СКРИНЯ

«Скриня — річ корисна, однак і символічна. Ключ від неї носять на шиї поруч із хрестиком. Тут зберігають найцінніші речі, складають цілюще зілля. А ще — насіння, що допоможе пережити голод і засіяти нове життя», —  йдеться в анотації до книжки-картонки Катерини Єгорушкіної «Скриня». Книжка розрахована на читачів віком від 4 до 7 років. У ній ідеться про Голодомор, але розповідь про цю трагічну подію напрочуд делікатна. Вона не лякає, а дає широке поле для діалогу, для зрозумілого дитині проговорення травматичних історичних подій і почуттів, які ці розповіді викликають в малих читачів.

Тут небагато тексту — саме стільки, скільки й має бути у книжці-картонці для малих читачів. Та завдяки простим, але сильним символам і метафорам, Катерині Єгорушкіній вдалося «запакувати» у лаконічний текст потужний пласт смислів. Читаючи цю книжку, можна говорити з дитиною не лише про Голодомор, а й про традиції, фольклор, тогочасний побут. Важливо, що книжка дуже світла й життєствердна.

Катерина Єгорушкіна так розповідає про роботу над книгою: «Про трагедію Голодомору є багато фактичних даних, документів, відео з очевидцями, але книжок для дітей  — обмаль. Наскрізна ідея моєї книжки — зберегти пам’ять про те, хто ми є, допомогти усвідомити, якою ціною нам далося збереження національної ідентичності і яку ціну ми продовжуємо за неї платити у сучасній війні з Росією. Під час створення книжки я перекладала свої знання на мову почуттів, і вже потім − на українську. Сподіваюся, читачі перекладуть мій текст мовою своїх почуттів, і це збурить бажання пізнавати.

У книжці я повністю уникала натуралістичних подробиць, жахіть Голодомору. Страх – це поганий спосіб виховання патріотів. Як на мене, виховання любов’ю краще і далекоглядніше. Я прагнула показати, що в українців є багато унікального (мова, традиції, скрині, врешті-решт!), і це унікальне – сильне, потужне, своє. «Сокира голоду» трохи підтяла дерево життя українців, але воно вистояло. Не вистояла наша впевненість. Багато з нас досі переходять на російську з російськомовними українцями, дехто їздить вчитися чи на заробітки у Москву, а хтось не вірить, що українське – це круто. Насправді, тут не вірити треба, а розплющити очі. Пам’ятати історії своїх предків, які постраждали від Голодомору, бо хотіли зберегти свій спосіб життя, а не злитися з безликим радянським народом і бездушним колгоспом.

У своєму тексті я творила терапевтичні метафори, які допоможуть згадати трагедію, емоційно зануритися, розділивши біль наших предків, проживши це разом… і вийти з цього занурення сильнішими, впевненішими, з пам’яттю і вдячністю.

Як на мене, цю книжку треба читати в тиші. Тоді відбуватиметься внутрішня робота, розгортатимуться метафори. І спершу варто прочитати її батькам, щоб осмислити і добрати власні слова для розмови з дитиною. А потім уже читати дітям. Для дітей важливо проговорити емоції (сум, гнів, страх тощо). Дорослий має бути уважним до різних емоційних реакцій дитини, підтримати її, запропонувати щось зробити (наприклад, оберіг). Старші діти можуть створити Книгу пам’яті, записати історії своєї родини, щоб згодом їх осмислити і передати далі. Так ми покажемо дитині, що у травмі можна не лише вижити, а й знайти сили для розвитку. Так наше суспільство буде поступово зцілюватися».