ІРІТ, ДРУЖИНА ЛОТА

а для цього болю в мене для вас нема назв

а для цього болю в мене для вас нема сліз 

і куди б ми не йшли тепер, він за нами скрізь 

як підшкірний жах, як застиглий крик, як один із нас…

я жона Лота, яка востаннє озирнулась на світ

Галина КРУК

Перед руйнуванням небесним вогнем двох безбожних міст — Содома і Гоморри — від загальної загибелі врятувалася тільки Лотова сім'я, яку з міста вивели ангели. В дорозі дружина Лота всупереч ангельському наказу озирнулася назад і обернулася на соляний стовп.

Вона озирнулась, бо не могла повірити в повне руйнування того місця (міста), де пройшло її щасливе дитинство, де вона вийшла заміж і прожила довгі роки в шлюбі... Вона не могла повірити в те, що заборона «не озирайся!» - настільки серйозна. Їй здавалося, якщо вона на мить кине погляд на залишене місто - адже це така «дрібниця»! - нічого поганого не станеться...

Усі відомості про дружину Лота ми черпаємо з кільканадцяти речень у Старому Завіті та кількох у Новому. Ісус згадує про неї, щоб заповісти кару, яка має упасти на все людство.

ГАННА ОСАДКО:
Чомусь саме нині захотілося нагадати про неї. Про жінку, яка наважилася озирнутись -  і через це її спочатку прокляли, а тепер – нарешті почули. Про багатьох жінок, чию історію стерли, знецінили або приписали іншим. 
Про Іріт – а її звали Іріт! - жінку з болем, пам’яттю, тілом і голосом, якого їй не давали, про ідентичність, про право бути не просто «додатком» до чоловіка.  «Неправильна», з людською пам’яттю й емоціями, не «функція» у чоловіковому плані втечі, а свідома істота, яка не може не обернутись. Лот веде сім’ю в порятунок, а вона — тягне за собою місто. Він іде вперед, вона озирається назад. 

І в цьому погляді — любов, біль, відповідальність, вірність, приречення і спроба згадати себе.

Іріт

Ґвалтовна евакуація із міста гріха тривала.
Дівчата мишками наляканими літали по хаті,
хапали якісь лахи, пакували валізи.
Чоловік — втілення чесноти та віри —
стояв на порозі, схрестивши руки на грудях,
і підганяв:
«Не беріть нічого зайвого! Лише найнеобхідніші речі!»

…Врешті кожен узяв тільки самого себе.

Вони дерлися вгору, все вище і вище —
що врешті і море (мертве-мертвісіньке)
валялося долі люстерком загубленим.
Доньки, як дві молоді кози, бігли попереду:
сильні засмаглі ноги на тлі стовченого ґрунту
виблискували, наче колони храму…
Здавалося, що вони геть забули вчорашню батькову мінянку:
шило за мило, 
                     тіло за тіло, 
                                       душу за душу.
Але ж вона — не забула…

Вона йшла останньою — і спиною відчувала своє місто:
тисячі обпечених пальців тягнули її за поли,
чорними обвугленими сірничками-руцями
кликали її діти, і волосся їхнє шипіло,
і запікалось дрібнесенькими ґульками:

Сссссс…

Ооооооо…

Дооом…

А тоді загуркотіло…

І чоловік
не озираючись
констатував щось про пекло і Божу кару.
Про що вона згадувала, ця постаріла жінка без імені?
Жінка, що залишилась в історії жити і помирати вічно —
з іменем мужа — власністю мужа — карою мужа,
лотом не викупленим на небесному аукціоні —
«Жінкою Лотовою»?

Чи пригадувала вона дитинство, гойдалку на схиленій смоківниці?
Чи сад із оливами, чи подружок волооких,
чи кішку покинуту, чи срібні тарелі різьблені?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, як із замшілого цвинтаря
Батько й мати у білих саванах махали до неї руками: «Тікай, доню»?

І вона тікала.

Попереду була тільки спина чоловіка —
його широка волова шия, плечі на пів світу.
Що він сказав їй тоді — не озираючись, не подавши руки —
завжди перший, завжди правий, завжди гостинний?

Що вона йому мовила?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, яким голосом, яким спогадом, яким голосінням
Струсонуло її рідне місто — гріхом породжене, у сірці висвячене?
Яким божевільним крематорієм — що живих убиває, що мертвих оскверняє —
(вогонь_душу_вигонь)
Здався їй божий та білий світ?

….А коли вона встала-до-землі-припала,
коли вона стала стовпом соляним,
Межовим знаком «Проїзд у рай строго заборонено», —
чи спинився він, чи помітив він, чи озирнувся до неї —
жінки без імені, дружини вінчаної, лоту не викупленого?

А чи пішов собі далі
у світле своє майбутнє,
У край свій обіцяний,
У рай свій правильний?

…ангели Господні, гості дому їхнього —
Чи ж не напувала, чи ж не годувала, чи ж ложа вам не стелила?

Подробіть стовп соляний на крихточки,
в яселка занесіть, де ягнята сплять,
де віслюк вухами тишу різдвяну пряде,
де корова диханням зігріває —
най злижуть язиками прощення
сіль її гріховну,
любов її солодку.

І найстарший — з вогненними крилами — нарешті спитає: 
— То як же тебе звати, дружино Лотова?