КЛАСНО БУТИ МАЛИМ І ЩИРИМ...

Тут неспішно минають дні, узбережжя обвівають вітри й оминають рибацькі човни, сюди вряди-годи навідуються нечасті гості, а морем до берега прибиває залишені кимось «скарби»… Софія з бабусею і татом проводять літо в хатинці на острові, оточені природою і майже на безлюдді. В одної кілька десятків літ досвіду, а в іншої – просто кілька. Дівчинці все здається загрозливим – вона буває обережна і невпевнена, хоч назагал боязкою її не назвеш. Та біля неї – бабуся, у якої було вдосталь часу розгубити свій страх, тож вона готова заспокоїти і розрадити... 

Бабуся з онукою вибираються на прогулянки і говорять про все на світі: про птахів і квіти, про Бога і страхи, про ночівлю в наметі, забобони, нестерпних родичів... Софія не раз ставить запитання про смерть так легко, ніби питає, що цього разу бабуся знайшла на березі моря. І старенька так само без напруги відповідає. І одразу замислюєшся – а чи не так воно й має бути? Хто сказав, що говорити на цю тему заборонено? Але люди ховають запитання в собі, бо вони лякають та бентежать. Так само мовчать про найважливіше і героїні «Літньої книжки». Попри те, що бабуся з Софією сміливо обговорюють дуже різні теми, вони ніколи не говорять прямо про те, що їх турбує насправді і навіть словом не згадують про трагедію (дівчинка нещодавно лишилася без матері) та свою самотність...

Деколи здається, що ми бачимо мудру не по роках дівчинку й доволі дитячу бабусю. І ще невідомо, хто з них вигадливіший. Таки, мабуть, бабця, яка придумує зносити кістки до лісу, ходить послухати гагарок о третій ночі і кличе з собою внучку, проникає у маєток на чужому острівці, бо табличку «Приватна територія» трактує як виклик, а коли приходить власник – чимдуж тікає...  Бабуся Софії не схожа на інших бабусь: вона вчить онуку пірнати у глибоку воду з розплющеними очима, майструє дивних тварин, вірить, що Бог має секретарів і не міг створити «такого нікчемства, як пекло». Удвох вони дрімають під деревами, збирають печериці, блукаючи островом, слухають вітер, пишуть книгу «Дослідження розрізаних хробаків». 

Софія не любить, коли бабусі зле. Бабуся не любить, коли Софія плаче. Тому вони дбають одна про одну, бо жити зі сльозами на очах і без ліків у кишені неможливо. Любов і турбота пронизують кожну хвилину їхнього маленького затишного літа...

Туве Маріка Янссон стала всесвітньо відомою завдяки історіям про мумі-тролів. За них вона отримала вісім літературних нагород, про цих дивовижних істот вона писала п’єси та лібрето для мюзикла, малювала комікси та книжки-картинки. Та у її творчому доробку є ще й тринадцять книжок для дорослих -  повісті, романи, оповідання. Межа між дорослими та дитячими книжками у Туве Янссон зовсім нечітка. 
«Літня книжка» – це двадцять два невеличких оповідання. У книжці вповні розкривається дивовижна здатність авторки писати про веселе із нотками суму, про сумне – спокійно, без зайвих емоцій, про звичайне – просто і чарівно. Химерний для нас і зрозумілий для неї світ острова Янссон переповідає «як є»... 

Розвиваються історії плавно, ніби самі по собі – не для того, щоб сказати щось певне, та неодмінно якась із мимовільних фраз виявиться приводом висловити щось глибоке...  Літо, проведене на маленькому острові, нагадає читачеві ціле життя – недаремно ж «Літня книжка» починається з опису раннього літа і закінчується змалюванням близької осені.

Туве Янссон надає чарівності простому життю бабусі та її внучки на острові. У ньому є все те, що переживає кожна людина: пізнання себе та світу, вирішення нагальних побутових питань, і, зрештою, бажання дорослого бути інколи дитиною. 

Класно бути малим і щирим. Не боятися смерті, не цуратися любові. Збирати з бабусею квіти, трави та камінці для оберега...

Так, класно бути малими і щирими… у будь-якому віці… 

На обкладинці видання стоїть позначка 18+, насправді ж цей текст не має вікових обмежень.