете
на мене бульдозери і знову вирвете
мене з корінням або ж акуратно
підстрижете під лінійку і щогодини
дбайливо поливатимете водою із крану
А я тоді без’язико мовчатиму як і оті
мої газонні цивілізовані родичі бо
я просто трава і я не про себе
прийшла вам нагадувати бо ви не тільки
мене одну забули я прийшла вам нагадати
що ви все-таки люди і що ви також
повинні щодня рости
я трава


Діана Сушко
… і не сумуйте за тим, що втрачено.
Воно насправді було лиш кроком
у щастя, Кимось для нас призначене,
незриме в попелі для пророків.

… і не тривожте чеканням помисли.
Усе приходить до болю вчасно.
Із оксамиту очима повними,
які ніколи уже не гаснуть.

…і не розмінюйтесь на тлумачення.
Шукайте фарби, малюйте щастя!
Ви не жалкуйте за всім утраченим.
Це як очищення до Причастя.









Костянтин Москалець

Я часто думаю, чому ти так самотня, –
одна з найкрасивіших доль у світі;
ці сірі очі, пильні, сумовиті, –
чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,
а в дзеркалах – себе і суть свою подвійну,
ледь-ледь прикриту флером абсолюту,
росою часу,
інеєм чекання,
терпінням дзвону – як іще,
о, як іще мені тебе назвати?

А може, так і треба? Може, ти
загинеш як сніжинка на долоні,
коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?
І, може, ця самотність – лише форма
твоєї ідентичності п’янкої?

І та любов, яка тебе знайде –
тебе ж і знищить?

Я люблю тебе.

Олександр Ірванець
Мені тебе мало
В долонях й у світі,
У ліжку й надворі,
У вічності й в миті.
Мені тебе мало
В обіймах й дотиках,
В дурних телефонах
Й скажених бажаннях.
Мені тебе мало
На фото й в записках,
В очах і у сонці,
В віршах і на дисках.
Мені тебе мало
В повітрі і в каві,
В траві і у небі,
В осінній печалі.
Мені тебе мало
У зорях і в квітах,
У темряві й світлі,
У спогадах літа.
Мені тебе мало…
А серце так просить,
Щоби не стало
Мені тебе досить.

Ірина Саковець
Романтика руху.
Вологий екран вікна.
Осіння картина.
Магічне повторення кадрів.
І сонце минає,
і неба немає – у мандрах.
За склом не пейзажі –
пастельні тони зникань.

Сьогодні я тиха,
як твій чорно-білий сон,
як шемрання тіней,
що вечір пасе їх на стелі.
Ось осінь старанно
тумани за потягом стеле,
зриваючи хижо
останнє тепло зі скронь.

Оголені плечі,
ще літньої сукні синь –
сьогодні я ніжна.
І музика зоряних станцій…
Міста й автостради
в якомусь містичному танці
пливуть наді мною
під чутні лиш їм голоси.


Таня-Марія Литвинюк
і у цій безкінечній тисняві короткозорості
подаруй мені Господи легкості і прозорості
так щоб контури тільки і більше причин для радості
так щоб зовсім ніколи мені не боятися сірості
вбережи мене Боже від заздрості і від злості
заплітай мені рими у вірші і сни у волосся
подаруй мені Боже жменьку своєї милості
так щоб все найчорніше разом з дощами змилося
так щоб я розливалася сміхом безмежно щирим
не боялася чорних котів і людей фальшивих
забувала образи всі що під шкіру в’їлися
так щоб кожного ранку світло в мені роїлося
а коли буде темно і тісно і перемішано
подаруй мені Господи щастя пізнати сильнішого
так щоб контури тільки і більше причин для радості
подаруй мені Господи щастя із ним до старості

Микола Вінграновський
Поглянь і глянь: з-за весен зими стали.
Настав той день, я думав — промине.
Осінніми імлистими устами
Не бий, не ріж, не дорізай мене.

Дивись: моря. Дивись: мій погляд — поле.
В легкій руці легке перо ячить.
І степ за полем, щастя попід болем,
Попід тихеньким болем, що мовчить.

Не йди, а глянь. Дивись, пошерхотіли
З осінньої нетихої плавби
Очерети. Очерети вчамріли.
Люби мене. Нікого не люби.



Юрко Іздрик
зони сезону
бабине літо
дідове літо
ані зігрітися ані зігріти
ані припасти ані пропасти
класика просто ну просто класика
як з хрестоматії падають опади
стомлено зморено знічено зопалу
і хіроманти курсують долонями
зломлені скорені мічені зоною
і хачапурі печеться в братрурі
солене перчене гірчене буре
і хрестоносці й христопродавці
всі у полоні в осені-бабці
в осені-старця в осені-осені
вже не підемо по воду босими
вже не зійдемо на берег голими
осінь плекає похмурих големів
осінь плаксива плеще і свище
поли плаща задирає все вище
піхви меча набирають вологи
ми вже по кісточки в пересторогах
чи по коліна чи навіть і далі
до хачапурі берем цинандалі
рвучко зриваєм печаті печалі
решта – пусте решта – деталі
дві сигарети пара сходинок
один силует
поміж двох павутинок

Дмитро Лазуткін
пісок і літо дощі та райдуги
цілунки легко стають укусами
наскрізний струм у потоках патоки...
твоя порядність така спокуслива

не я ловлю тополині пестощі
не я життя вимірюю курсами
(чиїсь конспекти і зайві ревнощі)
твоя порядність така спокуслива

твоя відсутність така заплутана
твої приходи такі наповнені
ти недочута ти переслухана
ти божевільна ти некерована

усе твоє — що я мушу вивчити
усе твоє — що я хочу відати
титититититититититити
тититититититити — ти

(а раптом щось би тобі не личило —
то наведи вже курсив і видали)

твої симптоми твої діагнози
fаshion tv і серце Ісусове...
температура
високі градуси —
твоя порядність така спокуслива

нічна теорія східні практики
вино з гурзуфу вітер з атлантики
так дивно бути з тобою поряд
коли свобода — найвищий поверх...

ти відчиняєш
прозорі двері
ти розчиняєшся
в атмосфері —

ти божевільна ти некерована
і недочута і переслухана...
твоя відсутність — така заплутана
твоя присутність — така наповнена

Ірина Шувалова
тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер
усю нашу марну наскрізність нарешті віджито
відлюблено цноту тож нині у гречку у жито
тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер
 
тримайся за ріки мій любий тримайся за ріки
ми наші одвіку ми наші одвіку й довіку
таких вже було нескінченно багато без ліку
тримайся за ріки мій любий тримайся за ріки
 
тримайся мій любий за струни тримайся за струни
десь голос подівсь що його ми заледве відлуння
пливімо потоком небес золоті і бездумні
за струни тримайся мій любий тримайся за струни
 
є я і є ти а є дещо стократно світліше
цей час не згубив мене тільки легенько потішив
цей час не змолов мене тільки я стала певніша
тримайся за тишу мій любий тримайся за тишу
 
ми доти і доки ми стани і рани і квіти
з долонь ми добудем вогонь в нас народяться діти
ми вільні втрачати й утрачене знову ловити
тримайся за вітер мій любий тримайся за вітер

Олександр Ірванець
Це ані добре, ні погано.
Це просто сталося – і квит.
Чужа жоно, чужа кохана,
Пощо ти увійшла в мій світ?

Печаль то вхопить, то відпустить.
Очима глип – в сузір’я Риб.
Ми переходимо цю зустріч,
Як переходжуємо грип.

Печаль ця викрутить і вижме,
Лишивши щось на самім дні.
Це все закінчиться за тиждень,
Ну, максимум, за вісім днів.

Розмажем вітер по обличчю
Й цю осінь струсимо з одеж.
Бо я ніколи не покличу.
…Та ти ніколи й не прийдеш.

Богдана Матіяш
дякую Боже за кожен день у якому все менше страху
за солодкі й терпкі плоди за світло й за тишу і за твою
присутність як повітря незриму дякую що так просто ведеш
за руку як найменшу дитину і кажеш дивися ось небо
твоєї торкнулось руки
 
дякую Боже за чимраз легші кроки і розмірений стукіт
серця за розсіяне світло поміж ранніх осінніх дерев
за листя уже не зелене і ще не сиве дякую що прекрасна
зірка на небосхилі опадає як стиглий плід і ти кажеш
лови
 
дякую Боже за всі легкі й складні роки за обійми
бентежні й прості і солодкі і світлі і за те коли руки
завжди малі й тендітні і на груди тобі схиляюсь
проказавши люби і нічого немає лише опадають
зірки

Юрко Іздрик
ІНШИЙ
людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…

Сергій Жадан
Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.

Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.

Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.

Олександр Ірванець
Прощальний романс
А я тебе кидаю
В світі такому холодному.
Всі клятви й обіцянки
Раптом упали в ціні.
І тільки два слова,
Два слова сумління колотимуть:
Пробачиш мені?
Моя мила, пробачиш мені?

Пробач мені, мила,
Яви свою милість, пробач мені.
Звільни мою душу
Від того, що так їй пече.
Тому ми й прощання
Назвали останнім побаченням,
Щоб мати надію —
А раптом побачимось ще.

Але ти мовчиш.
Головою печально похитуєш
І стук твоїх кроків
Відлунює в скроні мої:
«Навіщо ти кидаєш милу,
На-ві-що ти ки-да-єш?
Це ж, може, остання любов,
Тож не кидай її!…»

Останні вагання
Змиває і злизує злива.
Останніх благань
Благенькі блакитні вогні.
А я тебе кидаю,
Я тебе кидаю, мила,
Мов круг рятувальний,
Якого хтось кинув мені.

Юрко Іздрик
я жив би з тобою на дикому острові 
чи в затінку кришталевої люстри 
бо жити з тобою – нормально і просто 
й життя не минає пусто 
і ранок завжди обіцяє зустріч 
а вечір завжди натякає на більше 
і в мозку на смітниках і пустищах 
цвітуть і буяють вірші 
густішає чай і вариться кава 
контрольні дві сигарети 
все співпадаює цілком нелукаво – 
знаки предмети прикмети 
все випадає зі схем і матриць 
і йде за козиром козир 
ми виграємо найважчу з партій 
і переходимо в прозу 
і проживаєм життя словами 
буквами числами фразами 
нуль розділових знаків між нами – 
ми завше пишемось разом

Микола Вінграновський 
І те, і те: як птах ранковий
Раптово випурхне з трави,
Як сон перерваний раптовий —
Мені не йдеш ти з голови.

Мені ідеш ти — не докликнуть.
А крикнеш — крикнув і сиди,
І губи дивляться і сліпнуть,
Не надивившись назавжди.

У кожної дороги — ноги.
І крок дороги — крок розлук…
Ще не ясні мені дороги,
Дороги снів твоїх і рук…

І якби, може, не прощально
Ранковий птах злетів з трави —
Непереквітло і вінчально
Мені не йдеш із голови.

Микола Вінграновський
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.
У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.
То кажани. То кажанячий ряд
Заплутався у сонному волоссі ночі...
Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумління покажу вам очі.

Василь Голобородько
Ти живеш у далекому білому місті,
на високому поверсі,
твій будинок примітний:
там неоновий напис холодним світлом
видніється вдень чіткими літерами з газети,
вночі — криштальниками солі з Чумацького Шляху.
 
Чи ти бачиш мене?
Я хоч і живу у низенькій хаті
—  притисненій небом
і вічністю до землі —
та є ж і у ній віконце,
що світиться вдень і вночі
невигасаючим світлом.
 
Коли ми одночасно звертаємо погляди
одне на одного,
то птахи, що сидять на дереві
між нами — павичі:
з лівого боку — пава,
з правого боку — павич.

 Василь Герасим'юк

Я написав стільки віршів
про твої руки, плечі,
волосся, очі,
що тепер не знаю,
якими вони були...
Я пам'ятаю, як ти усміхалась,
про що ми розмовляли,
які переглянули кінофільми...
Я згадую, як ти засинала,
як прокидалась -
і мені перехоплює подих...
А все інше - вірші.

Костянтин Москалець
Ти втретє цього літа зацвітеш
такою квіткою — тендітною, п’янкою.
Кімната втратить риси супокою,
бо речі перейдуть у твій кортеж.
Обернеш пил на срібло і кришталь,
наділиш тіні здатністю до тліну.
Одна із пелюсток розсуне стіни,
ти — даль, і подолаєш іншу даль.
В людей уже нема своїх святинь.
Ти можеш стати першою, одначе,
знай: біля тебе жоден не заплаче,
і пам’ятай: два дні всього цвісти.

Костянтин Москалець
Минаючи мов сон або старе кіно,
ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.
Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,
і світиться у ніч одним-одне вікно.
Це шурхотіння слів і втомлених речей,
ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,
утворюють на мить дорогоцінне шкливо,
в той час, коли усе, без сумніву, тече.
І, може, саме так збувається «тепер», —
у снах або дощах, поезіях чи кінах,
у мандрах по чужих та рідних українах,
у всьому, що собі народжує тебе.

Юрко Іздрик
FOLLOW ME
не гугли ти мене без потреби
в інстаграмі мене не шукай
подивись на призахідне небо
і вгадай мене або згадай..
як-от вгадують карту в колоді
як-от згадують юності дні
як відгадують те що на споді —
на найглибшому темному дні..
пам’ятаєш як було в пралісі
де солодка стояла імла
і у променях сонця навскісних
дика зелень буяла й цвіла?
або мить до сотворення світу
коли все ще було в однині
а господь уже бачив всі квіти
в безконечно малому зерні?
не шукай мене мила намарно
просто тихо і впевнено знай
і покотиться небом безхмарним
безіменний невидимий лайк
Мар'яна Савка
Щастя – це чашка.
Повна,
Коли навіть порожня,
Бо пам'ятає
Твої спраглі вуста.
Щастя – це чашка.
Навіть
Якщо й надщерблена,
Зігріє тобі
Холодні пальці.
Щастя – це чашка.
Нехай і стара,
А улюблена.
Доки ще не розбилась.

Галина Крук
досвід – це той гість, що завжди запізнюється
приходить, коли вже всі розійшлися,
коли торт з’їли, посуд битий, діти – дорослі
сідає біля тебе, бере за руку, як хвору, втішає:
– я знав, що так буде, вибач, я знав від початку,
але ти виглядала така щаслива...
і ти вагаєшся, що доречніше –
прогнати його чи побити
чи змусити його мити посуд, прибирати в хаті,
вигулювати собаку
(стоп, якого собаку – це не мій досвід)
мій досвід – він як патологоанатом – у нього свій метод:
препарує, розкладає все по шухлядках, надписує, констатує:
ці зуби мали неправильний прикус, за що ти їх любила?
ці руки ніколи не крали,
але торкались в такі миті такі немиті
ці очі зараз такі закриті від тебе, такі порожні,
що годі про очі
це серце не бреше, бо камінь бо камінь бо камінь...
збирай каміння, – радить, – часом воно буває коштовним.

Кость Москалець
Це літо – назавжди.
Тут білі ромашки
Зриває тендітна рука.
То сонце, то зливи,
Світ мокрий, щасливий,
Я знаю, то ти ворожиш
На пелюстках.
Тут холодна біжить ріка,
Тут, на пісках, я шукав любов.
Тут казали: її нема.
Тут я тебе все одно знайшов.
Тут зірка зелена,
Тут сходи на небо,
Любов тут сильніша за смерть.
І зовсім невинний,
Квітками нічними,
Повільно тече і тане
Твій ніжний мед.
Я вивчу губами
Це літо напам’ять,
Як дивне чужинське ім’я.
Над нами ромашки,
Ти кажеш: «ще трошки»,
Я хочу тебе любити
Усе життя!

Юрко Іздрик
є час обіймати — і час уникати обіймів
є час щоб єднатись — і час залишатися вільним
є час на розмову — і час німувати у тиші
є час для любові — і є для байдужості ніша
усьому свій час і усьому доречна хвилина
і хвиля що винесла нас теж невдовзі відрине
і ніжність що нас підриває колись та й погасне
по-іншому тут не буває — живе те що вчасне
а що не на часі — те так і загине невчасним
бо виключно вчасно із нами трапляється щастя
тож будьмо уважні і будьмо для себе доречні
уміймо відважно дозволити іншому втечу
є час щоб кохати — й кохання що часу не знає
є час обіймати — і я от тебе обіймаю

Маріанна Кіяновська
Пробач мені за те, що не мовчала,
А потім вдруге — що не берегла.
Ми разом йшли. Єства мого шукала
Крізь сьоме небо пущена стріла.
І щось збулось — пронизливе і віще,
Як голос бурі в верховіттях слив.
Пробач мені: я надто вічна. Ти ще
По-вічному не був і не любив.

Микола Вінграновський
Вона була задумлива, як сад.
Вона була темнава, ніби сад.
Вона була схвильована, мов сад.
Вона була, мов сад і мов не сад.
Вона була урочиста, як ніч.
Вона була одненька, ніби ніч.
Вона була в червоному, мов ніч.
Вона була, мов ніч і мов не ніч.
Вона була, що наче й не була.
Але вона була! Була!
Любове, ні! не прощавай!
Непевний крок свій не збивай.
Непевний крок свій в ніч і сад…
Сердець розбитих серцепад…
Непевний кроче мій, іди!
Непевний кроче мій, іди!!
Непевний кроче мій, іди!!!
Непевний кроче мій, не йди…

Грицько Чубай
Щастя — це вигадати Тебе,
неземну і далеку,
і, повіривши, що є Ти така насправді,
піти за Тобою шукати.
Довго-довго блукати світами
і
раптом
Тебе
знайти! 

МАМА ТА БОГ
Шел Сільверстейн
Переклад Галина Михайловська
Бог дав нам пальці, а мама - виделку та ложку. 
Бог дав нам голос, а мама товче: "Не горлай!"
Мама готує вівсянку та юшку з горошку, 
Але навіщо ж тоді Бог сотворив шоколад?
Бог дав нам пальці - а мама хустинку картату.
Бог дав калюжі - а мама: "Не хлюпай по них!"
Каже матуся: "Тихіше, спить втомлений тато".
Та Бог дав нам безліч чудових каструльок гучних!
Бог дав нам пальці - а мама: "Вдягни рукавички!"
Бог дав нам дощик - а мама: "Додому мерщій!"
Мама велить стерегтися нам песиків стрічних,
Тих, що їх Бог дарував, аби пестили їх від душі.
Бог дав нам пальці - а мама своєї: "Мий з милом!"
Та Бог дав для мандрів бруднющі горище і льох.
Знаю я точно, хоч, може, не дуже кмітливий:
Хтось помиляється з двох - чи то мама, чи Бог.

Мар'яна Савка
А хто ви є
               кого вже не побачу
не віднайду в архівних стелажах
на жоднім перехресті не зустріну
не полюблю
               не зраджу
не штовхну
               у натовпі плечем
не заворожу
ні імені не знатиму
ні вій
        не опущу під поглядом бентежним
в обіймах не спалю
не проклену
ні на війну не виряджу
ні сина
        від кого не народжу
хто ви є
хто срібні тіні в сутінках снує
і де йдете
по снігу
по судьбі
і чи мене
читаєте в собі...

Микола Вінграновський 
Сміятись вам, мовчати вами,
Вашим ім’ям сповнять гортань
І тихотихими губами
Проміння пальчиків гортать…
На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь,
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь,
І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс,
І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.
Любити вас — любити знадність,
Любити вас — любить для вас,
Любити вас — любити радість
В червнево-вересневий час.

Микола Вінграновський
Така, як всі - босоніж по калюжах,
Промокла під брудним дощем,
Між сірих стін і сірих перехожих,
Така, як всі, - з накинутим плащем.
Збирала мрії, дотики і миті,
Холодні ранки і пророчі сни,
Обіцяні зірки й волошки в житі,
Така, як всі, втікала від весни.
Хотіла волі, щастя і тепла,
Просила в світу спокою і тиші,
А боса під дощем до нього йшла
Така, як всі, а може, трохи інша.
Любила осінь, вірші й молитви
І дивні очі кольору ночей,
Розмови з небом, з серцем битви,
Така, як всі, - лиш крила з-за плечей.

КАЗКОВАНІ КОНІ
Григорій Фалькович
Наснилися доні небачені коні:
У яблуках – сині, без яблук – червоні,
Копита – посріблені,
Очі – як зорі,
Розвітрені гриви
І крила прозорі.
Це сталося в поїзді, в спальнім вагоні;
І мамі наснились казковані коні,
І татові коні явились у сни:
Уважно-уважно дивились вони –
Неначе просились летіти із ними,
Кудись вдалину чи уже з далини…
А по̀тяг потя̀г вісімнадцять вагонів
На довгих-предовгих аж сім перегонів,
І, заспані, спали вже кілька годин
Зелені вагони – усі як один.
І тільки у сьомім, у спальнім вагоні
Чекали світанку замріяні коні,
Злітали над потягом, над перегоном,
Когось виглядали над сьомим вагоном
І знов повертались крізь вікна бездонні –
Звичайні-казкові-небачені коні:
Без яблук і в яблуках, сині й червоні,
Копита – посріблені,
Гриви – розвітрені,
Крила – прозорі,
Очі – як зорі.

Юрій Андрухович
Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим вікнам, підземного тління — траві?

Скільки увімкнуто в нас кольорових вогнів?
Травня несем на собі неспокійну відзнаку:
тут, між великістю каменя й малістю злаку,
чи не обернеться милість природи на гнів?

Скільки на наших очах облетіло кульбаб?
Що залишається — стебел пусте безголів’я?
Мислячих стебел розкішно-густе пустослів’я?
Стежмо за вітром, і промінь — мов поданий трап.

Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.

Грицько Чубай
Із усіма сміятися і плакати —
Не все одно, що буть цілком байдужим.
...Є в світі речі дуже неоднакові —
Сонця на небі і сонця в калюжі.
Є день і ніч.
Брехня і правда.
Добро і зло.
Зима і літо.
Є лжегерої.
Є герої справді.
...Тут необхідно ненавидіти й любити!
Тут неможливо «просто так» прожити,
Замкнувшись у собі, немов у доті.
Усе тут необхідно пережити,
Усе на смак відчути і на дотик.
Тут треба йти!
Іти, не зупинятись!
Тут ще багато треба, треба, треба!
За все тут необхідно хвилюватись —
За всіх людей, за землю і за небо.
І розумом, тривогами, руками
Не дать планеті в просторі заснути!
...Якщо прийшов людиною, не каменем -
Байдужим ти не маєш права бути!

ХОРОША ДІВЧИНКА
Алан Александер Мілн
Переклад: О. Мокровольський
Сміх та й годі! Усі мені: «Джейн!
Ти була хороша дівчинка?
Ти була хороша, дівчинко?»
А тоді все спочатку, і так – цілий день:
«Ти була хороша дівчинка?»
«Ти була хороша, дівчинко?»
Чи піду на вечірку, чи в гості, на чай, 
Чи поїду до тітоньки у приморський край, 
Повернуся зі школи, чи з гри якої –
Всі співають мені все такої ж:
«Ну?
Ти була хороша дівчинка, Джейн?»
Цим і лиш цим кінчається 
І щонайкращий мій день:
«Ти була хороша дівчинка?»
«Ти була хороша, дівчинко?»
Прийду з зоопарку й начуюсь тих самих пісень:
«Ти була хороша дівчинка?»
«Ти була хороша, дівчинко?»
І чого б я туди нехороша ходила?
І що нехорошого я б там робила?
А хоч би й так, то що б я мала сказати?
Тож і смішно, що мама й тато
Мов чекають, що я щось встругну:
«Ну?
Ти була хороша дівчинка, Джейн?»

ПРО ТРОЯНДИ

Любов Якимчук
кожен зроблений завжди з двох
а насправді з усіх попередніх
усі ми зроблені з батьків, дідів, прадідів
і так до мінус безконечності
і в цьому ми схожі
і цим ми подобаємося собі
коли говоримо про вічне і тлінне
от як троянди і троянди
що постійно відроджуються з нічого
не завжди собою, але принаймні шипшиною
ми як троянди і троянди

проте є одна різниця
така непомітна але велика
чим новіша людина, тим з більшої кількості людей вона зроблена
чим новіша людина, тим з більшої кількості людей вона зроблена
кожен зроблений завжди з двох
а насправді - з усіх попередніх
тому нові росточки троянд
завжди мають густіше коріння


Грицько Чубай
...А світ – вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ – вертеп.
І, мабуть, щонайважче – у ньому залишатися собою,
від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером,
ні лялькою на пальчиках облудних,
а лиш собою кожної години,
а лиш собою кожної хвилини,
з лицем одвертим твердо йти на кін…

Грицько Чубай

КОЛИ СМІЮТЬСЯ ДІТИ

Діти не вміють сміятись заздрісно,
Крізь сльози сміятися і від злості.
Діти завжди сміються радісно.
І їм заздрять дорослі.
Повно щирості в тому сміхові,
Повно сонця розлитого,
Повно пролісків, повно втіхи
І ще чогось невідкритого.
Сміх той тягне з землі до неба,
Наче жайвір, струну із радості...
І якщо у душі у тебе 
Захвилювалася лють чи заздрість, –
Ти всміхнися отак по-простому,
І повернеться щирість втрачена.
...Люди! Все робіть по-дорослому,
Тільки смійтеся по-дитячому!

Грицько Чубай
ПТАШКА
двері зачиняються і відчиняються
двері відчиняються і зачиняються
рип-рип
рип-рип
то ми виходимо з хати
то ми приходимо до хати
рип-рип
рип-рип
і дивиться пташка крізь вікно в акваріум хати
і думає про нас
як про риб



ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.
Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.


ГРИЦЬКО ЧУБАЙ
Коли до губ твоїх лишається півподиху,
Коли до губ твоїх лишається півкроку -
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко.
Щось шепчеш зачаровано і тихо ти,
Той шепіт мою душу синьо крає.
І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію забуваю.
А чорний птах повік твоїх здіймається
І впевненість мою кудись відмає.
Неступленим півкроку залишається,
Півподиху у горлі застряває.
Зіниці твої виткані із подиву,
В очах у тебе синьо і широко,
Але до губ твоїх лишається півподиху,
До губ твоїх лишається півкроку.


МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ

На  маленькій  планеті  у  великому  лузі
Сходить  вечір  на  синє,  на  сизе  й  сумне.
На  шовковому  вальсі,  на  блакитному  лузі
Як  давно  і  недавно  ти  любила  мене.
Як  раптово  в  хвилини  блакитношовкові, -
Іще  рух!  іще  крок!  іще  подих  грози! -
Зацвіли  твої  пальці  першим  цвітом  любові,
Зацвіли  твої  очі  першим  цвітом  сльози...
Відчорніли  в  саду  переспілі  пасльони,
Ззимували  сніги  ув  обійми  ріки...
Та  порожні  мовчать  на  цепах  телефони,
Та  над  ними  порожні  летять  літаки...
На  маленькій  планеті  у  великому  місті
Сходить  вечір  на  синє,  на  сизе  й  сумне.
На  сивавих  дощах  в  сполотнілому  листі
Як  далеко-давно  ти  любила  мене...

"СЛІВ МОЇХ НІХТО НЕ ЗУПИНИТЬ"
Ви зрозумієте чому поетичну рубрику розпочинаємо прозою щойно відкриєте  дебютний роман  філософа Володимира Єрмоленка «Ловець океану». Це історія, яку ми знаємо ще зі шкільної лави, але викладена у зворотному напрямку – і це не ретроспектива, не спогади, це окрема історія, історія повернення, історія втрати та спокути, історія кохання ... 

Книгу хочеться читати вголос, насолоджуючись її поетичною мовою, книгу хочеться розібрати на окремі цитати, а то й завчити їх напам’ять… Текст-медитація. 216 сторінок ніжності.
“Я розповім вам історію Одіссея, шукача й мандрівника, стрільця та хитрого лиса. Мою історію. Ви чули її сотні разів, я знаю. Але ні, ви не чули її ніколи. Такої ви не чули її ніколи.
Пам’ять тримає мене в своєму полоні, рветься назовні, хапає слова, як риба хапає повітря. Я так довго мовчав, я так довго тримав її глибоко під землею, що втратив здатність говорити.
Але час настав. Час усе розповісти. Слів моїх ніхто не зупинить.
Заплющуйте очі. Слухайте.”



Коментарі