ЛУКАШ

Коли натовп вигукував партійним діячам «Ура», поліглот, інтелектуал, перекладач Микола Лукаш лише посміхався, бо добре знав, що тюркською мовою цей вигук означає «бий!». Коли його намагалися спровокувати агенти КДБ і казали йому «Христос Воскрес», Лукаш відповідав: «Слава КПРС»…

Маючи неймовірне відчуття слова та талант, він з легкістю міг стати поетом або письменником. Проте свідомо обрав переклад. Ледь не все, що ви читали зі шкільного курсу зарубіжної літератури українською – це, швидше за все, його переклади. Микола Олексійович Лукаш мав дивовижну ерудицію в галузі зарубіжної літератури та феноменальне лінгвістичне обдарування: знав 22 мови та переклав тисячі творів… 
Він народився у Кролевці на Сумщині 19 грудня 1919 року – на Святого Миколая. Батьки назвали Миколою. Друзі впродовж життя зверталися на прізвище – Лукаш. 

То був час війни, розрухи й фактично переддень найстрашнішого у світі голодомору… Миколка до чотирьох років зовсім не говорив. Як він згодом згадував: «Я все розумів, але сказати нічого не міг». Його врятував від німоти хрещений батько й дядько по материнській лінії Дмитро Оникієнко, який щодня читав «дурненькій» дитині заманливі книжечки, розмовляв з нею, бавився… 

А якось у Кролевець забрів циганський табір. Цікаве хлопченя забігло до табору, забігло вдруге, втретє, призвичаїлося, і цигани, вирушивши в мандри, забрали його з собою. Всі подумали, що дитя вкрадено – і зітхнули з полегкістю. Малий Лукашець кілька місяців блукав світами, дійшов із циганським табором аж до Молдавії, та й повернувся, коли про нього вже забувати стали. Повернувся «звичайним», дзвінкоголосим хлопчиком, але забалакав він спершу мовою циганською. Далі – українською, російською, польською мовами. Розвивався неймовірно швидко, випереджаючи «нормальних» своїх ровесників. 

До школи потрапив, можна сказати, випадково. У перший клас батьки віддали старшого сина – Івана. Микола пішов разом із братом і сів поруч нього за парту. Ні батьки, ні педколектив, попри всі свої зусилля, так і не змогли змусити наполегливого учня зректися своїх намірів.

У семирічці опанував французьку, німецьку та англійську мови. За надгробками на цвинтарі та газетами вчителя німецької мови – єврея, вивчив ідиш.

Страшенно багато читав. Дома лаялися за випалений гас. Щоб не мати домашніх неприємностей, у місячні ночі начищав до блиску каструлю, місячного «зайчика» направляв на книгу і читав…

Навчався на історичному факультеті Київського держуніверситету. Саме під час навчання Микола Лукаш відзначився на одному із засідань літературного гуртка «Зелена лампа» зі сміливим, як для кінця тридцятих, поетичним дебютом під назвою «Собака Сталін». Невідомо, який Мефістофель посприяв, та на юного поета ніхто тоді не настукав... 

Та творчі вправи перервала війна, на яку Микола пішов добровольцем. Випало йому охороняти військовий аеродром, де під час одного з бомбардувань його було поранено у п’яту і залишено в тилу. Лікувався він у рідному Кролевці за німецької окупації. Офіцер, який побачив його в хаті, сказав сам до себе, що цьому хлопцеві залишилося небагато, помре від гангрени. Сказав він це угорською, а Микола йому відповів. Здивований почути угорську мову так далеко від батьківщини, офіцер допоміг юнакові лікувати ногу. І, цілком можливо, справді врятував життя генієві українського перекладу. Пізніше це дало радянським ідеологам можливість таврувати хлопця як зрадника. Розуміючи, що двері до столичного вузу зачинені, Микола вирішив закінчити освіту в Харківському університеті. Там він залишився і після випуску – викладачем французької мови…

Найпліднішим було відносно благополучне для Миколи Лукаша двадцятиліття з 1953 до 1973 рік, коли він переклав «Фауста» Гете, «Мадам Боварі» Флобера, «Декамерон» Бокаччо, поезії Бернса та Гейне, Шиллера й Верлена, Рільке, Гюго, Міцкевича та багато іншого.

До Лукаша світову літературу зазвичай перекладали з російських текстів-перекладів. Натомість він перекладав лише оригінали, і то – найскладніші. І це був не науковий переклад, а колоритний, адаптований, поетичний. У ньому немає нічого зайвого чи випадкового. Мова – багата та мелодійна. Кожен переклад – шедевр. Бо дослівний переклад не в змозі передати глибину художнього твору та всю гаму його напівтонів і відтінків! 

Щодо «Фауста» Ґете в перекладі Лукаша – це єдиний зі світових перекладачів, хто повністю переклав усю поему. Ба більше, зробив зрозумілою Ґетеву фантасмагорію. І при цьому – зберіг точність перекладу. На роботу він витратив близько 20 років. А розпочав ще в п’ятому класі. 1955 року переклад «Фауста» побачив світ. І відразу в Європі його визнали найкращим. Навіть присудили українському генію перекладу премію. Однак так і не змогли особисто вручити, бо вже знаного на весь світ перекладача не випускали за кордон. Цікаво, що перекладач Лукаш жодного разу не був за кордоном. Тож, аби почути іноземну вимову, ходив в «Інтурист».

В його розумінні переклад завжди був мистецтвом, а не формою науки. І так має бути. Для перекладу художніх творів одного знання мови мало, треба самому бути поетом чи прозаїком. Окрім того, добре знатися на культурі, традиціях, історії та світосприйнятті, навіть на національній самобутності, а отже, бути інтелектуалом. І Лукаш таким був. Фактично до Лукаша як такого перекладу й не було, радше переказ. Перекладачі нерідко змінювали тексти, прилизуючи їх. У такий спосіб із «Фауста» зникла ціла частина поеми, де Ґете вживав нецензурщину. Микола Лукаш повернув читачам змогу читати справжнього Фауста. А циганську мову Федеріко Гарсіа Лорки він переклав за допомогою західноукраїнських діалектів – свідомо вводив у перекладені тексти маловживані українські слова...

Він стояв на тому, що, наприклад, «Фауст», «Дон Кіхот» та інші світові шедеври написані «дуже німецькою», «дуже іспанською» тощо, отже, й перекладати треба «дуже українською»...

Любов до рідної мови призвела ще до одного захоплення Лукаша ─ укладання словників. Він – автор колосальної колекції рідковживаних українських слів. Сам доктор Фауст позаздрив би терпінню та посидючості мовознавця ─  він створив аж шість словників! Фразеологічний було видано, і зараз ним можна користуватися. Словник українських матюків (унікальний і донині!) спалила сестра Миколи Олексійовича, вважаючи його ганьбою для родини. Словник українських прізвиськ свійських тварин та тлумачний словник, де приклади взято саме з перекладів, не були надруковані. Так само як два «паралельних» словники, зрозуміти які досі не можуть навіть науковці Інституту мовознавства.

А ще він писав короткі іронічні, самоіронічні й сатиричні поезійки-шпигачки — які за часів радянщини, звичайно, не друкували.

Коли публіцист Іван Дзюба опублікував свій твір «Інтернаціоналізм чи русифікація?»,  Лукаш його публічно підтримав. Написав наївного, але щирого листа до Президії Верховної Ради УСРС з проханням надати можливість йому відбути покарання замість Івана Дзюби, який хворів на сухоти. Тієї заяви не прийняли. Але до Спілки письменників був наказ: виключити Лукаша із членів спілки. Кілька разів голосували, але не набиралася більшість голосів за виключення. Більше – проти. Тоді його виключили наказом. Збірка віршів французького поета Аполлінера в Лукашевому перекладі світ так і не побачила. А з багатомовного тлумачного словника української мови вилучили всі посилання на Лукашеві переклади. Цілих десять років його не друкували, не було заробітку. Друзі допомагали, чим могли.

Помер він 1988-го року в бідності й самотності.. 

Зі спогадів очевидців, генія українського перекладу поховали скромно. А на поховальній табличці символічно написали його прізвище російською... з помилками... 

/ За матеріалами INTERNET  

P.S. Щороку в останній день вересня святкують День перекладача.

Якщо ви – публічний промовець, то не матимете уважнішого слухача,

ніж ваш перекладач.

Якщо ви автор, то ніколи не знайдете прискіпливішого читача.

ніж ваш перекладач.

Якщо ви читач, то…