БІЛЬ, ІМЕНІ ЯКОМУ МИ ДОСІ НЕ ЗНАЙШЛИ
«Іноді це є єдиним способом відрефлексувати, навпомацки намацати ту межу, за яку не можна нікого пускати...»
Ірина Цілик:
«Вірш Єви розбив мені серце. Мені так страшно від того, що мої подруги та інші молоді жінки поруч стають вдовами. Що стикаються з таким болем, імені якому ми досі не знайшли. Що бачать на власні очі такі речі, які не мали би бачити ніколи і нізащо.
А вірш ось:
«стоїш перед лицем смерти,
а у неї обличчя того чоловіка,
якого любила,
від якого зачала,
від якого у чреві понесла
і народила.
а того лиця — рівно половина.
торкаєшся бороди долонею,
ведеш скам‘янілими пальцями
по обвугленим рисам,
які колись цілувала,
доки до серця доходить,
що у смерти лице того чоловіка,
котрого кохала.
у твоєї смерти немає лівої руки,
твоя смерть не має ніг,
у неї половина рідного обличчя
й обгоріле тіло.
але ти обіймаєш її,
притискаєшся до грудей
у парадній формі
в надії почути серцебиття,
заплющуєш очі,
затамовуєш подих,
а серце у твоєї смерти
з обличчям рідного чоловіка —
мовчить.
під здивовані погляди лікарів,
котрі зі смертями у теплих стосунках
і давно на «ти»,
вмикаєш улюблену пісню
твоєї смерти з обличчям рідного чоловіка,
самостійно закриваєш те,
що лишилося від його лиця,
зупиняючи твердим жестом
і крижаним голосом
«я сама»
патологоанатома.
що ти, жінко, ще можеш зробити
для своєї смерти
з обличчям чоловіка,
якого любила,
від якого зачала,
від якого у чреві понесла
і народила?
нікого не підпускаєш.
і доки лунає улюблена пісня
смерти з обличчям твого чоловіка,
береш у руки саван,
такий білосніжний,
що несила очам дивитися,
що несила легеням дихати,
що несила ногам стояти,
і сльози дрібно капають,
і дихання зрадницьки збивається,
і груди зараз вибухнуть,
а ти сантиметр за сантиметром,
дрібнесенькими рухами
сповиваєш у білосніжний,
як посмішка твоєї смерти
з обличчям чоловіка, якого кохала,
саван
тіло,
на якому пам‘ятала
кожен шрам,
кожну родимку,
кожне поранення
і кожну вашу смерть.
що ти, жінко, ще можеш зробити
для своєї смерти
з обличчям чоловіка,
якого любила,
від якого зачала,
від якого у чреві понесла
і народила?
береш у долоні сповите лице
смерти з обличчям рідного чоловіка,
припадаєш потрісканими вустами
з останнім цілунком
і шепочеш:
«лети, мій personal hero.
я прийду ще з тобою проститися
у день твого народження.
пробач за раннє вітання,
бо хіба ж зможу це зробити
крізь натовп коло тебе,
крізь плачі за тобою,
крізь дерево над тобою
з наспіх забитими цвяхами?!
тож
з прийдешнім, смерте
з обличчям чоловіка,
якого любила,
від якого зачала,
від якого у чреві понесла
і народила.
прощавай
до
нашої
наступної
зустрічі,
чоловіче,
якого кохала.
ти ж пам‘ятаєш
і я ж пам‘ятаю,
що у нашого життя —
твої очі»
За першим враженням — тендітна юна дівчина, але вона зовсім не така крихка, як здається... Ветеранка АТО, парамедик, мисткиня і авторка малої прози й тонких, трохи сумних поезій... мама двох діток, дружина Максима Запічного...
30 вересня, потрапивши у мінну пастку, 38-річний старший солдат Максим «Шерлок» Запічний загинув на Харківщині. У 2014 році він підписав контракт та був сапером. Воював у Донецькому аеропорту, де отримав поранення, також пройшов безліч гарячих точок на Донбасі. На передовій був до кінця серпня 2015 року, потім працював інженером, але через наступ Росії знову вирушив на фронт.
вересень 2022
Eva Tur
«Певно, що любов до літератури - у мене в генах: мій тато читав кожну вільну хвилину, він знав і розповідав багато цікавих історій і мені так шкода, що я їх не записувала. Мої брати викладають історію. А по маминій лінії усі родичі надзвичайно красномовні, мають хист до музики. Мій прадід Іван Михайлович Степанюк на своєму подвір'ї побудував школу для дітей, навчав їх грамоти, але совєти все розграбували та знищили, а його, як ворога народу, заарештували, був засуджений Особливою трійкою при УНКВС, загинув у засланні. Тож знаючи історію свого роду, неможливо лишатися осторонь від того, що відбувається нині.
У дитинстві я почала писати вірші й надсилати їх у дитячі видання, деякі навіть надрукували. Я народилася у селі на Полтавщині, тож особливих можливостей відвідувати літературні гуртки, заняття у мене не було. Але в нашій школі був і є чудовий директор Петро Федорович, котрий дав дозвіл мені «оселитися» в шкільній бібліотеці й надсилав мої вірші на конкурси.
Мою «дорослу» поезію друкували у збірках та альманахах, але я ніколи не ставилася до цього серйозно.
Багато років я працювала гострайтером. Часто мене запитують, чи мені нормально відмовлятися від авторства? Абсолютно. Я не прагну слави... Іноді, коли маю час, щось пишу й малюю графічні ілюстрації до написаного. Можливо, колись наважуся на такий собі артбук.»
квітень 2021
Єва мріє колись все ж наважитися і дописати збірки дитячих казок та дорослих оповідань, власноруч створивши до них ілюстрації.
Коментарі
Дописати коментар