СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ

Вона хотіла написати велику родинну сагу…

На весілля наречений подарував юній обраниці портативну друкарську машинку. Їм випало кілька щасливих років спільного життя, коли все здавалося досяжним і можливим.  Роман писався швидко, проте вир великої історії шалено закрутився й ситуація склалася така трагічна, що про публікацію твору довелося надовго забути.

У 1939-му прийшли «совіти» й умить позбавили ілюзій тих галичан, які наївно сподівалися звільнення від ненависного польського гніту та постання Української держави. А за два роки з’явилися інші окупанти: гітлерівці. Євген Полотнюк із дружиною опинився в митрополичих лісах Андрея Шептицького неподалік Яремча на посаді надлісничого із наказом налагодити роботу школи для командного складу УПА. Подружжя розуміло небезпеки, які чигали повсюдно, тому старшу дитину залишили в батьків. Восени 1943 року Полотнюка заарештували. Того самого вечора до Ірини завітали двоє німецьких солдатів і попередили про арешт. Вона вибігла в темряву з кількамісячним немовлям на руках, прихопивши з собою тільки подаровану на весілля друкарську машинку, рукопис «Сестер Річинських» і трохи дитячих речей…

Перший том «Сестер Річинських» Ірина Вільде змогла видати лише у 1958 році, а в 1964‑му з’явився другий. І вже наступного року роман було відзначено Шевченківською премією. Утім, задля цього авторці довелося суттєво споганити твір… Вона хотіла написати роман про жінок і проблеми їхньої адаптації в негостинному для них патріархальному світі. Канонік Річинський готував доньок до того, щоб вони гідно почувалися королевами балів і належно виконували обов’язки господинь світських салонів. Але стало зрозуміло, що салонів і віталень, оздоблених картинами та кришталем, вже ніколи не буде…  Це сюжет, у якому вигадливо переплетено долі п’ятьох дівчат, що по смерті батька-священика, геть непристосовані, опиняються перед усіма небезпеками й викликами широкого світу… Ірина Вільде написала свій magnum opus про світ, який лише за кілька років пішов у небуття. Уся та поезія побуту, що так чарує на багатьох сторінках «Сестер Річинських», ураз стала далекою незворотною історією. Прототипів (реальних і потенційних) її героїв вивезли в Сибір, запроторили в концтабори, знищили в битвах світової війни…

Після кількох публічних обговорень і жорсткої критики, після редагування київського рецензента письменниця мусила знов і знов переробляти текст, щоб той відповідав приписам соцреалізму. Боротьба за жіночі права аж ніяк не належала до чеснот радянського суспільства, вимагали тільки підкреслення ролі «простого народу» під проводом комуністів. Можна лише уявити, якого болю завдавала необхідність власноруч псувати свій перший великий роман, на який було покладено стільки амбітних сподівань… 

Критики писали, що все життя вона писала роман про себе – про своє «химерне» серце. А сучасні літературознавці визнали «Сестер Річинських» не тільки найбільшим творчим досягненням Ірини Вільде, а й найбільшою поразкою письменниці, що шукала компроміс між реальністю й соцреалізмом, талантом і кон’юнктурою…

Зірваної квітки вода не лікує, а продовжує її муки.