ПРАДАВНЄ ЗНАННЯ

Він народився 23 січня 1949 року у простій селянській родині, і писати почав дуже рано. Сімнадцятирічним юнаком приїхав до Києва вступати до Київського університету, але не судилось, бо потрапив у несприятливу політичну ситуацію – виступав біля пам’ятника Шевченку, й у своїй промові характеризував його вірші не так, як це робила офіційна пропаганда. 

Пізніше переїхав до Львова... Тут він зав’язує перші знайомства, а також починає писати вірші, що в майбутньому утворять «П’ятикнижжя». Це відкриває йому всі двері, його починають сприймати як зірку. Він входить у середовище «шістдесятників», дисидентів, що плекають позицію, альтернативну комуністичній ідеології. 

Одружився дуже рано, у 20 років, а у 21 вже став батьком. Завдяки одруженню він стає «легалізованим» львів’янином, починає «обростати» цим містом. Часто виїздив на заробітки десь до Сибіру, щоб решту часу присвячувати творчості. Мабуть, його найближчою до мистецтва роботою була робота працівником сцени у театрі.

У 1972 році, у так званий «період великих посадок», КДБ влаштовує обшук у домі дружини Грицька Чубая. Після цього він був заарештований, і провів кілька діб у в’язниці – на вулиці, що тепер символічно носить ім’я Степана Бандери. Це фатально відбилося на його здоров’ї і душевному стані. Його не засудили, але варіант розправи, який система обрала щодо нього, виявився жорстокіший. Далі в його житті настає смуга, коли про цю людину немає чого розповідати. Він перестає писати – остання поема, написана ним після перерви, виходить у 1975 році...

Фактично вся творчість Грицька Чубая належить перу 19-21-літньої людини...

У 1979 році Чубай вступає до Московського інституту. Це був феномен: українські письменники, яких переслідували, деякі навіть відсиділи, потім їхали до Москви і спокійно займалися там творчістю. 

...але 16 травня 1982 року Чубай відійшов. 

Один із яскравих моментів: Кость Москалець згадує, як Чубай читав свого вірша «так упевнено маються крила у ворона», в Москві, де тоді навчався: «Я віддав би решту життя за можливість повернутися до тієї жовтневої ночі в Москві, на вулиці Добролюбова, на третьому поверсі гуртожитку Літературного інституту. Я хотів би, щоб саме Грицько, а не хтось інший із шести мільярдів, присутніх зараз на Землі, пояснив мені те, що хвилює протягом чверті століття, примушуючи втисячне перечитувати сім строф стрімкої течії, аж до ейфорійного стану, коли вірш починає здаватися моїм власним твором. Чи міг би Чубай повідомити мені те знання, яке спонукає писати отакі вірші?… він читав цього несамовитого вірша вголос, неймовірно гарно читав. Нам відібрало мову… Грицько відібрав у нас мову, повністю вклавши її до свого вірша. Тієї ночі він міг би вкласти до цих семи строф іще сто мов – і вони вмістилися б там, розчинившись як сіль у водах німого озера, вони оніміли би на догоду Грицьковій анатемі. Скільки на Землі мов? Я не рахував. Проте тоді й тепер я достеменно знаю, що вони всі вмістилися би до замкненого простору Чубаєвого вірша».

В цьому був весь Чубай. Він словотворив, він розповідав легенди,  вкладаючи до своїх віршів прадавнє знання, відоме тільки йому...

так упевнено маються крила у ворона

так тримається певно за гілля рука

цьому ж довгому дереву всохнуть від кореня

а найдовшому дереву всохнуть з вершка

цим квіткам облетіти цим метеликам вмерти

процесійно піти процесійно прийти

по червоній стерні на порожні мольберти

по розп'ятому небі в порожні світи

ну а їй що ж бо їй для непевного кроку

для короткого кроку од стіни до вікна

для найдовших годин для найдовшого року

для глибокого дна для найглибшого дна

їй це дивне це літнє заснуле кіно

де біжать дощові і ромашкові титри

де волосся її мов сумне знамено

шумить уночі на зеленому вітрі

їй потреба початись щоб мати кінець

їй потреба вернутись з німого полону

під вечірніх пташок полохливий вінець

під зів'ялого листя непевну корону

це ж у давніх слідах ще давніші сліди

це ж померлого дерева вранішня поза

і стояння навшпиньки німої води

у німому та ще й несолоному озері

їй розхитана віра у власне ім'я

що вона його наче анафему слуха

їй стрімка наче лань зелена течія

за котрою біжить посуха