ДИВАК НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ

Знаєш, якщо хтось і створив увесь цей дивовижний світ

із сонцями, равликами, квітами й людьми,

то, напевно, не якийсь там зануда.

Ульф Старк

Мабуть, важко буде знайти більш колоритного дивака української літератури: біографічні довідки про життя і постать Нечуя-Левицького здебільшого закцентовані на його «чудасіях», підмічених багатьма біографами...   Чи не найприкметнішою рисою Івана Семеновича була пунктуальність – в усьому він слідував своєму розпорядку дня. І навіть якщо б світ перевернувся, він би точно пішов на лекції у звичний час. Ніколи не змінював своїх звичок. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним і тим самим маршрутом, завжди під парасолькою: навіть у сонячні та безхмарні дні. 

«Сусіди могли по ньому перевіряти годинник щодня, за будь-якої погоди рівно о третій він виходив після обіду з своєї квартири, йшов на Фундуклеївську вулицю, поволі піднімався до театрального майдану, потім повертав праворуч біля аптеки і так само поволі рухався вперед Володимирською вулицею аж до підйомника, який тепер чомусь звуть по-іншомовному фунікулером, де звертав на Володимирську гірку. Там сидів, милувався Дніпром, думав свої думи аж до шостої години. Тоді спускався вниз на Хрещатик, та вже цією вулицею повертався назад», - пише у своїх спогадах товариш Нечуя- Левицького письменник Євген Кротевич.

Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов, не дослухавши вітальних промов, чим неабияк здивував всіх своїх гостей... Трапезував тільки вдома і також у визначений час і ніколи ніде не пив навіть чаю, бо то було не в призначену годину, і могло вибити його із колії. Спиртного не пив зовсім. Ще відомий літератор ну дуже боявся застудитися, і, збираючись у поїздку, брав із собою пальто та шапку. 

Журнали читав цілим комплектом наприкінці року, потім переказував усім старі новини з тих журналів, щоразу дивуючись: «Ах, як шкода, що такий-то помер, добрий був чоловік!» Хоча той пішов з життя ще рік тому...  Не любив суперечок: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися, дуже переймався. Відома його любов до усамітнення, до споглядання води та міських краєвидів і нелюбов до котів та вигадування різних пристосувань для полювання на мишей у своїй квартирі…

Проте найбільше дивацтво і виключну впертість виявив Нечуй в питаннях мови. У письменника навіть були свої правила написання: «Писати треба так, як люди говорять!». Філологи підрахували: сакральних, чи то діалектичних, чи то правописних, норм, які літератор затято обстоював, – було 13. Наприклад, дуже вже його дратували буква «ї» та апостроф (писав сімя, а не сім’я), але найдужче письменник ненавидів «й», а саме на кінці прикметників у місцевому відмінку і був за те, щоб писати — «на зелені траві», «у сиві шапці» і запевняв, що так говорить більша частина України. Живу мову  Нечуй-Левицький знав не кабінетну, а – з перших вуст, із вуст простого народу. Русизмам, полонізмам, словам іншомовного походження він давав рішучу відсіч. Для прикладу, зворот «старанно уникав» український класик вважав… калькою з польської та прописував… ліки: - Я сказав би: «падковито одмикував» – то чисто народний київський вираз. Замість «негативне»  уживав «відкидне», а «позитивне» перетворив на «покладне».

Навіть у заповіті класик вимагав, аби лише так його твори друкували… «на віки вічні». Бо сучасні йому нововведення правопису Іван Семенович вважав «галицькою змовою», інколи нагадуючи собою непоступливого щодо стилю живоріза, здатного спалити навіть власні книжки, якщо там знайдеться єресь:

- Хай краще згорять, аніж з отаким правописом!

Відомі вітчизняні філологи виголошувалися укласти та надрукувати «Словник мови Нечуя-Левицького», адже після Шевченкового словника такий міг стати другим, проте значно повнішим лексиконом і слугував би за еталон наддніпрянської мови, вичищеної від полонізмів та слів іноземного походження. Але…

А ще була у Івана Семеновича п’єса про життя на Подолі – «На Кожум'яках». Прочитав якось її інший наш великий класик – Михайло Старицький, і був вражений. Але він відразу зрозумів, що для сцени ця п’єса задовга – аж шість дій. І звернувся до Нечуя-Левицького: «Дорогий і вельмишановний Іване Семеновичу! Драматичний комітет мені доручив переглянути Ваші «Кожум’яки» і виробити план, як би їх пририхтувати до сцени. Я зробив це і читав свій план, і його дуже хвалили: отож тепер засилаю його до Вас на санкцію. Будьте ласкаві, прочитавши, найшвидше його повертайте назад з відповіддю». Також Старицький просив, щоб і його прізвище додали, як співавтора: «Щоб було написано: «Комедія Левицького-Старицького». Коли згода, то продивіться план, зробіть свої уваги і пришліть мені його зараз же, тоді і мерщій візьму до діла». Згоду на це Нечуй-Левицький дав, і п’єса з подвійною назвою «Панська губа, та зубів нема (За двома зайцями)» вперше була опублікована у 1890 році з подвійним авторством: «скомпонували Старицький і Левицький» – такою була згода та воля письменників. Проте пізніше видавці проігнорували такий варіант авторства й публікували тексти «Кожум’як» і «Зайців» лише з прізвищами Нечуя-Левицького і Старицького відповідно. П’єса стала популярною після першої ж постановки. І залишається такою ж донині.

У радянський період Нечуя-Левицького практично зовсім «витерли» з історії – із роду священників та ще й націоналіст – такі автори не потрібні були радянській владі. Із авторів популярної п’єси «За двома зайцями» Івана Семеновича остаточно викинули… 

Мабуть, важко буде знайти більш колоритного дивака української літератури, ніж Нечуй-Левицький.

Знаєш, якщо хтось і створив увесь цей дивовижний світ

із сонцями, равликами, квітами й людьми,

то, напевно, не якийсь там зануда.

Ульф Старк