PRO_читане


МОЯ МАНДРІВКА У КРАЇНУ МОРПІХІВ
Під час війни на Сході України отець Андрій Зелінський був пліч-о-пліч із воїнами, ділив із ними їхню тривогу й неспокій, підтримував, проводжав у засвіти бойових побратимів, дивився в очі смерті й цінував кожен новий день.  «Моя мандрівка у Країну морпіхів» — це книга-сповідь. Про те, як важливо прагнути до перемоги і розуміти, що найважливіша перемога — над самим собою. Про те, як важливо мріяти, не зупинятися і вірити у нездоланну силу добра. 
На сторінках цього щоденника – спогади та роздуми автора, які він фіксував під час своїх численних служінь у зоні бойових дій на Сході України. Честь, відвага, майбутнє та сьогодення, відверті розмови, місця і люди, та що це за Країна морпіхів і де її шукати.
«Ця книга – збірка думок і вербалізованих вражень, миттєвостей життя, що стали текстом, у конкретних життєвих обставинах, в окопах і поза ними. Вони про щось глибоке і сокровенне, що вирвалося на світ із душі військового капелана і стало словом. Аби не забути, аби не загубити такого важливого й такого строкатого, як сам життєвий досвід, що розкривається у вимірі людини у військовому однострої і на полі бою, і в повсякденні військових буднів, і на горизонтах мрій українських морпіхів, – розповідає про створення збірки Андрій Зелінський. – Тут про дух, про внутрішню та глибоку силу воїна та війська, про здатність іти вперед та вести за собою, але також про смиренне служіння капелана. Про все те, що автору довелось помітити, відчути, пережити у великій родині великих воїнів».

МОЇ ЗАПАСНІ ЖИТТЯ
Ця книжка — клаптикова ковдра, зібрана зі спогадів, рефлексій та міркувань. Журналістка, перекладачка та продюсерка «Радіо Культура», членкиня Українського ПЕН Ірина Славінська розмірковує про особисту історію, історію родини і роду, збирає докупи пазли спогадів з дитинства, навчання, подорожей, робочі ситуації з перекладацької і журналістської справ — аж до подій недавнього часу. Це визначення важливих у житті моментів — певних якорів і культурних кодів, якими залогінюємо себе у сучасну реальність. Маркування втрачених ланок пам’яті, які потребують усвідомлення, але не завжди підлягають відновленню. Історії інших людей, а чи навіть інших країн, які можна проживати, наче власні запасні життя.
Ірина Славінська: «Ми усі підлітками читали про «запасні життя» у книжках про Гаррі Поттера. Пригадуєте, в одній з історій Герміона отримує в подарунок часоворот – годинник, стрілки якого можна переводити безкінечну кількість разів і повторно переживати годину або й цілий день. За сюжетом, це допомагає Герміоні краще вчитися, більше всього встигати. Такий ось лайфхак із тайм-менеджменту. Цей годинник був моєю мрією, бо впізнавала в Герміоні себе: дівчинку-підлітка, що багато читає й багато вчиться. Врешті-решт, я знайшла свої «запасні життя». Ними стали книжки – окремі світи і досвіди, куди ти могла поринути і приміряти на себе інші життя, образи, костюми, особливо, якщо персонажів багато. Інший спектр запасних життів – це різні сфери роботи і зацікавлень; думаю, про половину із нас можна сказати, що маємо низку запасних життів. У моєму випадку це робота журналісткою, моя перекладацька праця та інші захоплення. Говорячи про книжку «Мої запасні життя», я свідома того, що покоління змінюються і сучасні підлітки можуть не стикатися з тими речима, які переживала у свої підліткові роки я. Але це моя спроба уникнути «білих плям» пам’яті... Моє покоління – нинішні 30-літні – хто вони? Це онуки людей, що пережили Голодомор і Другу світову. Це діти людей, молодість яких припала на руйнацію Радянського Союзу. Для цих, попередніх, поколінь було безпечніше не передавати інформацію, так було легше вижити. Я дуже чітко відчуваю ці «білі плями» родинної історії. Я пригадую анекдотичні історії, які мені переповідали бабуся-мама, і аж зараз я розумію, що за цим сміхом ховається якась драма, яку мені зараз вже не відчитати... Перепроживання нерозказаних історій, «білих плям»  – це лейтмотив моєї книжки». 

РАДІО НІЧ
У ночі своя музика. Вона спокійно плине в тиші, наповнюючи собою темряву... Він житиме нічним ефіром, стане радіо-голосом в радіо-ночі... Геніальний клавішник гурту «Доктор Тагабат», рок-зірка на вершині слави, невдаха-піаніст з  круїзного судна. А ще палкий революціонер і борець проти репресивної машини, трохи злочинець, в’язень і фінансовий махінатор. Він міг стати вождем, міг очолити спротив, але в нього немає навіть миті, щоб зупинитись та озирнутись. Тікати й ховатись, намагатись розібратись з почуттями і поза тим знайти відповіді.
Сюжет роману сплітається одразу з кількох ліній... У «Радіо Ніч», просто посеред роману, на читачів чекає ще й п’єса. Тут також є яскраві містичні елементи, інтертекстуальність, алюзії і самоалюзії, деякі очевидні самоповтори  й зовсім непомітні відсилки, надзвичайно барвиста мова – все це дозволить насолодитися не тільки насиченим сюжетом, а й майстерно написаним текстом.
Також на обкладинці книжки є QR-код, що відкриває Youtub-канал із музикою з роману – «Списком Ротського», який звучить в етері Радіо Ніч. А картина, використана в дизайні обкладинки, була написана спеціально для цього роману відомим львівським художником Влодком Костирком.
За словами літературного редактора книжки Олександра Бойченка, це «найгостросюжетніший, а водночас найліричніший твір Юрія Андруховича. Простір, у якому авантюрний роман зустрічається з фентезі, а Девід Бові – з мандрівними музикантами Середньовіччя»...
«У 2005 році у мене було інтерв’ю у Варшаві на студентській FM-радіостанції, – розповідає Юрій Андрухович. – Серед іншого, в них було таке питання: «Уяви собі, що ти перестанеш писати, чим тоді будеш займатися?». Я відповів, що в такому разі хотів би заснувати власну радіостанцію, винятково нічну. Я не буду спати вночі, крутитиму в ефірі свою улюблену музику і щось розповідатиму. Й оскільки надаю перевагу мінорній музиці, то звідси й назва радіостанції – «Радіо Смуток». На цьому історія завершилась, аж поки я не пригадав цього епізоду наприкінці 2017-го року, коли очікував виходу роману «Коханці Юстиції». Тоді й вирішив, що наступний твір буде називатися «Радіо Смуток» і там буде герой, який має свою нічну радіостанцію. Це був той рідкісний момент, коли я ще не дочекався виходу попереднього роману, а вже захотілося починати новий. Згодом, щоправда, його назву довелося змінити».

НАЙВАЖЛИВІШЕ - НАПРИКІНЦІ
Мабуть, кожен з часом питає себе: на що я витрачаю свій час? Чи є це щось справді важливим? Чи не пошкодую колись про те, що так і не зробив чи не сказав? Або ж навпаки - чи не говорив та робив тих речей, що з розряду «занадто»? Чи не розмінюю своє життя на дрібниці?.. Відповіді ж приходять не завжди вчасно - тоді, коли доля сипле «сюрпризами»...
Це історія про вміння прощати і співпереживати, не розмінюватися на дрібниці і бути уважними одне до одного і до себе, цінуючи кожну мить цього несамовито швидкоплинного життя.
Герої нового роману Галини Вдовиченко «Найважливіше – наприкінці» тридцять п’ять років разом, дорослі діти... 
Доки чоловік героїні «балансує» між здоров'ям та невтішними прогнозами, жінка вчиться. Розуміння, прийняття, прощення - вони слідують за сімейними війнами та перемир'ями, співчуттям та переживанням, усвідомленням швидкоплинності життя... Порожня і переповнена водночас голова, коли наче й не думаєш (бо сил на те немає), просто вдивляєшся в своє відображення у вікні маршрутки. В той же час, ледь не потоки свідомості, флешбеки у минуле, листи до хворого чоловіка (чи прочитає?) - постійне і по-людськи мазохічне копання в недрах мозку. Відверта і дуже чесна книжка... 
Сімейне життя – це лабіринт, яким блукають двійко людей. Вони мають різний характер, темперамент, можливо, погляди на життя. Але є дещо, що їх об’єднує, – бажання дійти до виходу разом. Або просто дійти до виходу...  До виходу дійшла тільки Галина. Дійшла і збагнула, що за стільки років спільного подружнього життя так і не зрозуміла, яким був її чоловік.
«Ця книжка – привід поговорити про важливі речі, поки ще не пізно. Бо, як я зрозуміла, щось найважливіше розуміється наприкінці. Я прагну цією книгою, щоби читачі задумалися, що важливо берегти і цінувати одне одного», - каже авторка про роман.

І БУДУТЬ ЛЮДИ
Пророчі слова Тараса Шевченка - «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» стали непохитним переконанням і Анатолія Дімарова: останній рядок шевченкового вірша він узяв за назву одного з кращих своїх творінь... 
Полтавщина. Буремне ХХ сторіччя, перша його половина. Перша світова війна, революція, прихід радянської влади, колективізація та голодомор – трикнижжя Дімарова «І будуть люди» охоплює великий проміжок часу. Але перш за все – це долі людей, які жили сто років тому, але так схожі на нас…
Анатолій Дімаров не боявся говорити про часи й події, на які було накладено суворе табу, та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Роман «І будуть люди» було знекровлено на двісті п’ятдесят  сторінок… Після публікації роману Дімарова оголосили антирадянщиком та пообіцяли, що він ще «походить у чорному тілі». Так і сталося – п'ять років письменника не друкували, хоча до цього його книжки виходили 100-тисячними накладами...
Згодом відхилену цензурою кінцівку роману «І будуть люди» Дімаров переробив у повість «Тридцяті», яка вийшла друком у журналі «Прапор» у 1988 році, та згодом увійшла до збірки «В тіні Сталіна».
Вже за часів незалежності було перевидано повний варіант книги. Нині ж ця правдива історія започаткувала нову сторінку у своєму життєписі: видавництво «Фоліо» перевидало її без купюр, а недавня 12-серійна екранізація роману здобула визнання як перша в країні історична родинна сага.
Це наші традиції і культура, які важливо пам'ятати, й історія та події, про які не можна забувати…

ЛАСОЩІ ДЛЯ МЕДОРА
Герої короткої прози публіциста, перекладача та поета Андрія Бондаря – випадкові перехожі та близькі люди, історії – несподівані, а подекуди пронесені через десятиліття, рефлексії – часом болісні та важкі, та зрештою у кожному з них – життя в найрізноманітніших його відтінках.
Під однією обкладинкою зібрано 56 есеїв, написаних автором упродовж 2017–2020 років: про літературу, єдність, Голодомор, венеційські канали та чужих і своїх, про пандемію, війну, а також пошуки порозуміння. Есеї у збірці «Ласощі для Медора» є способом досліджувати і осмислювати світ через власну систему цінностей і досвіду. За інтелектуальним роздумом прозирає відвертість, а у формі короткої прози ховаються глибші сенси й часом несподівані висновки: порожнечу можна наповнити, визначення «падіння з висоти власного зросту» може стосуватися не лише травмування тіла, а й морального падіння, яке завжди відбувається з висоти власної етичної конструкції, а втрати згодом можуть обернутися набутками, варто лише поглянути на них під іншим кутом зору.
«Хоч тексти цієї книжки писалися послідовно, крок за кроком, все ж тематично вона не позбавлена певної хаотичности, а добра половина есеїв здається цілком випадково народженою. Думаю, в цій принагідності й випадковості криється головний сенс есеїстики взагалі і цієї книжки зокрема. Водночас, мабуть, варто згадати й про те, що її міг написати тільки я – для власного задоволення, інтелектуальної забави та ментального порятунку в непростий для мене час. Ці тексти теж є своєрідною боротьбою із застійними явищами у власному творчому житті. А форма есею, на щастя, завжди дозволяє розворушити ту зону людського «я», яка реагує на реальність і мислить про неї, – розповідає про книгу автор, Андрій Бондар. – «Ласощі для Медора» – книжка відбитків, в якій головна метафора, схована в назві, сигналізує про самопоїдання вигаданих або взятих на озброєння сенсів, без яких у житті можна було б і обійтися. Але я з якихось причин їх вивів на яв».

ТРИ МАРТИ
Три жінки, три кохання одного чоловіка - «Три Марти» - прототипами двох з них стали мама та бабуся авторки, ще одна Марта – це збірний образ... Буремні часи війни, колгоспного ярма, репатріації переплели людські долі в одне полотно, з якого не висмикнеш жодної нитки... Історія людських життів, справжніх життів, з коханням, втратами, розчаруванням і близькістю...
Ця родинна сага Ірини Савки — віддзеркалення цілого століття, що прокотилося грозами понад маленьким західноукраїнським селом, з усіма його жахіттями, з його катами і добрими людьми. Життя буде тривати, доки є ті, хто готовий іти на жертви, берегти внутрішнє світло попри темні часи, рятувати інших від смерті і безнадії.
«Мої книжки торкаються доль людей, яких я знала, - розповідає Ірина Савка. - Колись запитали мене, чому людина, яка прожила так багато років у місті, пише про село. Бо коли приходить такий гіпербальзаківський вік, людина повертається додому, у моєму випадку – у село. У моєму селі було дуже багато різних історій та людських доль, які ніколи не потраплять ні на екран, ні на сторінки книжки. А мені хотілося, щоб вони були зафіксовані. Тому я і написала про них».
Для когось ця книжка стане одкровенням, яке, зазвичай, замовчувалося старшими, причиною дізнатися більше про обставини, в яких жили (чи то виживали) прародичі, та екскурсом у минуле, що майже не представлене в сучасній літературі. Це історія про любов, людяність і прощення – цінності, що дозволяли протриматися, незважаючи на бурхливі часи, коли вибивали з-під ніг землю, правду та пам’ять.



ВЕЛИКОДНЯ ІСТОРІЯ 
У дні перед Великоднем хочеться тиші і сповільнення, щоб усвідомити, провідчувати свято Воскресіння, щоб між щоденними клопотами помістилася небуденна радість. «Великодня історія» Наталки Малетич додає таких потрібних у ці дні спокою і світла. Текст про хлопчика Йону, що мешкає у біблійному місті Капернаум, ідеально підійде для родинного читання. 
«Великодня історія» запрошує читачів помандрувати в часі до витоків християнства, коли Ісус жив і проповідував у Капернаумі, а Йона, герой історії, найімовірніше, був серед тих, хто слухав Учителя і жив, наслідуючи Його вчення.
Звичайний хлопчик із незвичайною долею... Діти на вулицях Капернаума дражнять його Знайдою, адже виховує хлопця літня вдова, яка знайшла його маленьким на березі Генісаретського озера. Йона хоче бути рибалкою, як і більшість чоловіків у його місті, а ще мріє про доброго батька — такого, як Ісус. Хлопчик навіть не може собі уявити, що невдовзі на Учителя чекають важкі випробування...
«Це книжка з довгою історією, текст я написала ще десять років тому, і тоді ж повість стала переможцем у конкурсі «Біблійні історії», який проводило видавництво «Братське», – розповідає авторка книжки Наталка Малетич. – Щоб написати її, я мусила уявити собі, яким був Капернаум, коли там, на березі Генісаретського озера, яке ще називали Тиверіядським морем, провідував Ісус, уявити собі атмосферу того часу. В цьому мені дуже допомогла книжка отця Олександра Меня «Син Людський», і, звісно ж, Євангеліє. Мені хотілося показати цю біблійну історію очима дитини. Тож у мене з’являється головний герой – хлопчик Йона, який на власному досвіді переживає своєрідне переродження під впливом Ісусового вчення. Він не лише вчиться прощати ворогові, а й внутрішньо росте, дорослішає, усвідомлює всю силу віри».
Найбільше чудо для Йони  – рука Вчителя на його голові, голос і слова, які передають любов, пробуджучи щось нове у самому Йоні. Щось, що допоможе йому справлятись із життєвими випробуваннями. Хвороба матері, звістка про смерть Христа, його Воскресіння й Вознесіння – все це принесе оновлення й мир у життя Йони, які прийдуть після відчаю і болю...
 


ОСТРІВ
Він — інтроверт з купою страхів і захисних механізмів, визнаний польський письменник, сорокарічний чоловік з дружиною і донькою. Вона — адміністраторка літературної резиденції, сивоволоса евкаліптова дівчинка, ефемера, світло з-під шовковиці. Між ними — випадкова зустріч, купа помилок і промахів. Море, слова, мовчання. І все, що може статись у житті малої, розхристаної за своєю суттю людини.
Новий роман Жанни Слоньовської про життя в літературі й літературу в житті, про тихі сподівання, кризи, шлях від себе і до себе. Номінований на літературну премію Центральної Європи «Анґелус». Книжка з’явилася українською в перекладі Вікторії Андрєєвої-Паненко і Катерини Міхаліциної.
Роман «Острів» доволі неоднозначний. Це суміш метафор та символів. Це легке навіювання пристрасного кохання, де найбільшою близькістю стають листи та дружні обійми. Це звивиста оповідь про пристрасть, внутрішні зміни та намагання нарешті спіймати міражі. 
Острів — це не лише назва роману і  місце розгортання подій. Острів — це головна героїня роману з її ритмом життя, з її припливами та відпливами, це метафора кохання та дому. Це, врешті-решт, кожен із нас...
Бувають зустрічі, які змінюють життя. І кожен із нас перед тим сумнівається: чи варто віддатися почуттям і дати їм можливість керувати нами? Ми завжди програємо, бо справжнє кохання — це війна з собою. Перемоги немає, але сама участь робить тебе переможцем у житті. 
«А він так і стояв на її ганку, не допущений до її оселі,
вигнаний з її острова».

СПИТАЙТЕ МІЄЧКУ
«Я намагалась написати те, чого мені самій дуже бракує у кіно й книжках – це повільний сценарій, де нема драм і трагедій, де люди живуть звичайним, буденним життям. Де є коти, бур’яни і діти, а любов без драм навіть тоді, коли для них є всі підстави. Це віконце, через яке можна підглянути на просте людське життя. Ні, не на моє, бо книжка не автобіографічна. Хоча, звичайно, деякі образи не взялися нізвідки. Виходить, що я написала текст для себе. З одного боку, наче багато подій і вони чіпляються одна за одну, а з іншого – це плинна буденність, на яку можна дивиться без зайвих викидів адреналіну», – так говорить про роман «Спитайте Мієчку» його авторка Євгенія Кузнєцова.
Три покоління жінок, кожна зі своєю історію, які розуміють одна одну з півслова, рішення, які приходять самі собою, варто лиш почекати, жарти, несподівані повороти сюжету та кумедні ситуації, в якій втрапляють героїні, сміх крізь сльози, а також світлий сум – усе це на сторінках книги.
У центрі сюжету дві сестри — Лілічка та Мієчка. Вони втомились від життя у великому місті: Лілічці набридло думати про переїзд в Австралію з сім’єю, а Мієчку втомив її ідеальний хлопець. Вони вирішують поїхати до бабці Теодори у так званий шелтер для лузерів. Будиночок бабці обріс кущами, просів у землю, а бур’яни виросли по шию. Колись це місце процвітало, проте з того часу минуло вже багато років. Теодора залишилася жити сама у великому будинку, стіни якого зростили не одне покоління жінок та чоловіків. Сестри вирішують провести з бабусею ціле літо без рідних із міста, щоб обдумати подальший напрямок свого життя.
«Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись».
Та з кожним літнім днем компанія жінок у будинку збільшується. Будинок стає магнітом для людей: жінки хотіли втекти від звичайного життя у власний шелтер, але за іронією долі, їхні близькі попрямували слідом за ними...
Мабуть в тому й полягає дивина нашого із вами існування: ми хочемо втекти від рідних коли стає заскладно, але не розуміємо, що наше життя — це і є наші рідні.  
Тож, якщо у житті штормить, то можна перебути цей час із романом «Спитайте Мієчку». Це непоганий сховок...
«Страшно уявити, що роблять люди,
в яких немає будинку в дикій малині, – казала Лілічка»

ПЕРШЕ СЛІДСТВО ІМПЕРАТРИЦІ
На сторінках новоъ книги письменниці та перекладачки Наталки Сняданко  – екскурс в історію геополітики, музики, етикету та суспільних устроїв ХІХ століття і сучасності. У романі авторка майстерно проводить читача кількома епохами та країнами, маневрує між Львовом ХХІ століття й Габсбурзькою монархією середини позаминулого століття, а також знайомить як з цілком реальними історичними постатями: Єлизавета Сіссі Баварська, Франц Йозеф, так і вигаданими персонажами. А наскрізною темою усієї книги є скрипка Моцарта та таємниця, що ховалася за нею протягом століть.
«Ідея написати ретродетектив була у мене давно, але ніяк не могла обрати історичний період, який захопив би мене настільки, щоб сісти за роботу. Такий період знайшовся несподівано, коли я випадково потрапила на зустріч із сином Брігітте Гаманн, однієї з найвідоміших авторок документальних біографій членів родини Габсбургів. Це було у Відні, тож я купила і книгу «Сіссі. Імператриця проти волі» та не змогла відірватися. Брігітте Гаманн вдалося зібрати стільки цікавих деталей, що у мене не залишилося сумнівів – моєю героїнею стане саме Сіссі, ця найбільш незвична, і, мабуть, найбільш відома з родини Габсбургів жінка. Її екстравагантність, незвичні для того часу погляди, яскрава зовнішність, недооціненість сучасниками, – все це страшенно імпонувало. Залишалося придумати сюжет. Допомогти мені у цьому зголосився мій чоловік, якому теж подобалася ідея ретродетективу. Ми довго обговорювали перипетії, сюжетні лінії, окремі епізоди, ще ніколи мені не доводилося працювати над текстом із таким прискіпливим критиком, це дуже допомагало шліфувати сюжет і редагувати текст. Я дуже вдячна за цю допомогу чоловікові, а також друзям, які погодилися прочитати рукопис і дали цінні зауваження. Це незвична для мене манера роботи і цілковито новий жанр. Зараз, перед самим виходом книги, я знову опинилася у Відні і живу зовсім неподалік від описаних у книзі місць. Доведеться, мабуть, дослідити все ще ретельніше і подумати про продовження», – розповідає про роботу над книгою Наталка Сняданко.



БУКОВА ЗЕМЛЯ
Із рецензії Марти Шокало на роман Марії Матіос "Букова земля".
Ця книжка важить півтора кілограма, у ній - 926 сторінок, 225 років історії і багато болю.
"Букова земля" важка в усіх сенсах. Її не візьмеш із собою в літак у відпустку. Хоча у нас зараз такі відпустки і такий темп життя, що ця книжка якраз до нього пасує. І я точно вам скажу: похапцем цю книжку не візьмеш. І так само потім швидко не забудеш.
Спочатку вона здається неприступною, як скеля. Перші 300 сторінок ти буквально продираєшся крізь історичну статистику. Люди мерехтять і ти не встигаєш їх запам'ятовувати і уявляти.
А потім тебе затягує у вир історії і зламаних доль. "Неймовірно, скільки люди всього можуть пережити!" - думаєш ти, доки її читаєш.
Це історія втраченого раю, який був на Буковині за часів справжніх господарів - родини Васильків - та імперії Габсбургів. А потім цей рай пошматували війни, які приходили по черзі і щоразу били болячіше. Найстрашніше - радянська влада.
Ми спостерігаємо, як люди поступово втрачають свої домівки, багатство, гідність, співчуття до ближнього, рідних, себе, а зрештою і своє життя...
Хоча у книжці багато художнього вимислу, мені постійно здавалося, що історії всіх цих людей Марія Матіос знайшла в архівах. Уявляю, як вона годинами перебирає пожовклі папери у папках при тьмяному світлі старомодних ламп. Як їй болить, коли вона про це все читає. Як її охоплює ненависть до ворогів, і як вона плаче від безпомічності - тих людей, про яких вона пише, і своєї, бо вона не може відмотати плівку назад і все змінити.
"Букова земля" - це ода рідній землі, яку треба дуже любити, щоб так про неї написати. Це біль усіх матерів, батьків, дідів і бабів, тіток і дядьків, який авторка носить у собі все життя. Це її власна історія. Вона не могла про неї не розказати.

"Я б хотіла дати майбутньому читачеві кілька порад: прочитати і задуматися.
Я нікого ніколи нічому не вчу у своїх книжках.
Не виношу вироки, на це є суд історії. На всі події та всі дії людей.
Я просто раджу задуматися над тим, що ми, живі люди, робимо, як ми діємо. Бо мертві сорому не мають. Але вони мають можливість мстити живим.
Іноді мертві роблять велику роботу за живих.
Моя книжка і про це також..."
(Марія Матіос)

ОЛЯ
Писати про класиків – завжди непросто. Писати про українських класиків – це кинути виклик і собі (хвилюватися від одної лише думки про те, що хочеш говорити голосом класика чи класикині укрліту), і їм дорогим (бо ж очі з недоторканого «іконостасу», послуговуючись метафоричною концепцією Марка Павлишина, сторожко пильнуватимуть, що і як), і всім тим, кого змалку ще навчили, що класика – то святая-святих.
Це роман про жінку, живу, пристрасну, вперту, з власними комплексами та помилками...
Це дебютний роман «Оля» Ольги Саліпи, що відома як поетка і авторка малої прози. Назва роману лунає так просто, що аж несподівано (легко, фамільярно, рідно, ніжно…), попри заявлену в анотації підказку читачам – «Кобилянська. Про неї знають все, але її не знає ніхто», а далі умовну підготовку до того, що тут йтиметься «не про письменницю, а про жінку»... Любовний роман, що обирає своєю героїнею реальну жінку.
З юних літ панна Кобилянська розуміла, що вона «не така» для всіх: свого оточення, тодішньої критики, буковинських леґінів і навіть для себе самої. І мучилася від цього усвідомлення інакшості, і трохи смакувала ним. І дивувалася собі, що не може бути як всі. І водночас насолоджувалася відчуттям того, що так, як вона, не може ніхто.
Її здебільшого жаліли з огляду на самотність і бездітність. Хтось вважав її недостатньо красивою, аби знайти достойного чоловіка, хтось – замудрою, запрогресивною, заталановитою, зафеміністичною, захолодною. А за непробивним муром усіх тих «за» ховалася ніжна «мімозна» дівчинка Оля, героїня якоїсь пророчої казки про очікування щастя...
Її сила лякає і притягує, її почуття і пристрасть горять вогнем. Але вона сама — згоряє чи гартується? Ось він, ідеал: розумний, інтелігентний чоловік. Негідник чи рятівник? Злочинець чи жертва? Чи витримає кохання сильної жінки? Бо ж власні «скелети в шафі» не дають про себе забути. На шляху їхнього спільного щастя багато тіней з минулого. Як Оксана Забужко у відомому короткому тексті пробує уявити, що було б, якби Лариса Косач стала «Пані Мержинська», так і цей роман, граючись в улюблену українську «якбитологію», перевіряє собою, що було б, якби Ольга Кобилянська стала «Пані Маковей». І висновує: нічого хорошого не було б. На заваді постали б патріархальне українське суспільство, неспівмірність талантів — а також ті, хто цю любов не сприйняв би...
Тема любові звучить у романі голосно – про неї говорять впереміш з іншими, не менш важливими речами, нею присягають, нею прикривають, ніби товстим сукном виправдань, свої помилки, зради, болі, свою силу і неміч. Хоч сама любов воліє бути тихою, дихати шепотом і майже мовчанням. Можливо, тому й Галя, прийомна дочка Кобилянської, поспіхом зачиняючи двері у минуле, просить здивовану гостю: «Ніколи більше не питайте її про любов. Вона не любить про це говорити». Може, тому й сама Ольга Кобилянська у листі до Петко Тодорова від 25 березня 1901 року зізнається: «люди не даром стільки пишуть про любов. Вона творить чудеса – і буде їх творити, доки люди будуть по світі ходити. І я її знаю. Але я її страшне поважно трактую. І в любові я поважна і глибока як смерть».  
Кобилянська. Про неї знають все, але її не знає ніхто. Щоденники, листи, твори... Найбільша містифікація української літератури, створена нею самою.  

ЯБЛУНЯ
Сама Людмила Таран визначила свій твір як «книжку-діалог».
Формально «Яблуня» є збіркою інтерв’ю з відомими українськими літераторками про їхніх матерів, а також нарисів про останніх. А це само по собі є подією в українських літературних колах, адже йдеться про приватні історії публічних жінок, передані досить відверто і щиро.
Надія Забужко та Оксана Забужко, Анастасія Лисивець та Наталка Білоцерківець, Марія-Одарка Майданська і Софія Майданська, Соломія Павличко і Богдана Павличко, Ірина Савка та Мар’яна Савка.
Особливістю «яблучних» історій є те, що всі вони, чи, точніше, на чотири п’ятих є драматичними, бо в життя якщо не самих літераторок, то їхніх матерів брутально втрутилась Історія. Визначальними були репресії проти української інтеліґенції в біографії матері Оксани Забужко; Голодомор і вигнання до Німеччини стали страшними віхами приватної історії матері Наталки Білоцерківець; повоєнна хвиля репресій була нещадною до матері Софії Майданської; польсько-український конфлікт став особистою травмою матері Мар’яни Савки. Окремо стоїть історія Соломії Павличко та її дочки Богдани...
Тонкощі стосунків між матерями і доньками складно збагнути, якщо ти сам(а) не перебуваєш у таких стосунках, не переживаєш та не усвідомлюєш їх. Вони пов’язані невидимою ниткою і, якщо її не порвати, то у старості доньки у дзеркалі можуть побачити цей зв’язок і краще зрозуміти що, чому і навіщо...
Людмила Таран у своїй передмові зазначила, що мета цієї книжки одна і проста: з’ясувати, як матері вплинули на життя і творчість своїх доньок, знаних у нашій культурі, і що книжка, як і всі решта, написана насамперед для себе. Щоб зафіксувати певний період життя, щоб не забути, щоб бачити перед собою і могти зрозуміти щось таке, чого раніше не помічалось.
«Мама була для мене дуже важливим “джерелом живлення”, підтримки».
«Мама – як прекрасна диригентка».
«Мама була моєю мрією».
«Мама все життя щоденно віддавала нам із братом багато сил і серця».
«Мама покладала на мене великі надії і було би прикро не виправдати її сподівань».

ІВАН І ФЕБА
Шевченківський комітет назвав імена лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка 2021 року. У номінації «Література» перемогу здобула Оксана Луцишина із книгою «Іван і Феба». 
Побралися двоє, які не люблять один одного, бо ніщо ані в її, а ні в його досвіді не навчило їх любові, тож живуть обоє тугою за тим, чого і не мали ніколи.
Віт і Вона.
Він. Іван. Він має за плечима досвід великої звитяги і великого жаху. Він спромігся на один вчинок – на цьому він і закінчився. Він уникає дому, у якому немає затишку й гармонії. Немає цього й у його душі. Він обирає втечу. І постає запитання: від усіх чи насамперед від себе?
Вона. Марічка. Вона тихцем пише вірші й називає себе іменем бога поезії – Фебою.  Їй важко жити зі своїми мріями в патріархальному устрої.
Сюжети Івана і Феби в романі – наче паралельні світи, це «і» з назви їх не поєднує, а протиставляє. 
Основні події роману «Іван і Феба» відбуваються в перші роки після здобуття Україною Незалежності. Подумки головний герой постійно повертається до осені 1990 року, коли йому довелося «тримати периметр» на київському Майдані. Тоді на очах Івана творилася історія. Він був не лише пасивним спостерігачем, а й безпосереднім учасником подій, які ознаменували собою зміну політичного ладу в нашій державі.  Але, напевно, незалежність починається не на граніті і не зі слоганів, не з життєствердних і бунтівних історій. Незалежність – це те, що кожен мав би створювати також у себе вдома. І чи така це незалежність, коли Іван блукає вільною й незалежною, але боїться фантомних переслідувачів. І коли він живе в тиранічному домі, кривдить близьких у відповідь на їхні кривди… 
«Головна метафора книжки – це родина за столом, яка або уся мовчить, або кричить. Радянські часи знищили сім’ю. В українській літературі є лише одна нормальна сім'я – у «Тигроловах» Багряного, бо вони втекли в тайгу. Стіл з їжею – став метафорою цієї книжки. Їжа – має бути любов'ю, але тут це сурогат. Бо люди не здатні комунікувати» (Оксана Луцишина).

ФЕЛІКС АВСТРІЯ
«…люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію – і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок».
Ця книга про силу домислів, про небезпечність недомовок та упередженого ставлення у відносинах з людьми...
Уперше роман Софії Андрухович побачив світ 2014 року, отримавши  низку літературних нагород. Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшло оновлене видання книжки, на обкладинці якого – ілюстрація Світлани Дорошевої до фільму «Віддана», знятого за мотивами роману... 
Станіславів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звичайне місто на кресах «щасливої Австрії», в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах. І на тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, – долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев – у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти. «Фелікс Австрія».
Підступність сюжетної лінії змусить повторювати про себе кожен розділ, щоб гостріше відчути всі важливі дрібниці від Софії Андрухович - сюжет вона прописала досить напружено й інтригуюче, він «тримає». Та, здається, не він тут головний, «хазяїн у домі». Надзвичайно важливе оточення сюжету:  деталі та мова.
Деталі - у певному сенсі «Фелікс Австрія» претендує на те, щоб грати роль такої собі енциклопедії побуту галицької провінції Австро-Угорщини. Зануреність Софії Андрухович у всілякі реалії та подробиці тих часів вражаюча й навіть приголомшлива...
І - мова. Перед письменницею стояло направду непросте завдання. З одного боку, «вінтажність» необхідно було виявити й тут. З другого – не втонути при цьому в діалектах, архаїці й макаронізмах. Загалом вона впоралась. Мовні родзинки, цікаві старовинні слова й діалектизми - їх у книжці саме стільки, щоб і посмакувати, й не перестати розуміти текст по суті... 

АПОКРИФ. ЧОТИРИ РОЗМОВИ ПРО ЛЕСЮ УКРАЇНКУ
Московська синодальна цензура забороняла твори письменниці «за безбожництво», радянська комуністична хвалила «за атеїзм» і водночас ті самі п’єси не допускала на сцену. Тож смисл тієї запеклої «релігійної війни», яку провадять герої Лесі Українки і вона сама з офіційною церквою, залишався для читача закритим. Аж до сьогодні, коли Предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук і письменниця Оксана Забужко зустрілись, щоб обмінятися думками про твори Лесі Українки на сюжети з євангельської та ранньохристиянської історії. Cкладні й глибоко драматичні стосунки Лесі Українки з християнством, котрі cтановлять ядро її зрілої творчості, ніколи ще не були предметом професійного богословського аналізу. Пропоноване видання містить записи чотирьох таких розмов, а також аналізовані тексти Лесі Українки в авторській редакції... «Що дасть нам силу? (Апокриф)», «Йоганна, жінка Хусова», «На полі крові» про зраду Юдою Ісуса, «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан» про часи, коли християнська віра повинна була боротися за своє існування, «Одержима», написана всього за одну ніч біля ліжка смертельно-хворого коханого. 
«Леся Українка як релігійний мислитель починається з «Одержимої». І всі останні 12 років її творчості – це, сказати б, пошук своєї Церкви. Її пошуки драматичні, напружені. Стосунки з християнством часами конфліктні. Але те, що в неї пів десятка масштабних драм на теми ранніх християнських і євангельських сюжетів, – це якось лишається поза кадром сучасного літературознавства», – констатує Забужко. Отже, спершу була ідея. А згодом вдалося зустріти й достойного співрозмовника: «В мене завжди була така потреба і розуміння: от би поговорити про це з фаховим богословом, теологом. І от при особистому знайомстві з Блаженнішим Святославом з’ясувалося, що, крім блискучої освіти, він читав інші книжки, ніж ті, що я. Стало зрозуміло, що нам буде про що говорити. Крім всього іншого, в нього блискучий літературний смак, блискуче художнє відчуття. Відчуття митця».
«Ми знаємо, що було дуже багато спекуляцій на тему християнства Лесі Українки. Одні її звинувачували в атеїзмі, інші – в єретичності. Я би хотів, щоб ми вийшли з цієї парадигми. Щоб ми відчитали через образну драматургію Лесі Українки її послання сучасному українству... Вона жила і писала в контексті все-таки християнського світогляду. Використовуючи образи раннього християнства, вона несла нам свого духа. Вона при помочі тої образної мови – християнської, ранньохристиянської – формулює свій меседж, своє послання. І ось я намагався не зробити нічого іншого, як допомогти сучасному читачеві, який, можливо, не володіє тими християнськими смислами, зрозуміти краще, що хоче нам сказати Леся Українка», – розповідає співавтор, Святослав Шевчук.
Автор ідеї проекту – Ростислав Лужецький, співзасновник видавництва «Комора», дизайнер та ілюстратор.

ЗАЛІЗНА ВОДА
Це не біографічний роман, як може здатися на перший погляд, хоча у ньому багато нового та маловідомого з життя цієї українки… Це розповідь про людські долі, про пошуки себе, про двері, які ми часто не помічаємо, та про ту саму Лесю, яка веде за собою людей навіть через століття після своєї смерті…
До 150-річчя від дня народження Лесі Українки «Видавництво Старого Лева» готує новий роман «Залізна вода» авторства Мирослава Лаюка.
Автор пропонує читачам зануритись у дві реальності: одна часова лінія перенесе нас на початок ХХ століття, інша ж – залишить у сьогоденні. Ми пройдемо шляхом Лесі Українки до найдальшого карпатського села – ця слабосила, хвора дівчина гірські маршрути долала безстрашно, нарівні з усіма – місцеві й досі переказують про це легенди. Що залишилося в тих краях у пам’ять про неї, крім суперечливих свідчень очевидців, які переказувалися з покоління в покоління?
Театральна режисерка та молодий чоловік, який після довгої відсутності повертається у рідні краї, – як далеко вони готові зайти у пошуках унікального листа, що міг би внести певну ясність в один із найтаємничіших і найбільш резонансних сюжетів історії нашої літератури?
«Це мій найкоротший і найдовший роман, – говорить Мирослав Лаюк. – Сторінок менше, ніж у попередніх, однак формально почав я над ним працювати ще пів життя тому, коли у старших класах взявся збирати свідчення й легенди про ту подорож Лесі. Я провів дитинство у селі, де жила піаністка, в якої Леся зупинялася. Під час карантину кілька разів поїхав до Буркута і піднявся на гору, на яку нібито підіймалася Леся. На верху зустрів мотоцикліста – прапраправнука чоловіка, який нібито звозив з полонини для Лесі молочну сироватку, в якій та нібито купалася, щоб лікувати кістки. Герої цього твору ідуть за Лесею чи зустрічають її, вони тривожні і пристрасні, вони всі чимось одержимі. Одна з героїнь каже: «Найгірше – дійти до цієї істини і не могти нічого з цим зробити: найстрашніше, що може з людиною статися, – це те, що ми називаємо «звичайним життям». Інший герой додає: «Не тому, що це більше за нас, а через те, що воно єдине нам надає хоч якоїсь ціни – ми не можемо не робити те, чим одержимі». Я теж закриваю цим романом одну зі своїх одержимостей, відкриваючи вам результат багаторічних думань».

ОХАЙНІ ПРОПИСИ ЕРЦГЕРЦОГА ВІЛЬГЕЛЬМА
У центрі роману Наталки Сняданко особиста історія одного з найекстравагантніших членів імператорської родини Габс­бурґів...
Україна мала всі шанси стати незалежною монархією – принаймні, пристойний кандидат на трон з імператорським корінням і симпатією до українців таки був. Вільгельм фон Габсбурґ не лише представляв одну з найдавніших монарших династій. Він відстоював ідею незалежної від Польщі України, був полковником Легіону Українських Січових Стрільців, і за це, а також за те, що ходив у вишиванці, українські воїни назвали його Василем Вишиваним. Хтозна, якби розподіл сил у ті буремні роки початку ХХ століття виявився трішечки іншим, то може і мали б українці в його особі свого монарха. Але і без цього ерцгерцог Вільгельм –  абсолютно «книжна» і навіть «кіношна» постать, і Наталка Сняданко зробила те, що давно було варто зробити – оживила його історію і спробувала донести до читачів. Щоправда, по-своєму переписавши її фінал.
Узагалі це дуже спокуслива ідея – пофантазувати про те, що було б, якби совєти не перемогли, Василь Вишиваний не помер у Лук’янівській тюрмі, а Україна стала б монархією. Але Наталка Сняданко не піддається спокусі зайти аж надто далеко і хапається лише за одну із ниточок. Життя, яке могло б скластися в ерцгерцога Вільгельма, якби його визволили з тюрми, якби він одружився і завів дітей, виглядає цілком правдоподібно, включно з намаганнями зберегти старосвітський імперський лоск в сірих радянських буднях.
Та окрім історії альтернативної, у цьому романі є багато і справжньої, зокрема побутової. Сотні незвичайних і цікавих деталей – про те, як одружувалися, мандрували, виховували дітей в імператорській родині, про б’юті-процедури імператриці Сіссі і режим дня у дітей Карла Штефана Габсбурґа, про те, що їв і чим грався маленький Віллі і про те, яку традиційну винагороду після першої шлюбної ночі отримували юні імператриці за свою цноту. А крім цього – яскраві персонажі і смачні переписи страв передвоєнного Львова, пікантні подробиці... І, звісно, зафіксовані у підручниках і підводні течії української політики початку ХХ століття. Словом, у романі Наталки Сняданко є стільки цікавинок, за які можна зачепитися оком, що обидві його історії, реальна і альтернативна, читаються легко і захопливо.

ПЛАНЕТА ПОЛИН
Із рецензії члена журі премії Книга року ВВС-2020 Марти Шокало на книжку Оксани Забужко "Планета Полин", що перемогла  в категорії "Есеїстика".
"Планета Полин" Оксани Забужко - це таки планета. Планета Оксани Забужко.
Ця книжка схожа на зірку, яка виводить подорожнього із темного лісу. Зірку, яка спрямовує того, хто збився на манівці.
Оксана Забужко - це та людина, яка несе у собі біль, знання і досвід попередніх поколінь для того, щоб нам з вами було на що опертися. Щоб не дай бог ніхто і нічого не забулося. Вона як мати, яка підтримує вогонь, щоб у хаті був затишок, щоб діти були чисто вбрані й нагодовані - у її випадку нагодовані духовно.
Читаючи Оксану Забужко, мимоволі хочеться виструнчитися, втягнути живіт, поправити зачіску, звірити свій внутрішній годинник - чи ти бува не забула, що ти - людина.
Людина і Україна - це дві основоположні для авторки сутності. На них нанизується все інше.
Багатющий потік свідомості, увесь огром людського духу, який пані Оксана вміє увібгати у слова, як ніхто інший. Бо і слів таких, як у неї, в інших просто немає.
До цієї збірки увійшли 14 есеїв про важливих для неї, а тому і для нас, явища і людей. Катерина Білокур, Соломія Павличко, Юрій Шевельов, Юрко Покальчук, її дід, Голодомор, Чорнобиль.
Це такі собі багатовимірні портрети, із яких вони не просто дивляться, а промовляють до нас, а ми їх відчуваємо поруч як живих.
Образи, які виринають у текстах Оксани Забужко, впинаються у свідомість.
Як от чорнобильський "сніг" серед квітучої весни і її біле пальто. Або зустріч з Йосипом Бродським десь у нью-йоркській курилці. Відчуття, ніби ти теж там і це все підслуховуєш і підглядаєш, навіть чуєш запах диму із поетової цигарки і бачиш його "очі сумного собаки".
Тексти Забужко огортають тебе і стають рідними. Хочеться тримати цю книжку завжди поруч зі собою, щоб у потрібну мить брати з неї силу і йти далі.


ВІЧНИЙ КАЛЕНДАР
Роман "Вічний календар" Василя Махна - своєрідний український літопис, масштабна родинна сага, в якій переплітаються, співіснують та антагонізують історії кількох українських родин від XVII століття до наших днів.
У вирі перипетій світового значення люди проживали свої маленькі життя, закохуючись, множачись, працюючи та помираючи. Вони то покидали цю землю, то поверталися сюди, то й взагалі безповоротно зникали з неї. Але ця земля так ніколи і не зникла з їхніх доль.
Василь Махно: "Всі ми проживаємо цей вічний календар. Наша пам’ять є теперішнім, майбутнім і минулим, з комбінацій якого і складається людське життя. Вічний календар – це життя і смерть, це ходіння по колу, коли все повторюється і закручується у спіраль...
Я просто хотів розповісти про важливі речі для мене особисто, які би зачіпали й історію, і територію, і родину, – якийсь такий тотальний роман про все. Щоб в ньому були сюжетні лінії і переходи, і щоби ці частини були зв’язані, умотивовані, щоб між ними не відчувалося якогось розриву. Також я багато думав над тим, щоб у романі відбулося своєрідне "внутрішнє римування": подібно, як у вірші – рима, де 1-ий рядок резонує з 3-ім, 2-ий з 4-им… Я не волів би, щоб цей роман сприймався, як історичний, тому що він таким не є. Звичайно, я мусів багато чого вивчити для того, щоби не впадати в невігластво, щоби усе написане мало свій сенс і свій зміст… Але в основному мені хотілося показати, як сходяться віхи глобального і локального життя, історії, як вони перемежовуються, як ці життя резонують одне з одним, як вони одне з одним римуються.
Мабуть, у нас усіх присутній синдром блудного сина. Не обов’язково фізичного повернення, бо повертатися можна й подумки, зустрічатися з людьми, яких колись добре знав і провадити з ними уявні діалоги. Тому що відхід - це здобування досвіду, а повернення - це бажання його осмислити. Але з ким? І що ти можеш сказати цим людям, яких так довго не бачив, цьому домові, з якого ти вийшов так давно - і цій річці, котра обходилася без тебе? Якщо ти письменник -ти можеш переповісти про все, що відбувається під час твоєї подорожі, про той шлях з дому додому. Тому, що блудний син, покинувши дім, повертається, збагачений усіма гіркотами, збагачений такою кількістю слів, яких вистарчає, щоби написати роман. Зрештою, знаний міф про Одіссея - ніщо інше як блукання і пошук себе. Тільки втрачаючи щось -  ти починаєш розуміти цінність втраченого..."

ТРИ ЛИНИ ДЛЯ МАРІЇ
Збірка новел Сергія Осоки  це мандрівка історіями дитинства, дорогими для серця місцями, добре виписаними сюжетами. Події відбуваються у різні часи, з далекими і близькими, автор чітко кадрує простір та персонажів. Змінюються сезони, палітра кольорів та емоцій, незмінними лишаються щемкі оповіді, живі діалоги, поетичні описи побуту і природи.
Сергій Осока так говорить про роботу над виданням: «Мене ніколи не цікавило по-справжньому, в якому порядку будуть розміщені тексти. Важливий тільки момент написання. Тут зібрані новели, створені за 5 років — від 2015 до 2020, серед них мало вигадок, це – щось особисте. Найточніше визначення для моїх оповідань “приватні історії для всіх”. Все тут — з реального життя, з Полтавщини».
 «В мене немає письменницьких ритуалів. Головне, щоб ніщо не заважало писати. Якщо в квартирі наді мною верещатиме дитина або за вікном деренчатиме циркулярка, тексту може й не вийти, бо нав’язливі звуки відволікатимуть. Оце й усе. Пишу в комп’ютері — і прозу, і вірші. Вже давно. Це зручно. Не сподобалося — стер. Не видно помарок, а відтак помарки не дратують. Я не думаю, що “написати художній текст” якось корелює зі словосполученням “робочий день”. У мене нема такого, щоб я виділяв на це певні години і стежив за часом. Прийшло — написав. Я зовсім, зовсім, зовсім не ремісник. Не заробляю на цьому (на жаль? на щастя?), а відтак можу почуватися вільним і робити так, як я хочу й можу. Мене не кваплять ні сайти, ні видавництва», — додає автор.
2015 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла збірка поезій Сергія Осоки – «Небесна падалиця», 2016-го – перша прозова збірка «Нічні купання в серпні», 2020-го  вийшла друком нова збірка «Три лини для Марії». 

АМАДОКА
Із рецензії члена журі конкурсу Книга року ВВС-2020 професорки Києво-Могилянської академії Віри Агеєвої на книжку Софії Андрухович "Амадока", яка вийшла у фінал премії.
У романі Софії Андрухович "Амадока" центральною видається проблема відторгнення чужих, нав'язаних спогадів і моделей пам'яти.
Авторка розглядає історію трьох поколінь, складні хитросплетіння родинної саги, не приховуючи від читачів, що перекази здебільшого фальшуються або свідомо редагуються й прикрашуються.
На покаяння за вчинене у воєнні сорокові зло здатні не всі, а спроби уникнути вибору й замовчати обтяжливу правду лише поглиблюють травму. Обставини складалися так, що втекти від нестерпного болю не можна було навіть у спасенне небуття.
Чи не єдиним гідним абсолютної довіри знаком, записом стають для персонажів роману шрами.
Медсестра з Бучача Уляна Фрасуляк кілька разів різала собі вени, і син потім лякався й бридився її відразливих шрамів на зап'ястях.
Він стає пластичним хірургом - здобуває уміння заліковувати, розгладжувати шрами. (А водночас, імовірно, й позбуватися дитячих ураз, із ними пов'язаних.) Вважає за краще забути, не надто допевняється, чим же заплатила родина у сорокові за його пізніший життєвий успіх.
Зрада, співпраця з ворогами - усе це треба витіснити й акуратним скальпелем вирізати рубці. Зрікаючись небажаної пам'яти, він тим самим відмовляється від свого ніколи не баченого загиблого в таборах батька - вояка УПА.
Натомість ще через одне покоління Улянин внук обирає своїм заняттям археологію, тобто роботу зі слідами, уламками затоптаного і втраченого минулого. І це якраз йому випало знову воювати з ворогом, якому протистояв свого часу дід.
У романі Софії Андрухович сюжет про шрами якраз і зшиває упівську та донбаську лінії. Поранений втрачає пам'ять, і водночас його пошрамоване обличчя стає непізнаваним.
Втрачену тожсамість він зміг-таки повернути собі через болісний спогад. А помилкова спроба ідентифікувати хворого як іншу людину і спонука "згадати" чуже минуле викликали лише агресію.
Схоже, пластичним хірургам легше згладити шрами на обличчі, аніж психіатрам - урази душевні.
При початку дев'яностих усі ми опинилися в ситуації людей, які дуже довго мусили мовчати, ховатися й прикидатися, не бути собою, - і нарешті мали кому розповісти про все, що з ними насправді сталося.
Невтоленне бажання виговоритися (і то одразу за три покоління!) якраз і посилювало інтерес до замовчаного минулого.
Нестійка, лабораторно вирощена в ході жорстокого соціального експерименту радянська ідентичність принаймні для значної частини українців водномить розсипалася, звітрилася, тож треба було шукати відповідей на питання "хто ми?", а без того годі зостатися самими собою.
Не можна повноцінно жити із задавненою хронічною амнезією, хворобу треба лікувати. Наростання імперського тиску, а тим більш гаряча фаза українсько-російської війни, неймовірно посилили усвідомлення того, що без національного самовизначення з-під імперського гніту не вийти.
Націю мусить об'єднати спільна колективна пам'ять, і війни за неї стають усе запеклішими. Врешті, і те, що спільнота пам'ятає, і те, що вона хоче забути, сприяють об'єднанню.
Українське ХХ століття тривожить і вимагає особистих відповідей від нащадків тих, хто воював, боровся, виживав, хто був героєм, зрадником чи пристосуванцем.
Пошук незатоптаних слідів не можна припинити, поки існує хоч якась надія, що вони приведуть до місць, де вдасться відкрити щось нове про себе самих.

СОЛОДКА ДАРУСЯ

Свого часу справжнім «одкровенням» для мене стали твори Марії Матіос.
А почалося все з «Солодкої Дарусі»
Не скажу, що читаю багато, скоріше навпаки… Після закінчення філологічного факультету довгі роки не полишало відчуття, начебто я прочитала все, що варте уваги. Якщо читала чи читаю, то лише най-най-най… Часу катастрофічно не вистачає, то й доводиться в читанні бути перфекціоністкою чи обмежуватися поезією. До речі, у кожного критерії цього най-най-най – свої, бо всі ми різні, різні і крапка. А про поезію – іншим разом (можна й негайно – просто відкрийте рубрику Поетичний RPOстір).
Почалося все з «Солодкої Дарусі». Випадково. Заінтригувала колега. Власне книги не було, то ж  довелося читати з екрана комп’ютера, бо не хотілося втрачати час на пошуки друкованої книги, коли ось тут вона поруч, хай і віртуальна, але – жива… Читала, а сльози самі котилися по обличчю. Спочатку навіть думала полишити читання, так важко було, але манера оповіді та мова все далі й далі затягували у вир подій, а потім все перейшло у якийсь інший вимір… Читалося легко. 
То ж, почалося все з «Солодкої Дарусі». Потім я перечитала всі твори Марії Матіос, які були у вільному доступі в мережі Інтернет. А що не знайшла – на той момент це була повість «Черевички Божої Матері» – то придбала і прочитала. Згодом придбала і повну збірку творів письменниці, бо вирішила, що ця книга має бути в моїй домашній бібліотеці. На черзі – роман «Букова земля», який нещодавно побачив світ, і який я неодмінно придбаю та прочитаю. Бо мрії здійснюються, якщо їх здійснювати. 
Давайте мріяти та читати разом! 

ОСИНИЙ  МЕД  ДИКИЙ

«Цей тонкий, ніжний і нещадний літопис в інтерпретації Ірини Савки у певні моменти то прискорював, то стишував моє серце, змушував сміятися і тамувати сльози водночас,– у передмові до книги пише Марія Матіос. – Невигадані людські історії під пером чутливої і дуже уважної до життя жінки ожили голосами і краєвидами, зигзагами доль і сердечністю викладу. Ці короткі, майже скупі оповіді, в яких клекочуть стефанківські пристрасті та гаряча українська історія разом із сьогоденням, ніби водномить зійшли із гір високого людського духу і підлої ницості, непоказної щирості і лютої неправди. У цих образних та мінімалістських історіях сконденсовано цілі саги українського життя. Іноді здавалося, що ця незнайома мені жінка – Ірина Савка – моя посестра і співавторка…» 

Як на мене, дорогого вартують ці слова знаної майстрині художнього слова, авторки «Солодкої Дарусі», «Майже ніколи не навпаки», «Черевичків Божої Матері»…
Ірина Савка за освітою музикант і ніколи не писала оповідань…«Я не збиралась бути письменником, – говорить вона, – але ті історії, які були закладені в мені ще з мого дитинства, треба було виштовхнути на поверхню… Дякую Богу за те, що забрав у мене спів, тому що була пов’язана з ним усе життя, а вклав у руки перо. Коли з’явився вільний час, захотілося віддати данину тим, котрі про себе вже не заявлять, не напишуть, хтось про них теж не мовить. Вийшли такі правдиво доповнені історії, де домислу та правди порівну… Пам’ятаю це все з розповідей моїх рідних. Часом навіть уночі, дорогою кудись сюжет просто ліз у голову. Потім приходила додому та мусила його записати… Ці оповідання, як мої пізні діти. Їх багато, вони дрібненькі, але найдорожчі мені.»
В збірці "Осиний мед дикий" три розділи та вісімдесят дев’ять новел, в яких багато ліричних замальовок, колядок, співанок, віршів, що линуть з глибин серця нашого народу.
Не обов’язково шукати в підручниках з історії що там і з ким було – беріть до рук книги, читайте, плачте, передумуйте, переповідайте, а ще питайте у батьків, дідусів та бабусь… відкривайте людські долі, які знайшли спокій на сторінках життя.

АБРИКОСИ  ДОНБАСУ
Знайомство з творчістю Люби Якимчук відбулося завдяки Видавництву Старого Лева, на сайті якого в рубриці Вірш дня було опубліковано її Молитву. Не знано скільки голосів на дню проговорюють-промовляють-прочитують ОТЧЕНАШ – одні й ті самі слова, але слова щоразу сповнені різним змістом… Молитва… Зараз багато гарної української поезії, справжньої, самобутньої… 
Коли було проанонсовано вихід у друк книги "Абрикоси Донбасу", не зважилась придбати для себе, а й на краще – бо залишилась би книжечка просто книжечкою на поличці, і коли би дійшов час до неї невідомо… саме приїзд Люби Якимчук до Полтави спонукав не просто взяти до рук книгу, не просто погортати сторінки, а почати читання – від початку, від передмови… й далі, далі, далі… чи то червона нитка ілюстратора Оксани Йориш винна, чи то просто зустріч з автором та енергетика Люби, жіночної, тендітної, й енергетика її віршів, зовсім не схожих на неї, як на перший погляд… І ще зізнаюсь: це перша поетична збірка, яку я прочитала від початку до кінця, не пропустивши жодного вірша, жодного рядка. Таке зі мною вперше... 
А ось слова головного редактора «Видавництва Старого Лева», у якому вийшла книга Люби Якимчук, Мар`яни Савки: «Десь би вони вже мали скоро достигнути – зацвісти, зав’язатися і достигнути, абрикоси зі шматочками вугілля замість кісточки. Абрикоси Донбасу – з дерева дитячої пам’яті, з дерева викраденого дитинства. Падають на землю і котяться, котяться безнастанно, як піщини часу у велетенській клепсидрі, переповнюють окопи і шанці, блокпости і порожні школи, сади і покинуті будинки з чорними більмами замість вікон, потрапляють в затоплені шахти і гарматні жерла, проникають в судини і кров, циркулюють цілою країною. Як вірші Люби Якимчук, вірші, які вибухають у свідомості і розривають світ на мільйони нерівних пазлів, які за логікою речей неможливо допасувати, так само як годі шукати звичайної логіки в руйнації, яку несе війна. З цих нерівних пазлів витворюється дивна картина – водночас знайома і сюрреалістична, так буває, коли звичні речі набувають нових несподіваних сенсів. Коли міста і слова розкладаються на частинки, які вже не стануть одним цілим. І сльози «стають сіллю кам’яною». А все твоє дитинство раптово й нестримно дорослішає...Частини цих віршів не було б, якби не Майдан, не війна, не шалена деструкція всього, що було твоїм, належало тобі. Ці вірші були б інакшими, якби авторка народилася деінде, а не там, де зараз лінія вогню. Від них можна було б заховатися і не читати, так як ховаємося від новин про щоденні втрати, про вантажі 200 і 300. Бо в зоні болю перебувати як мінімум дискомфортно. Можна було б удати, що такої книжки немає. Але ось вона, реалізована, втілена в папір, у фарбу, у пронизливу графіку. Можна було б її не читати – і не спізнати болісної насолоди від віршів, які проростають корінням у тлін і впираються кронами в небо, кричать і моляться, і свідчать. Це книга віршів, які не лише проникають у душу, а й продирають нутро. Вони залишають наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Ці «Абрикоси Донбасу» достигають цілком в пору і смакують водночас гірко і солодко. І я маю велику надію на те, що ця книжка своєю напругою, болем своїм не залишить нікому шансу на байдужість."


Радимо проЧИТАТИ… 

Коментарі