«Мами́»

Мами ж наші, мами, не плачте за нами,

Не плачте за нами...

«Ніколи не кажіть, що ви не зможете щось пережити, бо ви не знаєте власної сили».

...
«Люди не дуже чуйні до чужого плачу. Вони добрі тільки до свого».
…
«І насправді я не плачу. То мої сльози без дозволу витікають із мене — і я забула, як їх спинити… може, вони хочуть поповнити запаси води на земній суші, а потім хтось їх опріснить, щоб була хоч якась користь із цих солених сліз, яким нема ні ліку, ні стриму — але є пояснення».
…
«Такої чорної і твердої дороги немає більше ніде у світі, як дорога матері до могили Сина». 

...

ТАНЯ  ВЛАСОВА

їй говорять – це він. забирай його, забирай.

замість ока – діра. і замість серця – діра. 

руки його стали холодними і твердими. 

забирай, їй говорять, це ж ти його народила. 

темрява коридору ховає її розгубленість і безсилість.

їй треба впізнати його за тим, що від нього лишилось. 

вона соромиться свого тремтіння, своєї кволості. 

хай би сказав хоч слово, вона упізнала б його за голосом. 

за тим, як вона виношувала його і чекала,

за його першими дитячими іграшками і книжками.  

за тим, як учився ходити, як закохувався нестямно. 

за його улюбленими стравами і дорогими місцями. 

за його дзвінками, такими спокійними, такими тривожними. 

за його рухами, які бачить тепер у кожному перехожому.

за його знайомими шрамами, за його короткими снами.

хай би він просто на неї глянув, вона би точно його упізнала.  

але її кваплять, немає часу, забирайте, ви ж його мати.

вона мовчить, бо й справді не може себе обманювати. 

привезли їй хоча би тіло, в інших немає й тіла.

вона думає – коли я народжувала, хіба я такого хотіла. 

коли я народжувала, якби ж я знала, що буде потому. 

вона забирає його і везе додому.

вони їдуть до ранку, ніч оманлива і терпка. 

він знову такий малий, що вона може втримати його на руках. 

Мами ж наші, мами, не плачте за нами,

Не плачте за нами...

Драма на шість дій... У своїй новій книзі Марія Матіос розповідає історії п’яти жінок. Усі вони — різні, у кожної своя доля, але об’єднує їх одне — найстрашніше, що може спіткати маму, — втрата єдиного сина. Кожна переживає горе по-своєму, а разом вони доповнюють одна одну і розкривають усю глибину й розпач трагедії осиро­­­тілого материнства.

Зараз таких мам в Україні тисячі... 

Що лишається матері, коли життя забирає у неї найцінніше — дитину, і вона опиняється у прірві відчаю і безсилля? Де вона бере сили не збожеволіти від невимовного болю і вселенської скорботи, які вже навічно оселилися у її серці?

Мами ж наші, мами, не плачте за нами,

Не плачте за нами...

Це не текст для переказувань. Уявіть, що, як у давніх казках, вам відчиняють якісь двері, ви заходите і опиняєтесь у чомусь незвідано-страшному, і виходу звідти не знаєте. Отак у книжці «Мами» ви потрапляєте у світ безпросвітного материнського сирітства, у саму серцевину цих майже алхімічних реакцій материнського болю, і мусите то бодай скуштувати, але здебільшого випити до дна.

Справді помилкою буде думати, що книга сльозлива, жаліслива, депресивна. Цілком протилежне: вона вогняна. Вона якраз про силу, про латання дір, які апріорі не піддаються, але таки про латання. Про те, як з болю можна снувати нитки і ними не лише зашивати, а навіть вишивати!

Чи вчасна це книга? Нічого не відбувається випадково. «Мами» вийшли у час страшної війни. Вони - її частина.

Марія Матіос — видатна українська письменниця, лауреатка Національної премії України ім. Тараса Шевченка, чудесна і неймовірна авторка романів «Букова Земля», «Солодка Даруся», «Майже ніколи не навпаки» і «Черевички Божої Матері»...