ТАРАС ШЕВЧЕНКО: НАВЕСНІ...

Він страшенно любив весну, час, коли хотілося втекти подалі від міста, щоб насолодитись пробудженням природи, її чарівними запахами, вдихнути чисте-пречисте повітря, послухати голоси птахів, щоб усе твоє єство пройняла радість існування…

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зострічають...

За дивним збігом обставин, усі найголовніші події в житті Тараса Шевченка сталися саме навесні.

Навесні він народився. 9 березня 1814 року в метричній книзі церкви святого Іоана Богослова села Моринці Звенигородського повіту Київської губернії з’явився черговий запис: «У жителя села Моринці Григорія Шевченка та його дружини Катерини народився син Тарас». Отець-василіянин Олексій Базаринський, який молитвував і хрестив хлопчика, назвав його Тарасом, тому що 25 лютого за старим стилем Церква вшановує пам’ять знаменитого константинопольського патріарха кінця VIII – початку IX століть святителя Тарасія.

25 квітня 1838 року він став вільною людиною. «Того дня, – згадував Іван Сошенко, – я сидів у своїй напівпідвальній квартирі й малював євангеліста… У нашому холодному Петербурзі запахло весною. Я відчинив вікно, яке було якраз на одному рівні з тротуаром. Аж раптом через це вікно в мою кімнату залітає Тарас, перекида мого євангеліста, та й мене самóго ледь не збиває з ніг. Він кидається мені на шию й кричить: «Свобода! Свобода!».

26 квітня 1840 року в Санкт-Петербурзі, за сприяння письменника Євгена Гребінки і поміщика Петра Мартоса, накладом 1 000 примірників вийшла перша поетична збірка Шевченка, до якої увійшло вісім його творів: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч»… Виданий на хорошому папері з офортом на початку книги за малюнком Василя Штернберга, «Кобзар» досить швидко був проданий у магазинах Петербурга, навіть незважаючи на високу ціну в 1 карбованець сріблом.

Навесні 1846 року Шевченко вступив до таємного Кирило-Мефодіївського братства, що мало на меті відродження України та рівноправний союз слов’янських народів. За рік Кирило-Мефодіївське братство було викрите… Тарас Шевченко зазнав найтяжчої кари – 5 квітня 1847 року він опинився за гратами, а потім, за особистим розпорядженням царя, був відправлений рядовим до Оренбурзького окремого корпусу під «найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати».

Через десять довгих-довгих літ, 7 квітня 1857 року, до нього надійшла звістка про волю, та волі довелося чекати ще кілька місяців – доки не надійшли офіційні папери.

Навіть коли Шевченко відчув подих смерті, він покладав усі свої надії саме на весну. «От якби до весни дотягнути! – казав він Миколі Лєскову наприкінці січня 1861 року. – Та на Україну... Там, може б, і полегшало, там, може б, ще хоч трошки подихав».

Як згадували потому сучасники, майже всю ніч з 9 на 10 березня 1861 року Шевченко сидів у ліжку, спершись на нього руками: сильний біль у грудях не давав йому лягти. Він то запалював, то гасив свічку, але до людей, які були внизу (Саєнка та Єфимова) не звертався, не хотів їх турбувати. О п’ятій годині ранку він попросив чаю, Єфимов поставив самовар, і Саєнко поніс йому склянку чаю з вершками. «Прибери ж ти тепер тут, – сказав Тарас Григорович, – а я зійду вниз». Він ніби відчув себе краще і хотів попрацювати – спішив узятися до незакінченої гравюри. Він став спускатись по гвинтових сходах у майстерню, але раптом охнув і впав. Серце перестало битися…

Весна і смерть для нього були несумісні.

Та не бери її весною

В свій рай небесний, не бери,

А дай твоєю красотою

Надивуватись на землі…

Поховали Шевченка на Смоленському кладовищі у Санкт-Петербурзі, а за два місяці, згідно із заповітом, його прах був перепохований в Україні над Дніпром – на Чернечій горі біля Канева.