ПОТЕРЧАТА

ПОТЕРЧАТА. Так в українській міфології називають дитину, яка померла нехрещеною, або власне її душу. Душі потерчат сім років літають і просять: «Хреста!». Їхні голоси подібні до жаб'ячого кумкання. За повір'ям, хто почує голос потерчати, повинен пожаліти нещасну душу: кинути хустину, рушник або шматок полотна - як крижмо для хрещення - і промовити: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім'я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь», - і дати ім'я дитині. Тоді померле немовля стає янголом. Коли ж за сім років по смерті таку дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до нечистих духів.

«ПОТЕРЧАТА» - повість Володимира Рутківського – лірична сповідь письменника про дитячі роки, обпалені війною. Критики вже відносять її до класики, ставлячи в один ряд із творами Григора Тютюнника та Миколи Вінграновського. Та якщо «Климко» розповідає про невмолимий трагізм війни, то в «Потерчатах», попри весь воєнний драматизм, Рутківському вдалося знайти свою особливу інтонацію – світлого суму, а почасти навіть гумору. Адже війна війною, а дитинство бере своє. Діти все-одно граються, навіть якщо поруч хтось іде в атаку…

ДИТЯЧА СПОВІДЬ ПЕРЕД ДОРОСЛИМИ, ЯКІ ТАК НІЧОМУ Й НЕ НАВЧИЛИСЯ

Це був 41-ий рік, середина травня, навколо буяв бузок. Я йду по вулиці села Пироги Глобинського району Полтавської області. Батько в мене вчитель, директор школи, мама – вчителька молодших класів. Я один, молодший братик заснув, і я вийшов на прогулянку. Правда, то була не зовсім прогулянка, бо уже в 4 роки у мене були свої обов’язки. Іду я вниз по вулиці, проходжу великий ставок, де жабка мене навчила плавати , поруч церква, а праворуч по дорозі – крамниця. До цієї крамниці я заходжу щодня, тому що раз на тиждень з району туди привозять різні продукти. І от я заходжу і дивлюсь, чи привезли вже цукерки. Дивлюся: на вітрині є цукерки «Київська помадка». Це були найкрасивіші цукерки на той час. Кожна цукерочка мала свій колір: зелена, жовта, червона і біла. Смачні-пресмачні. Але я не купую, бо у мене нема грошей. Тому я виходжу з крамниці і йду між липами, а все таке зелене, навколо весна. Приходжу до школи, йду по коридору і прислухаюсь де чути голос батька, нарешті чую, заходжу, за партами сидять здоровенні, височенні десятикласники, вони повертають до мене голови, а я підходжу до батька і гордо кажу:

– Дай глосі на цукелки!

Він мовчки віддає мені гроші і я йду крамниці. Заходжу і кажу:

– Дайте отих «Київських помадок».

Продавчиня робить фунтик з якогось листочка, насипає туди 200 грамів цукерок, я дякую, виходжу, розгортаю той фунтик і довго дивлюсь на ті чудові цукерочки, але я їх не їм, бо не можна. У мене сімейні обов’язки – раз на тиждень купувати цукерки до чаю.

Я приходжу додому, сходяться батько, мати і тільки тоді я розгортаю цей фунтик і даю кожному по цукерці і ми сидимо п’ємо чай.

А навколо чудова погода, за вікном не видно нічого крім розбуялого бузку, травень, 1941 рік. До нападу залишається місяць…

Цей епізод зі свого дитинства Володимир Рутківський описав у «Потерчатах».