З ВЕЛИКОГО ЛУГУ

Катерина Калитко

Наче хмільний, чи скоріше контужений – дивакуватий,

ще й кашляє так натужно – давня, каже, застуда.
Ледве не розстріляли на ближньому блокпосту, 
але врешті знайшовся спільний знайомий, комбат. 

Пробирається до своїх. Позивний його "Байда".
Довго відмахувався від гостини, хотів іти цілу ніч.
Та годі тобі, чоловіче, посидиш тут, при вогні.
А він сидить і не п'є, і місця собі не знайде. 

Вслухається в бахкання ночі настороженим звіром
і шрам на щоці пульсує – рана, нерівно зашита. 
І все повторює: Хлопці, я ж їх руками душитиму!

І ніхто ні на мить 
не наважився 
не повірити.

Підвезли вранці до перехрестя. Сказав, що знає дорогу. 
Побрів із самим ножем при поясі в зеленку, у ковилу.
І хтось гукнув йому в спину: Відбитий, ти звідки родом? 
І він, здається, сказав: 
із Великого Лугу.

...Вранці 4 жовтня 1954 року Олександр Довженко побував у «новому Грушівському Куті», куди ще донедавна два окремі, мальовничі, Грушівку і Кут, подалі од Дніпровських плавнів переселили в одне, на високому пагорбі. Щоб села поступилися місцем дну майбутнього рукотворного моря. «Як же колгоспники поставилися до ідеї моря і переселення? – запитує у Щоденнику Довженко і відповідає, – Проклинають усі, кого переселяють, всі, хто цей захід здійснює! – не витримав голова сільради і бабахнув правду. – Усі проклинають!» «Цей страшний сон переходив у дійсність майже непомітно, – читаємо уже в кіноповісті Олександра Петровича «Поема про море». – Весь Дніпровський Низ, від Запоріжжя до Каховки, зразу став невпізнанним. Пішов під дніпровську воду Великий Запорожський Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Все, що батькам і дідам віками здавалося красивим від перших дитячих років – все щезло». ...Перед затопленням у селі Покровському висадили в повітря кам’яну запорожську церкву. Церква була поставлена на ознаменування Пресвятої Богородиці Покрови, звідси й назва села. «У Покровському я пошкодував, – записував у своєму Щоденнику Довженко, – що бога немає. Мені страшенно захотілося, щоб він з’явився хоча б на п’ять хвилин. І, побачивши зруйнований негідниками пам’ятник давньої архітектури, споруджений на честь його Божої Матері, покарав лютою смертю темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу. Прощай, Покровське! Віри в неіснуючого бога в тебе не зменшилося. Зменшилося краси»... 

Довженківська «Поема про море» ні про яке море насправді і не поема - це драма спотвореної та знищеної української історії та розтоптаного фатальним будівництвом світлого комуністичного майбутнього українського народу, який досі, все ще не підозрюючи сповна усіх загроз, залишається заручником натвореного на його землі великого горя. 

У своєму Щоденнику Олександр Довженко писав: «Багаті були плавні, поетичні і несказанно прекрасні. І от вони щезли. І жодна художня наволоч не змалювала їх на пам’ять нащадкам, боючись, мабуть, звинувачень у націоналізмі. Каховське море нічого уже не скаже нашим нащадкам про свою передісторію, ніби й зовсім її не було, ніби народилось­виникло воно в бозна­яку еру. Чаруючі історичні запорозькі ріки, заводі й села, де люди народжувались, кохали і вмирали – нічого не залишилося в пам’яті. Комусь так треба».

Це як ціла багата і щедра країна зникла з поверхні землі, була – і її не стало. Було затоплено не просто більше 150 тис. гектарів по лівому березі Конських, а по правому – Базавлуцьких та Кам’янських плавнів і ті місця, де колись буяли Січі запорожців, а до останньої миті і майже півтисячі сіл Нижнього Дніпра. Затоплено весь Великий Луг – чарівний та благодатний світ, в якому віками формувався наш етнос, та відтворювався неповторний генофонд української нації.
Адріан Кащенко свого часу писав: «Козаки не випадково називали Великий Луг батьком, себто тим, хто давав їм життя. І справді: коли б не було Великого Лугу, то не існувало б і запорожців. Бо чи втрималася б у ХV­-ХVII і навіть у ХVIII століттях на низу Дніпра невеличка християнська громада – серед численних татарських орд?». В плавнях Великого Лугу запорізькі козаки не лише переховувалися та будували свої Січі. З Великого Лугу і його околиць вони мали і для себе харчі і прибутки з продажу лишків. Вивозили їх до Цісарщини, зграями прибували сюди і не вибували звідси крамарі з Польщі, Московщини, Німеччини та Туреччини. Як писав Кащенко, «про запаси їжі для себе мусив дбати кожен курінь, і щоб козаки не збиралися гуртом до наймиліших їм урочищ, курінні отамани раз на рік тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати». І далі Кащенко свідчить, що «запорозьке товариство обережно та розумно користувалося багатствами Великого Лугу – не винищувало дрібної риби, не било молодої дичини». А в останні дні існування своєї Січі – у 1775 році – «із сльозами на очах та нудьгою в серці покидало Великий Луг»: «Прощай, батьку, Великий Луже, – сказали козаки. – Не звели ми тебе, зберегли, не зведе й ніхто, поки світ сонця»...

І піднімуться з болотяної твані на дні водосховища розтривожені духи Великого Лугу та допоможуть вимести цю погань з козацької землі... 

Побрів із самим ножем при поясі в зеленку, у ковилу.

І хтось гукнув йому в спину: Відбитий, ти звідки родом? 

І він, здається, сказав: 

із Великого Лугу.

Катерина Калитко