МАЛАНЮК: ЛЮБИТИ І НЕНАВИДІТИ

ЕВГЕН МАЛАНЮК

«Любити і ненавидіти Батьківщину дано геніям. Так немилосердно картати Україну міг лише той, що був готовий за неї віддати своє життя» (Мікулаш Неврлий). 

У своїх спогадах Евген Маланюк писав: «Матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові – життьову свою невдачу… З батька мого був «інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси».

Всупереч всім осбавинам залишався українцем до кінця, не зрадивши свого роду, і сам Евген Маланюк. 

Учасник Першої світової війни. З початком Української революції служив в Армії УНР. Пройшов крізь усі перипетії національно-визвольних змагань як старшина армії УНР та ад'ютант генерала Тютюнника. Після поразки УНР серед інтернованих вояків опинився закордоном. Трагедійно пережив цю поразку як ментальну приреченість свого народу... 

«Бог нам дав єдину на землі країну: немає на світі такого підсоння, таких краєвидів, такої щедрости ґpyнтy, такого здоров’я роси.

Але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали. Не можна жити «на дурничку». Не можна довго існувати «в кредит». Не можна існувати іcтoрично, тобто посідати Землю, не виконуючи обов’язків, що їх та земля покладає на насельників її. Обов’язків всіх: географічних, іcтopичних, геополітичних, геокультурних і навіть іcтoріософічних. Але ми їх не виконали, бо не виконували...

Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю – ми, хорунжі і поручники 1918-19 рр. Бо ми мусили «пазурями й зубами» робити те все, що Війна вимагала.

Ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи... ми – з морального ледарства нашогo – ми воліли в них вдивлятися, як в справжніх людей і виконувати їх отруєні рабством накази.

Винна – вся генерація, і винні в ній, саме, найліпші.

Чому про цe згадуємо? Нащо цe самобичування? Для тoгo, що без усвідомлення всього цьoгo – немає майбутнього». 

Він так не хотів, аби Україна була лише плацдармом між двох сил: Сходом і Заходом. І гірко ствержував: «На більше не здобулася»...

Разом зі своїми побратимами у празькій, варшавській та інших еміграціях доводив, що «культура і політика переходять одна в одну», що життя війни можливо перетворити у життя мистецтва. 

Спадщина Маланюка лише підтверджує давню істину про те, що справжні поети є провісниками долі своєї землі. 

«Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм. Москвофільство (як всяке інше фільство), передпокладає власну, контрольовану волю, отже, теоретично кажучи, може міститися в границях національної чи, тим більше, державної політики, але малоросійство, яко яскравий прояв паралічу політичної волі і думки, завжди є поза межами якої-будь раціональної політики – взагалі. Малоросійство - це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державности та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державности – грізним мементо (нагадуванням). Малоросійство-бо – наша історична хвороба… Її треба буде довгі-довгі десятиліття ізживати».

«Він продовжує бути суворим опонентом тієї України, що й далі животіє в нерухомому просторі посттоталітарної ментальності. І є провідником європейської України, яка досі не постала і для формування якої будуть потрібні ще титанічні інтелектуальні та громадянські зусилля», – пише культуролог Оксана Пахльовська у передмові до видання із циклу «Бронебійна публіцистика» – «Євген Маланюк «Малоросійство. Нариси з історії нашої культури».

Першого лютого минає 125 років від дня народження Євгена Маланюка – поета, публіциста, культуролога, вояка Армії УНР... 

«Хтось сказав, що українці не вміють шанувати своїх героїв. А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитися традиція, що грає таку велику ролю в вихованні нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів… Через усю нашу історію проходить яскрава національна риса індивідуалізму, яка, на жаль, принесла більше шкоди, ніж користи, з огляду на трагічні для нас обставини… Ця риса вдачі і привела нас на чужину».