ВІЗЬМИ ЛИШ ЗА РУКУ МЕНЕ

різдво — не різдво,
а смерть — завжди смерть.
живий — на чверть,
мертвий — на чверть,
спустошений — наполовину.
думаєш: «я не загину,
бо ж сад ще садити,
світом бродити,
котів годувати,
любов цілувати…»
і глухо смієшся,
сам собі не вірячи.
виживати — по-звірячі,
вбивати — не мружачись,
копати — глибоко,
вдивлятись — високо:
ось твої заповіді на скрижалях,
ось твої істини непорушні,
ось твої хліби насущні, 
ось твої альфа та омега. 
присідати, коли мерзнуть стегна,
теж непогана порада,
якщо вже відверто,
доки ворожим снарядом
тебе 
з лиця 
землі
не стерто

Єва Тур

...7 січня на війні загинув поет і військовослужбовець Максим Кривцов «Далі».

Таня Власова

Світ побачила книжка, 

яку можна читати з будь-якої сторінки. 

Вона не має початку

і обривається 

на кульмінації — 

за законами жанру,

якому ще не вигадали назву. 

Девʼяносто відсотків цієї книжки — про смерть.

Але ж десять — про життя. 

І поки заплакані читачі

до ранку вишукують саме їх — 

рудий кіт, схожий на тістечко, 

крутиться біля ніг своєї людини, 

разом із нею прямуючи туди, 

де нічого

не закінчується.

Максим Кривцов

Хочу розповісти вам історію 

про велетенського кота

рудого

як висохлі серпневі покоси

він має лиш білий нагрудник

сумні зелені

наче зелене масло

очі

часто прижмурює брови

наче вивчає наукову працю 

бо сонця тут не трапляється

коли ви востаннє бачили сонце

свого часу

на початку осені

він був загрозою усіх тутешніх мишей

ей 

це бліндаж великого рудого кота

пробігай повз нього

як найшвидше 

шепотіли вони між собою.

Одного разу він

намагався спіймати мишку

у лінивому

але феноменальному стрибку 

пролітаючи над пальником

з відкритим блакитним полумʼям

тепер обпалені

неохайні

смішно закручені

як у відомого художника

уже не такі довгі вусики

нагадують про той легендарний стрибок.

Він вмощується на краєчку полиці для сну

поруч з входом в бліндаж

завішеним двома шарами ковдри 

і розглядає щось

крізь маленькі щілинки

можливо 

когось 

ворога або друга

лисицю або людину

вичікує.

Кіт знає

кожну стежку 

кожен окоп нірку бліндаж

він має одну таємницю 

коли на вулиці роздається

страшенно гучний і грізний безладний галас

і здригається земля

це прокидаються давні велетні

йдуть у своїх справах

він митттєво застрибує

в діру в обшивці

та й ховається десь в глибинах та катакомбах

невеличкого бліндажа

і не висунеться

ще чого

допоки велетні не находяться.

Коли він засинає

повільно витягує передні лапки

йому сниться літо

сниться цілий цегляний будинок

сняться кури

які бігають по подвірʼю

сняться діти

які частують пиріжками з мʼясом

в мене з рук випадково скочується шолом

падає на багнюку

кіт прокидається

прижмурює очі

уважно роздивляється навколо

свої:

засинає.

Ірина Цілик: «Вірші з бійниці» - немає в наявності. Ми за один день розкуповуємо книжки українських поетів тільки тоді, коли вони гинуть. 

Максим мав написати ще багато сильних віршів і видати нові книжки, дзвінкі і красиві, як усе правдиве й талановите. І він мав би радіти сам, що наклад його дебютної книжки розкупили за один день. Він мав би пізнати задоволення справжніх презентацій, підписування книжок для читачів і всього того, чого йому так явно хотілося. Перша книжка і остання. 

Я дивлюся на фото - татуювання на його руці «Я умру, умру в Патагонії дикій». Український поет набив собі на руці слова іншого українського поета. Одного розстріляли 1937-го, інший - загинув від рук тих же ворогів учора. Одному було 44, другому - 33. 

Михайль Семенко

Я не умру від смерти —

Я умру від життя.

Умиратиму — життя буде мерти,

Не маятиме стяг.

Я молодим, молодим умру —

Бо чи стану коли старим?

Залиш, залиш траурну гру.

Розсип похоронні рими.

Я умру, умру в Патагонії дикій,

Бо належу огню й землі.

Рідні мої, я не чутиму ваших криків,

Я — нічий, поет світових слів.

Я умру в хвилю, коли природа стихне,

Чекаючи на останню горобину ніч.

Я умру в павзу, коли серце стисне

Моя молодість, і життя, і січа.

Максим Кривцов

легенда про жовтий скотч.

.війна пахне словами

снігом

сніг пахне

мертвою водою

мертвою водою пахне

твоє волосся пахне часом

що згорів перед весною

перед весною згорів

і все тепер чорне воно

як те

що згорає.

1.

.нагрудні знаки з числами

«айді-картки» за якими тебе розпізнаватимуть

по той бік дроту що колеться

як татусева борода

монетки які платиш хароновому братові

щоб перевіз тебе

річкою пороху

проти течії

до міста мертвих

але не зовсім місця живих.

2.

.мене випускають на кілька хвилин

за межі камери

і

коли втечу від внутрішніх вартових

від конвою пам`яті

я розповім тобі казку…

про чорні гори

про рясні Голгофи за вугільними шахтами

про хрести-автомати

про Євангеліє землі твердої

заступу лопати затупленої

кави гіркої як жовч.

3.

.війна пахне словами

пахне дітьми ненародженими

і народженими шляхами

океанами пороху

для виходу назовні

не зовсім словами — голосом

жовтий скотч

ти намотуй його чим більше

за ним бо судитимуть.

.замітає сніг сліди у парках пам’яті

перед бійницями зору

і страшно подивитися

але ти очей своїх не відводиш

і бачиш як йдуть вони військом

і минають Голгофу

і знову минають

по колу ідуть

котре століття

і скотч лиш жовтить

чекаючи часу

щоб буть замість сонців

ідемо за ними?

.візьми лиш за руку мене

і стисни як зброю.