ТОРУЙ СВІЙ ШЛЯХ...
сталить твій дух – тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій – допоки скону,
допоки світу й сонця – стій і стій.
Хай шлях – до раю, пекла чи полону –
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.
Василь Стус
37 років тому – 4 вересня 1985-го – у російському концтаборі особливого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі загинув поет Василь Стус. Його судили двічі. Перший раз – як поета, а другий – як українця.
Галина Крук: «Цікаво, якою була б зараз українська поезія, якби не вбили Стуса. Якби не вбили їх усіх, талановитих і яскравих, сотні і тисячі їх, яким не судилося «дійти свого зросту і сили». Василь Стус – це не тільки про поезію та переклад, це про вибір іти до кінця. Не скурвитися, не пристати на компроміс «ось тут я промовчу, а потім як скажу». Хоча якби не Стус і такі, як він – ніякого потім, у яке можна було б висловитися всім решта, не було б. Хоча всі твердження, які починаються зі слова «якби», відносять до категорії умовності та багато хто любить пороздумувати про те, що хтозна, як би ті люди повелися, якби вижили, чи розкрили б свій потенціал, чи робили б правильні вибори й далі, але це чистої води казуїстика. Смерть ставить крапку в усіх тих їхніх недорозкритих потенціалах і саме вона уможливлює те, що в цій переламній точці їхньої смерті (усіх їхніх смертей) щось відбувається з усіма решта і змінює частину з нас безповоротно. Смерть стає найпереконливішим мистецьким актом.
Проте, як завжди, в часи зручної правди і теплих «лампових» компромісів історію загиблих пишуть ті, що нічим не ризикували. Всі ж не можуть ризикувати собою, як кажуть вони.
Чи розуміють вони насправді, як це – свідомо вибрати свою смерть?». Галина Крук – поетка, літературознавчиня, перекладачка.
Поезія, чесна до щему та потужна, як зброя. Власне, вона і є зброєю у сучасній війні… 4 вересня 2022 – 37 років по смерті Василя Стуса та сороковини по смерті Гліба Бабіча, поета, воїна, волонтера. Обох вбила росія. вбила росія… 37 років. 40 днів... Не загоюється...
Україна. Десятки тисяч загиблих, мільйоні біженців, зламане майбуття цілого покоління… Болить...
Пам’ятаймо…
Гліб Бабіч
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога.
Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?»
Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу.
А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний,
Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму.
Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний.
«Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!»
Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома.
Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта?
«Тихо дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.
Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…»
Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю
- Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота?
Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю?
Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?
Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.
З неба падає полум’я злива і град - на любов’ю просочену землю.
Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.
Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю.
Бог зітхнув. Бог погладив дітей по волоссю що попелом вкрите.
«Бачиш, янголе, ось і з’ясовано – хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки.
Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти.
Як молитва до мене. Віч на віч. Без черги. Без строків.
Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко.
Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв.
Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки.
Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю.»
Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку.
Діти дивляться в небо, де смерть, як лелека, літає по колу.
Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,
А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.
Пам’ятаймо…
Коментарі
Дописати коментар