ВІН МІЙ, ВІН Я…

Історія одного вірша...

Микола Вінграновський – український поет, прозаїк, кіноактор, сценарист і режисер. Його називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління.

...1961 року головний редактор «Літературної України» Павло Загребельний уперше опублікував «занадто сміливі поезії» молодого Вінграновського, а потім і перші твори Івана Драча, а згодом Євгена Гуцала... То була велика популярність, особливо серед молоді. І це надзвичайно збентежило Спілку письменників України: молодих «шістдесятників» повсякчас виховували і перевиховували на засіданнях парткому, у газетах. Як тільки їх не називали: відщепенці, деструктивісти, штукарі й низькопоклонники-авангардисти... 

Восени новобранців літератури запросили взяти участь у нараді представників творчих спілок із партійно-комсомольським активом. 

У нарисі «Хто і що для мене незалежність України» Вінграновський згадує:  «Ми зустрілися з Дзюбою і Драчем й обговорили мій виступ. А на світанку перед нарадою я написав новенького вірша і взяв його також – поклав до кишені позиченого у Василя Симоненка піджака.

І ось – нарада… 

Підгорний звернувся до мене:

- Говоріть, але спочатку скажіть, як ви закликали до фізичного знищення старшого покоління українських письменників! Й по-друге: розкажіть, як ви агітували за незалежну Україну!

Я стояв на трибуні ні живий, ні мертвий. Тоді дістав з піджака вірша і, ніби на ешафоті, прочитав: 

Ні! Цей народ із крові і землі

Я не віддам нікому і нізащо!

Він мій, він я, він – світ в моїм чолі,

Тому життя його і ймення не пропащі.

Ви чуєте? Це мій народ – як сіль,

Як хрест і плоть мого життя і віку,

І тому доля моя, щастя, біль

Йому належать звіку і довіку!

У битві доль, політик і систем

Мої набої — у його гарматах.

Я не слуга його, я – син його на чатах,

Я – син зорі його, що з Кобзаря росте.

Я – син його по крові, і кістках

І по могилах, і по ідеалах.

Не вам з оскіпленими душами в забралах

Його звеличувать в фальшивих голосах.

Я – формаліст? Я наплював на зміст?

Відповідаю вам не фігурально

– Якщо народ мій числиться формально,

Тоді я дійсно дійсний формаліст!

Та де вже дінешся, раз мир заколосив

Пустоколоссям вашим в сиві ночі,

Жаль одного, що в леті до краси

Народу ніколи і плюнуть вам у очі!

Ні! Мій народ не дим, не горевіз,

І я не дам його по брехнях і по кривдах,

Я не пір’їна в гордих його крилах,

Я – гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!

Я закінчив читати. Тиша. Тиша попереду мене, де зал, і тиша позаду мене, де президія.

...По всіх обласних центрах, районах, містах, містечках, селах і хуторах газети і радіо оповістили трудящихся, що трудящі Радянської України дають гідну відсіч новоявленим письменникам-борзописцям, яким заманулося якоїсь незалежної України...».

P.S. Через 53 роки після відчайдушного виступу Вінграновського проти «формального» існування всього українського в рамках СРСР ця поезія пролунала знову – з уст Євгена Нищука, іншого полум’яного декламатора, однак – у тому самому пориві боротьби проти «формального» виміру існування людських прав, свобод і гідності.