СТВОРЮЮЧИ ЖИТТЯ ЗАНОВО

Давно знаний парадокс: більшість відомих людей у своєму житті проходять крізь неабиякі випробування, а їхні твори – книжки, картини, музика, скульптури – часто стають для нас способом подолання власних життєвих випробувань та джерелом натхнення... 

Якщо говорити про марні пошуки сенсу життя чи ліки від відчаю, то ця історія – саме те, що потрібно - «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон»... Річард Бах написав її трохи про себе і трохи про кожного з нас: його чайка багато в чому нагадує звичайну людину, що володіє величезним внутрішнім потенціалом саморозвитку, але відмовляється від роботи з собою, та все ж комусь вистачає сміливості піднятися вгору, а хтось так і залишається внизу... 

Хто ми й навіщо прийшли в цей світ? Саме відповідь на це фундаментальне запитання несе в собі або наснагу, або фатальні думки. «Я інтуїтивно знаю, що ми народжені для світлого життя, а не для сліпої смерті. Я знаю, що ми не замкнені на нашій планеті й не відділені від інших вимірів простору й часу. Ми не приречені нескінченно кружляти серед мільйонів хороших і поганих мінливих миттєвих обставин. Ідея про те, що ми лише фізичні істоти, прийшла до нас з лабораторій, де найпростіші бактерії безпомічно плавають у колбах у живильному розчині. Ця ідея суперечить моїй інтуїції».

Його шлях від повсякденної мирської суєти до повчальної езотерики був зовсім непростим...

Професійний військовий льотчик, що марив небом та швидкісними польотами, у 27 років він круто змінив траекторію свого життя... Полишив армію, бо став льотчиком задля того, щоби літати, а не бути професійним вбивцею... Двадцять сім... Вік, у якому людина вже старанно видирається кар'єрними сходами, пройшовши нижні щаблі. Час, коли деякі особливо талановиті люди вже встигли проявити себе й здобути визнання. Та Річард Бах геть не знав, що робити, куди податися, чим займатися.

Можливо, згадав історію, коли у старших класах школи вчитель словесності оголосив, що найвищий бал отримає лише той, хто протягом курсу навчання принесе чек (!) за опубліковане оповідання. І підліток, який з неймовірним запалом узявся тоді довести свої здібності, таки домігся свого... «Через роки після його [вчителя] смерті я отримав його послання. Якщо хлопчисько-школяр зміг написати оповідання, яке надрукували, чому цього не може зробити дорослий?» Він просто не знав, що дорослому хлопцеві, який зійшов з раніше визначеного шляху, зробити це набагато складніше. Але було й чітке усвідомлення: жити треба у злагоді з собою, треба творити.

Та спочатку все було вкрай погано, навіть жахливо, подібно до провалу в повітряну яму, до руху в зоні турбулентності. «Я почав колекціонувати відмови. Опублікую оповідання-друге, потім отримую безліч відмов, поки не потоне мій письменницький корабель, і я не почну голодувати. Знайду роботу - листи розносити, бути помічником ювеліра, креслити, писати технічну документацію - і працюю доти, доки вже не можу того терпіти. Потім знову писати».

«Глибина твоєї віри в існування несправедливості й трагедії - ознака невігластва», – такого висновку він дійшов після усвідомленої зміни сценарію влачного життя. Він працював не зупиняючись, розвиваючи й удосконалюючи ідеї, що немов камені, які потребують шліфування. Діяльність витісняла депресивні думки, дозволяла йому давати собі раду не тільки з основною життєвою кризою, а й меншими неприємностями. Наприклад, одного разу через недбале ставлення до соціальних обов'язків він став банкрутом і втратив усе майно. Кілька разів починав з нуля й особисте життя.

Повість-притчу «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» вперше було опубліковано 1970 року... Три роки по тому вже знімався однойменний фільм, а сам Річард Бах уже був  літературним полководцем з легіонами шанувальників.

«Більшість з нас рухаються вперед дуже повільно. Ми прийшли з одного світу в інший, майже точно такий, і вже забули, звідки походимо; нам байдуже, куди нас ведуть, ми живемо одним днем. Уявляєш, скільки життів ми маємо прожити, перш ніж почнемо здогадуватися, що життя – це не тільки пожива, боротьба та влада у Зграї? Тисячі життів, десятки тисяч! А потім іще сотню, поки не зрозуміємо, що таке вершина знання, і ще сотню, поки не впевнимося, що мета нашого життя – досягти цієї вершини і передати свої знання іншим. Звичайно, і тут діє той самий закон: ми вибираємо для себе наступний світ завдяки тому, чого навчились у попереднім. Не навчишся нічого – і наступний світ не буде нічим різнитися від попереднього, і в ньому тебе чекатимуть ті самі перешкоди і свинцевий тягар незнання».

Його готовність змінювати формат життя й стосунків надзвичайно велика, проте вустами свого героя він наполягав: «Єдиний твій обов’язок у кожному з даних тобі життів полягає в тому, щоб ти був вірний самому собі».