ДОВІКУ ВІЛЬНИЙ

ВАСИЛЬ СТУС

Боже, не літості — лютості, 

Боже, не ласки, а мсти, 

дай розірвати нам пута ці, 

ретязі ці рознести.

 

Дай нам серця неприкаяні, 

дай стрепіхатий стогнів, 

дум смолоскипи розмаяні 

між чужинецьких вогнів.

 

Пориве, пориве, пориве, 

ревом порвемося в лет. 

Бач — розсвітається зариво, 

хай і на смерть, а вперед. 

Благословенна хай буде та 

куля туга, що разить 

плоть, щоб її не марудити 

в перечеканні століть.

 

Боже, розплати шаленої, 

Боже, шаленої мсти, 

лютості всенаученної 

нам на всечас відпусти.

Василь Стус народився напередодні Різдва, 6 січня, в Святий Вечір. Нині це вже Водохреща. Обидві дати - символічні для Стуса. Від народження до охрещення… Але не йорданськими водами, а холодним вогнем Сибіру. На шляху до свого хреста, до своєї Вічності...

«Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі — од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». 

Шевченко над колискою — це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» — хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з «Заповіту». «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кровʼю волю окропіте». Перші знаки нашої духовної аномалії, журба — як перше почуття немовляти в білому світі. 

Ще були — враження од дитинства. Гарного дитинства…

Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі. І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється від неї, як од скверни. Поет — це людина. Насамперед. А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі.

Ще зневажаю політиків. Ще — ціную здатність чесно померти. Це більше за верифікаційні вправи!

Один з найкращих друзів — Сковорода».

Василь Стус

Київ, 1969

 

Хто знає який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби в нього було не таке життя, якби не передчував він своєї ранньої смерті, то й вірші його були б інакші... Стусові вірші – як зматеріалізований у слові біль, праісторичний, вічний біль стражденної людини, біль України. 

«Я пишу вiршi i гадаю, що колись то потрiбне буде моєму народовi, – писав в одному з листів матері. – А що мене мучать за них – то що поробиш? Комусь же треба пiдставляти свої плечi. Ось я й пiдставив свої. I мушу триматися». Можна було частково продати свій талант радянській владі, та він залишився собою. Відчував епоху гостро і тонко й точно пророкував майбутнє. Болісно сприймав радянську дійсність, в якій інтереси людини практично нічого не важили. Публічно протестував проти політичних процесів, які влаштовував КДБ над українськими митцями. Боровся не за себе – виступив в обороні інших людей, тому що розумів, що нема кому піднести голос правди. Якось у задумі сказав: «Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав».

...Якось в останній рік свого земного життя, на Уралі, в таборі особливого режиму Кучино, Василь Стус спитав глибоко віруючого діда Семена-покутника:

– А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?

– Це додаткова ласка Божа, щастя, – сказав дідо. – Але кому багато дається, з того багато й спитається.

Ще кілька літ -

і увірветься в'язь.

Колючий дріт увійде

в сни діточі,

і всі назнаменовання пророчі

захочуть окошитися на нас.

Червона барка

в чорноводді доль

загубиться.

І фенікс довгоногий

тебе принесе в ясні чертоги

від самоволь, покори і недоль.

А все тоте,

що виснив у житті,

як рить, проб'ється

на плиті могильній,

бо ж ти єси тепер

довіку вільний,

розіп'ятий на чорному хресті.

6 січня. Стус народився!