ФОТОГРАФ-КАЗКАР

Говорять, що він доводив до сказу своїх численних друзів, коли, зазвичай скромний і сором'язливий у повсякденному житті, перетворювався на абсолютно нестерпну людину, варто було йому лише взяти до рук… фотоапарат – настільки Льюїс Керролл був одержимий своїм захопленням. 

А почалося все з банальної нудьги: інтерес до фотографії спричинили надлишок вільного часу та нестача занять. На початку 1856-го він написав листа дядькові Скеффінгтону з проханням дістати фотографічний апарат, бо хотів «знайти для себе заняття, крім читання і писемної творчості…». А навесні того ж року, разом із колегою і фотографом-любителем Реджинальдом Саутом, він сам поїхав до Лондона і таки придбав фотоапарат. Куплена камера обійшлася у 15 фунтів – доволі серйозна сума, як для молодого викладача. Сам фотоапарат був аж ніяк не малий і не міг використовуватися без спеціальної триноги. До того ж, потрібні були різні, вже призабуті нині аксесуари, – ванночки, колби, мензурки, а також магній для спалаху і найрізноманітніші реагенти для проявлення і фіксації…

Він займався фотографією самовіддано та досягнув великих успіхів у цьому мистецтві – це за часів, коли аматорська фотографія тільки зароджувалася і була певною ознакою дивацтва та вимагала від фотографа-любителя не менших зусиль, ніж сьогодні потребує професійна фотозйомка.
Найбільше Керроллу-фотографу імпонували портрети. Його моделями були відомі сучасники (він навіть намагався отримати дозвіл сфотографувати королеву Вікторію), друзі та діти, а найвідомішою його моделлю, звичайно ж, була Аліса Лідделл – та сама Аліса з Країни Див та Задзеркалля... 

Для своїх зйомок письменник обладнав в Оксфорді спеціальну, повністю засклену, студію на даху будівлі деканату. Діти оксфордської професури обожнювали проводити там час: студія була для них справжнім дивокраєм, в якому жили ляльки, ведмеді, жаби, кролики, миші, що стрибали, літали, плескали крилами. А ще тут були музичні скриньки, криве дзеркало, шарманки, які видавали дивні звуки. Тут розігрувалися нескінченні трюки, а кожен візит супроводжувався несподіваними сюрпризами. Керролл обожнював казку і казкову атмосферу, вона надихала його на імпровізацію, хоча його фоотографії були продумані до дрібниць – жодної випадковості, жодної зайвої деталі, жодного непродуманого руху.

Льюїс Керролл зміг стати одним із найкращих фотографів свого покоління та найкращим дитячим фотографом ХІХ століття. Він чи не перший привніс в дитячу портретну фотографію природність, невимушеність і побутові сюжети. Це було не так-то просто, адже тодішня фототехніка допускала тільки довгі витримки, тож потрібно було переконати дитину завмерти у невимушеній позі на 15-20 секунд. Вельми непросте завдання, та результат, судячи зі знімків, був того вартий!

Льюїс Керролл присвятив фототворчості майже чверть століття, але у 1880 році раптом повністю припинив знімати. Чому так сталося – точно  не відомо й донині. Можливо, через те, що на зміну мокрому коллодіонному процесу прийшов сухий, а Керролл вважав його нехудожнім. З фотографії пішла магія казки – нерухомість, мовчання і зупинка часу, пішла магія процесу. Вісімнадцять років по тому, у 1898 році він помер, а всі зроблені ним дитячі портрети, за заповітом, роздали родинам маленьких моделей...

То були романтичні часи фотографії…