НАЖИВО: СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Тамара Горіха-Зерня:

Є сторінки історії, які краще читати віддаля, з півсторічної відстані. 

Але нам з вами випало це все бачити наживо.

Найстрашнішою, як на мене, була доля того покоління українців, яке народилося у десятих-двадцятих, а померло у вісімдесятих роках минулого століття. Пережити дві війни, голодомор, репресії, ще один голод після війни, але так і лишитися у совку, не побачивши вільної України. 

А у нас є вільна Україна ще при нашому житті. І є надія, що так і буде надалі. 

На тлі цієї великої мрії та великої мети все інше здається дрібним.

Віталій Портников:

Україна – це не тільки вибір, але й боротьба. Боротьба за ваше майбутнє і майбутнє ваших дітей. Ви хотіли б щодня бачити неповторний український пейзаж і хочете, щоб його бачили ваші діти? Ви хочете, щоб ваші діти говорили українською? Ви хочете бути тут вдома, а не в гостях? Тоді вам доведеться не просто тут жити, а й боротися.

Вам доведеться разом із країною шукати шляхів виходу з глухого кута нескінченної жорстокої війни. Вам доведеться будувати непростий мир. Вам доведеться навчитися холоднокровно сприймати реальність, яка ще багато років не відповідатиме вашим очікуванням, не розчаровуватися, а йти вперед. І так – це непросте життя, хоча де в світі воно просте – і де буде простим у майбутньому?

Ви маєте сказати собі, що Україна цього варта. Варта памʼяттю ваших батьків, які «приросли» до маленької хатинки у мальовничих садах. Варта подвигом тих, хто захищав нас від ворога всі ці роки – і захищатиме у наступні періоди війни, а, можливо і у нових конфліктах. Варта вашим бажанням і бажанням ваших дітей бути тут, а не деінде. Бути вдома. Бути в Україні. Будувати її вдома, не забувати на чужині. Вірити і не боятися.

Олена Герасим'юк:

Біль і пам'ять - це єдине, що зараз дає мотивацію. Біль нагадує, що все це правда, а не фантазія здурілої від чорноти психіки. А пам'ять тримає кордон, де пролягає межа між людяним і жорстоким. Щоб ніколи не стати як вони.

Честь і вдячність кожному, хто показав найвищий приклад. Вдячність кожному за службу і роботу.

Ламаються всі. Погано і боляче всім. Але ця історія насправді про те, як ми зрощуємо свої уламки в єдине ціле і продовжуємо вириватись вперед.

Володимир Єрмоленко:

Читаючи стрічку новин, у мене (мабуть, і у вас) відчуття, що світ поволі осипається. Розсипається. Розгойдується. Руйнується. 

Коли ж я виходжу в матеріальну реальність, і особливо коли ми їздимо Україною, в мене відчуття інше. Все стоїть. Пустило коріння. Має запас тверді. Зліплене мільйонами кроків турботи.

Ніхто нікуди не йде.

Оксана Рубаняк:

Хтось віддав цій боротьбі 11 років. Хтось - 3. Хтось життя…

Честь. Памʼять. Шана.

Ми занадто багато втратили на цій війні, щоб не завершити її.

До останнього подиху - УКРАЇНА.