ХАТА

Ці тексти - поетичний та прозовий - написані 2014-го року. Вони – про те єдине місце, куди завжди хочеться повертатися, бо ти там виріс, бо там було і є спокійно та затишно… Було?.. Чи є?.. І це все не лише про матеріальне, це все взагалі нематеріальне… Що називати домом? Де брати сили?..
Юлія Мусаковська
покинута хата
похилена 
без вікон без дверей
без царя в голові
ошкірилась беззубим ротом

зірвало дах
порожнеча пройшла навиліт

у кожного є хтось
у кущів навколишніх – равлики
у каменя –  мох
у неї – нікого

але вона ще тримається
поволі вгрузає в землю
вертається 
до землі

в глибину
де ще гупає серце
значить є хтось живий

Любов Якимчук
Моя нематеріальна хата на Донбасі
У цій країні я, ніби в тюрмі, але тюрма не така, що з простору не можеш вийти, а така, що не можеш увійти у простір, який був твоїм, рідним і дуже цінним, із якого ти пив, їв, вбирав.
Я ж звідти горіхи привозила і трави в Київ. І це були не просто чебрець, липа, шипшина і волоські горіхи, а це було моє, що виросло на моїй землі.
Так, ви кажете, що ми з Донбасу такі матеріалісти, бо не можемо покинути свої лахи, телевізори і холодильники та виїхати звідти, щоб не заважати українським військовим.
Ні, неправда, що це все лише матеріальне.
Мою хату під Первомайськом у мирні часи можна було продати за п’ять тисяч гривень, це якщо пощастить знайти покупця, тобто за середню київську місячну зарплатню, вона вже тоді була майже нематеріальною.
Тепер, у воєнний час, моя хата зовсім нічого не коштує, бо нікому не потрібен дім у зоні АТО, тому хата стала зовсім нематеріальною.
У мене немає ні машини, ні квартири, ні дачі в горах або в селі (переважно теж нематеріальному, якщо воно далеко від обласного центру і якщо там де нема роботи), у мене є лише моя нематеріальна хата, яка стоїть посеред війни, на лінії вогню, і над нею з двох боків літають снаряди.
Це єдиний мій скарб, єдине місце, куди я хочу повертатися завжди, бо там я виросла, бо там мені було спокійно та затишно. Я туди їздила відпочити і наснажитися – посадити квітку чи городину.
Мої батьки і досі сидять у тій хаті, бо якщо в них її заберуть, то звідки черпати, де брати сили, що називати домом? Чим наснажуватися, де жити? Блукати із переляканими розгубленими очима по Франківську і Києву, по Львову і Харкову?
Я зустрічала переселенців у цих містах: їх упізнаєш за нещасним поглядом, за їхніми сумними та розгубленими очима. <···> в багатьох із вас є така ж нематеріальна хата, як і в мене, але різниця в тому, що ви ще не знаєте, яка вона цінна.
А всі ці хворі бабусі та мами, помираючі родичі – це все відмовки, щоби не їхати з дому. Є нематеріальна хата і така ж нематеріальна робота, куди люди у війну ходять працювати не за гроші, а щоби ремонтувати після обстрілів те, що ще залишилося, щоби підтримувати рештки цього світу в порядку, щоби остаточний кінець прийшов якомога пізніше.
І часом мені хочеться кричати, бо мені тепер додому лише в тексти повертатися. Тільки там ще є мій дім, і то, лише в старих моїх віршах і поемах, як «Абрикоси Донбасу», а ці нові – вони вже розкладені.

Юлія Мусаковська – поетка та перекладачка. Авторка п’ятьох поетичних збірок. Народилася та мешкає у Львові.
Любов Якимчук – поетка та журналістка. Авторка двох поетичних збірок. Народилася в Первомайську Луганської області. До 2008 мешкала в Луганську. Її батьки виїхали з окупованих територій у лютому 2015 року.

Львів – Луганськ…
2014 – війна…
2014 – 2022. ВІЙНА…
Львів – Луганськ – Україна – СВІТ…

Юлія Ілюха – письменниця та журналістка, волонтер. Авторка роману, збірок прози та казок. Кураторка соціально-поетичного мультимедійного проекту «Там, де вдома» та укладачка однойменної збірки. Живе і працює в Харкові.
Юлія Ілюха
Ми з тобою тепер на роки у цьому світі кочівники.
Мовчки стискаєм подерті валізи рука до руки,
ковтаєм чужі слова, проростаєм в чужій землі,
розмиті й зникомі, наче малюнки на запотілому склі.

Ми з тобою тепер на роки неприкаяні одинаки.
Вчимося не падати, коли в небі летять літаки,
живемо за домашнім часом, не вимикаєм тривоги,
на тисячі кілометрів вперед зміяться наші дороги.

Ми з тобою тепер на роки травмовані боржники.
Тягаємо за собою відчай, провину і з дому книжки,
сублімуємо вдячність, щедро роздаємо із кишень,
справжню для себе ціну її замовчуємо лишень.

Ми з тобою тепер на роки непрочитані словники.
Пропускаємо біль через тіло, наче провідники,
ампутуємо радісні спогади, блокуємо туги судоми.
Ми є. Ми живі. Просто у нас тимчасово немає дому.

Ми є. Ми живі. Ми вдома.
ТРИМАЙМОСЯ!!!
ПЕРЕМОЖЕМО!


Коментарі