АВДІЇВКА. Просто пам’ятайте...

Борис Гуменюк 

Сьогодні знову копаємо землю

Цю ненависну донецьку землю

Цю черству закам’янілу землю

Тулимося до неї

Ховаємося в ній

Ще живі

Ми ховаємося за землю

Сидимо в ній тихо

Наче малі діти за маминою спиною

Ми чуємо як б’ється її серце

Як вона втомлено дихає

Нам тепло й затишно

Ще живі

Завтра ми вже будемо мертві

Може багато з нас

Може всі

Не забирайте нас із землі

Не відривайте нас від матері

Не збирайте на полі бою наші рештки

Не намагайтеся наново скласти нас докупи

І – благаємо вас – ніяких хрестів

Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.

Нам це не треба

Адже це не для нас – для себе

Ви ставите нам величні пам’ятники.

Не треба ніде карбувати наших імен.

Просто пам’ятайте:

На цьому полі

У цій землі

Лежать українські солдати

І – все

Не віддавайте нас батькам

Не хочемо щоб батьки бачили нас такими

Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми

Неслухняними хлопчиками

З рогатками з синцями на колінах

З двійками у щоденнику

З повною пазухою яблук з сусідського саду

Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося

Що ми десь є

Не віддавайте нас дружинам

Нехай кохані запам’ятають нас красенями

Такими які подобалися багатьом дівчатам

А дісталися їм.

Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи

Наш гарячий подих

Наші палкі обійми

Нехай вони не торкаються нашого холодного чола

Наших холодних вуст

Не віддавайте нас дітям

Нехай діти запам’ятають наші теплі очі

Наші теплі посмішки

Наші теплі руки

Нехай діти не торкаються тремтячими губами

Наших холодних рук

Ось в цих окопах

Які сьогодні для нас тимчасове житло

А завтра стануть нашими могилами

Поховайте нас

Не потрібно прощальних промов

В тиші яка настає після бою

Це завше виглядає недоречно

Це наче штурхати загиблого воїна

І просити щоб той встав.

Не треба панахид

Ми й так знаємо де тепер буде наше місце

Просто накрийте нас землею

І – йдіть

Було б добре як би на тому місці було поле

Колосилося жито

Щоб жайвір у небі

І – небо

Багато неба –

Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле

Де лежать бійці?!

(В пам’ять про нас їжте хліб з поля

Де ми полягли)

Було б добре якби на тому місці були луки

І багато-багато квітів

І бджола над кожною квіткою

Щоб надвечір приходили закохані

Плели вінки

Кохалися до ранку

А вдень щоб приходили молоді батьки

З малими дітьми.

(Не перешкоджайте дітям приходити до нас)

Але це буде завтра.

А сьогодні ми ще копаємо землю

Цю дорогу українську землю

Цю солодку ласкаву землю

Пишемо гуртом саперними лопатками

На її тілі

Останній вірш української літератури.

Ще живі

З кінця грудня 2022 року Борис Гуменюк, позивний «Кармелюк»,

вважається зниклим безвісти

Це одне з найстаріших поселень Донеччини... 

Історія Авдіївки починається в середині XVIII ст., коли селяни з Полтавщини й Сіверщини заснували перший хутір на території сучасного міста. Однак є свідчення й давнішої присутності жителів у цій місцині: під час археологічних робіт у кургані на околицях міста дослідники виявили кам’яну бабу, що свідчить про перебування на цій території кочових племен ІХ–ХІІІ ст. 

До 1778 року в Авдіївці була слобода — вільне поселення селян, які мали власне самоврядування. Тоді, за рішенням царської росії, яка на той час контролювала велику частину українських територій, село закріпили за землею, яка була державною — його приєднали до Катеринославської губернії Бахмутського повіту.

В Україні є декілька Авдіївок. Одна з таких - на Сіверщині. За часів правління гетьмана Івана Мазепи у XVIII ст. мешканці цієї Авдіївки брали участь у визвольних рухах, унаслідок чого село кілька разів спалювали. Тому багато людей звідти переселилися на територію Бахмутського повіту й заснували там нове поселення, яке назвали на честь сіверської Авдіївки. А та, своєю чергою, названа на честь боярина князя Новгород-Сіверського — Авдія.

Корінних мешканців Авдіївки кликали «гагаями». За однією з легенд, таке прізвисько за ними закріпилося через спосіб розподілення землі: селянин отримував таку ділянку, яку міг пробігти з безперервним криком. Мовляв, скільки зміг пробігти, стільки землі й зможе обробити. Через схожість цього звуку на видиханні із «га-а-а-гай» і закріпилась ця назва... 

Місцевість, багата на родючий чорнозем, дозволяла мешканцям Авдіївки займатися сільським господарством. Наприкінці XIX ст. через Авдіївку проклали залізницю, а за кілька кілометрів від села збудували залізничну станцію, яка отримала назву населеного пункту. Туди на роботу влаштувалося чимало авдіївців, але працювати доводилося в тяжких умовах: по 13–14 годин на добу, у непридатних виробничих приміщеннях. Згодом це змушувало працівників неодноразово влаштовувати страйки й протести, вимагаючи кращих умов для себе.

У 1900 році в Авдіївці відкрився цегельний завод, який, окрім цегли, випускав і черепицю. Чимало людей також працювали на керамічному заводі, який відбудували у 1929 році. 

Початкове заняття авдіївців — сільське господарство — продовжувало розвиватися. Варто зазначити, що на той час Авдіївка складалася з двох населених пунктів: «Стара Авдіївка» і селище «Хімік». В одне місто їх об’єднали у 1956 році. У 1963 році в Авдіївці побудували визначний для міста об’єкт — Авдіївський коксохімічний завод, одне з найбільших коксохімічних підприємств у Європі...

За часів Другої світової війни Авдіївка була одним із місць, де діяла Організація українських націоналістів революційна, тобто ОУН (б) й відокремлена від них мельниківська ОУН. Вони піддавалися репресіям як з боку німецької окупаційної влади, так і з боку радянської після завершення війни.

За новітніх часів...

Валерій Пузік

і коли Бог чекає ранкового зведення

він чекає новин з Авдіївки

янголи доповідають: 

тілами загиблих всіяні 

відступи із Зеніту.

і коли Бог чекає ранкового зведення

він чекає новин про міст

- чий він зараз? 

проте янголи не знають.

- нам би зібрати душі загиблих

що стоять над своїми тілами

і чекають на евак

вони досі не знають

що за загиблими 

в середині лютого

цього року

ніхто не повертається

навіть за пораненими

на цій ділянці фронту

ніхто не повертається

- але повертаємось ми - говорить Бог -

жодна душа не повинна бути безвісті зниклою

особливо в середині лютого

цього року

особливо на цій ділянці фронту

янголи ніколи не залишають

душу

яка стоїть над своїм тілом

янголи ніколи не залишають вулиці

якщо там залишається щось живе

навіть дерево

янголи плачуть над містами

де будинки стають руїнами

а на дитячих майданчиках

лежать міни

янголи завжди повертаються

навіть якщо немає куди повертатись

янголи стоять на згарищах

янголи сіють квіти

навесні вони проростають