PRO_читане


БАБУСЯ ВМИРАТИ НЕ ЛЮБИЛА
Шахтарське селище. Три покоління однієї сім’ї. Люди, які намагаються жити у проміжках між війнами. «Бабуся вмирати не любила» – книга Павла Паштета Белянського («Паштет» — це нік, а тепер і позивний) автобіографічна, тому що автор писав про свою родину. І водночас вона універсальна, бо описує події, явища, характери та долі. Перше й найголовніше, що слід знати про цей роман в оповіданнях — він геть не про те, як зрозуміти Донбас, він розповідає передовсім про людей: скривджених, травмованих, спраглих любові, наполегливих, стійких, вразливих… Майже кожному з них автор присвятив главу роману, чи радше оповідання. 
Пишучи цю книжку, Павло Белянський, як сам зазначає, препарував своє минуле, намагаючись зрозуміти сьогодення. Але вийшло так, що на прикладі трьох поколінь своєї родини письменник створив портрет Донбасу в майбутньому. Бо коли збройні сили України, в яких служить автор, звільнять цю територію від окупантів, там на них і на нас чекатимуть люди. Українці, які десятиліттями існують поміж війнами і мовами на кордоні з росією. Вони суворі, бо «виросли всупереч, а не завдяки». Перейняли від батьків настирливість і здатність виживати за будь-яких обставин: «Там, де більшість відвертає та здається, ми йдемо на злості та дисципліні, часто не помічаючи простіший шлях». Ховаються за узагальненнями, коли бояться бути відвертими. Здається, що з кожним наступним поколінням цей рід став дрібнішати, заколисаний чи то відносно спокійним, приречено визначеним наперед життям, чи то приспаний самотністю, радянською звичкою тримати все в собі, не виносити за стіни кухні. Старше покоління не бачить причин залишати свою першу і єдину батьківщину, а нове – причин повертатися назад. Але разом вони прагнуть одного – щастя. Хтось вбачає його у дітях і сім’ї, хтось у високій посаді, а хтось у стабільній роботі на шахті чи військовій службі.
«Бабуся вмирати не любила» – це відверті, незручні історії про життя, як воно є. Про зруйновані мрії, розбиті долі, нерозуміння себе, страхи, перейняті з молоком матері. Про «східняків», які чимось відрізняються від людей з інших регіонів, бо мають свої звички і традиції, але були і залишаються українцями, з якими у нас багато спільного. 

ДОРОГА НА АСМАРУ
Своє перше відповідальне завдання Андрій Волинський, представник гуманітарної місії із «надання допомоги народу соціалістичної Ефіопії в боротьбі з наслідками посухи», виконує в складі екіпажу Мі-8, який доправляє до Мекеле, у табір для переселенців, чергову партію «24-48» — вкрай виснажених голодом та хворобами напівживих людей, шансів вижити в яких обмаль: попри те, що їх вивозять із зони лиха, на більшість з них протягом доби-двох чекає майже неминуча жахлива смерть... 
За словами Віталія Портникова «Є щось дуже символічне в тому, що людина, народжена у країні, яка стала страшною сценою для штучного голоду, вирушає за наказом нащадків його організаторів до держави, мешканці якої стають жертвами аналогічного злочину. Вижити, щоб стати свідками мук і загибелі тих, хто помирає так само, як помирали твої власні співвітчизники — хіба це не свідчення замкненого кола, яке можна розірвати, лише знищивши саме зло?».
Тут міцно сплетені лінії двох сюжетів ― щоденникові записи радянського військового Андрія, що опиняється в епіцентрі подій, в умовах війни й голоду та історія Микити, 25-річного ровесника української незалежності, який власне і є читачем цього щоденника, котрий він знаходить серед речей своєї покійної матері та згодом виявляє, що автор цього щоденника і є його справжнім батьком. Ці сюжети, попри всю їхню статичну конкретику, є лиш трамплінами в мережі думок, що повʼязані універсальними темами гідності, памʼяті, якщо хочете ― світової скорботи... 
Ця історія прочитується не лише як книга про Ефіопію, країну в далекій Африці, де у вісімдесятих роках ХХ-го століття відбувались події, безпосереднім свідком яких став Сергій Сингаївський, на той час військовий перекладач гуманітарної місії... У цій історії вперше у світовій літературі відтворено зв’язок між національними трагедіями двох країн на різних континентах земної кулі з наміром осягнути, яку смертельну загрозу людству, самому існуванню людської цивілізації несе в собі звичайна російська імперська геополітика з її доктриною месіанства і гаслами всесвітнього братерства.

ЖИВІ. ЗРОЗУМІТИ УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ
Микола Гоголь, Василь Стефаник, Олена Теліга, Іван Багряний, Михайло Коцюбинський, Микола Хвильовий — класики, про яких, здається, ми знаємо все. Однак, що буде, якщо читати їхні твори, як уперше? Пропускати їхнє життя через власні досвіди та постійно запитувати: які були стосунки з батьками? Чи свідомо вони обрали українську мову? Якими підлітками були? Чи формувала їх популярна масова література? З якими проблемами стикалися, коли їм було двадцять? Який непростий життєвий вибір стояв перед ними тридцятилітніми, коли на українську землю приходив черговий терор? Чи є призабуті й маловідомі шедеври поза звичним каноном, які так актуальні зараз?
Олександр і Павло Михеди, син і батько, письменник і літературознавець, запрошують у мандрівку двома століттями української літератури — від розповідей про життя класиків до розмови про покоління українців, на чию долю щоразу випадають жахливі випробування.
Ця книга народилася з подкастів The Village Україна «Станція 451», які Олександр і Павло Михеди робили протягом 2021 року. 
Олександр Михед: «Ми закінчили книжку за три дні до початку повномасштабного вторгнення. Через кілька днів потому радикально змінилося й наше життя, і життя нашої країни. «Живі» виходять у новій редакції, з оновленою композицією, з післямовою вторгнення та глибинним почуттям любові до рідної землі й нашої культури... Це книжка зізнання любові до рідної літератури. Для мене це письменники й письменниці, чиї твори на новому витку історії щоразу набувають нових відтінків сенсів. Автори й авторки, з яких можна починати свій нескінченний шлях віднайдення любові до української літератури. Люди цікавої й часто трагічної долі, які можуть допомогти краще зрозуміти нас самих...»  

ЛЕМБЕРГ: МАМЦЮ, НУ НЕ ПЛАЧ
Ніхто з нас точно не знає, що з нами буде цієї ночі, завтрашнього ранку чи вечора.
Війна забирає у нас найрідніших, коханих, близьких і далеких. Тих, хто ще вчора був біля нас. Тих, хто  дарував нам щастя.
Нам лишається пам'ять...  Нам лішається віра, надія, любов...
«Він — той, хто символізує собою покоління. Розумний, талановитий, сміливий. Цим хлопцем можна пишатися», — говорить про Лемберґа один із військових. Лемберґ є представником нового покоління українців, для яких Україна — не просто слово, моральні цінності — не порожній звук, а життєвий принцип. І заради цього можна зважитись ризикнути життям. Це зробив Лемберґ, це зробили інші хлопці й дівчата, які замість улюбленої роботи узяли до рук зброю, а родиною їм стали бойові побратими. Ті, хто пішли на війну добровольцями, схожі між собою. Тому хтось упі­знає в цій книжці свого сина, чоловіка, брата… А як тепер жити саме їм — дружинам, мамам, найріднішим? Як долати щоденну тривогу і біль, який, здається, проникає в кожну клітину тіла? 
Олена Чернінька ділиться своїм досвідом мами Воїна, який на час написання та видання цієї книжки — зниклий безвісти. Вона ділиться досвідом переживання, болю, переосмислення, пошуку сенсів, світла і віри.
У цій книжці немає жодного вигаданого слова. Лише відкрита правда, як відкрита рана. І велика віра в життя.

Я плакала, а ти тихо й переконливо говорив мені: 
«Мамцю, якщо всі будуть ховатись, то України скоро не буде. 
Як я майбутнім дітям буду в очі дивитись?..».
 Потім ми фотографувались із тобою на пам’ять. 
Ти терпіти не міг оцих спільних селфі. Але в той день навіть не сперечався. 
А потім ти поїхав. 
І я хрестила того білого бусика, аж поки він зник з очей...

КАТАНАНХЕ
Вони живуть у звичайній київській багатоквартирній панельці, із заквітчаними клумбами перед під’їздами й тісними балконами, з яких літніми вечорами так приємно слухати місто й споглядати, як на нього опускається ніч. Вони — це Леся та Олекса, а також їхня донька-підлітка Тая і собака Діна. Їхнє життя теж здається звичайним, навіть банальним, аж поки у нього не вривається вихором надмірна пристрасть, яка загрожує зруйнувати та поховати під собою все — усталені звички, почуття одне до одного, ба навіть уявлення про самих себе. Занурюючи читача в оповідь, що на початках здається буденною, історія, яку розповідає Софія Андрухович, з кожним новим абзацом закручується немов пружина, обростає напругою й за якісь кількадесят сторінок вже несеться на читача нестримною лавиною, що заледве дозволяє перевести подих. І ця літературна лавина настільки майстерна, настільки витончена та прекрасна, що ми можемо лише зачудовано нею насолоджуватися.
Дії роману відбуваються невдовзі по завершенні війни, в якій Україна здобула перемогу та повернула всі свої території, а тепер бореться з наслідками цієї війни. Головні герої не говорять про війну, тв вона наскрізно проходить через їхні дії, рішення та життя.
Софія Андрухович: "З цим текстом вийшло так, що спочатку моя ідея полягала в тому, щоб написати збірку дуже легковажних оповідань. Мені здавалося, що вона не завадить, бо останніми роками ми всі сильно перебуваємо під тиском найсерйозніших проблем і глибоко занурені в трагедії... Уявляла збірку історій про різні адюльтери, про людей, які роблять помилки, бо вони живі люди і дуже-дуже хочуть жити. На початку в мене було багато ідей, я розпланувала збірку... Я написала перше оповідання. А чим довше писала друге, тим більше розуміла, що воно розростається та перетворюється у щось зовсім інше, перестає бути легковажним і стає дедалі серйознішим, з'являється більше сенсів, які я від початку не планувала. Врешті я побачила, що це не оповідання, а повість. Коли я дописала цей текст, то виявилося, що його можна назвати романом...
Катананхе - назва квітки, за якою на клумбі доглядає одна з головних героїнь. Проста блакитна квіточка, нічого особливого. Ця квітка в Середні віки використовувалася в рецептурах любовних трунків, їнша її назва — "стріла Купідона" чи Амура... Катананхе - цим словом можна описати все, що відбувається в тексті, все, що відбувається з героями.

ПІСНЯ ВІДКРИТОГО ШЛЯХУ
Цей історико-пригодницький роман був натхненний однойменною поемою американського письменника Волта Вітмена зі збірки «Листя трави».
 
Я ступаю на шлях відкритий безжурно,
Здоровий, вільний — весь світ переді мною,
Довга тіниста путь веде мене, куди я захочу.
Віднині я більш не чекаю, бо сам собі я — нагода щаслива,
Віднині більше не скімлю, не зволікаю, нічого не потребую;
Годі хатнього нарікання, бібліотек, буркотливого критиканства,—
Дужий та вдоволений я ступаю на шлях відкритий...

Артем Чех знову написав про війну – і знову не про ту. Тобто не про цю. Тому, з одного боку, «Song of the Open Road» можна розглядати як жанрово-стилістичну забавку, пригодницько-історичну гру в Америку, в якій колишній кріпак з українського села у складі Російської імперії, опинившись в епіцентрі американської трагедії, врешті-решт стає втіленням американської мрії. Але, з другого — серйознішого — боку, відкритий шлях головного героя — це й шлях геть від москви, шлях крізь війну до свободи, шлях від росіянина в пролозі до українця в епілозі.
Артем Чех: «Це той самий роман, який я почав писати ще у травні 21-го року, майже дописав, однак через повномасштабну війну відклав на півтора роки. 
Це той самий, за яким стоїть кропітка робота з дослідження та вивчення теми. Іноді, аби зробити той чи інший абзац достовірним, я проводив по кілька днів у віртуальних бібліотеках. Передусім невичерпним джерелом документів, листів, мап, щоденників була Бібліотека Конгресу. Часом мені допомагали американські краєзнавці, історики та реконструктори, з якими я списувався, дивуючи їх тим, що якийсь чувак з України пише роман про їхню війну. 
Це той самий, яким я жив три роки, часом сумніваючись, чи зможу завершити, а, завершивши, був здивований, що десятки випадковостей дозволили мені таки дожити до цього дня.
Мій найбільший і наймасштабніший. Про їхню війну, але про Україну. Про нашу одвічну війну, але про їхню одвічну боротьбу також. Про Південь і Північ. Про рабство і свободу. Про Україну і Росію. Про зброю, подорожі, дружбу, любов, зневіру й успіх. Від села Софіївка Канівського повіту до підкорення шляхів Льюїса і Кларка. 
Це той самий, за який мені не соромно і виходу якого я чекаю сильніше за всі попередні». 

СЛОВА І КУЛІ
Це розмови з людьми, які роками творили український літературний процес і розвивали українську журналістику, а тепер перетворилися з оповідачів на суб’єктів історій – тих, хто оберігає наше теперішнє й робить можливим наше майбутнє. 
До книжки входить 24 інтервʼю: Артем Чапай, Дмитро Крапивенко, Галина Крук, Анатолій Дністровий, Олексій Сінченко, Вікторія Амеліна, Андрій Любка, Богдан Коломійчук, Валерій Пузік, Петро Яценко, Ігор Мітров, Ярина Чорногуз, Катерина Міхаліцина, Євгенія Подобна, Максим Кривцов, Максим Скубенко, Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко, Павло Стех, Сергій Шебеліст, Павло Вишебаба, Дмитро Лазуткін, Леся Ганжа, Федір Шандор, Олександр Михед.
«Багато письменників зізнаються, що в перші дні повномасштабного вторгнення розчарувалися в тому, що робили до того. Мова враз виявилася безсилою перед ешелонами військ і свистом ворожих ракет. Їм знадобилися тижні й місяці, щоб наново перевідкрити мову, повернути собі здатність писати, ословлювати дійсність», – зазначає координаторка проєкту та інтерв’юерка Наталя Корнієнко. За її словами, ці розмови писалися за дуже різних обставин. Іноді хтось із героїв виходив на зв’язок просто з окопу, хтось по кілька разів був вимушений переносити дзвінок, щоб потім все ж знайти час між бойовими завданнями, хтось між записом і публікацією тексту отримав поранення. Двоє героїв цієї книжки – Вікторія Амеліна та Максим Кривцов – загинули через російську агресію.
Проєкт «Слова і кулі» з’явився з ініціативи культурновидавничого медіа Читомо та PEN Ukraine і став можливим за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Передмову «Такі, як були. Зовсім інакші» написав для видання Сергій Жадан: «Ми не були в такій близькості до смерті, не мали такої кількості болю, не стикалися з таким концентрованим злом. Тепер у нас усе це є, тепер ми все це бачили. І це головна зміна, яка з нами сталася і яка нас виповнює. Можна спробувати про це поговорити. Головне – знайти необхідні слова. І гідного співрозмовника».

СЛОВНИК ВІЙНИ
Коли починається війна, слова стають зайвими — потрібні дії. А потім виявляється, що й самі слова змінилися, розкришилися, набули нових сенсів і звучання... Від початку збройної агресії проти України Остап Сливинський укладає такий собі лексикон війни — збирає фрагменти чужих історій чи спостережень, які зосереджені довкола окремих слів. Здавалося б, ці слова звичайні, але у дні війни вони набувають особливої ваги і значення, викликають асоціації, до яких ми не звикли. Значення деяких слів притуплюються, і їх треба гострити, як ніж каменем. Деякі, навпаки, стають такими гострими, що на них неможливо дивитися. Деякі слова взагалі відмирають і опадають. Деякі виринають з якогось минулого і починають знов означати, стають важливими.
Серед людей, чиїми голосами промовляє «Словник війни», — ті, що змушені були покинути домівки й пуститися в невідоме; волонтери й медики; військові; громадські активісти й митці — дуже різні, але об’єднані спільним переживанням і єдиним поривом люди, чиє життя змінила війна. Всі історії є крихтами документальних свідчень, але, зібрані докупи, вони стають літературою, переносять пережите нами у вимір універсального досвіду. Досвіду втрати і безповоротності, болю і втіхи.
Остап Сливинський розповідає: «На львівському вокзалі, через який у перші тижні й місяці війни перекочувалися зі сходу на захід потоки із сотень тисяч вимушених переселенців, у тимчасових притулках, навіть просто на вулиці, біля кіосків з кавою, — люди розповідали. Часом починали говорити самі, іноді треба було делікатно зачепити, поставити кілька простих запитань — і проривала якась хвиля, що її важко було спинити.
…Іноді ці розповіді лише трошки оброблені, рівно настільки, щоб уривок довшої оповіді набув значення самостійної цілості. Деякі перекладені з російської.
Багато з них записав не я, а мої співавтори та співавторки, такі самі учасники й свідки цієї війни. Це і їхні особисті рефлексії, і сюжети, почуті від інших людей. Таким чином, «Словник війни» став річкою, у яку різними шляхами стеклися історії про слова».
Співавторами і співавторками словника стали: Костянтин Васюков, Юлія Вротна, Оксана Давидова, Лариса Денисенко, Яніна Дияк, Катерина Єгорушкіна, Андрій Жолоб, Євген Клімакін, Оксана Курило, Арина Лепетюх, Світлана Мельник, Олександр Моцар, Лесик Панасюк, Олена Прилуцька, Анна Процук, Богдана Романцова, Юлія Романюк, Віолетта Терлига, Дмитро Ткачук, Станіслав Туріна, Вікторія Черняхівська.
СХІД УКРАЇНСЬКОГО СОНЦЯ
Щира у прагненні довести, що «українство Донеччини та Луганщини було системним, а не спорадичним явищем», книжка політичної аналітикині Катерини Зарембо — екскурс у недалеке минуле, дослідження, в якому, крім іншого, йдеться про механізми пропаганди, інформаційної війни, здатної розділити країну зсередини.  Ця книжка – про українські спільноти Донеччини та Луганщини, які діяли від початку 2000-х і до російського вторгнення 2014 року й існування яких російсько-радянський міф про Донбас заперечував. Про культурні простори, студентські середовища, українське село, розмаїті релігії. Про тих, хто хотів жити не в міфологізованому минулому, а у вільній демократичній Україні. Тож читачі дізнаються про «Поштовх» — донецьку студентську організацію початку 2000-х, що ставила собі за мету відшукати «ключ до свідомості місцевого населення», який полягав у розумінні історії, про культурне відродження Донецька з театральними фестивалями та поетичними слемами, про СТАН — протестну мистецьку спільноту Луганська, про Фонд «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив», що «став першою інституцією Донецька, яка почала системно працювати в царині сучасної культури та мистецтва»… На жаль, пробудженню приспаного українства обрізали крила відомі нам сили, можливо, якраз тому що цей літ лякав і міг стати серйозною перешкодою. Ці спільноти були голосами нових, непострадянських Донеччини та Луганщини, вбудованих у всеукраїнський контекст; пробудженням приспаного (пригнобленого, винищеного, закатованого) українства. Мета книжки – зробити відомою бодай частину їхньої історії.
Євген Глібовицький: «Це дослідження читається як детективна історія. Його герої – справжні люди. Вони виникають у малоймовірних обставинах, долають складні перепони, набувають сили та спроможності, і в момент, коли має початись логічний та щасливий фінал, – весь сюжет стає жертвою викрадення. Катерина Зарембо зробила неможливе, поєднавши академічний підхід і захопливу розповідь в одній книжці».

ЧОРНА КОРОЛЕВА
Ліда знає, що жінка в дзеркалі — це і є вона, вона, яка завжди прагнула бути хорошою дівчинкою. Принаймні так було, поки вона не зустріла справжню чаклунку — Чорну Королеву — і її життя не пішло шкереберть. У її квартиру вдерся справжній казковий принц, що виявився не таким вже й чарівним, новий ремонт на кухні вкрився столітнім павутинням і пліснявою, а дзеркало, у якому вона точно не мала сумнівів, почало брехати. Відтепер віддзеркалення Ліди постійно змінюється й показує, якою її бачать навколишні. За постійною зміною образів, жінка починає забувати, ким є насправді: радісна школярка чи робітниця в сірій уніформі, доброчесна монахиня чи порноакторка з рясно нафарбованими губами. 
Що з цього справжнє, а що нав’язане? Як не залишитися назавжди своїм віддзеркаленням у чужих очах? На ці питання Ліді доведеться знайти відповіді  у компанії наймогутнішої чаклунки всіх світів на сторінках повісті-казки Марічки Плай.
Ця казка для дорослих дівчат, що мають справжні роботи, заведені на шосту ранку будильники та власні фартухи на кухні, однак все ще вірять у добро. Це відмінний приклад книжки, яка смішить і розважає, але зрештою, й змушує замислитися та спонукає до глибоких рефлексій. Ця книжка у легкій казковій формі працює з проблемами нереалізованості, залежності від думок інших та усіляких психологічних блоків, які перешкоджають нам проявлятися й отримувати задоволення від життя. А ще ця книжка нагадує, як часто ми самі на себе накладаємо злі чари. Якщо наше життя не вдається, нам простіше це раціоналізувати чи вдатись до магічного мислення: не пощастило, наврочили, в усьому винний ретроградний меркурій та злі чари. Насправді ж, як показує казка Марічки Плай, ми вміємо накласти на себе набагато вигадливіші прокляття, ніж найлихіша чаклунка всесвіту.

АНГЕЛИ В НАМИСТАХ
Янголів ви не побачите, проте намистини відчуєте: спершу непоказна темна кулька тигрового ока, за нею сонячний бурштин, за ним кольорова скляна кулька на кшталт муранської, що треба покрутити, бо не одразу помітиш всі деталі. І так гортай-пригортай, читай і втішайся!.. Ці новели, оповідання та образки читаються не розрізнено, а як роман чи сага в оповіданнях – єдине велике полотно, на якому авторка ніби пучком світла означає та оживляє ті чи інші епізоди з життя поліського села й поліщуків у різні роки: від 30-х минулого століття й дотепер.
«Якщо ти передав це комусь — воно не помирає, воно переходить і зберігається. Не знаю наскільки це практично (та ж мережка, вишивка). Але чим більше цих елементів пам’яті ми маємо, тим впевненіші ми є. Адже ми це знаємо і ми за це будемо стояти і боротись. Це наша ідентичність: я знаю і те, і те, це вміли і знали мої предки. І ти завжди знатимеш куди ідеш», - персонажі оповідань Олени Лотоцької — звичайні люди, яких щодня можна перестріти на вулиці: сусіди, знайомі, колеги по роботі, сучасники й ті, хто були ними ще вчора, позавчора. Проте не такі вони вже й звичайні, адже кожен — це представник свого часу, певний типаж, узагальнений образ, за яким можна проглянути й упізнати цілу епоху. Мікросвіт і макросвіт. Розум і душа. Велике, яке хоч і бачиться з відстані, але починається з малого — з кожного героя й героїні цих оповідань.
«Тихо, повільно й непомітно живуть люди з цієї книжки, — пише у передмові до видання літературознавиця Ірина Старовойт. — Від початку ХХ ст. було модно знецінювати українське село. Але мистецтво, яке те село надихнуло й надихає, — видатне. Від Стефаника через Васильченка, Косинку, Яцкова й Тютюнника і дотепер, до Сергія Осоки та Власти Власенко, писалися такі психологічні новели. І перед Стефаником було село — мала батьківщина великих людей, просто ми його таким не бачили. Саме читання новел Олени Лотоцької допоможе відновити цей зв’язок (хто його мав) або набути свій новий зв’язок із тихим, повільним і складним життям у згоді з природою чи бодай не наперекір природі… Тут діється й совершається людське життя у своїй повноті, без ейджизму, без глянцю, без пластмасових та силіконових рольових моделей. З шекспірівськими, а може, навіть античними пристрастями».

РУКИ І СЛЬОЗИ
«Іванові було вділено чимало священних дарів. Тих дарів могло б вистачити на тисячі шукачів фортуни. Але Той, хто роздаровує при народженні, вирішив інакше», так починається роман Степана Процюка. Роман про Івана Франка. Про хлопчика, зачудованого навколишнім світом, і наполегливого юнака, який стає непересічним інтелектуалом. Про не завжди щасливого сім’янина і фанатичного трудоголіка. Це історія про бідність, яка змушує займатися літературними підробітками, і про генія, з-під пера якого навіть у таких умовах виходять вершинні твори. А ще тут про арешти і переслідування, болючі втрати друзів і коханих жінок. Непростий шлях уділив Франку «Той, хто роздаровує при народженні», зрештою, якби випав простий, ба навіть щасливий, то навряд чи світ би дізнався про письменника Івана Франка – його могло просто не бути...
Степан Процюк описує п'ять імовірних життєвих сценаріїв Франка. І кожний з них справді міг би втілитися в реальність, адже часто один крок уліво чи вправо, одна випадкова (?) зустріч чи знайомство, певне прийняте чи неприйняте рішення – усе це і багато інших начебто дрібничок може стати тим ключовим, вирішальним гвинтиком, завдяки якому життєве русло повертає у цілковито інший бік: «Ми ніколи не знаємо, яка і з ким зустріч у нашому житті стане доленосною»...
Якби все те, що пережив Іван Франко впродовж свого земного шляху, спіткало когось із нас, пересічних людей, то би не витримали того, напевно. Надто багато страждань, надто багато позамежевих емоцій і станів. Однак кажуть, що не випадає на долю людську більше, ніж людина могла би витримати, тож... усе, що випало на життя класика, витворило його саме таким, яким він був. Зрештою, чому "був"? Він Є, адже по собі зумів лишити справжній, потужний Слід.

ПІДРОСТЕШ ПОБАЧИШ
Чи вже знайоме вам  це відчуття, коли нарешті починаєш розуміти своїх батьків, бабусів дідусів? Цінувати кожну хвилину проведену разом з ними... Цінувати кожну телефонну розмову...  Цінувати... Розуміти... Приймати... Любити... 
Історії з життя однієї родини.
Дебютна книга фотографині й ілюстраторки Лілії Чех, яка увійшла до цьогорічного довгого списку «Книги року ВВС». Перший тираж з 2500 примірників розійшовся всього за тиждень.
Лілія Чех: «Спогади дитинства, коли ми споглядаємо їх з висот дорослішання, стають мапою розуміння рідних. Бо настає одного разу мить, коли простору порозумітись нам уже замало: його забирають дрібні й великі образи, небажання говорити, розповідати, довіритися. Його забирають нерозказані історії минулого — ключі до прощення й прийняття. Але врешті, не надто приємні шматки біографій рідних не є аж такими важливими. Важливим залишається те, якими ми їх запамʼятаємо. Ця книжка – це спроба сказати більше, аніж вдається промовити вголос. Бодай отак, текстами-спогадами, сказати про Любов, яку не завжди видно».
Авторка майстерно грає на емоціях. Оповіді, які увійшли до книги, – ніби скручена плівка з кадрами, що проявляються один за одним. Усі напрочуд гарні, особливі, запрошують у дитинство. На кожній сторінці – ностальгійні спомини, які породжують щемку тугу за тим, що було в кожного: баба з дідом, школа, батьки, ті дрібні моменти з дитинства, коли все сприймали по-іншому. Книга пропонує згадати, проаналізувати, зазирнути в найглибший і найпотаємніший куточок себе. 

ГОСПОДЬ НЕ ЛЮБИТЬ ВЕГАНІВ
У жаби немає роботи, занедбана квартира і примарні шанси помиритися з коханим, про якого вона постійно думає. У її сестри, феї, все ідеально: успішна кар’єра, апартаменти в центрі й новий хлопець-веган. На родинній вечері жаба дізнається, що сестра зустрічається з її колишнім. Проте це лише вершина айсберга.Все в житті погано, і цьому не видно кінця. Чи впорається вона? Чи зможе вибратися з глибин зневіри і попри все знайти дорогу до світла?
Це історія про критичне самосприйняття головної героїні та про шлях крізь темряву до світла. Книга Ганни Городецької зачіпає тему ментального здоров’я і проймає своєю відвертістю та гіркотою. На її сторінках — сповідь дівчини, яка  вважає себе жабою і повною невдахою. У своєму світопереживанні дівчина нагадує розгублену дитину. Власне, те, що вона гидка жаба, вибодовується на контрасті з її сестрою, яку героїня називає феєю. Так-так, це та сама ідеальна сестричка, яка не створює проблем вдома і чиї ідеальні зошити забирають на виставку. На яку багатьом з нас втомлені батьки радили рівнятись. Один із рівнів дитячого травмування, на якій жабі не пощастило. Такий собі класичний мотив бабиної і дідової дочки в реаліях сучасного світу.
Через пряму мову ми бачимо жабу дівчинкою у власній голові. Дитиною, що злякано визирає на світ з тіла дорослої жінки. 

ПЕРШІ
Літній табір, помаранчевий светр, листи та прогулянки старим Києвом. 68 червня, їхнє літо не мало закінчитись ніколи. Але, звісно ж, так не буває.
Герої дорослішають та приймають важливі рішення. Вони помиляються, ростуть, створюють нові місця та сенси, аби одного дня зрештою зрозуміти – куди (чи все ж таки за ким) вони бігли увесь цей час.
Дебютний роман журналістки Марії Олекси. Світла історія про досвіди, які ніколи не повторяться — перші поцілунки та перше кохання, безмежні мрії та плани на майбутнє. Історія двох юних людей — Равлика та Вла, які зустрілися надто рано, щоб зрозуміти, ким вони можуть стати одне для одного.
Це можливість згадати часи без повномасштабної війни, перенестися у недалеке минуле - Київ двадцятирічної давнини й подивитися на трюки скейтбордистів біля Маріїнського палацу, пройтися тінистими стежками парку «Нивки»… Скоріше за все, на якомусь із цих маршрутів ви зустрінете закоханих школярів, заглиблених у своє прекрасне перше почуття. Вони розмовлятимуть про все на світі, триматимуться за руки, не помічаючи поглядів перехожих. Саме так, як 2002 року робили Влада та Павлик, він же Равлик. Вони познайомилися у літньому таборі й стали зустрічатись. Їх, дуже різних, поєднало кохання, яке потім, на жаль, переросло у суперництво…
Суперталановитий Равлик, який вмів подобатись людям з перших секунд знайомства, та скромна, невпевнена у собі Влада спершу були одне одному підтримкою та опорою. Але на те воно й дорослішання, щоб змінюватись і змінювати своє ставлення до інших людей. 
П’ятнадцять років потому побачимо Владу геть іншою, але так само залежною від минулого, яке вона ніяк не може відпустити, щоб знайти щастя. Прагнення бути кращою за Павлика/Равлика, непроговорена образа та провина ледь не отруять жінці життя. Але низка подій, зустрічей, що спонукатимуть аналізувати минуле, допоможуть Владі нарешті звільнитися і покохати знову.​

ВОЄННИЙ СТАН. Антологія

...ми підіймаємо голови і, стоячи на міцних ногах, повні впевненості й завзяття, з вірою в перемогу вкотре вступаємо в бій...

...маю помовчати ще трішки: одну хвилину щодня о 9-й ранку, все життя. Тоді я зможу все вам розповісти про стан війни... 

...найважче буде тим, хто виживе. Навіть не тому, що «тільки мертві бачили кінець війни». Просто тим, хто залишиться, доведеться відшукати в собі й болісно перезапустити любов і ніжність, щоб оживити себе і решту скам’янілих...

Ці дивні взаємні любов і ніжність, що так питомо відрізняють українців від ворога. 
«Кожен із цих текстів заглиблюється в суворі та тривожні реалії нинішньої війни, тому що ми віримо в нестримну силу правди. Ми дуже цінуємо спогади та почуття тих, хто був свідком першого року цієї війни, і прагнемо зробити все можливе, щоб ця війна ніколи не залишилась у безвісті. Ми також сподіваємося, що майбутні покоління, які ознайомляться з цією книгою, зрозуміють, що війна є однією із найруйнівніших подій, які трапляються з людством. Однак бувають моменти, коли ми повинні боротися і захищати свій дім»», — зазначають куратори й упорядники видання – Євгенія Лопата та Андрій Любка.
50 авторів та авторок, чиї тексти увійшли до видання: Алім Алієв, Софія Андрухович, Юрій Андрухович, Володимир Аренєв, Станіслав Асєєв, Мирослава Барчук, Андрій Бондар, Христина Венгринюк, Юрій Винничук, Тамара Горіха Зерня, Ярослав Грицак, Тамара Гундорова, Лариса Денисенко, Любомир Дереш, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Пітер Залмаєв, Катерина Калитко, Вахтанг Кебуладе, Макс Кідрук, Олег Коцарев, Євгенія Кузнєцова, Дмитро Лазуткін, Андрій Любка, Юрій Макаров, Роман Малиновський, Олександр Михед, Костянтин Москалець, Юлія Мусаковська, Олеся Островська-Люта, Юлія Паєвська (Тайра), Світлана Поваляєва, Ігор Померанцев, Віталій Портников, Марʼяна Прохасько, Тарас Прохасько, Валерій Пузік, Володимир Рафєєнко, Микола Рябчук, Мар’яна Савка, Григорій Семенчук,  Ірина Славінська, Елеонора Соловей, Людмила Таран, Ганна Улюра,  Ірина Фінгерова, Ірина Цілик, Артем Чапай, Артем Чех, Володимир Шейко.
Передмову до збірки написав Головнокомандувач Збройних сил України – генерал Валерій Залужний: «Воєнний стан – це не тільки правовий режим існування держави під час війни. Це ще й нагадування про козацький стан – військовий табір, що ставав фактично фортецею в часи воєн і битв. Минулого року вся наша країна перетворилася на такий стан – нездоланну фортецю, над якою майорить синьо-жовтий прапор. Упевнений, що завдяки мужності й професіоналізму українських воїнів, завдяки єднанню українського суспільства і за дружньої підтримки наших партнерів у світі ця фортеця поверне собі всі свої території.
Слава Україні!»


МАРСІАНИ НА ХРЕЩАТИКУ. Літературний Київ XX століття
Гуляючи Києвом, легко впізнати численні локації, описані в поемах і романах початку ХХ століття. Десь змінилися номери помешкань, по-новому пофарбовані фасади, іноді інші назви вулиць, але якщо придивитися, то можна уявити, як у "Льоху мистецтв" на Городецького сиділи за одним столом Тичина й Курбас, трохи далі, в кабінеті Підмогильного, збирався чи не весь мистецький Київ, а в підвалі готелю "Континенталь" зустрічалися за кавою непримиренні аспанфути, символісти й спіралісти. Вечірнім Хрещатиком гуляли справжні "марсіани", і в Георгіївському провулку шукала нових обріїв таємнича мистецька теософська дев’ятка.
Про "живе життя" Києва, про нашу силу, яка тримає "гори зелені" й "золотом цвяховану блакить", про Київ початку ХХ століття очима художників, поетів і не тільки нова книга професорки Києво-Могилянської академії Віри Агеєвої – це мандрівка літературним Києвом початку ХХ століття. Авторка покаже Київ очима авангардних художників, бунтівних емансипанток, богемних поетів, Київ, у якому жили й творили, попри все, що відбувалося довкола, Київ, який вистояв, зберігши свою історію та майбуття.

НІЧ ОСТАННЯ. Апокрифи про Зачаєних
«Третього дня воскресну», — сказав Він своїм учням дивні слова, в які хотілося вірити, але не вірилося… Чи знайдеться в ніч останню бодай одна людина, чия віра у найбільше диво буде справді непохитною?
Роман Нелі Шейко-Медведєвої— перша в українській художній літературі спроба зрозуміти й уявити роздуми і переживання улюблених учнів Сина Людського, Його Матері та Його переслідувача — першосвященника Ізраїлю Йосефа Кайяти до і після містерії розп’яття. Це захоплива, глибока оповідь про людський вимір божественного, про змагу надій і сумнівів, що й досі триває в думках людей, які прагнуть пізнати істину.
Письменник та філософ Володимир Єрмоленко про книгу «Ніч остання. Апокрифи про Зачаєних»: «Жанр цього роману — «апокриф». Дослівно «апокриф» означає таємний текст, щось приховане, щось таке, що не було виведене на світло. В історії християнства це тексти, які не ввійшли в канон, — а тому давали часто інший, альтернативний погляд на події, описані у священних текстах. Апокрифи ж Нелі Шейко-Медведєвої мають інший зміст. Вони також торкаються того, що залишилося в темряві. Але це темрява життя, внутрішнього і зовнішнього, темрява ще-не-розказаного, темрява забутого чи непоміченого. У першій книзі роману — це передусім людськість, близькість, матеріальність, біографічність. Наприклад, історія про Маріам, Матір Божу, — у якій ми бачимо її як людину, з плоті і крові, із сумнівами і страхами, надіями та розчаруваннями. Ці апокрифи вводять нас у той час і простір, даючи нам можливість ті події пережити, побувати в них, прожити моменти, які Євангелія не розповідають — чи розповідають дуже побіжно... Це тексти про те, що таке віра, коли вона ще не стала догмою».

ДРАБИНА
Іспанія. Толік щойно здійснив головну мрію свого життя: придбав будинок, де все буде так, як хоче лише він, та головне - у чотирьох тисячах кілометрів від усієї своєї надокучливої родини. Однак війна перевернула все, і йому на голову з Харківщини звалились мама, тітка, одноногий дядько, сестра та її подружка, що переживає депресію, а ще дві кішки і пес... Смішна і гірка водночас історія співжиття таких різних, але рідних людей, війна, що раз у раз зринає у розмовах та повсякденні, пошук свого місця та особистого простору в будинку, незручні ситуації, особливості вдачі кожного з новоствореної родини, а ще жарти та сльози, коти й собаки, мрії та втрати – на сторінках теплої історії з потужними сенсами від Євгенії Кузнєцової.
Книга написана легко, життєво та без зайвого пафосу. Знайти історію, події якої відбуваються на тлі війни, але не травмують та не спекулюють на емоціях читача – задача з кількома зірочками...Тут є та нестерпна простота повсякдення людей, душі яких — вдома, в Україні. Але війна — весь час з ними. Вона — як та драбина, яка має багато щаблів, висот і вимірів...
«Там немає героїв, а є люди зі своїми страхами, і невдалими рішеннями. Когось вони зворушать, когось дратуватимуть. Все як в житті. Тільки над цими звичайними людьми, хоч і звіддаля, нависають важкі обставини, які химерно вплітаються у вимушену буденність», — розповідає про книгу авторка.

АФРИКА
Тут немає жодної вигаданої ситуації і жодного вигаданого образу — все написано на реальних подіях, усі події прямо чи опосередковано пов’язані з війною. Це не репортаж подій, і часова послідовність тут відсутня, це чесна розповідь, як вона є, від очевидця.

А чому «Африка»?
Африка – це практично як війна. В мене там є червоні слоники, і вони трембітають, як хтось гине.
Чому твої слоники червоні?
Бо це про смерть. Про кров… Та ти читай, я там про все написав.

Збірка біографічних новел-нотаток про війну львівського живописця Андрія Гуменюка (Кельта), який із початком російсько-української війни облишив палітру та пішов доб­ровольцем на схід, До книжки, окрім авторської прози, увійшли також малюнки автора.
ВІЙНА. В цьому страшному слові молодим хлопчикам вчувається героїчна романтика. Старим теж вчувається. Але що глибше влазиш у війну, то щораз менше романтики. Життя – щоб жити, а не вбивати і вмирати. Є, звичайно, героїзм і романтика. Є побратимство і справжня чоловіча дружба. Є підлість і зрада, глупота і нікчемність. Є важка, невдячна, а часом і дурна ПРАЦЯ. Під дощем, снігом, обстрілом, де важко надибати ту романтику.

В дитинстві, в далекому дитинстві, коли ще звірі говорили. Коли, вилазячи на підвіконня, казали котові «вуйку, посуньтеся». Ми з братом-близнюком сиділи на підвіконні. Шибка у вікні була з деформованого скла: коли дивитися і крутити головою, то вулиця, дерева, фігурка на роздоріжжі – все рухалося, як хвилі в океані. Ми годинами могли сидіти й крутити головами, дивуючись химерному рухові ДЕФОРМОВАНОГО СВІТУ. А сусіди йшли вулицею і казали: «У того Гуменюка придуркуваті діти, коли не йдеш, сидять у вікні і крутять головами».
А тепер… Тепер під донецьким небом стоїть маленький хлопчик Андрійчик, дивиться у вись і крутить головою у цьому ДЕФОРМОВАНОМУ СВІТІ. Там за хмарами – зорі, і звідти на свого маленького хлопчика дивиться МАМА.
Стою і шепочу молитву, якою молився герой роману Курта Воннеґута: «Боже, дай мені спокою прийняти все те, чого я не можу змінити.
Боже, дай мені мужності змінити те, що я можу змінити.
Боже, дай мені мудрості завжди знати, коли закінчується перше і починається друге».
Ніч. Я стою і дивлюся в захмарене донецьке небо. Його час до часу рвуть пунктиром трасери – кулі, які залишають довгий світловий слід.
Мокрий і лапатий сніг паде на моє гаряче чоло і студить його, як МАМИН поцілунок.

ПРИНЦИП ВТРУЧАННЯ
Деякі книги захоплюють і не відпускають — до останньої сторінки і пізньої ночі... Це детектив. І одночасно не-детектив. Це драма і комедія, смішна до сліз і зворушлива до ненависті історія. Це книга, на якій можна ворожити. Або різко закрити і кинути в обличчя ворогу, хай навіть твій ворог дивиться на тебе із дзеркала.
Героїня книги – жінка з дірою у грудях. На тому місці, де мало б бути серце, у неї діра та є ще таємниці, які з одного боку нас не вбивають, а з другого чомусь не поспішають робити сильнішими. Єдиною опорою і розрадою Станіслави стала робота. Чистий холодний розум, логіка і математика, ось її безпечна гавань, ось світ, у якому вона задає власні правила гри і почувається у безпеці. І з цього світу формул і рівнянь її висмикує прохання. Прохання, яке неможливо відхилити. Але і погодитися теж неможливо, тому що це якось дивно. І абсолютно нелогічно. І ще трошки смертельно небезпечно.
Це друга книга від Тамари Горіха Зерня – письменниці, авторки роману «Доця», відзначеного як Книга року BBC у 2019, перекладачки, волонтерки, блогерки.
«Ми всі живемо у світі, де довкола нас сплітається добро і зло, у світі, де нас привчають у правильний момент відвертатися, заплющувати очі, відходити в сторону. Досвід нам підказує, чим менше пхаєш носа, тим цілішим будеш, чим менше ти ставиш незручних запитань, тим легше тобі живеться, чим менше ти демонструєш обізнаність, втручаєшся, тим тобі краще. «Принцип втручання» присвячений таким людям, які створюють проблеми, людям, для яких муки власної совісті є сильнішими за всі інші неприємності, що може підкидати зовнішній світ. І такі люди втручаються, висловлюються, часто здаються безпардонними, нерідко викликають критику, негатив, але дуже часто, крім цих людей, більше ніхто не приходить на допомогу.  Вся моя симпатія на боці таких людей. Вони жертвують собою там, де треба боротися з несправедливістю. Там, де треба воювати». 

АБРИКОСОВА КНИГАРНЯ
«Абрикосова книгарня» − це моє зізнання в любові до краю, де я народилася, до маленького містечка на березі Дністра Журавно, в якому ще й досі стоїть дім мого дідуся Володимира Фариняка, сповнений нашою з ним теплою дружбою, історіями про старий палац, дитячими скарбами та пожовклими світлинами, які вміють розмовляти, аби їх лише слухали... багато є чого розповісти. Але краще прочитайте цю історію, ви полюбите її, от побачите», − написала Ореста Осійчук.
«Я – Михайло Фариняк, хлопчик, якого мама навчила розсувати стіни своєю уявою». Звичайний хлопчик з незвичайною долею. Він, як і всі діти, має свої страхи. Боїться павуків, ще більше – мишей, ще більше, ніж мишей,  – сусідського задираку Антіна. Він, як і всі, стає жахливо незграбний, коли зустрічає своє щире і потаємне кохання – дівчинку Іренку. Він, як і кожен з нас, часом не може зрозуміти, що ж хоче від нього це невгамовне життя.
«Для того ви й діти, щоби гасати, льотати, розбивати на друзки, ламати… Ми, дорослі, сваримо вас за це, засуджуємо, караємо, хоча насправді самі розбиваємо й нищимо щось набагато важливіше за миски та збанки»
Марія Фариняк через злидні змушена віддати сина, дев'ятирічного Михайла на виховання родичам покійного чоловіка: вуйкові Стефану, власникові книгарні, та цьоці Касі, суворій жінці, яка не рада появі чужої дитини в домі. Так починається історія Міська Фариняка, хлопчика початку ХХ століття, яка дивним чином переплітається з історією Михайла Фариняка, чоловіка початку ХХІ століття... Це історія дитячої дружби й недитячих зрад, родинних скелетів у шафі та любові, яка крізь століття рятує життя і без спільної крові таємниче поєднує двох однофамільців.
«В ті темні часи люди хворіли не тільки на війну й на іспанку: їм забивало памороки від голоду, страху, відчаю, тож замість того, щоби згадувати заповіді, яких учать священники і в церквах, і в синагогах,  і в костелах, вони метушилися, змінювали портрети у власних хатах, друзів, стяги на майданах, бога у серці, бігли, наче барани, заплющивши очі до прірви, але не всі… Оті одиниці, напевне, й змусили Бога не зневіритись у нас остаточно…»

ШЕЛЕСТ БАМБУКОВОГО ГАЮ
Що відчуває людина, коли на її очах руйнується увесь знайомий світ, канонада розриває небо над головою і Бог, що не зупинив світову бійню, не вберіг від страждань і смерті мільйони невинних людей, не спустився в Аушвіц — чи варто на нього чекати тут, у Донецьку?..
«Збірка складається з різножанрових творів, над якими я працював протягом 10 років, якщо дивитись суто хронологічно. Відкривається вона найбільш незвичним для мене жанром – казкою, яка стала можливою тільки тому, що я свого часу обіцяв її написати для однієї людини. І це був один з найважчих літературних досвідів, адже я не казкар, і для цього треба емоційно стати дитиною. Інші твори вміщують в себе мотиви французького екзистенціалізму, японської естетики та автобіографії часів мого життя в окупації, яка вплетена в художній твір. Окремо стоїть щоденник, який я завжди сприймав як особливий вид творчості, адже саме у погляді на власну біографію мислення набуває найглибших форм», – розповідає про збірку Станіслав Асєєв, письменник, журналіст, громадський діяч та блогер. Почесний член українського ПЕН. Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (2021). Понад два з половиною роки він перебував у полоні російських гібридних сил в окупованому Донецьку: в 2017 році робив репортажі для «Радіо Свобода» з «Донецької народної республіки», яку на той час вже окупували росіяни. Він підписувався псевдонімом, та одного разу йому не вдалося пройти «перевірку документів». Після арешту журналіст протягом 28 місяців перебував у концтаборі, став свідком катувань і моральних звірств...
Автор книг «"Світлий шлях" : історія одного концтабору», «В ізоляції».

У новій книжці короткої прози поет, прозаїк і публіцист постає перед нами як тонкий лірик, твори якого виринають ніби з позачасся, із сутінків, — так, наче бачиш змальовані події уві сні. Чарівна леді своїми сльозами освічує темряву байдужого міста, священник і убивця змушені ділити одну в'язничну камеру на двох, коханці вирушають на край світу, а бізнесмен-торговець знай прораховує на калькуляторі усе своє життя. Станіслав Асєєв здивує читачів пронизливими різножанровими текстами, що були написані у період між 2011-2021 роками.

ЖИТИ НЕ МОЖНА ПОМЕРТИ
Економіст за освітою та будівельник за фахом, він ніколи не вважав себе людиною творчою і не надто серйозно ставився до своїх письменницьких спроб. Та ті кілька історій, які встиг створити, свідчать про його неабиякий хист, про витончене почуття гумору, про вміння помічати й майстерно змальовувати деталі, а також обирати персонажами харизматичних сільських мешканців, зображених вправним та влучним словом... Сім історій, сім сюжетів списаних з іще мирної реальності, – це все, що він встиг написати. А ще автор мав незбагненний дар зазирати в майбутнє, яке постає таким буденним і пророчим з реплік його героїв.
Це збірка оповідань і новел Олександра Осадка (позивний «Танго»). Він ненавидів чекати, щосили поспішав жити. З перших днів повномасштабного російського вторгнення - у складі 105 бригади батальйону А7170 тероборони, згодом - кулеметник стрілецької роти. Загинув 9 липня неподалік одного з населених пунктів Краматорського району на Донеччині, виконуючи бойове завдання й урятувавши побратима. Кожну свою фотографію з війни він підписував у родинному чаті - "Все буде Україна". Так, все буде Україна.  Бо наші герої віддають найдорожче - своє життя... Відкриваючи книжку, ми відкриваємо для себе світлого і щирого чоловіка, який героїчно загинув, в пам’ять про нього і подвиг, який щоденно чинять сотні тисяч захисників і захисниць.
Юлія Мусаковська: «Танцюй так, ніби ніхто не бачить, – Сашко писав саме так. Без умовностей, не обираючи правильних, резонуючих тем. Писав про щоденне життя простих людей, навмисне згущуючи фарби, з блискучою іронією та гумором. Сашко бачив цей світ, розумів, що існування в ньому є складним і часом болісним, і володів даром співпереживання. Він створив образи, серед яких кожен може упізнати сусіда, знайомого чи родича, і ці далекі від ідеалу персонажі викликають щиру симпатію. Водночас він передав своє захоплення такими рисами українців як сміливість і стійкість у відстоюванні свого, згуртованість, винахідливість, хазяйновитість, що проявляються в різних життєвих ситуаціях. В його оповіданнях, написаних в кінці 2000-х, постає Україна, яка відкидає радянщину, меншовартість, здатна покарати зло і захистити себе та свою ідентичність. Наша література втратила в особі Сашка Осадка талановитого письменника, який міг би розповісти ще так багато історій в дотепних деталях, з життєствердним гумором і без прикрас».

МОЯ УПА
Такі історії вражають… Декілька років Любов Загоровська зустрічалася з людьми, які або воювали в УПА, або допомагали упівцям, та публікувала їхні історії у фейсбуці з хештегом #МояУПА: «Коли у 2017 році я зустрілася з легендарним командиром УПА Мирославом Симчичем, то навіть не уявляла, що ця зустріч переросте у довжелезну дорогу, яка триватиме 4 роки. 4 роки я мандрувала, їхала з міста до міста, від села до села. Їхала поїздами, маршрутками, старезними автобусами, які «кашляли» на розбитих сільських дорогах… Мене зустрічали світлі, усміхнені і дуже лагідні люди із прекрасними очима. Вони тримали мене за руку і розповідали неймовірні історії. Кожна зустріч – сценарій до фільму. Кожна історія – унікальна. Це – доля людини. І дуже важко повірити, що людина змогла пережити все це і не зламатися, залишитися світлою…».
Це різні люди – жінки (здається, їх більшість в цій книзі, що додає їй цінності, адже в документах переважно чоловічі свідчення) і чоловіки; вже відомі натепер (Мирослав Симчич чи Ольга Ільків) чи незнані не лише загалу, але й дослідникам; учасники бойових дій, вояки УПА, і ті, хто допомагав повстанцям: лікував, годував, передавав інформацію. Усі вони знайшли у собі силу протиставитися ворогу, що нищив наш народ... Через десятки років вони пригадують найяскравіші моменти: для когось це участь у боях, для когось — арешт, допити, досвід виживання в таборах. 
Ця пам’ять важка, іноді навіть страшна, але не песимістична. Бо це мовлять переможці – хто боровся, хто дожив до незалежності України і дочекався визнання від своєї вільної держави. 
Визвольні змагання за право бути українцями, бути на своїй землі тривають, і ці свідчення вкотре підтверджують, що методи ворога не змінилися, а Перемога близько як ніколи. На сторінці кожного тексту є QR-код, відсканувавши його можна почути аудіозапис, голос того, хто звіряв Любові свою історію. 
З 39 героїв книжки серед живих є лише четверо чи п’ятеро... 

КОРОЛЬ ДОЩУ
Історія любові пари неідеальних людей в декораціях перших місяців ковідного карантину весни 2020-го року. Історія давніх образ, болісних досвідів і пошуків своєї ідентичності на тлі можливого кінця світу.
Костя і Мар’яна – типові представники покоління зумерів, свідомість яких формувалася в епоху інтернету. Попри різні смаки, погляди на життя і соціальний статус, їхні почуття переросли в кількарічні стосунки. Раптовий спалах епідемії змусив героїв повернутися до батьківських стін і по-новому відкривати для себе спілкування з рідними, позначене травматичним спадком минулого.
По-новому вписувати себе в тривожну реальність напівпорожнього Києва з його підпільними барами, панічними настроями в очах над масками і неможливістю планувати майбутнє. Можливо, настав час розібратися з собою, поки Король Дощу не зійшов на свій трон і жертви ще не знають, що вони жертви?
Роман Сергія «Колоса» Мартинюка про віднайдення втраченого і ціну, яку ми готові заплатити, аби змінити щось по-справжньому... Ідея назви книги виникла спонтанно під час написання твору - це метафора. «Король дощу – це символ жертовності, якій ми змушені піддаватися, якщо хочемо змін», – говорить автор. «Це  традиція африканських племен, також вона була присутня і в центральній Америці, і в Азії. Конкретно в Африці вона називалася Король дощу. В рік негоди, традиційно засухи, в племені обирали найкрасивішого хлопця, віддавали йому найгарніших жінок, годували його найкращою їжею, поїли питвом і врешті решт приносили в жертву, аби боги припинили засуху і пішов дощ».


ВИВІТРЮВАННЯ
Напевно, навіть після кінця світу хтось інтригуватиме та сваритиметься, братиме й даватиме хабарі, буде борсатися заради привілеїв, ширити ненависть або теорії змови - а хтось, навпаки, піклуватмметься про слабких і допомагатиме чужим, прагнутиме справедливості й виявлятиме милосердя, буде любити, навіть жартувати попри все. Чи, може, та сама людина робитиме як одне, так і друге?
«Вивітрювання» – це постапокаліпсис. В якийсь момент з невідомих причин стається велика екокатастрофа, що призводить до знищення більшості людства. Вижили (не вивітрились) лише ті, хто встиг дістатись ближче до води, до островів. Тож рештки населення Києві тепер зосередились на Трухановому острові, Гідропарку й Русанівці. Головними героями книжки стає подружжя фрилансерів, чиє життя перебудовується в нових реаліях. Мовляв, мріяли про життя без стресів, квартиру в Києві й зоряне небо над Дніпром – отримайте!
Хоча твір належить до жанру фантастики, у смисловій реальності, сконструйованій Артемом Чапаєм, читачі побачать ознаки тієї реальності, в якій українці, зокрема, та людство, загалом, перебувають впродовж останніх років. «Вивітрювання» показує людство в умовах кризи, яка постає індикатором та каталізатором сутності людини, її найкращих і найгірших проявів, а також каталізатором нових можливостей. Для когось криза – катастрофа, для когось – необхідність попрацювати із собою та майбутнім, для когось – можливість використати ситуацію з метою матеріального збагачення, отримання тотальної влади. Ніхто і ніщо не буде таким, як раніше.
Як вижити в кризових умовах? Ми всі помремо, але ким? Питання та риторика, до яких людство призвичаїлося впродовж останнього року. Все це, використовуючи різні види комічного, осмислює у своєму романі Артем Чапай.
Роман побачив світ 2021 року у Видавництві ХХІ. Спочатку здається, що «Вивітрювання» написано в другій половині березня 2020-го. Тоді в багатьох країнах було враження кінця світу. За кілька днів звичне життя було зруйновано, вулиці спорожніли, а людство ніби зникло. Щось схоже ми бачимо й у романі Чапая. Насправді ж, початок роботи над романом припав на 2019 рік, коли в багатьох уже було підсвідоме враження, ніби суспільство рухається у бік великої... якщо не кризи, то принаймні несподіванки. Ніхто не знав, що це буде — світова війна, екологічна чи техногенна катастрофа, або щось ще. Було відчуття, ніби «все добре, але не назавжди». Хоча мало хто міг передбачити саме пандемію і саме таку. Війну могли передбачити, та чи хто вірив у реальність війни?
"З 27 лютого я в армії. Я міг не йти до військкомату, й мене ніхто не знайшов би – у великому місті це не проблема. Але був колись випадок, у 2014-му році, я працював репортером на Донбасі. Одного разу був впевнений, що загину, що мене вб'ють, і в той момент зрозумів, що почуття власної гідності для мене має більшу цінність, ніж життя".
27 лютого 2022-го Артем Чапай, письменник, перекладач і мандрівник, пішов добровольцем до військкомату, а на його сторінці в соцмережі з'явився допис: "Починає працювати в компанії "Збройні сили України".

КРАЇНА ЖІНОЧОГО РОДУ
Усі, напевно, знають прізвище Симона Петлюри, але мало задумується, хто був його тилом, коли він був військовим міністром або керівником держави. Читач дізнається про Ольгу Петлюру — його жінку, товаришку, яка взяла на себе більшу частину відповідальності за родину. Також є Катерина Грушевська  — такий тихий, затишний світ Михайла Грушевського. Це була освічена людина, яка сама могла зробити кар’єру науковиці, та віддала всю себе родині й самореалізації свого чоловіка. 
Ця книжка — збірка історій, які важливі для розуміння, яким було XX століття для України й українців. Там є спроба показати дуже відомих жінок і зовсім невідомих, які були важливими у становленні певних процесів. У книзі є як жінки, які були активно залучені в політику, бізнес, військову справу, так і ті, хто провів своє життя умовно на кухні, зробивши можливою працю своїх видатних чоловіків. Ця книжка про половину суспільства, яке невидиме, мовчить або про яке не прийнято чомусь писати. Фактично ця книга — спроба віддати борг країні за роки мовчання. Всі ці 26 історій — це спроба віднайти цей баланс між відомим і невідомим.
Тут зібрано інтерв’ю, свідчення, архівні документи й довідки про визначних жінок України — матеріали ресурсу «Історична правда». Серед них і унікальне інтерв’ю Квітки Цісик, і розмова з дослідницею жіночого руху Мартою Богачевською-Хом’як, розмова з Валентиною Шевченко, яка очолювала Президію Верховної Ради УРСР під час аварії на ЧАЕС, і статті про докторку медицини Розалію Ліфшиць-Винниченко, підпільницю Ірину Тимочку — «Христю», письменницю Олену Телігу, а також про Лесю-українку, маму Георгія Гонгадзе... Упорядник збірки — український журналіст, історик, головний редактор інтернет-видання «Історична правда» Вахтанг Кіпіані.
Лікарки, вчительки, учасниці національно-визвольного руху, політув’язнені, журналістки, військовички, культурні діячки… Про долю деяких героїнь цієї книжки хтось почує вперше... 

АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ХХ СТОЛІТТЯ
Це найкомпактніша за формою і одна з найповніших за текстами антологія української поезії ХХ ст. від Тичини до Жадана, укладена поетом, директором та головним редактором видавництва  «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іваном Малковичем. 
Українські поети мусили ставати воїнами тільки тому, що поет — це захисник своєї мови.
Ця антологія складається з трьох частин на 2016 сторінках. Погляньмо, як склалися долі поетів з «канонічної» частини антології «Від Тичини до Жадана»?
3 35 поетів:
10 - убиті
10 - цензуровані
6 - емігрували
4 - змінили естетику
2 - в тюрмі
3 - померли природною смертю
Більшість насправді поєднали кілька варіантів.
Що таке природна смерть? Наприклад, 27-рiчний Антонич вмирає природньою смертю. Чи робить це втрату не трагічною? Або Чубай — якого тримають в катiвнi Лонцького і змушують свідчити проти друзів?
Або геніальний Лишега, якого просто не друкують, його перша книжка вийде 1989. Є й iсторiя Калинця — його цензурують і врешті садять. Поета-модерніста, на 6 років суворого режиму і 3 роки заслання. На щастя, Калинця знаємо більше і можем чути.
Але не можемо, скажімо, Стуса.
Можна було б уявити поетичні фестивалі, де слухаємо Чубая і Стуса. Але цього ніколи не було, і не буде, бо була росія, для якої український поет — все одно що терорист. Українські поети мусили ставати воїнами тільки тому, що поет — це захисник своєї мови.
Де наша Нобелівка з поезії? Там же, де ламають Павла Тичину, який за життя більше не опублікує свою найкращу поезію, також там, де тюремними нарами пробують примусити вмовкнути Василя Стуса. Там, де забороняють публікації поезії Ігоря Калинця.
Цікаво взяти схожі антології в Європі й зіставити типові долі важливих поетів ХХ ст. Скільки з них — загинули, опинилися в тюрмах, піддалися цензурi.
Особливість української літератури, як і багато чого з того, що складає українця як ідею — росiя постійно хотіла змусити її вмовкнути. Українські поети мусили ставати воїнами тільки тому, що поет — це захисник своєї мови. 

UKRAЇNER. КРАЇНА ЗСЕРЕДИНИ
Ця книжка народилася з майже трирічної мандрівки Україною — ​від Слобожанщини до Закарпаття, від Сіверщини до Таврії — та з сотень історій людей, котрі день за днем творять нашу країну. 16 дослідницько-документальних експедицій, 100 тисяч кілометрів та понад 400 відвіданих населених пунктів склалися в одне видання «Ukraїner. Країна зсередини» від проєкту Ukraїner. Автор ідеї: Богдан Логвиненко, журналіст, музичний менеджер, телеведучий, критик, громадський діяч, письменник, мандрівник та мрійник.
Це унікальний український путівник, який мотивує відкривати кожну клітинку, кожну молекулу нашої країни зсередини.
Вчить цінувати і любити те, що в нас є: рідне, споконвічне.
На сторінках путівника - як відомі місця, так і заховані від людських очей куточки України. Однак всі вони – неймовірні і чарують своєю красою та автентичністю. Зрештою, ця книжка про сучасну країну, якою варто пишатися.
Тут і Різдво в Криворівні і «Зерноленд» у Івківцях. Музей Юрія Дахна в Москалях і кар’єри в Коростишеві. Маріупольські терикони і Боржавська вузькоколійка. Ліри Гордія Старуха і неймовірна історія Валерія Єрмакова, який із допомогою команди Ukraїner здійснив мрію свого життя – побував у Греції.
А ще: чи ви знали, що осередків гончарства в Україні близько десяти? А найбільше серед них – це Опішне на Потавщині. А про закинуту радіолокаційну станцію на Буковині? «Памір”-це 5 антенних куполів на висоті 1565 м над рівнем моря. Або про відомі осередки екобудівництва в Україні? Одне із найвідоміших знаходиться в Славському, ним займаються архітектори Едуард Пастух та Ольга Суха.
А уявіть, як можна політати в небі разом із «Цивільним повітряним патрулем» та ще й приносити користь суспільству, слідкуючи за містом у небі! А знали, що в Україні є фабрика «Universum Guitar», на гітарах якої грають Еліс Купер, Джон Патітуччі, Томмі Емануель?
«Юкреінер почався зі спроб пояснити іноземцям у десятках відвіданих мною країн світу, що таке Україна».

АЙВЕНКО, АБО ЧОЛОВІКИ — ЦЕ...
Говорити і писати про чоловіків буває непросто, коли ти жінка. Чесна й чуттєва проза Людмили Таран спонукає до переосмислення узвичаєного та глибоких екзистенційних переживань.
«Я понаписувала багато робіт, де в заголовку є жінка. Мені навіть закидували, чому я пишу про жінок? Бо я їх найкраще знаю. А потім я вирішила, що треба чоловіків вивести в центр. В цій книзі не обійтися і без жінок, адже світ складається і з чоловіків, і з жінок. Оскільки я собі дала таке завдання – то вслід пішли конкретні сюжети, описи. Коли ти укладаєш якусь книжку, то помічаєш речі, які були колись в інших позиціях. Контекст справді велика річ. Вона діє досить позитивно: утворюються якийсь такий метанаратив і утворюється зовсім інше прочитання деяких речей навіть і для самої авторки».
Під обкладинкою книжки зібрано 14 різних історій та правдивих чоловічих портретів. Чоловіки різних поколінь і характерів. Сильні духом і слабкі, віддані та зрадливі, романтичні й цинічні, молоді та старі. А поряд з ними постають яскраві та влучні жіночі образи. Перші почуття і зріле кохання, непрості стосунки і щасливі шлюби, про фатум і вибір. Верона, Венеція, українське село, столиця під час Революції Гідності, чужі квартири, похмурі вагони — читачі опиняються в різних місцях і часових проміжках та крізь шпарку заглядають в чужі, але такі знайомі історії.
Ольга Ренн про прозу Людмили Таран: «Людмила асоціюється з письменницею, у якої завжди потужні жіночі образи та голоси. У збірці «Айвенко, або Чоловіки — це…» багато особистого досвіду, інтерпретованого. Це сміливість говорити про якісь болісні речі: про посттравматичний синдром, смерть, втрату. Це боляче читати, і авторка підтвердила, що це й боляче писати. Перша асоціація для мене – це відвертість. Ця проза відверто чесна, вона виявляє чесність зі собою та читачем».

ДОЦЯ
«Ця книга як дзеркало, дає можливість підсвітити темні плями і зазирнути у секретні місця. Зрозуміти і відчути на собі, як це – стати жителем окупованого Донецька влітку 2014-го, мішенню і легкою здобиччю», – говорила про свій роман Тамара Горіха Зерня.
Вона не була письменницею та ніколи не писала, але її дебютний твір  у 2019 році отримав премію Книга року ВВС і був нагороджений спеціальною відзнакою журі «ЛітАкценту року», а в березні 2022 року став лауреатом Шевченківської премії у номінації «Література». Одразу ж після церемонії, оточена журналістами і камерами, авторка книжки про війну на Донбасі сказала: «Я почала писати цю книгу, коли побачила, що наш ворог штампує книги про війну на Донбасі, виставляючи українців загарбниками, а себе – визволителями. Я зрозуміла, що ми повинні щось робити, ми не можемо чекати вічність, доки народиться новий український Ремарк. Ми повинні написати самі тут і зараз».
Ця книга - гімн людському духу. Це історія людини, яка переросла себе в надзвичайно тяжких обставинах. Історія людини, яка перемогла, хоча на початку гри, чи війни, у неї були дуже скромні карти. 
«Коли я починала писати, не знала, як це роблять інші автори - навіть друзів таких не мала. Тому я почала писати так, як цікаво мені, опираючись на свій читацький досвід. У процесі в мене не було жодних зворотних відгуків чи професійних читачів. Для мене це була боротьба з самою собою... А на якомусь етапі мої герої стали реальними. Здавалося, вони сидять поруч, ведуть суперечки, критикують. Я прокидалася з чітким баченням наступних розділів. На якомусь етапі зрозуміла, що вже не зможу змінити сюжет чи вплинути на нього. Знала, як має розгортатися доля героїв і що буде вкінці. На певному етапі я ніби просто записувала все під диктовку, заздалегідь знаючи наступні репліки й повороти. Робота пішла легко».
Щоб створити роман «Доця», Тамара Горіха Зерня провела багато журналістської роботи, переглядала місцеві форуми, випитувала вимушених переселенців до деталей про пережите, годинами розмовляла з волонтеркою із Донецька, яка й стала прототипом героїні. Вона не має імені, а герої цієї історії називають її по-різному. Далеко не відразу, несміливо, невпевнено, але вони приймають її як свою, пізнають її, починають любити і зрештою прикривають її, чимось жертвують заради неї, рятують і відправляють із Донецька в безпечне місце, як власну дитину, як надію на безсмерті. А «доця» - це як вияв ніжності...
Тамара Горіха-Зерня про здобуття Шевченківської премії дізналась під обстрілами.  Письменниця з початку російського вторгнення волонтерить у Києві... Росія врешті виступила під своїм власним обличчям і показала себе такою, якою вона є. Більше вона не ховається, не претендує на якийсь нейтралітет, не виставляє перед собою ряжених, квазі республіки, не намагається створити видимість громадянського конфлікту в Україні... Війна... 
«Я вже казала раніше, що продовження «Доці» не буде. Але я впевнена, що після цієї війни, після нашої перемоги будуть інші книги, інші історії, які народжуються навколо нас».

Я ПОВЕРНУЛАСЯ. ЛЮБЛЮ
«Послухай, у тебе є день! Цілий сьогоднішній день! От його й живи. Іди по світу так, ніби тебе й немає, нікому не доводь, що ти хороший. Просто смакуй свій день».
У книжці Ольги Герасим’юк «Я повернулася. Люблю» зібрано есеї, тревелоги та образки за більш ніж десять років — від 2007 до 2019 року. 
Людські долі та характери... Мандри стежками світу та зустрічі... Щире і просте, радісне й печальне, зворушливе і мудре на цих сторінках переплітаються, сходяться й розходяться, творять чутливі, як пульс, візерунки живої оповіді, де кожне слово пропущене крізь серце. Поряд з атмосферними, легкими історіями - глибокі і щемкі на важливі теми, адже це все - життя як воно є… Про все це важливо пам’ятати.
Кожен есей – це маленька історія, з якої складається намисто людського життя. Воно таке скороминуще, події з нього частково стираються в пам’яті з плином часу, а написане на папері – залишається навіки. 
Ці історії приємно читати, коли трохи холодно чи сумно. Вони розрадять, зігріють, заспокоять.
Читайте повільно і вдумливо, смакуючи кожну фразу з есеїв, адже тут про все на світі, що є близьким кожному з нас: батьківщина, родина, кохання, щастя, дорога, світло днів… Знаходьте в цих різних есеях щось своє, близьке, важливе.
«Щастя – це не те, що з тобою відбувається, щастя – це те, що ти пам’ятаєш».

ХТО ТИ ТАКИЙ?
Сам Артем Чех запевняє, що його роман не автобіографічний. Хоча він певною мірою автобіографічний для для всіх, хто народився в 90-ті роки в Україні, ту дивну й цікаву епоху, коли старі ідеали зникли й нівелювалися, а нові ще не встигли народитися.
Як це не парадоксально, роман "Хто ти такий?" - водночас і позачасовий. Бо ті події могли трапитися в будь-якому місці, в будь-який момент часу, з будь-якими людьми. Він і про повернення до себе, коли втрачено всі адреси і забуто дорогу.
П’ятирічний Тимофій живе зі своїми мамою та бабцею в Черкасах часів дев’яностих. Навколо бідність, удома також бідність. Ліда працює на фабриці в макаронному цеху, її донька Ольга намагається поєднувати роботу в дитячому садку, навчання на заочному відділенні та виховання сина. Й от якось бабуся Ліда знайомить сім’ю зі своїм новим бойфрендом – приводить додому афганського солдата Фелікса, якого після восьми років служби комісують із контузією. В нього розгублене обличчя, алкоголізм і нестримний потяг до поезії Адама Міцкевича та полонезів Міхала Оґінського.
Спершу Фелікс спілкується насамперед із Лідою, зачиняючися з нею в кімнаті – й ховаючися подалі від зовнішньої реальності. Але його образ поступово розкривається з погляду дитини, саме малий Тимофій спостерігає його страшні запої та раптові зміни настрою. Хлопець прив’язується до старого, від якого поступово відвертаються всі навколо. Важкий посттравматичний синдром Фелікса набуває більш моторошних барв поряд із наївним Тимофієм. Малий не завжди розуміє, що відбувається, але бачить, наскільки це страшно. І навіть похмільні моменти просвітлення, коли виринає інтелігентний, навіть романтичний бекграунд афганця – радше відтінюють загальну темну картину зруйнованої людини.
Кожен з нас - сам собі Тимофій і сам собі Фелікс.
Що б не трапилося, куди б ми не йшли, мусимо знати: хто я? Хто ти? Хто ми? Нащо ми тут?
Це книга про людей, з усім їх мотлохом - в головах, в квартирах, в серцях і душах.
Книга про вчорашніх героїв і ветеранів, що виявилися не запитаними новими реаліями, а тому сублімувалися в маргінальних лицарів. Це і книга попередження, бо в Україні невдовзі з'явиться та й вже з'явилося ціле покоління тих, хто був "там".
У них є свої питання до суспільства й до країни. Ті питання, які часто не мають відповіді в принципі. Налагодження взаємного діалогу, взаєморозуміння в цій ситуації - то велика і непроста справа.
Роман Артема Чеха "Хто ти такий?" переміг на літературній премії Книга року ВВС-2021 у номінації "Книга року ВВС".

ХТО ЗАВГОДНО, ТІЛЬКИ НЕ Я
Спокусливі, емоційні, близькі — історії Галини Крук зіткані з почуттів. І, попри назву, вони про нас. Саме про нас... 
«Так сталося,  що це  оповідання різного часу написання і дуже різного настрою, і я спершу не знала, як  їх поєднати разом. Коли укладала угоду з видавництвом, треба було вибрати якийсь робочий варіант назви книжки. І я, не довго думаючи, сказала: «Хто завгодно, тільки не я», — виходячи з того, ким є персонажі цієї книжки. Потім, коли книжка вже була дописана і я повернулася до питання, як її назвати, виявилося, що «Хто завгодно, тільки не я» дуже навіть непогано підходить. Так що ми залишили цю назву, дещо інтригуючу. Деякі історії в цій книжці порушують певні тематичні табу, притаманні нашій літературі... Деякі – як уламки якихось більших історій, настроєві і дуже кінематографічні, так вони мені розповілися.. Оповідання не так романтичні, жіночні чи поетичні, як іронічні, самоіронічні, місцями брутальні, важкі, аж ніяк не ніжно-трепетні...», - говорить Галина Крук.
У передмові до збірки Тарас Прохасько потрактовує назву як «вишуканий прийом мудрого оповідача», який розказує історії про вигаданих героїв, а насправді виповідає в цих історіях себе. Анотація збірки додає інше розшифрування: «Часом так важко не загубитися у життєвих ролях, які доводиться грати, зрозуміти, що випадкове, а що є нашою справжньою суттю. «Я» може бути ким завгодно, хто завгодно може підказати, як бути собою». 
Тут воєдино сплетені ніжні, інтимні, а часом і моторошні переживання. Герої книжки десь бродять поміж нас, однак лиш на цих сторінках ми зможемо прочитати їхні думки. Тут і карантинні хроніки зі справжніми тривогами і розрадами, які довелося пережити кожному з нас. І відчуття втрати, коли замість людини залишається лише стара фотокартка. І телефонні розмови, які все ніяк не можуть відбутися, бо абоненти один для одного недоступні…
«Хто завгодно, тільки не я» — глибока прозова збірка, написана вправною рукою поетки. А тому — дещо неоднорідна за способом викладу. І тому ж — висвітлює досвіди, про які поезія навчилася розповідати раніше і тонше за прозу. 
ПСАЛОМ АВІАЦІЇ
У одній з передмов до нової поетичної збірки Сергія Жадана сказано: «Це буде оповідь про найсильніших, про людей, які стоять поруч, ніби дерева, наче літери, як паузи».
«Псалом авіації» – це 68 віршів написаних впродовж 2020 року. Місце, де вони писалися, лежить на пагорбах. Це означало присутність широкої лінії горизонту й великої кількості повітря. А ще там було багато дерев і птахів, були балки, водойми і рівне, віддалене дихання міста за обрієм. Зміна оптики так чи інакше призводить до зміни письма. Ось про це переважно і книжка: про те, як нас формують ландшафти, як дерева додають нам вертикалі, а озера — глибини, як весняна зелень вчить нас оптимізму, а літні ріки — щедрості. Нехитре знання, що допомагає цінувати кожен почутий зранку голос…
«Псалом вийшов спресований і цілісний, ― розповідає Жадан. ― Він писався швидко, що дало йому тематичної наскрізності, й легко, що дало йому багато повітря».
Книга складається зі 160 сторінок. Крім віршів там присутні світлини фотографині Марисі М’яновської. Збірка поезій побачила світ у видавництві «Meridian Czernowitz».

20+1, АБО ЗЕМЛЯ МЕРТВИХ
«Це книга портретів людей, яких ніколи, за жодних обставин не можна було б зібрати в одному місці. Чи є ця книжка мемуаристикою? Безумовно, тому що це – спогади автора про людей, і багато чого написано з використанням класичних засобів мемуаристики. Чи є ця книжка романом? Так, це роман з новел, по суті, це історія головного героя Павла, розказана через його взаємини з різними людьми. Чи є ця книжка літературознавством? Безумовно, бо більшість персонажів – люди літератури, видатні поети та письменники. Хоча це, мені здається, зовсім інший вид літературознавства, що буде дуже затребуваний серед освітян, які часто про ту чи іншу видатну людину хочуть прочитати не просто біографічну довідку чи статтю у Вікіпедії, а дізнатися деталі», - написав український журналіст, письменник та есеїст Михайло Бриних у передмові до книжки. А ще саме він відчув паралель між книжкою та відомим фільмом Джорджа Ромеро «Земля мертвих» (Land of the Dead) та підказав Павлу Вольвачу назву, що означає 20 персонажів плюс автор...
Це книжка в жанрі кросовер, в якій автор використовує класичні засоби мемуаристики не лише задля створення галереї знакових портретів доби, а й задля вибудови власної біографії як плетива «перехресних стежок» з усіма тими діаметрально різними людьми.
Поетизовано і відверто зафіксовано спогади про тих, хто заселяє Землю мертвих. Поруч із класиками української літератури тут присусідилися люди-тіні родом із люмпен-криміналізованих запорізьких «посьолків», в одній компанії опинилися музикант із солідним тюремно-героїновим стажем, «запоребрикові» контркультурні діячі, призабуті вітчизняні політв’язні, й ця неоднорідність прозових рисунків Вольвача дозволить читачеві пробратися до кухонь абсолютних геніїв та істинної нечисті, почути мертвих — побачити живих.

Одне з моїх надзавдань: щоб читач відразу поринув
у візуальний об'ємний світ, в цей 3D, щоб перебував там,
щоб його затягувала ця ідентична вирва тексту, і щоб йому було цікаво.
Я не писав, хто хороший, хто поганий, це – не моє завдання.
Я просто накреслював шлях, по якому читач іде або не іде,
і сам вже визначає, що йому цікаво, що – ні. 

Я розумію, що мої книжки не змінять світ.
Слово девальвується, значення письменницької праці девальвується — 
це тривожно.
Я не настільки самовпевнений, аби вірити, що писання щось змінять.
Але мені хотілося в текстах зберегти чесність, змінити ракурс сприйняття.

Думаю, що треба робити літературу з життя, а з літератури — життя.
Люди під обкладинкою «20+1, або Земля мертвих» мені дорогі,
вони змінили моє життя і вони мають бути на передньому плані.

МОЯ МАНДРІВКА У КРАЇНУ МОРПІХІВ
Під час війни на Сході України отець Андрій Зелінський був пліч-о-пліч із воїнами, ділив із ними їхню тривогу й неспокій, підтримував, проводжав у засвіти бойових побратимів, дивився в очі смерті й цінував кожен новий день.  «Моя мандрівка у Країну морпіхів» — це книга-сповідь. Про те, як важливо прагнути до перемоги і розуміти, що найважливіша перемога — над самим собою. Про те, як важливо мріяти, не зупинятися і вірити у нездоланну силу добра. 
На сторінках цього щоденника – спогади та роздуми автора, які він фіксував під час своїх численних служінь у зоні бойових дій на Сході України. Честь, відвага, майбутнє та сьогодення, відверті розмови, місця і люди, та що це за Країна морпіхів і де її шукати.
«Ця книга – збірка думок і вербалізованих вражень, миттєвостей життя, що стали текстом, у конкретних життєвих обставинах, в окопах і поза ними. Вони про щось глибоке і сокровенне, що вирвалося на світ із душі військового капелана і стало словом. Аби не забути, аби не загубити такого важливого й такого строкатого, як сам життєвий досвід, що розкривається у вимірі людини у військовому однострої і на полі бою, і в повсякденні військових буднів, і на горизонтах мрій українських морпіхів, – розповідає про створення збірки Андрій Зелінський. – Тут про дух, про внутрішню та глибоку силу воїна та війська, про здатність іти вперед та вести за собою, але також про смиренне служіння капелана. Про все те, що автору довелось помітити, відчути, пережити у великій родині великих воїнів».

МОЇ ЗАПАСНІ ЖИТТЯ
Ця книжка — клаптикова ковдра, зібрана зі спогадів, рефлексій та міркувань. Журналістка, перекладачка та продюсерка «Радіо Культура», членкиня Українського ПЕН Ірина Славінська розмірковує про особисту історію, історію родини і роду, збирає докупи пазли спогадів з дитинства, навчання, подорожей, робочі ситуації з перекладацької і журналістської справ — аж до подій недавнього часу. Це визначення важливих у житті моментів — певних якорів і культурних кодів, якими залогінюємо себе у сучасну реальність. Маркування втрачених ланок пам’яті, які потребують усвідомлення, але не завжди підлягають відновленню. Історії інших людей, а чи навіть інших країн, які можна проживати, наче власні запасні життя.
Ірина Славінська: «Ми усі підлітками читали про «запасні життя» у книжках про Гаррі Поттера. Пригадуєте, в одній з історій Герміона отримує в подарунок часоворот – годинник, стрілки якого можна переводити безкінечну кількість разів і повторно переживати годину або й цілий день. За сюжетом, це допомагає Герміоні краще вчитися, більше всього встигати. Такий ось лайфхак із тайм-менеджменту. Цей годинник був моєю мрією, бо впізнавала в Герміоні себе: дівчинку-підлітка, що багато читає й багато вчиться. Врешті-решт, я знайшла свої «запасні життя». Ними стали книжки – окремі світи і досвіди, куди ти могла поринути і приміряти на себе інші життя, образи, костюми, особливо, якщо персонажів багато. Інший спектр запасних життів – це різні сфери роботи і зацікавлень; думаю, про половину із нас можна сказати, що маємо низку запасних життів. У моєму випадку це робота журналісткою, моя перекладацька праця та інші захоплення. Говорячи про книжку «Мої запасні життя», я свідома того, що покоління змінюються і сучасні підлітки можуть не стикатися з тими речима, які переживала у свої підліткові роки я. Але це моя спроба уникнути «білих плям» пам’яті... Моє покоління – нинішні 30-літні – хто вони? Це онуки людей, що пережили Голодомор і Другу світову. Це діти людей, молодість яких припала на руйнацію Радянського Союзу. Для цих, попередніх, поколінь було безпечніше не передавати інформацію, так було легше вижити. Я дуже чітко відчуваю ці «білі плями» родинної історії. Я пригадую анекдотичні історії, які мені переповідали бабуся-мама, і аж зараз я розумію, що за цим сміхом ховається якась драма, яку мені зараз вже не відчитати... Перепроживання нерозказаних історій, «білих плям»  – це лейтмотив моєї книжки». 

РАДІО НІЧ
У ночі своя музика. Вона спокійно плине в тиші, наповнюючи собою темряву... Він житиме нічним ефіром, стане радіо-голосом в радіо-ночі... Геніальний клавішник гурту «Доктор Тагабат», рок-зірка на вершині слави, невдаха-піаніст з  круїзного судна. А ще палкий революціонер і борець проти репресивної машини, трохи злочинець, в’язень і фінансовий махінатор. Він міг стати вождем, міг очолити спротив, але в нього немає навіть миті, щоб зупинитись та озирнутись. Тікати й ховатись, намагатись розібратись з почуттями і поза тим знайти відповіді.
Сюжет роману сплітається одразу з кількох ліній... У «Радіо Ніч», просто посеред роману, на читачів чекає ще й п’єса. Тут також є яскраві містичні елементи, інтертекстуальність, алюзії і самоалюзії, деякі очевидні самоповтори  й зовсім непомітні відсилки, надзвичайно барвиста мова – все це дозволить насолодитися не тільки насиченим сюжетом, а й майстерно написаним текстом.
Також на обкладинці книжки є QR-код, що відкриває Youtub-канал із музикою з роману – «Списком Ротського», який звучить в етері Радіо Ніч. А картина, використана в дизайні обкладинки, була написана спеціально для цього роману відомим львівським художником Влодком Костирком.
За словами літературного редактора книжки Олександра Бойченка, це «найгостросюжетніший, а водночас найліричніший твір Юрія Андруховича. Простір, у якому авантюрний роман зустрічається з фентезі, а Девід Бові – з мандрівними музикантами Середньовіччя»...
«У 2005 році у мене було інтерв’ю у Варшаві на студентській FM-радіостанції, – розповідає Юрій Андрухович. – Серед іншого, в них було таке питання: «Уяви собі, що ти перестанеш писати, чим тоді будеш займатися?». Я відповів, що в такому разі хотів би заснувати власну радіостанцію, винятково нічну. Я не буду спати вночі, крутитиму в ефірі свою улюблену музику і щось розповідатиму. Й оскільки надаю перевагу мінорній музиці, то звідси й назва радіостанції – «Радіо Смуток». На цьому історія завершилась, аж поки я не пригадав цього епізоду наприкінці 2017-го року, коли очікував виходу роману «Коханці Юстиції». Тоді й вирішив, що наступний твір буде називатися «Радіо Смуток» і там буде герой, який має свою нічну радіостанцію. Це був той рідкісний момент, коли я ще не дочекався виходу попереднього роману, а вже захотілося починати новий. Згодом, щоправда, його назву довелося змінити».

НАЙВАЖЛИВІШЕ - НАПРИКІНЦІ
Мабуть, кожен з часом питає себе: на що я витрачаю свій час? Чи є це щось справді важливим? Чи не пошкодую колись про те, що так і не зробив чи не сказав? Або ж навпаки - чи не говорив та робив тих речей, що з розряду «занадто»? Чи не розмінюю своє життя на дрібниці?.. Відповіді ж приходять не завжди вчасно - тоді, коли доля сипле «сюрпризами»...
Це історія про вміння прощати і співпереживати, не розмінюватися на дрібниці і бути уважними одне до одного і до себе, цінуючи кожну мить цього несамовито швидкоплинного життя.
Герої нового роману Галини Вдовиченко «Найважливіше – наприкінці» тридцять п’ять років разом, дорослі діти... 
Доки чоловік героїні «балансує» між здоров'ям та невтішними прогнозами, жінка вчиться. Розуміння, прийняття, прощення - вони слідують за сімейними війнами та перемир'ями, співчуттям та переживанням, усвідомленням швидкоплинності життя... Порожня і переповнена водночас голова, коли наче й не думаєш (бо сил на те немає), просто вдивляєшся в своє відображення у вікні маршрутки. В той же час, ледь не потоки свідомості, флешбеки у минуле, листи до хворого чоловіка (чи прочитає?) - постійне і по-людськи мазохічне копання в недрах мозку. Відверта і дуже чесна книжка... 
Сімейне життя – це лабіринт, яким блукають двійко людей. Вони мають різний характер, темперамент, можливо, погляди на життя. Але є дещо, що їх об’єднує, – бажання дійти до виходу разом. Або просто дійти до виходу...  До виходу дійшла тільки Галина. Дійшла і збагнула, що за стільки років спільного подружнього життя так і не зрозуміла, яким був її чоловік.
«Ця книжка – привід поговорити про важливі речі, поки ще не пізно. Бо, як я зрозуміла, щось найважливіше розуміється наприкінці. Я прагну цією книгою, щоби читачі задумалися, що важливо берегти і цінувати одне одного», - каже авторка про роман.

І БУДУТЬ ЛЮДИ
Пророчі слова Тараса Шевченка - «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» стали непохитним переконанням і Анатолія Дімарова: останній рядок шевченкового вірша він узяв за назву одного з кращих своїх творінь... 
Полтавщина. Буремне ХХ сторіччя, перша його половина. Перша світова війна, революція, прихід радянської влади, колективізація та голодомор – трикнижжя Дімарова «І будуть люди» охоплює великий проміжок часу. Але перш за все – це долі людей, які жили сто років тому, але так схожі на нас…
Анатолій Дімаров не боявся говорити про часи й події, на які було накладено суворе табу, та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Роман «І будуть люди» було знекровлено на двісті п’ятдесят  сторінок… Після публікації роману Дімарова оголосили антирадянщиком та пообіцяли, що він ще «походить у чорному тілі». Так і сталося – п'ять років письменника не друкували, хоча до цього його книжки виходили 100-тисячними накладами...
Згодом відхилену цензурою кінцівку роману «І будуть люди» Дімаров переробив у повість «Тридцяті», яка вийшла друком у журналі «Прапор» у 1988 році, та згодом увійшла до збірки «В тіні Сталіна».
Вже за часів незалежності було перевидано повний варіант книги. Нині ж ця правдива історія започаткувала нову сторінку у своєму життєписі: видавництво «Фоліо» перевидало її без купюр, а недавня 12-серійна екранізація роману здобула визнання як перша в країні історична родинна сага.
Це наші традиції і культура, які важливо пам'ятати, й історія та події, про які не можна забувати…

ЛАСОЩІ ДЛЯ МЕДОРА
Герої короткої прози публіциста, перекладача та поета Андрія Бондаря – випадкові перехожі та близькі люди, історії – несподівані, а подекуди пронесені через десятиліття, рефлексії – часом болісні та важкі, та зрештою у кожному з них – життя в найрізноманітніших його відтінках.
Під однією обкладинкою зібрано 56 есеїв, написаних автором упродовж 2017–2020 років: про літературу, єдність, Голодомор, венеційські канали та чужих і своїх, про пандемію, війну, а також пошуки порозуміння. Есеї у збірці «Ласощі для Медора» є способом досліджувати і осмислювати світ через власну систему цінностей і досвіду. За інтелектуальним роздумом прозирає відвертість, а у формі короткої прози ховаються глибші сенси й часом несподівані висновки: порожнечу можна наповнити, визначення «падіння з висоти власного зросту» може стосуватися не лише травмування тіла, а й морального падіння, яке завжди відбувається з висоти власної етичної конструкції, а втрати згодом можуть обернутися набутками, варто лише поглянути на них під іншим кутом зору.
«Хоч тексти цієї книжки писалися послідовно, крок за кроком, все ж тематично вона не позбавлена певної хаотичности, а добра половина есеїв здається цілком випадково народженою. Думаю, в цій принагідності й випадковості криється головний сенс есеїстики взагалі і цієї книжки зокрема. Водночас, мабуть, варто згадати й про те, що її міг написати тільки я – для власного задоволення, інтелектуальної забави та ментального порятунку в непростий для мене час. Ці тексти теж є своєрідною боротьбою із застійними явищами у власному творчому житті. А форма есею, на щастя, завжди дозволяє розворушити ту зону людського «я», яка реагує на реальність і мислить про неї, – розповідає про книгу автор, Андрій Бондар. – «Ласощі для Медора» – книжка відбитків, в якій головна метафора, схована в назві, сигналізує про самопоїдання вигаданих або взятих на озброєння сенсів, без яких у житті можна було б і обійтися. Але я з якихось причин їх вивів на яв».

ТРИ МАРТИ
Три жінки, три кохання одного чоловіка - «Три Марти» - прототипами двох з них стали мама та бабуся авторки, ще одна Марта – це збірний образ... Буремні часи війни, колгоспного ярма, репатріації переплели людські долі в одне полотно, з якого не висмикнеш жодної нитки... Історія людських життів, справжніх життів, з коханням, втратами, розчаруванням і близькістю...
Ця родинна сага Ірини Савки — віддзеркалення цілого століття, що прокотилося грозами понад маленьким західноукраїнським селом, з усіма його жахіттями, з його катами і добрими людьми. Життя буде тривати, доки є ті, хто готовий іти на жертви, берегти внутрішнє світло попри темні часи, рятувати інших від смерті і безнадії.
«Мої книжки торкаються доль людей, яких я знала, - розповідає Ірина Савка. - Колись запитали мене, чому людина, яка прожила так багато років у місті, пише про село. Бо коли приходить такий гіпербальзаківський вік, людина повертається додому, у моєму випадку – у село. У моєму селі було дуже багато різних історій та людських доль, які ніколи не потраплять ні на екран, ні на сторінки книжки. А мені хотілося, щоб вони були зафіксовані. Тому я і написала про них».
Для когось ця книжка стане одкровенням, яке, зазвичай, замовчувалося старшими, причиною дізнатися більше про обставини, в яких жили (чи то виживали) прародичі, та екскурсом у минуле, що майже не представлене в сучасній літературі. Це історія про любов, людяність і прощення – цінності, що дозволяли протриматися, незважаючи на бурхливі часи, коли вибивали з-під ніг землю, правду та пам’ять.



ВЕЛИКОДНЯ ІСТОРІЯ 
У дні перед Великоднем хочеться тиші і сповільнення, щоб усвідомити, провідчувати свято Воскресіння, щоб між щоденними клопотами помістилася небуденна радість. «Великодня історія» Наталки Малетич додає таких потрібних у ці дні спокою і світла. Текст про хлопчика Йону, що мешкає у біблійному місті Капернаум, ідеально підійде для родинного читання. 
«Великодня історія» запрошує читачів помандрувати в часі до витоків християнства, коли Ісус жив і проповідував у Капернаумі, а Йона, герой історії, найімовірніше, був серед тих, хто слухав Учителя і жив, наслідуючи Його вчення.
Звичайний хлопчик із незвичайною долею... Діти на вулицях Капернаума дражнять його Знайдою, адже виховує хлопця літня вдова, яка знайшла його маленьким на березі Генісаретського озера. Йона хоче бути рибалкою, як і більшість чоловіків у його місті, а ще мріє про доброго батька — такого, як Ісус. Хлопчик навіть не може собі уявити, що невдовзі на Учителя чекають важкі випробування...
«Це книжка з довгою історією, текст я написала ще десять років тому, і тоді ж повість стала переможцем у конкурсі «Біблійні історії», який проводило видавництво «Братське», – розповідає авторка книжки Наталка Малетич. – Щоб написати її, я мусила уявити собі, яким був Капернаум, коли там, на березі Генісаретського озера, яке ще називали Тиверіядським морем, провідував Ісус, уявити собі атмосферу того часу. В цьому мені дуже допомогла книжка отця Олександра Меня «Син Людський», і, звісно ж, Євангеліє. Мені хотілося показати цю біблійну історію очима дитини. Тож у мене з’являється головний герой – хлопчик Йона, який на власному досвіді переживає своєрідне переродження під впливом Ісусового вчення. Він не лише вчиться прощати ворогові, а й внутрішньо росте, дорослішає, усвідомлює всю силу віри».
Найбільше чудо для Йони  – рука Вчителя на його голові, голос і слова, які передають любов, пробуджучи щось нове у самому Йоні. Щось, що допоможе йому справлятись із життєвими випробуваннями. Хвороба матері, звістка про смерть Христа, його Воскресіння й Вознесіння – все це принесе оновлення й мир у життя Йони, які прийдуть після відчаю і болю...
 


ОСТРІВ
Він — інтроверт з купою страхів і захисних механізмів, визнаний польський письменник, сорокарічний чоловік з дружиною і донькою. Вона — адміністраторка літературної резиденції, сивоволоса евкаліптова дівчинка, ефемера, світло з-під шовковиці. Між ними — випадкова зустріч, купа помилок і промахів. Море, слова, мовчання. І все, що може статись у житті малої, розхристаної за своєю суттю людини.
Новий роман Жанни Слоньовської про життя в літературі й літературу в житті, про тихі сподівання, кризи, шлях від себе і до себе. Номінований на літературну премію Центральної Європи «Анґелус». Книжка з’явилася українською в перекладі Вікторії Андрєєвої-Паненко і Катерини Міхаліциної.
Роман «Острів» доволі неоднозначний. Це суміш метафор та символів. Це легке навіювання пристрасного кохання, де найбільшою близькістю стають листи та дружні обійми. Це звивиста оповідь про пристрасть, внутрішні зміни та намагання нарешті спіймати міражі. 
Острів — це не лише назва роману і  місце розгортання подій. Острів — це головна героїня роману з її ритмом життя, з її припливами та відпливами, це метафора кохання та дому. Це, врешті-решт, кожен із нас...
Бувають зустрічі, які змінюють життя. І кожен із нас перед тим сумнівається: чи варто віддатися почуттям і дати їм можливість керувати нами? Ми завжди програємо, бо справжнє кохання — це війна з собою. Перемоги немає, але сама участь робить тебе переможцем у житті. 
«А він так і стояв на її ганку, не допущений до її оселі,
вигнаний з її острова».

СПИТАЙТЕ МІЄЧКУ
«Я намагалась написати те, чого мені самій дуже бракує у кіно й книжках – це повільний сценарій, де нема драм і трагедій, де люди живуть звичайним, буденним життям. Де є коти, бур’яни і діти, а любов без драм навіть тоді, коли для них є всі підстави. Це віконце, через яке можна підглянути на просте людське життя. Ні, не на моє, бо книжка не автобіографічна. Хоча, звичайно, деякі образи не взялися нізвідки. Виходить, що я написала текст для себе. З одного боку, наче багато подій і вони чіпляються одна за одну, а з іншого – це плинна буденність, на яку можна дивиться без зайвих викидів адреналіну», – так говорить про роман «Спитайте Мієчку» його авторка Євгенія Кузнєцова.
Три покоління жінок, кожна зі своєю історію, які розуміють одна одну з півслова, рішення, які приходять самі собою, варто лиш почекати, жарти, несподівані повороти сюжету та кумедні ситуації, в якій втрапляють героїні, сміх крізь сльози, а також світлий сум – усе це на сторінках книги.
У центрі сюжету дві сестри — Лілічка та Мієчка. Вони втомились від життя у великому місті: Лілічці набридло думати про переїзд в Австралію з сім’єю, а Мієчку втомив її ідеальний хлопець. Вони вирішують поїхати до бабці Теодори у так званий шелтер для лузерів. Будиночок бабці обріс кущами, просів у землю, а бур’яни виросли по шию. Колись це місце процвітало, проте з того часу минуло вже багато років. Теодора залишилася жити сама у великому будинку, стіни якого зростили не одне покоління жінок та чоловіків. Сестри вирішують провести з бабусею ціле літо без рідних із міста, щоб обдумати подальший напрямок свого життя.
«Бо життя не завжди можна жити, часом треба від нього сховатись».
Та з кожним літнім днем компанія жінок у будинку збільшується. Будинок стає магнітом для людей: жінки хотіли втекти від звичайного життя у власний шелтер, але за іронією долі, їхні близькі попрямували слідом за ними...
Мабуть в тому й полягає дивина нашого із вами існування: ми хочемо втекти від рідних коли стає заскладно, але не розуміємо, що наше життя — це і є наші рідні.  
Тож, якщо у житті штормить, то можна перебути цей час із романом «Спитайте Мієчку». Це непоганий сховок...
«Страшно уявити, що роблять люди,
в яких немає будинку в дикій малині, – казала Лілічка»

ПЕРШЕ СЛІДСТВО ІМПЕРАТРИЦІ
На сторінках новоъ книги письменниці та перекладачки Наталки Сняданко  – екскурс в історію геополітики, музики, етикету та суспільних устроїв ХІХ століття і сучасності. У романі авторка майстерно проводить читача кількома епохами та країнами, маневрує між Львовом ХХІ століття й Габсбурзькою монархією середини позаминулого століття, а також знайомить як з цілком реальними історичними постатями: Єлизавета Сіссі Баварська, Франц Йозеф, так і вигаданими персонажами. А наскрізною темою усієї книги є скрипка Моцарта та таємниця, що ховалася за нею протягом століть.
«Ідея написати ретродетектив була у мене давно, але ніяк не могла обрати історичний період, який захопив би мене настільки, щоб сісти за роботу. Такий період знайшовся несподівано, коли я випадково потрапила на зустріч із сином Брігітте Гаманн, однієї з найвідоміших авторок документальних біографій членів родини Габсбургів. Це було у Відні, тож я купила і книгу «Сіссі. Імператриця проти волі» та не змогла відірватися. Брігітте Гаманн вдалося зібрати стільки цікавих деталей, що у мене не залишилося сумнівів – моєю героїнею стане саме Сіссі, ця найбільш незвична, і, мабуть, найбільш відома з родини Габсбургів жінка. Її екстравагантність, незвичні для того часу погляди, яскрава зовнішність, недооціненість сучасниками, – все це страшенно імпонувало. Залишалося придумати сюжет. Допомогти мені у цьому зголосився мій чоловік, якому теж подобалася ідея ретродетективу. Ми довго обговорювали перипетії, сюжетні лінії, окремі епізоди, ще ніколи мені не доводилося працювати над текстом із таким прискіпливим критиком, це дуже допомагало шліфувати сюжет і редагувати текст. Я дуже вдячна за цю допомогу чоловікові, а також друзям, які погодилися прочитати рукопис і дали цінні зауваження. Це незвична для мене манера роботи і цілковито новий жанр. Зараз, перед самим виходом книги, я знову опинилася у Відні і живу зовсім неподалік від описаних у книзі місць. Доведеться, мабуть, дослідити все ще ретельніше і подумати про продовження», – розповідає про роботу над книгою Наталка Сняданко.



БУКОВА ЗЕМЛЯ
Із рецензії Марти Шокало на роман Марії Матіос "Букова земля".
Ця книжка важить півтора кілограма, у ній - 926 сторінок, 225 років історії і багато болю.
"Букова земля" важка в усіх сенсах. Її не візьмеш із собою в літак у відпустку. Хоча у нас зараз такі відпустки і такий темп життя, що ця книжка якраз до нього пасує. І я точно вам скажу: похапцем цю книжку не візьмеш. І так само потім швидко не забудеш.
Спочатку вона здається неприступною, як скеля. Перші 300 сторінок ти буквально продираєшся крізь історичну статистику. Люди мерехтять і ти не встигаєш їх запам'ятовувати і уявляти.
А потім тебе затягує у вир історії і зламаних доль. "Неймовірно, скільки люди всього можуть пережити!" - думаєш ти, доки її читаєш.
Це історія втраченого раю, який був на Буковині за часів справжніх господарів - родини Васильків - та імперії Габсбургів. А потім цей рай пошматували війни, які приходили по черзі і щоразу били болячіше. Найстрашніше - радянська влада.
Ми спостерігаємо, як люди поступово втрачають свої домівки, багатство, гідність, співчуття до ближнього, рідних, себе, а зрештою і своє життя...
Хоча у книжці багато художнього вимислу, мені постійно здавалося, що історії всіх цих людей Марія Матіос знайшла в архівах. Уявляю, як вона годинами перебирає пожовклі папери у папках при тьмяному світлі старомодних ламп. Як їй болить, коли вона про це все читає. Як її охоплює ненависть до ворогів, і як вона плаче від безпомічності - тих людей, про яких вона пише, і своєї, бо вона не може відмотати плівку назад і все змінити.
"Букова земля" - це ода рідній землі, яку треба дуже любити, щоб так про неї написати. Це біль усіх матерів, батьків, дідів і бабів, тіток і дядьків, який авторка носить у собі все життя. Це її власна історія. Вона не могла про неї не розказати.

"Я б хотіла дати майбутньому читачеві кілька порад: прочитати і задуматися.
Я нікого ніколи нічому не вчу у своїх книжках.
Не виношу вироки, на це є суд історії. На всі події та всі дії людей.
Я просто раджу задуматися над тим, що ми, живі люди, робимо, як ми діємо. Бо мертві сорому не мають. Але вони мають можливість мстити живим.
Іноді мертві роблять велику роботу за живих.
Моя книжка і про це також..."
(Марія Матіос)

ОЛЯ
Писати про класиків – завжди непросто. Писати про українських класиків – це кинути виклик і собі (хвилюватися від одної лише думки про те, що хочеш говорити голосом класика чи класикині укрліту), і їм дорогим (бо ж очі з недоторканого «іконостасу», послуговуючись метафоричною концепцією Марка Павлишина, сторожко пильнуватимуть, що і як), і всім тим, кого змалку ще навчили, що класика – то святая-святих.
Це роман про жінку, живу, пристрасну, вперту, з власними комплексами та помилками...
Це дебютний роман «Оля» Ольги Саліпи, що відома як поетка і авторка малої прози. Назва роману лунає так просто, що аж несподівано (легко, фамільярно, рідно, ніжно…), попри заявлену в анотації підказку читачам – «Кобилянська. Про неї знають все, але її не знає ніхто», а далі умовну підготовку до того, що тут йтиметься «не про письменницю, а про жінку»... Любовний роман, що обирає своєю героїнею реальну жінку.
З юних літ панна Кобилянська розуміла, що вона «не така» для всіх: свого оточення, тодішньої критики, буковинських леґінів і навіть для себе самої. І мучилася від цього усвідомлення інакшості, і трохи смакувала ним. І дивувалася собі, що не може бути як всі. І водночас насолоджувалася відчуттям того, що так, як вона, не може ніхто.
Її здебільшого жаліли з огляду на самотність і бездітність. Хтось вважав її недостатньо красивою, аби знайти достойного чоловіка, хтось – замудрою, запрогресивною, заталановитою, зафеміністичною, захолодною. А за непробивним муром усіх тих «за» ховалася ніжна «мімозна» дівчинка Оля, героїня якоїсь пророчої казки про очікування щастя...
Її сила лякає і притягує, її почуття і пристрасть горять вогнем. Але вона сама — згоряє чи гартується? Ось він, ідеал: розумний, інтелігентний чоловік. Негідник чи рятівник? Злочинець чи жертва? Чи витримає кохання сильної жінки? Бо ж власні «скелети в шафі» не дають про себе забути. На шляху їхнього спільного щастя багато тіней з минулого. Як Оксана Забужко у відомому короткому тексті пробує уявити, що було б, якби Лариса Косач стала «Пані Мержинська», так і цей роман, граючись в улюблену українську «якбитологію», перевіряє собою, що було б, якби Ольга Кобилянська стала «Пані Маковей». І висновує: нічого хорошого не було б. На заваді постали б патріархальне українське суспільство, неспівмірність талантів — а також ті, хто цю любов не сприйняв би...
Тема любові звучить у романі голосно – про неї говорять впереміш з іншими, не менш важливими речами, нею присягають, нею прикривають, ніби товстим сукном виправдань, свої помилки, зради, болі, свою силу і неміч. Хоч сама любов воліє бути тихою, дихати шепотом і майже мовчанням. Можливо, тому й Галя, прийомна дочка Кобилянської, поспіхом зачиняючи двері у минуле, просить здивовану гостю: «Ніколи більше не питайте її про любов. Вона не любить про це говорити». Може, тому й сама Ольга Кобилянська у листі до Петко Тодорова від 25 березня 1901 року зізнається: «люди не даром стільки пишуть про любов. Вона творить чудеса – і буде їх творити, доки люди будуть по світі ходити. І я її знаю. Але я її страшне поважно трактую. І в любові я поважна і глибока як смерть».  
Кобилянська. Про неї знають все, але її не знає ніхто. Щоденники, листи, твори... Найбільша містифікація української літератури, створена нею самою.  

ЯБЛУНЯ
Сама Людмила Таран визначила свій твір як «книжку-діалог».
Формально «Яблуня» є збіркою інтерв’ю з відомими українськими літераторками про їхніх матерів, а також нарисів про останніх. А це само по собі є подією в українських літературних колах, адже йдеться про приватні історії публічних жінок, передані досить відверто і щиро.
Надія Забужко та Оксана Забужко, Анастасія Лисивець та Наталка Білоцерківець, Марія-Одарка Майданська і Софія Майданська, Соломія Павличко і Богдана Павличко, Ірина Савка та Мар’яна Савка.
Особливістю «яблучних» історій є те, що всі вони, чи, точніше, на чотири п’ятих є драматичними, бо в життя якщо не самих літераторок, то їхніх матерів брутально втрутилась Історія. Визначальними були репресії проти української інтеліґенції в біографії матері Оксани Забужко; Голодомор і вигнання до Німеччини стали страшними віхами приватної історії матері Наталки Білоцерківець; повоєнна хвиля репресій була нещадною до матері Софії Майданської; польсько-український конфлікт став особистою травмою матері Мар’яни Савки. Окремо стоїть історія Соломії Павличко та її дочки Богдани...
Тонкощі стосунків між матерями і доньками складно збагнути, якщо ти сам(а) не перебуваєш у таких стосунках, не переживаєш та не усвідомлюєш їх. Вони пов’язані невидимою ниткою і, якщо її не порвати, то у старості доньки у дзеркалі можуть побачити цей зв’язок і краще зрозуміти що, чому і навіщо...
Людмила Таран у своїй передмові зазначила, що мета цієї книжки одна і проста: з’ясувати, як матері вплинули на життя і творчість своїх доньок, знаних у нашій культурі, і що книжка, як і всі решта, написана насамперед для себе. Щоб зафіксувати певний період життя, щоб не забути, щоб бачити перед собою і могти зрозуміти щось таке, чого раніше не помічалось.
«Мама була для мене дуже важливим “джерелом живлення”, підтримки».
«Мама – як прекрасна диригентка».
«Мама була моєю мрією».
«Мама все життя щоденно віддавала нам із братом багато сил і серця».
«Мама покладала на мене великі надії і було би прикро не виправдати її сподівань».

ІВАН І ФЕБА
Шевченківський комітет назвав імена лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка 2021 року. У номінації «Література» перемогу здобула Оксана Луцишина із книгою «Іван і Феба». 
Побралися двоє, які не люблять один одного, бо ніщо ані в її, а ні в його досвіді не навчило їх любові, тож живуть обоє тугою за тим, чого і не мали ніколи.
Віт і Вона.
Він. Іван. Він має за плечима досвід великої звитяги і великого жаху. Він спромігся на один вчинок – на цьому він і закінчився. Він уникає дому, у якому немає затишку й гармонії. Немає цього й у його душі. Він обирає втечу. І постає запитання: від усіх чи насамперед від себе?
Вона. Марічка. Вона тихцем пише вірші й називає себе іменем бога поезії – Фебою.  Їй важко жити зі своїми мріями в патріархальному устрої.
Сюжети Івана і Феби в романі – наче паралельні світи, це «і» з назви їх не поєднує, а протиставляє. 
Основні події роману «Іван і Феба» відбуваються в перші роки після здобуття Україною Незалежності. Подумки головний герой постійно повертається до осені 1990 року, коли йому довелося «тримати периметр» на київському Майдані. Тоді на очах Івана творилася історія. Він був не лише пасивним спостерігачем, а й безпосереднім учасником подій, які ознаменували собою зміну політичного ладу в нашій державі.  Але, напевно, незалежність починається не на граніті і не зі слоганів, не з життєствердних і бунтівних історій. Незалежність – це те, що кожен мав би створювати також у себе вдома. І чи така це незалежність, коли Іван блукає вільною й незалежною, але боїться фантомних переслідувачів. І коли він живе в тиранічному домі, кривдить близьких у відповідь на їхні кривди… 
«Головна метафора книжки – це родина за столом, яка або уся мовчить, або кричить. Радянські часи знищили сім’ю. В українській літературі є лише одна нормальна сім'я – у «Тигроловах» Багряного, бо вони втекли в тайгу. Стіл з їжею – став метафорою цієї книжки. Їжа – має бути любов'ю, але тут це сурогат. Бо люди не здатні комунікувати» (Оксана Луцишина).

ФЕЛІКС АВСТРІЯ
«…люди бачать саме те, що хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію – і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя. Лише на ілюзії, на обмані самих себе тримається земний порядок».
Ця книга про силу домислів, про небезпечність недомовок та упередженого ставлення у відносинах з людьми...
Уперше роман Софії Андрухович побачив світ 2014 року, отримавши  низку літературних нагород. Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшло оновлене видання книжки, на обкладинці якого – ілюстрація Світлани Дорошевої до фільму «Віддана», знятого за мотивами роману... 
Станіславів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звичайне місто на кресах «щасливої Австрії», в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах. І на тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, – долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев – у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти. «Фелікс Австрія».
Підступність сюжетної лінії змусить повторювати про себе кожен розділ, щоб гостріше відчути всі важливі дрібниці від Софії Андрухович - сюжет вона прописала досить напружено й інтригуюче, він «тримає». Та, здається, не він тут головний, «хазяїн у домі». Надзвичайно важливе оточення сюжету:  деталі та мова.
Деталі - у певному сенсі «Фелікс Австрія» претендує на те, щоб грати роль такої собі енциклопедії побуту галицької провінції Австро-Угорщини. Зануреність Софії Андрухович у всілякі реалії та подробиці тих часів вражаюча й навіть приголомшлива...
І - мова. Перед письменницею стояло направду непросте завдання. З одного боку, «вінтажність» необхідно було виявити й тут. З другого – не втонути при цьому в діалектах, архаїці й макаронізмах. Загалом вона впоралась. Мовні родзинки, цікаві старовинні слова й діалектизми - їх у книжці саме стільки, щоб і посмакувати, й не перестати розуміти текст по суті... 

АПОКРИФ. ЧОТИРИ РОЗМОВИ ПРО ЛЕСЮ УКРАЇНКУ
Московська синодальна цензура забороняла твори письменниці «за безбожництво», радянська комуністична хвалила «за атеїзм» і водночас ті самі п’єси не допускала на сцену. Тож смисл тієї запеклої «релігійної війни», яку провадять герої Лесі Українки і вона сама з офіційною церквою, залишався для читача закритим. Аж до сьогодні, коли Предстоятель УГКЦ Святослав Шевчук і письменниця Оксана Забужко зустрілись, щоб обмінятися думками про твори Лесі Українки на сюжети з євангельської та ранньохристиянської історії. Cкладні й глибоко драматичні стосунки Лесі Українки з християнством, котрі cтановлять ядро її зрілої творчості, ніколи ще не були предметом професійного богословського аналізу. Пропоноване видання містить записи чотирьох таких розмов, а також аналізовані тексти Лесі Українки в авторській редакції... «Що дасть нам силу? (Апокриф)», «Йоганна, жінка Хусова», «На полі крові» про зраду Юдою Ісуса, «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан» про часи, коли християнська віра повинна була боротися за своє існування, «Одержима», написана всього за одну ніч біля ліжка смертельно-хворого коханого. 
«Леся Українка як релігійний мислитель починається з «Одержимої». І всі останні 12 років її творчості – це, сказати б, пошук своєї Церкви. Її пошуки драматичні, напружені. Стосунки з християнством часами конфліктні. Але те, що в неї пів десятка масштабних драм на теми ранніх християнських і євангельських сюжетів, – це якось лишається поза кадром сучасного літературознавства», – констатує Забужко. Отже, спершу була ідея. А згодом вдалося зустріти й достойного співрозмовника: «В мене завжди була така потреба і розуміння: от би поговорити про це з фаховим богословом, теологом. І от при особистому знайомстві з Блаженнішим Святославом з’ясувалося, що, крім блискучої освіти, він читав інші книжки, ніж ті, що я. Стало зрозуміло, що нам буде про що говорити. Крім всього іншого, в нього блискучий літературний смак, блискуче художнє відчуття. Відчуття митця».
«Ми знаємо, що було дуже багато спекуляцій на тему християнства Лесі Українки. Одні її звинувачували в атеїзмі, інші – в єретичності. Я би хотів, щоб ми вийшли з цієї парадигми. Щоб ми відчитали через образну драматургію Лесі Українки її послання сучасному українству... Вона жила і писала в контексті все-таки християнського світогляду. Використовуючи образи раннього християнства, вона несла нам свого духа. Вона при помочі тої образної мови – християнської, ранньохристиянської – формулює свій меседж, своє послання. І ось я намагався не зробити нічого іншого, як допомогти сучасному читачеві, який, можливо, не володіє тими християнськими смислами, зрозуміти краще, що хоче нам сказати Леся Українка», – розповідає співавтор, Святослав Шевчук.
Автор ідеї проекту – Ростислав Лужецький, співзасновник видавництва «Комора», дизайнер та ілюстратор.

ЗАЛІЗНА ВОДА
Це не біографічний роман, як може здатися на перший погляд, хоча у ньому багато нового та маловідомого з життя цієї українки… Це розповідь про людські долі, про пошуки себе, про двері, які ми часто не помічаємо, та про ту саму Лесю, яка веде за собою людей навіть через століття після своєї смерті…
До 150-річчя від дня народження Лесі Українки «Видавництво Старого Лева» готує новий роман «Залізна вода» авторства Мирослава Лаюка.
Автор пропонує читачам зануритись у дві реальності: одна часова лінія перенесе нас на початок ХХ століття, інша ж – залишить у сьогоденні. Ми пройдемо шляхом Лесі Українки до найдальшого карпатського села – ця слабосила, хвора дівчина гірські маршрути долала безстрашно, нарівні з усіма – місцеві й досі переказують про це легенди. Що залишилося в тих краях у пам’ять про неї, крім суперечливих свідчень очевидців, які переказувалися з покоління в покоління?
Театральна режисерка та молодий чоловік, який після довгої відсутності повертається у рідні краї, – як далеко вони готові зайти у пошуках унікального листа, що міг би внести певну ясність в один із найтаємничіших і найбільш резонансних сюжетів історії нашої літератури?
«Це мій найкоротший і найдовший роман, – говорить Мирослав Лаюк. – Сторінок менше, ніж у попередніх, однак формально почав я над ним працювати ще пів життя тому, коли у старших класах взявся збирати свідчення й легенди про ту подорож Лесі. Я провів дитинство у селі, де жила піаністка, в якої Леся зупинялася. Під час карантину кілька разів поїхав до Буркута і піднявся на гору, на яку нібито підіймалася Леся. На верху зустрів мотоцикліста – прапраправнука чоловіка, який нібито звозив з полонини для Лесі молочну сироватку, в якій та нібито купалася, щоб лікувати кістки. Герої цього твору ідуть за Лесею чи зустрічають її, вони тривожні і пристрасні, вони всі чимось одержимі. Одна з героїнь каже: «Найгірше – дійти до цієї істини і не могти нічого з цим зробити: найстрашніше, що може з людиною статися, – це те, що ми називаємо «звичайним життям». Інший герой додає: «Не тому, що це більше за нас, а через те, що воно єдине нам надає хоч якоїсь ціни – ми не можемо не робити те, чим одержимі». Я теж закриваю цим романом одну зі своїх одержимостей, відкриваючи вам результат багаторічних думань».

ОХАЙНІ ПРОПИСИ ЕРЦГЕРЦОГА ВІЛЬГЕЛЬМА
У центрі роману Наталки Сняданко особиста історія одного з найекстравагантніших членів імператорської родини Габс­бурґів...
Україна мала всі шанси стати незалежною монархією – принаймні, пристойний кандидат на трон з імператорським корінням і симпатією до українців таки був. Вільгельм фон Габсбурґ не лише представляв одну з найдавніших монарших династій. Він відстоював ідею незалежної від Польщі України, був полковником Легіону Українських Січових Стрільців, і за це, а також за те, що ходив у вишиванці, українські воїни назвали його Василем Вишиваним. Хтозна, якби розподіл сил у ті буремні роки початку ХХ століття виявився трішечки іншим, то може і мали б українці в його особі свого монарха. Але і без цього ерцгерцог Вільгельм –  абсолютно «книжна» і навіть «кіношна» постать, і Наталка Сняданко зробила те, що давно було варто зробити – оживила його історію і спробувала донести до читачів. Щоправда, по-своєму переписавши її фінал.
Узагалі це дуже спокуслива ідея – пофантазувати про те, що було б, якби совєти не перемогли, Василь Вишиваний не помер у Лук’янівській тюрмі, а Україна стала б монархією. Але Наталка Сняданко не піддається спокусі зайти аж надто далеко і хапається лише за одну із ниточок. Життя, яке могло б скластися в ерцгерцога Вільгельма, якби його визволили з тюрми, якби він одружився і завів дітей, виглядає цілком правдоподібно, включно з намаганнями зберегти старосвітський імперський лоск в сірих радянських буднях.
Та окрім історії альтернативної, у цьому романі є багато і справжньої, зокрема побутової. Сотні незвичайних і цікавих деталей – про те, як одружувалися, мандрували, виховували дітей в імператорській родині, про б’юті-процедури імператриці Сіссі і режим дня у дітей Карла Штефана Габсбурґа, про те, що їв і чим грався маленький Віллі і про те, яку традиційну винагороду після першої шлюбної ночі отримували юні імператриці за свою цноту. А крім цього – яскраві персонажі і смачні переписи страв передвоєнного Львова, пікантні подробиці... І, звісно, зафіксовані у підручниках і підводні течії української політики початку ХХ століття. Словом, у романі Наталки Сняданко є стільки цікавинок, за які можна зачепитися оком, що обидві його історії, реальна і альтернативна, читаються легко і захопливо.

ПЛАНЕТА ПОЛИН
Із рецензії члена журі премії Книга року ВВС-2020 Марти Шокало на книжку Оксани Забужко "Планета Полин", що перемогла  в категорії "Есеїстика".
"Планета Полин" Оксани Забужко - це таки планета. Планета Оксани Забужко.
Ця книжка схожа на зірку, яка виводить подорожнього із темного лісу. Зірку, яка спрямовує того, хто збився на манівці.
Оксана Забужко - це та людина, яка несе у собі біль, знання і досвід попередніх поколінь для того, щоб нам з вами було на що опертися. Щоб не дай бог ніхто і нічого не забулося. Вона як мати, яка підтримує вогонь, щоб у хаті був затишок, щоб діти були чисто вбрані й нагодовані - у її випадку нагодовані духовно.
Читаючи Оксану Забужко, мимоволі хочеться виструнчитися, втягнути живіт, поправити зачіску, звірити свій внутрішній годинник - чи ти бува не забула, що ти - людина.
Людина і Україна - це дві основоположні для авторки сутності. На них нанизується все інше.
Багатющий потік свідомості, увесь огром людського духу, який пані Оксана вміє увібгати у слова, як ніхто інший. Бо і слів таких, як у неї, в інших просто немає.
До цієї збірки увійшли 14 есеїв про важливих для неї, а тому і для нас, явища і людей. Катерина Білокур, Соломія Павличко, Юрій Шевельов, Юрко Покальчук, її дід, Голодомор, Чорнобиль.
Це такі собі багатовимірні портрети, із яких вони не просто дивляться, а промовляють до нас, а ми їх відчуваємо поруч як живих.
Образи, які виринають у текстах Оксани Забужко, впинаються у свідомість.
Як от чорнобильський "сніг" серед квітучої весни і її біле пальто. Або зустріч з Йосипом Бродським десь у нью-йоркській курилці. Відчуття, ніби ти теж там і це все підслуховуєш і підглядаєш, навіть чуєш запах диму із поетової цигарки і бачиш його "очі сумного собаки".
Тексти Забужко огортають тебе і стають рідними. Хочеться тримати цю книжку завжди поруч зі собою, щоб у потрібну мить брати з неї силу і йти далі.

ВІЧНИЙ КАЛЕНДАР
Роман "Вічний календар" Василя Махна - своєрідний український літопис, масштабна родинна сага, в якій переплітаються, співіснують та антагонізують історії кількох українських родин від XVII століття до наших днів.
У вирі перипетій світового значення люди проживали свої маленькі життя, закохуючись, множачись, працюючи та помираючи. Вони то покидали цю землю, то поверталися сюди, то й взагалі безповоротно зникали з неї. Але ця земля так ніколи і не зникла з їхніх доль.
Василь Махно: "Всі ми проживаємо цей вічний календар. Наша пам’ять є теперішнім, майбутнім і минулим, з комбінацій якого і складається людське життя. Вічний календар – це життя і смерть, це ходіння по колу, коли все повторюється і закручується у спіраль...
Я просто хотів розповісти про важливі речі для мене особисто, які би зачіпали й історію, і територію, і родину, – якийсь такий тотальний роман про все. Щоб в ньому були сюжетні лінії і переходи, і щоби ці частини були зв’язані, умотивовані, щоб між ними не відчувалося якогось розриву. Також я багато думав над тим, щоб у романі відбулося своєрідне "внутрішнє римування": подібно, як у вірші – рима, де 1-ий рядок резонує з 3-ім, 2-ий з 4-им… Я не волів би, щоб цей роман сприймався, як історичний, тому що він таким не є. Звичайно, я мусів багато чого вивчити для того, щоби не впадати в невігластво, щоби усе написане мало свій сенс і свій зміст… Але в основному мені хотілося показати, як сходяться віхи глобального і локального життя, історії, як вони перемежовуються, як ці життя резонують одне з одним, як вони одне з одним римуються.
Мабуть, у нас усіх присутній синдром блудного сина. Не обов’язково фізичного повернення, бо повертатися можна й подумки, зустрічатися з людьми, яких колись добре знав і провадити з ними уявні діалоги. Тому що відхід - це здобування досвіду, а повернення - це бажання його осмислити. Але з ким? І що ти можеш сказати цим людям, яких так довго не бачив, цьому домові, з якого ти вийшов так давно - і цій річці, котра обходилася без тебе? Якщо ти письменник -ти можеш переповісти про все, що відбувається під час твоєї подорожі, про той шлях з дому додому. Тому, що блудний син, покинувши дім, повертається, збагачений усіма гіркотами, збагачений такою кількістю слів, яких вистарчає, щоби написати роман. Зрештою, знаний міф про Одіссея - ніщо інше як блукання і пошук себе. Тільки втрачаючи щось -  ти починаєш розуміти цінність втраченого..."

ТРИ ЛИНИ ДЛЯ МАРІЇ
Збірка новел Сергія Осоки  це мандрівка історіями дитинства, дорогими для серця місцями, добре виписаними сюжетами. Події відбуваються у різні часи, з далекими і близькими, автор чітко кадрує простір та персонажів. Змінюються сезони, палітра кольорів та емоцій, незмінними лишаються щемкі оповіді, живі діалоги, поетичні описи побуту і природи.
Сергій Осока так говорить про роботу над виданням: «Мене ніколи не цікавило по-справжньому, в якому порядку будуть розміщені тексти. Важливий тільки момент написання. Тут зібрані новели, створені за 5 років — від 2015 до 2020, серед них мало вигадок, це – щось особисте. Найточніше визначення для моїх оповідань “приватні історії для всіх”. Все тут — з реального життя, з Полтавщини».
 «В мене немає письменницьких ритуалів. Головне, щоб ніщо не заважало писати. Якщо в квартирі наді мною верещатиме дитина або за вікном деренчатиме циркулярка, тексту може й не вийти, бо нав’язливі звуки відволікатимуть. Оце й усе. Пишу в комп’ютері — і прозу, і вірші. Вже давно. Це зручно. Не сподобалося — стер. Не видно помарок, а відтак помарки не дратують. Я не думаю, що “написати художній текст” якось корелює зі словосполученням “робочий день”. У мене нема такого, щоб я виділяв на це певні години і стежив за часом. Прийшло — написав. Я зовсім, зовсім, зовсім не ремісник. Не заробляю на цьому (на жаль? на щастя?), а відтак можу почуватися вільним і робити так, як я хочу й можу. Мене не кваплять ні сайти, ні видавництва», — додає автор.
2015 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла збірка поезій Сергія Осоки – «Небесна падалиця», 2016-го – перша прозова збірка «Нічні купання в серпні», 2020-го  вийшла друком нова збірка «Три лини для Марії». 

АМАДОКА
Із рецензії члена журі конкурсу Книга року ВВС-2020 професорки Києво-Могилянської академії Віри Агеєвої на книжку Софії Андрухович "Амадока", яка вийшла у фінал премії.
У романі Софії Андрухович "Амадока" центральною видається проблема відторгнення чужих, нав'язаних спогадів і моделей пам'яти.
Авторка розглядає історію трьох поколінь, складні хитросплетіння родинної саги, не приховуючи від читачів, що перекази здебільшого фальшуються або свідомо редагуються й прикрашуються.
На покаяння за вчинене у воєнні сорокові зло здатні не всі, а спроби уникнути вибору й замовчати обтяжливу правду лише поглиблюють травму. Обставини складалися так, що втекти від нестерпного болю не можна було навіть у спасенне небуття.
Чи не єдиним гідним абсолютної довіри знаком, записом стають для персонажів роману шрами.
Медсестра з Бучача Уляна Фрасуляк кілька разів різала собі вени, і син потім лякався й бридився її відразливих шрамів на зап'ястях.
Він стає пластичним хірургом - здобуває уміння заліковувати, розгладжувати шрами. (А водночас, імовірно, й позбуватися дитячих ураз, із ними пов'язаних.) Вважає за краще забути, не надто допевняється, чим же заплатила родина у сорокові за його пізніший життєвий успіх.
Зрада, співпраця з ворогами - усе це треба витіснити й акуратним скальпелем вирізати рубці. Зрікаючись небажаної пам'яти, він тим самим відмовляється від свого ніколи не баченого загиблого в таборах батька - вояка УПА.
Натомість ще через одне покоління Улянин внук обирає своїм заняттям археологію, тобто роботу зі слідами, уламками затоптаного і втраченого минулого. І це якраз йому випало знову воювати з ворогом, якому протистояв свого часу дід.
У романі Софії Андрухович сюжет про шрами якраз і зшиває упівську та донбаську лінії. Поранений втрачає пам'ять, і водночас його пошрамоване обличчя стає непізнаваним.
Втрачену тожсамість він зміг-таки повернути собі через болісний спогад. А помилкова спроба ідентифікувати хворого як іншу людину і спонука "згадати" чуже минуле викликали лише агресію.
Схоже, пластичним хірургам легше згладити шрами на обличчі, аніж психіатрам - урази душевні.
При початку дев'яностих усі ми опинилися в ситуації людей, які дуже довго мусили мовчати, ховатися й прикидатися, не бути собою, - і нарешті мали кому розповісти про все, що з ними насправді сталося.
Невтоленне бажання виговоритися (і то одразу за три покоління!) якраз і посилювало інтерес до замовчаного минулого.
Нестійка, лабораторно вирощена в ході жорстокого соціального експерименту радянська ідентичність принаймні для значної частини українців водномить розсипалася, звітрилася, тож треба було шукати відповідей на питання "хто ми?", а без того годі зостатися самими собою.
Не можна повноцінно жити із задавненою хронічною амнезією, хворобу треба лікувати. Наростання імперського тиску, а тим більш гаряча фаза українсько-російської війни, неймовірно посилили усвідомлення того, що без національного самовизначення з-під імперського гніту не вийти.
Націю мусить об'єднати спільна колективна пам'ять, і війни за неї стають усе запеклішими. Врешті, і те, що спільнота пам'ятає, і те, що вона хоче забути, сприяють об'єднанню.
Українське ХХ століття тривожить і вимагає особистих відповідей від нащадків тих, хто воював, боровся, виживав, хто був героєм, зрадником чи пристосуванцем.
Пошук незатоптаних слідів не можна припинити, поки існує хоч якась надія, що вони приведуть до місць, де вдасться відкрити щось нове про себе самих.

СОЛОДКА ДАРУСЯ
Свого часу справжнім «одкровенням» для мене стали твори Марії Матіос. А почалося все з «Солодкої Дарусі»
Не скажу, що читаю багато, скоріше навпаки… Після закінчення філологічного факультету довгі роки не полишало відчуття, начебто я прочитала все, що варте уваги. Якщо читала чи читаю, то лише най-най-най… Часу катастрофічно не вистачає, то й доводиться в читанні бути перфекціоністкою чи обмежуватися поезією. До речі, у кожного критерії цього най-най-най – свої, бо всі ми різні, різні і крапка. А про поезію – іншим разом (можна й негайно – просто відкрийте рубрику Поетичний RPOстір).
Почалося все з «Солодкої Дарусі». Випадково. Заінтригувала колега. Власне книги не було, то ж  довелося читати з екрана комп’ютера, бо не хотілося втрачати час на пошуки друкованої книги, коли ось тут вона поруч, хай і віртуальна, але – жива… Читала, а сльози самі котилися по обличчю. Спочатку навіть думала полишити читання, так важко було, але манера оповіді та мова все далі й далі затягували у вир подій, а потім все перейшло у якийсь інший вимір… Читалося легко. 
То ж, почалося все з «Солодкої Дарусі». Потім я перечитала всі твори Марії Матіос, які були у вільному доступі в мережі Інтернет. А що не знайшла – на той момент це була повість «Черевички Божої Матері» – то придбала і прочитала. Згодом придбала і повну збірку творів письменниці, бо вирішила, що ця книга має бути в моїй домашній бібліотеці. На черзі – роман «Букова земля», який нещодавно побачив світ, і який я неодмінно придбаю та прочитаю. Бо мрії здійснюються, якщо їх здійснювати. 
Давайте мріяти та читати разом! 

ОСИНИЙ  МЕД  ДИКИЙ
«Цей тонкий, ніжний і нещадний літопис в інтерпретації Ірини Савки у певні моменти то прискорював, то стишував моє серце, змушував сміятися і тамувати сльози водночас,– у передмові до книги пише Марія Матіос. – Невигадані людські історії під пером чутливої і дуже уважної до життя жінки ожили голосами і краєвидами, зигзагами доль і сердечністю викладу. Ці короткі, майже скупі оповіді, в яких клекочуть стефанківські пристрасті та гаряча українська історія разом із сьогоденням, ніби водномить зійшли із гір високого людського духу і підлої ницості, непоказної щирості і лютої неправди. У цих образних та мінімалістських історіях сконденсовано цілі саги українського життя. Іноді здавалося, що ця незнайома мені жінка – Ірина Савка – моя посестра і співавторка…» 

Як на мене, дорогого вартують ці слова знаної майстрині художнього слова, авторки «Солодкої Дарусі», «Майже ніколи не навпаки», «Черевичків Божої Матері»…
Ірина Савка за освітою музикант і ніколи не писала оповідань…«Я не збиралась бути письменником, – говорить вона, – але ті історії, які були закладені в мені ще з мого дитинства, треба було виштовхнути на поверхню… Дякую Богу за те, що забрав у мене спів, тому що була пов’язана з ним усе життя, а вклав у руки перо. Коли з’явився вільний час, захотілося віддати данину тим, котрі про себе вже не заявлять, не напишуть, хтось про них теж не мовить. Вийшли такі правдиво доповнені історії, де домислу та правди порівну… Пам’ятаю це все з розповідей моїх рідних. Часом навіть уночі, дорогою кудись сюжет просто ліз у голову. Потім приходила додому та мусила його записати… Ці оповідання, як мої пізні діти. Їх багато, вони дрібненькі, але найдорожчі мені.»
В збірці "Осиний мед дикий" три розділи та вісімдесят дев’ять новел, в яких багато ліричних замальовок, колядок, співанок, віршів, що линуть з глибин серця нашого народу.
Не обов’язково шукати в підручниках з історії що там і з ким було – беріть до рук книги, читайте, плачте, передумуйте, переповідайте, а ще питайте у батьків, дідусів та бабусь… відкривайте людські долі, які знайшли спокій на сторінках життя.

АБРИКОСИ  ДОНБАСУ
Знайомство з творчістю Люби Якимчук відбулося завдяки Видавництву Старого Лева, на сайті якого в рубриці Вірш дня було опубліковано її Молитву. Не знано скільки голосів на дню проговорюють-промовляють-прочитують ОТЧЕНАШ – одні й ті самі слова, але слова щоразу сповнені різним змістом… Молитва… Зараз багато гарної української поезії, справжньої, самобутньої… 
Коли було проанонсовано вихід у друк книги "Абрикоси Донбасу", не зважилась придбати для себе, а й на краще – бо залишилась би книжечка просто книжечкою на поличці, і коли би дійшов час до неї невідомо… саме приїзд Люби Якимчук до Полтави спонукав не просто взяти до рук книгу, не просто погортати сторінки, а почати читання – від початку, від передмови… й далі, далі, далі… чи то червона нитка ілюстратора Оксани Йориш винна, чи то просто зустріч з автором та енергетика Люби, жіночної, тендітної, й енергетика її віршів, зовсім не схожих на неї, як на перший погляд… І ще зізнаюсь: це перша поетична збірка, яку я прочитала від початку до кінця, не пропустивши жодного вірша, жодного рядка. Таке зі мною вперше... 
А ось слова головного редактора «Видавництва Старого Лева», у якому вийшла книга Люби Якимчук, Мар`яни Савки: «Десь би вони вже мали скоро достигнути – зацвісти, зав’язатися і достигнути, абрикоси зі шматочками вугілля замість кісточки. Абрикоси Донбасу – з дерева дитячої пам’яті, з дерева викраденого дитинства. Падають на землю і котяться, котяться безнастанно, як піщини часу у велетенській клепсидрі, переповнюють окопи і шанці, блокпости і порожні школи, сади і покинуті будинки з чорними більмами замість вікон, потрапляють в затоплені шахти і гарматні жерла, проникають в судини і кров, циркулюють цілою країною. Як вірші Люби Якимчук, вірші, які вибухають у свідомості і розривають світ на мільйони нерівних пазлів, які за логікою речей неможливо допасувати, так само як годі шукати звичайної логіки в руйнації, яку несе війна. З цих нерівних пазлів витворюється дивна картина – водночас знайома і сюрреалістична, так буває, коли звичні речі набувають нових несподіваних сенсів. Коли міста і слова розкладаються на частинки, які вже не стануть одним цілим. І сльози «стають сіллю кам’яною». А все твоє дитинство раптово й нестримно дорослішає...Частини цих віршів не було б, якби не Майдан, не війна, не шалена деструкція всього, що було твоїм, належало тобі. Ці вірші були б інакшими, якби авторка народилася деінде, а не там, де зараз лінія вогню. Від них можна було б заховатися і не читати, так як ховаємося від новин про щоденні втрати, про вантажі 200 і 300. Бо в зоні болю перебувати як мінімум дискомфортно. Можна було б удати, що такої книжки немає. Але ось вона, реалізована, втілена в папір, у фарбу, у пронизливу графіку. Можна було б її не читати – і не спізнати болісної насолоди від віршів, які проростають корінням у тлін і впираються кронами в небо, кричать і моляться, і свідчать. Це книга віршів, які не лише проникають у душу, а й продирають нутро. Вони залишають наскрізні отвори у свідомості, крізь які прозирає та реальність, від якої хочеться затулитися долонями. Ці «Абрикоси Донбасу» достигають цілком в пору і смакують водночас гірко і солодко. І я маю велику надію на те, що ця книжка своєю напругою, болем своїм не залишить нікому шансу на байдужість."


Радимо проЧИТАТИ… 

Коментарі